Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 11 страница



Супроводжуваний до мемфіської пристані жерцями, найвищими державними сановниками, гвардією його святості фараона та величезними натовпами народу, царський намісник Рамзес зійшов на позолочену барку близько десятої години ранку. Під помостом, на якому стояли намети з дорогої тканини, двадцять воїнів працювали веслами, а біля щогли та на обох кінцях судна зайняли місця найкращі водні інженери. Одні стежили за вітрилами, другі командували веслярами, треті скеровували рух судна.

Рамзес запросив на свою барку найдостойнішого верховного жерця Мефреса і святого отця Ментезуфіса, які мали супроводити його протягом усієї подорожі та допомагати в Справах урядування. Запросив він також і достойного номарха Мемфіса, що мав провести царевича до меж своєї провінції.

За кількасот кроків перед судном намісника плив чудовий корабель достойного Отоеса, номарха сусідньої з Мемфісом провінції Аа. За баркою царевича вишикувалися численні човни, що везли почет, жерців, воєначальників та сановників.

Слуги царевича з провізією виїхали ще раніше.

Ніл до Мемфіса тече між двома пасмами гір. Далі гори звертають на схід і на захід, а річка ділиться на кілька рукавів, води яких плинуть широкою рівниною до моря.

Коли корабель відчалив від пристані, царевич мав намір поговорити з верховним жерцем Мефресом. Але в цю хвилину юрба на березі зняла такий несамовитий крик, що царевич мусив вийти з намету і показатися народові.

Проте крик захоплення все зростав і ширився. На обох берегах річки все збільшувалися юрби напівголих робітників та святково вбраних міщан. У багатьох на головах були вінки, і майже всі тримали в руках зелені гілки. В одних гуртах співали, в інших — грали на флейтах та на бубнах.

Журавлі, що густо стриміли вздовж ріки, стояли тепер нерухомо. Натомість по Нілу кружляв цілий рій човнів. Веслярі кидали квіти під корабель наступника трону. Деякі самі стрибали в воду і пливли слідом за баркою.

«А вони вітають мене так само, як і його святість фараона!» — подумав царевич.

І велика гордість сповнила його серце, коли він дивився на ці стрункі кораблі, які міг зупинити одним жестом, на ці тисячі людей, що покидали свою роботу і наражалися на каліцтво, навіть на смерть, аби тільки побачити його божественний лик.

Найбільше п’янив Рамзеса захоплений крик юрби, що, мов грім, прокочувався в повітрі, не вщухаючи й на хвилину. Цей крик наповнював йому груди, дурманив голову, підносив його, мов на крилах. Царевичу здавалось, що коли б він стрибнув з помосту, то не долетів би до води, бо захват натовпу підхопив би його й поніс до неба, як птаха.

Корабель трохи наблизився до лівого берега, юрбу стало видно виразніше, і царевич помітив щось зовсім несподіване. В той час як передні лави людей завзято плескали в долоні й співали, в задніх миготіли киї, які густо й швидко падали на невидимі спини.

Здивований наступник трону звернувся до номарха Мемфіса:

— Поглянь-но, достойний номарху! Здається, там працюють киями?..

Номарх підніс до очей руку, шия його почервоніла.

— Пробач, найясніший володарю, але я трохи недобачаю…

— Б’ють, справді б’ють, — повторив царевич.

— Може бути, — відповів номарх. — Мабуть, поліція схопила злодіїв.

Не дуже задоволений цією відповіддю, царевич пішов на корму до інженерів, які раптом повернули корабель на середину річки, і звідти глянув у бік Мемфіса.

Береги Нілу були майже безлюдні, човники зникли, журавлі черпали воду, ніби нічого й не сталося.

— Вже скінчилося свято?.. — спитав царевич одного з інженерів, показуючи йому на берег вгору по річці.

— Так… Люди повернулися до роботи, — відповів інженер.

— Дуже швидко!..

— Мусять надолужити згаяний час, — необережно мовив інженер.

Наступник трону здригнувся і пильно глянув на нього. Та враз погамував свої почуття і пішов у намет. Галас натовпу вже його не обходив. Він став похмурий і мовчазний. Після спалаху честолюбства його охопила зневага до цієї юрби, яка так швидко переходить від захвату до журавлів, що черпають з Нілу каламутну воду.

В цьому місці Ніл починав ділитися на рукави. Корабель правителя ному Аа повернув на захід і за годину пристав до берега. Тут були ще більші натовпи народу, ніж під Мемфісом. Скрізь височіли стовпи з корогвами й тріумфальні арки, оповиті зеленим гіллям. Між людьми дедалі частіше можна було побачити обличчя й убрання чужоземців.

