Розділ двадцять перший 7 страница

«Ох! Дякую богам, що вони не дали мені такої вдачі, яку має Рамзес. Це найнещасніша людина в найщасливіших обставинах. Він міг би мати найвродливіших жінок у Мемфісі, а тримається одної, щоб дошкулити матері!.. А тим часом він дошкуляє не матері, а всім тим цнотливим дівчатам і вірним дружинам, які сохнуть з туги, що наступник трону, і до того ж такий гарний хлопець, не відбирає у них цноти або не змушує зраджувати чоловіків. Він міг би не тільки пити, але й купатися в найкращому вині, а тим часом воліє пити кисле солдатське пиво та їсти сухий корж, натертий часником. Звідки ці мужицькі смаки? Не розумію. Може, цариця Нікотріс в найнебезпечніший час задивилася на робітників, що споживали свій харч?

Він міг би від світанку до ночі нічого не робити. Якби схотів, — його навіть годували б найвельможніші пани, їхні дружини, сестри й доньки. Але він не тільки сам простягає руку, щоб узяти собі страву, а ще й — що прикро вражає вельможних юнаків — сам одягається і вмивається, а його перукар цілими днями ловить птахів у сильця і марнує свої здібності.

О Рамзесе, Рамзесе! — зітхнув чепурун. — Хіба ж мода може розвиватися при такому царевичеві? Ми вже цілий рік носимо ті ж самі фартушки, а перуки затримуються тільки завдяки двірським сановникам, бо Рамзес зовсім не хоче їх носити, і це дуже принижує всіх вельмож.

А все це… брр!.. робить клята політика… О, який я щасливий, що не повинен вгадувати, що там думають у Тірі чи в Ніневії, дбати про утримання війська, підраховувати, наскільки збільшилось чи зменшилось населення Єгипту та які податки можна з нього стягти. Найстрашніше бачити, що твій селянин платить тобі не стільки, скільки ти потребуєш на видатки, а скільки йому дозволяє розлив Нілу. Адже Ніл-батечко не питає твоїх кредиторів, скільки ти їм винен?..»

Так міркував чепурун Тутмос і заливав свою турботу золотистим вином. Поки човен доплив до Мемфіса, його зморив такий міцний сон, що раби мусили на руках перенести його в ноші.

Коли пішов, чи, певніше, втік Тутмос, наступник трону глибоко замислився, охоплений несподіваною тривогою.

Як вихованець найвищої школи жерців і як виходець з найвищої аристократії, царевич був скептиком. Він знав, що тоді, як деякі жерці по кілька місяців постують і моляться, готуючись викликати духів, інші називають це оманою й ошуканством. Бачив також не раз, як священного бика Апіса, перед яким падав ниць весь Єгипет, частували киями жерці найнижчого стану, що давали йому пашу та приганяли до нього корів.

Нарешті, царевич розумів, що його батько, Рамзес XII, якого народ, вважав вічно живим богом та можновладним володарем світу, насправді така сама людина, як і всі, тільки трохи більше хвороблива, ніж інші старі люди, і геть обплутана жерцями.

Все це царевич добре знав і багато з чого кепкував у думках, а інколи й прилюдно. Але все його вільнодумство розбивалось на скалки об одну непохитну істину: нікому не можна жартувати з титулів фараона…

Рамзес знав історію свого краю і пам’ятав, що в Єгипті вельможним людям дозволялося дуже багато. Вельможний пан міг засипати канал, нишком убити людину, насміхатися потай з богів, брати дарунки від послів чужоземних держав. Але дві провини вважалися непрощенними: розголошення таємниць жерців і зрада фараона. Людина, що вчинила такий злочин, зникала безвісти, непомітно для слуг і друзів, часом навіть через рік. Що з нею сталося, куди вона поділась — ніхто не зважувався навіть спитати.

Рамзес відчував, що й він стоїть над такою ж прірвою, відколи військо й селяни почали вимовляти його ім’я та говорити про якісь його наміри, зміни в державі й майбутні війни. Коли він думав про це, йому здавалося, що його, наступника трону, безіменний натовп злидарів і бунтівників силоміць підіймає на вершину найвищого монумента, звідки можна тільки впасти й розбитися на смерть.

Згодом, коли він після довгого царювання батька стане фараоном, він матиме право й змогу здійснити багато такого, про що ніхто, в Єгипті не може й подумати без страху. А поки що мусить стерегтися, щоб його не визнали за зрадника й бунтівника проти основ держави.

В Єгипті був єдиний всіма визнаний володар — фараон. Він правив, він виявляв свою волю, він думав за всіх, і горе тому, хто насмілився б узяти під сумнів його всемогутність або вголос заговорити про свої заміри чи про якісь зміни взагалі.

Плани укладалися тільки в одному місці — в залі, де фараон вислуховував членів найвищої ради і висловлював власну думку. Всі зміни могли походити тільки звідти. Там палав єдиний зримий світильник державної мудрості, що осявав увесь Єгипет. Але й про це безпечніше було мовчати.