Коли царевич зійшов на берег, до нього наблизились жерці з балдахіном, а достойний номарх Отоес промовив:

— Вітаємо тебе, наміснику божественного фараона, на кордоні землі ному Аа. На знак свої ласки, що спадає на нас, мов небесна роса, зблаговоли принести жертву богові Пта, який охороняє нашу провінцію, і прийми під свою опіку і владу цей ном з його храмами, урядовцями, людом, худобою, збіжжям і всім, що в ньому є.

Потім він відрекомендував царевичеві групу молодих чепурунів, напахчених, нафарбованих, вбраних у шати, гаптовані золотом. Це були близькі й далекі родичі номарха, місцеві вельможі.

Рамзес уважно придивився до них.

— Ага! — вигукнув він нарешті. — Здавалося мені, що цим панам чогось бракує. Тепер я бачу — в них немає перук.

— Бо й ти, найдостойніший царевичу, не носиш перуки, тому й наша молодь відмовилась від неї, — відповів номарх.

Після цього один з юнаків став позад царевича з опахалом, другий з щитом, третій із списом, і процесія рушила. Наступник трону йшов під балдахіном, перед ним виступав жрець із курильницею, в якій курилися пахощі, а ще попереду — кілька юних дівчат, що кидали троянди на дорогу, якою мав проходити царевич.

Люди в святковому вбранні, з гілками в руках, стояли рядами обабіч дороги, кричали, співали або падали ниць перед наступником фараона. Але царевич помітив, що, незважаючи на голосні крики радості, обличчя цих людей були холодні й заклопотані. Він спостеріг також, що юрба поділялась на групи, якими командували невідомі люди, та що вияви захвату відбуваються по команді. І наступник трону знов відчув у серці холод зневаги до цього зборища, що навіть радіти не вміє.

Нарешті процесія наблизилася до мурованої колони, яка відмежовувала ном Аа від Мемфіської провінції. На колоні з трьох боків були написи, в яких подавались відомості про площу, населення та кількість міст провінції. З четвертого боку стояла статуя бога Пта, обкрученого повивачем від ніг до грудей, у звичайному чепці і з жезлом у руці.

Один із жерців подав царевичеві золоту курильницю з пахощами. Наступник трону, проказавши відповідну молитву, підніс курильницю на рівень обличчя божества і кілька разів низько вклонився.

Крики люду й жерців залунали ще голосніше, хоч між молодими вельможами видно було посмішки й переморгування. Царевич, який з часу замирення з Гергором виявляв велику шану богам і жерцям, злегка нахмурив брови, і в одну мить молодь змінила поведінку. Всі споважніли, а деякі попадали ниць перед колоною.

«Справді, — подумав царевич, — люди благородного походження кращі, ніж ця юрба… Те, що вони роблять, — іде від щирого серця, не так, як ті, що галасують на мою честь, а раді б якнайшвидше повернутись до своїх кошар і майстерень…»

Тепер наступник трону краще, ніж будь-коли, відчув відстань, яка існувала між ним та простим людом. І зрозумів, що тільки знатні є тим класом, з яким єднають його спільні почуття. Якби раптом зникли ці пишно вбрані юнаки і гарні жінки, палкі погляди яких пильнують кожен його рух, щоб негайно прислужитися йому і виконати найменше його бажання, якби вони зникли — царевич серед незліченних натовпів люду почував би себе самотнішим, ніж у пустелі.

Вісім негрів принесли ноші під балдахіном, оздобленим страусовими перами, і царевич, сівши в них, рушив до столиці ному, Сохема, де оселився в урядовому палаці.

В цій провінції, що лежала за кілька миль од Мемфіса, наступник трону пробув цілий місяць. Весь цей час він тільки те й робив, що вислухував прохання, приймав урядовців та бенкетував.

Бенкети відбувалися водночас у двох місцях: у палаці, де в них брала участь лише знать, та на внутрішньому дворі, де смажили цілих биків, з’їдали сотні хлібин і випивали сотні глеків пива. Там веселилася челядь царевича й нижчі урядовці ному.

Рамзеса дивувала щедрість номарха та відданість вельмож, які вдень і вночі оточували його, ловлячи найменший його рух, найменше бажання.

Врешті стомлений розвагами царевич заявив достойному Отоесу, що хоче ближче познайомитися з господарством провінції. Такий наказ він дістав від його святості фараона.

Бажання його одразу ж задовольнили. Номарх запросив царевича сісти в ноші, які несли тільки двоє прислужників, і з великим почтом відпровадив його до храму богині Гатор. Там почет залишився в передпокої, а номарх звелів носіям внести царевича на верх одного з пілонів храму і сам супроводив його.