Всі ці думки з швидкістю вихру кружляли в голові царевича, коли він сидів на кам’яній лаві під каштаном в саду Сари і дивився на навколишній краєвид.

Води Нілу вже трохи спали й зробились прозорі, як кришталь. Але весь край ще скидався на морську затоку, густо всіяну острівцями, на яких стояли будинки, зеленіли сади й городи, а подекуди купки високих, гарних дерев.

Навколо цих островів стриміли журавлі з цебрами, якими голі міднотілі люди в чепцях, з брудними пов’язками на стегнах черпали воду з Нілу і по черзі виливали її в колодязі, що були покопані на пагорках один над одним.

Одне таке місце особливо привернуло увагу Рамзеса. Це був стрімкий пагорок, на схилі якого працювали три журавлі. Перший набирав воду з річки й виливав у найближчий колодязь; другий черпав її з цього колодязя і підіймав на кілька ліктів вище — у середній; третій переливав воду з середнього до найвищого, що був на самій вершині пагорка. Кілька голих людей набирали з нього воду цебрами й поливали грядки, де росла городина, або кропили дерева ручними порскалками.

Рухи журавлів, що підіймались і опускались, перехиляння цебер, вибризки порскалок бути такі ритмічні, що люди, які біля них працювали, здавалися автоматами. Ніхто з них ні разу не перемовився словом із своїм сусідою, не змінив місця, не оглянувся навколо, а тільки нагинався й випростовувався одним і тим самим рухом з ранку й до вечора, місяць у місяць і, мабуть, з дитинства й до смерті.

«І ці істоти, — думав царевич, дивлячись на хліборобів, — хочуть зробити мене виконавцем своїх марень!.. Яких змін можуть вони жадати в державі? Хіба щоб той, хто виливає воду в нижній колодязь, перейшов до верхнього або, замість того щоб поливати грядки з цебра, кропив дерева з порскалки».

Гнів і болісне почуття приниження охопили царевича від думки, що через базікання цих нікчемних істот, які все життя гнуться над колодязями з каламутною водою, він, наступник трону, не став намісником.

В цю мить між деревами почувся тихий шелест, ї ніжні руки лягли йому на плечі.

— Що таке, Саро? — спитав царевич, не повертаючи голови.

— Ти смутний, пане мій?.. — мовила Сара. — Не так утішився Мойсей, побачивши землю обітовану, як я, коли ти сказав, що переїжджаєш сюди, щоб жити разом зі мною. Але ось уже цілу добу ми вкупі, а я ще не бачила твого усміху. Ти навіть не розмовляєш зі мною, ходиш похмурий, вночі не пестиш мене, а тільки зітхаєш.

— Мені дуже тяжко.

— Звірся Мені! Гризота — мов скарб, який дано тобі на схованку. Поки стережеш його сам, навіть сон тікає від тебе, і тільки тоді стає тобі легше, коли знайдеш товариша, щоб стеріг разом з тобою.

Рамзес обняв її і посадив біля себе на лаві.

— Коли селянин, — мовив він з усміхом, — не встигне перед розливом зібрати з поля врожай, йому допомагає жінка. Вона також доїть корів, носить йому їсти в поле, обмиває, його, коли він втомлений повертається додому. Тому й склалася думка, що жінка завжди може допомогти чоловікові.

— А ти в це не віриш, мій пане?

— Турботам наступника трону не зарадить жінка, — відповів Рамзес, — навіть така мудра і владна, як моя мати…

— Боже мій! Які ж це турботи, скажи мені, — наполягала Сара, пригортаючись до царевича. — За нашими переказами, Адам покинув рай через Єву, а він же був чи не найбільшим царем найпрекраснішого царства…

Царевич замислився, а потім сказав:

— І наші мудреці вчать, що не один чоловік зрікався високих почестей заради жінки. Але я не чув, щоб хтось досяг чогось великого в житті завдяки жінці; хіба який полководець, котрому фараон віддав дочку з великим посагом і настановив його на високу посаду. Проте допомогти чоловікові зайняти вище становище чи хоча б скинути з себе тягар турбот жінка не здатна.

— Може, тому, що жодна не кохає так, як я тебе, пане мій… — прошепотіла Сара.

— Я знаю, що твоє кохання не має меж… Ти ніколи не вимагала від мене подарунків і не підтримувала тих, хто не гребував шукати щастя навіть під ложем коханки царського сина. Ти лагідніша за ягня і тиха, як ніч над Нілом… Поцілунки твої, як пахощі з країни Пунт, а обійми солодкі, як сон стомленої працею людини. Немає слів, щоб змалювати твою красу й чари. Ти диво поміж жінками, бо уста їхні зрадливі, а любов коштує дорого. І все ж, при всій своїй досконалості, чим ти можеш полегшити мої турботи? Чи спроможна ти зробити, щоб його святість пішов великим походом на схід, а мене поставив на чолі війська? Чи можеш ти дати мені хоч корпус Менфі, який я просив у батька, або призначити мене правителем Нижнього Єгипту?.. Чи можеш ти зробити так, щоб усі піддані його святості думали й почували так само, як я, його найвірніший слуга?..