З висоти семиповерхової башти, звідки жерці вели спостереження за зоряним небом та з допомогою кольорових корогов перемовлялися з сусідніми храмами в Мемфісі, Атрібі й Ану, можна було охопити поглядом майже всю провінцію, радіусом на кілька миль. З цього місця достойний Отоес показував царевичу, де лежать поля й виноградники фараона, який канал зараз розчищається, яку греблю лагодять, де розміщені печі, що виплавляють бронзу, де царські склади, де болота, порослі лотосом і папірусом, які поля засипали піски і т. д.

Рамзес був у захопленні від чудового краєвиду й щиро дякував Отоесові за розвагу. Та коли він, повернувшись до палацу, спробував за батьковою порадою записати свої враження, виявилося, що його відомості про економічне становище ному Аа нітрохи не розширились.

Через кілька днів царевич знов зажадав від номарха пояснень щодо управління провінцією. Тоді достойний Отоес зібрав усіх урядовців і наказав їм пройти перед царевичем, який сидів у головному дворі на підвищенні.

Так пройшли перед Рамзесом старші й молодші підскарбничі, писарі, що вели облік збіжжя, вина, худоби й тканин. Начальники каменярів і копачів, інженери грунтових і водних шляхів, лікарі різних хвороб, начальники робітничих загонів, писарі поліції, судді, наглядачі в’язниць, навіть парасхіти й кати. Після них достойний номарх відрекомендував Рамзесові його власних урядовців цієї провінції. Царевич з немалим подивом довідався, що в номі Аа і в місті Сохем він має: особистого возія, лучника, носіїв щита, списа і сокири, кільканадцять носіїв нош, кілька кухарів, підчаших, перукарів та багато ще вірних і відданих слуг, хоч Рамзес ніколи не бачив їх і навіть не знав про їхнє існування.

Змучений і стомлений цим непотрібним оглядом урядовців, царевич зовсім занепав духом, його гнітила думка, що він нічого не розуміє, що він нездатний правити державою, і він боявся навіть сам собі признатися в цьому.

Бо якщо він неспроможний правити Єгиптом і люди дізнаються про це — що залишається йому тоді?.. Тільки смерть. Рамзес відчував, що без трону для нього немає щастя, що без влади він не зможе жити.

Проте, відпочивши кілька днів, наскільки це було можливо серед бучних двірських розваг, царевич знову покликав до себе Отоеса і сказав йому:

— Я просив тебе, достойний номарху, щоб ти втаємничив мене в урядування своїм номом. Ти показав мені свій край та його урядовців, але я ще нічого не зрозумів. Я мов людина, що, опинившись у катакомбах наших храмів, бачить там стільки ходів, що зрештою не може вийти на світ.

Номарх стурбувався.

— Що ж я маю робити?.. — вигукнув він. — Чого ти хочеш від мене, володарю?.. Скажи тільки слово, і я віддам тобі мою владу, маєток і навіть голову.

Спостерігши, що царевич ласкаво приймає ці запевнення, номарх вів далі:

— Під час подорожі ти бачив населення цього ному. Ти скажеш, що там були не всі. Це правда. Тоді я звелю, щоб завтра перед твої очі з’явився весь люд, а їх — чоловіків, жінок, старих і дітей — близько двохсот тисяч. З верху пілона ти зволив оглядати територію ному. Якщо хочеш — ми можемо зблизька обдивитися кожне поле, кожне село й кожну вулицю міста Сохем. Нарешті, я показав тобі урядовців, між якими, правда, не було найнижчих. Накажи — і вони завтра з’являться перед твої очі і лежатимуть перед тобою на животах. Що ж маю ще зробити? Скажи, найдостойніший повелителю!..

— Я вірю, що ти найвірніший слуга, — відповів царевич. — Але поясни мені дві речі: перше — чому зменшилися прибутки його святості фараона, друге — що ти сам робиш у номі?..

Отоес зніяковів, а царевич одразу додав:

— Я хочу знати, що ти робиш і як урядуєш, бо я ще молодий і тільки-но починаю владарювати…

— Але маєш мудрість старого! — прошептав номарх.

— Отож мені годиться, — мовив царевич, — випитувати людей досвідчених, а тобі — навчати мене.

— Я все покажу й розкажу тобі, найясніший володарю! — сказав Отоес. — Але для цього нам треба знайти спокійне місце, де немає такого галасу…

І справді, в палаці, де жив царевич, на внутрішньому й зовнішньому дворах людей було мов на ярмарку. Вони їли, пили, співали, боролися або бігали наввипередки — і все це во славу наступника трону, слугами якого вони були.

Якось близько третьої години пополудні номарх наказав привести двох коней, і вони з царевичем верхи виїхали з міста на захід. Почет царевича залишився в палаці й почав розважатися ще веселіше.

День був погожий і прохолодний, земля вкрита зеленню і квітами. Над головами вершників лунав спів пташок, а в повітрі стояли чудові пахощі.

— Як тут гарно! — вигукнув Рамзес. — Вперше за місяць я можу відпочити й зосередитись. А то мені почало здаватися, що в моїй голові оселився цілий полк військових колісниць і з ранку до вечора одбуває муштру.

— Така вже доля всесильних світу, — відповів номарх.

Вони зупинилися на узгір’ї. Біля їхніх ніг лежала величезна лука, перетята блакитною смугою. На півночі й на півдні біліли мури містечок, а за лукою аж до небокраю тяглися червоні піски західної пустелі, з якої час від часу, мов з печі, дув гарячий вітер.

На луці паслись незліченні стада худоби: рогаті й безрогі поли, вівці, кози, осли, антилопи й навіть носороги. Тут і там видно було болота, зарослі водяними рослинами й густим чагарником, де роїлись дикі гуси, качки, голуби, лелеки, ібіси та пелікани.

— Поглянь, володарю, — мовив номарх, — це наш край Кене — Єгипет. Осіріс уподобав цей клаптик землі серед палючої пустелі, вкрив його рослинами й заселив тваринами, щоб мати з них пожиток. Потім добрий бог прибрав людську подобу і став першим фараоном. А коли відчув, що тіло його в’яне, він покинув його і вступив у свого сина, а далі у його сина.

Таким чином, Осіріс вічно живе між нами в образі фараона і користується багатствами Єгипту, які сам створив. Наш володар розрісся, як могутнє дерево. Вершина його — це єгипетські фараони, гілля — номархи й жерці, а дрібніше віття — стан знатних. Видимий бог сидить на земному троні й збирає належний йому прибуток; невидимий — приймає жертви в храмах і устами жерців висловлює свою волю.

— Кажеш правду, — мовив царевич. — Так написано.

— А тому, що Осіріс-фараон не може сам вести земне господарство, — вів далі Отоес, — він доручив це, нам, номархам, бо ми теж походимо з його крові.

— І це правда, — сказав Рамзес. — Інколи сонячний бог втілюється в номарха і дає початок новій династії… Так постали династії: Мемфіська, Елефантійська, Фіванська, Ксойська.

— Так, повелителю, — підтвердив Отоес. — А тепер я відповім на твоє запитання… Ти питав, що я роблю в номі?.. Пильную маєток Осіріса-фараона та мою частку в ньому. Глянь на ці стада — там є різні тварини. Одні з них дають молоко, другі м’ясо, треті вовну й шкуру. Так і людність Єгипту — хто постачає збіжжя, хто вино, хто тканини, хто знаряддя, будівлі. Мій обов’язок узяти від кожного, що він повинен дати, і скласти до ніг фараона.

Сам я не зміг би допильнувати таких численних стад — отже, я беру собі на допомогу чуйних собак і мудрих пастухів. Одні доять худобу, стрижуть з неї вовну та знімають шкури, інші пильнують, щоб їх не вкрав злодій чи не роздер хижак. Так само і в номі. Я не міг би сам зібрати всі податки та вберегти людей своєї провінції від зла; тому я маю урядовців, з яких кожен робить, що йому належить, а потім складає мені про все звіт.

— Усе це правда, — мовив царевич. — Я це знаю і розумію. Одного я не збагну, чому прибутки його святості весь час зменшуються, хоч їх, здається, так добре пильнують?

— Зволь пригадати собі, царевичу, — відповів номарх, — що бог Сет, хоч і є рідним братом сонячного Осіріса, ненавидить його, воює з ним і нівечить його добрі творіння. Він посилає смертельні хвороби на людей і худобу, він заважає Нілу розливатись або розливає його надто бурхливо, він у гарячу пору року кидає на Єгипет хмари пісків.

Коли трапиться добрий рік, Ніл досягає пустелі, якщо поганий — пустеля підступає до Нілу, і тоді царські прибутки зменшуються…

Глянь, царевичу, які численні ці стада, але коли я був молодим, вони були ще більші. А хто ж у цьому винен? Ніхто інший, тільки Сет, з яким неспроможні боротись людські сили. Ота лука, нині величезна, була колись іще більша, і з цього місця не видно було пустелі, яка жахає тепер нас… Де боги борються, людина нічого не вдіє, де Сет перемагає Осіріса, хто йому може стати на дорозі?

Достойний Отоес скінчив. Царевич похилив голову. Немало наслухався він у школах про ласку Осіріса й лютість Сета і, ще бувши дитиною, обурювався, що із Сетом ніхто досі не звів рахунків.

«Коли я виросту, — думав він тоді, — я навчуся метати списа, знайду Сета… і поміряємося з ним!..»

А тепер він дивився на безкраю просторінь пісків, царство лютого бога, що пожирав прибутки Єгипту, та про боротьбу з ним не думав. Хіба можна боротися з пустелею? її можна лише обминути або загинути в ній.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.