— Це правда, я не можу… Нічого не можу, — сумно прошепотіла Сара, опустивши руки на коліна.

— Ні, ти багато можеш зробити!.. Можеш розважити мене, — відповів, усміхаючись Рамзес. — Я знаю, що ти вчилася танцювати і грати. То скинь же ці довгі шати, які швидше пасують жриці, що пильнує вогонь, вберися у прозорий серпанок, як… фінікійські танцівниці… І так танцюй і так милуй мене, як вони…

Сара схопила його за руки і, блиснувши очима, вигукнула:

— Ти знаєшся з цими розпусницями? Кажи… нехай я довідаюсь про своє горе… А потім виряди мене до батька, в нашу пустельну долину, в якій краще б я була тебе не зустрічала!

— Ну, ну… заспокойся, — мовив царевич, бавлячись її волоссям. — Адже мені доводиться бачити танцівниць як не на бенкетах, то на урочистих церемоніях у фараона або на відправах у храмах. Але всі вони разом не хвилюють мене так, як ти одна. Та й зрештою… котра з них могла б зрівнятися з тобою? Тіло твоє — як статуя Ісіди, вирізьблена з слонової кістки, а з них кожна має якусь ваду. Одні занадто товсті, в інших худі ноги або негарні руки, а деякі навіть носять штучні коси. Чи ж є друга така, як ти?.. Якби ти була єгиптянкою, всі храми домагалися б, щоб ти була заспівувачкою в їхніх хорах. Та що я кажу, якби ти зараз з’явилася в Мемфісі в прозорій сукні, жерці примирилися б з тобою, аби тільки ти погодилася брати участь в процесіях.

— Нам, донькам Іуди, не можна носити нескромні убрання.

— Ні танцювати, ні співати?.. Нащо ж ти того вчилась?

— Наші дівчата й жінки танцюють наодинці, щоб скласти хвалу богу, а не для того, щоб сіяти в серцях чоловіків вогнисті зерна пристрасті. А співаємо… Зажди, пане мій, я тобі заспіваю.

Сара підвелася з лави й пішла до будинку. Незабаром вона повернулась назад. За нею несла арфу молода дівчина із зляканими чорними очима.

— Що це за дівчина? — спитав царевич. — Чекай, де я бачив цей погляд?.. Ага, коли я був тут востаннє, це перелякане дівча придивлялося до мене з-за кущів…

— Це моя родичка й служниця Естер, — відповіла Сара. — Вона живе в мене вже місяць, але боїться тебе, пане, і тому завжди тікає. Може, вона й справді колись придивлялася до тебе з-за кущів.

— Ти можеш іти, дитино, — мовив царевич до остовпілої дівчини, а коли та зникла за деревами, додав: — Вона також єврейка? А той сторож твоєї садиби, який теж дивиться на мене, як баран на крокодила?

— Це Самуїл, син Єздри, теж мій родич. Я взяла його замість негра, якого ти, мій пане, відпустив на волю. Адже ти дозволив мені вибирати собі слуг?..

— Звичайно, дозволив. Напевне, наглядач за слугами теж єврей, бо в нього жовта шкіра і дивиться він так покірливо, як не зможе жоден єгиптянин.

— Це Єзекіїл, — відповіла Сара, — син Рувима, родич мого батька. Він не подобається тобі, мій пане?.. Це все вірні твої слуги.

— Чи подобається він мені? — мовив похмуро царевич, барабанячи пальцями по лавці. — Він тут не для того, щоб мені подобатись, а щоб пильнувати твоє майно… Зрештою мене ці люди зовсім не обходять. Співай, Саро.

Сара сіла на траві біля ніг царевича і, взявши на арфі кілька акордів, заспівала:

— «Де той, хто не має турбот? Де той, хто, вкладаючись спати, сказав би: цей день я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в труну, сказала б: життя моє минуло без страждань і тривоги, як погожий вечір над Йорданом?

А скільки є таких, які щодня хліб свій обливають сльозами, а дім їхній повен зітхань.

Плач — це перший поклик людини на цій землі, а стогін — останнє прощання. Повна страху, входить вона в життя, повна жалю, лягає на вічний спочинок, і ніхто її не питає, де вона хотіла б залишитись.

Де той, хто не знає гіркоти життя? Чи це дитина, в якої смерть забрала матір? Чи немовля, що в його матері голод висмоктав груді раніше, ніж воно встигло прикластися до них устами?

Де людина, яка впевнена в своїй долі і сміливо зустрічає завтрашній день? Чи це той, хто, працюючи в полі, знає, що він не владен послати на нього дощ або заступити дорогу сарані? Чи купець, який віддає багатство своє на волю вітрів, які дмуть невідомо звідки, а життя довіряє хвилям над безоднею, що все поглинає і нічого не повертає?

Де людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, що женеться за прудконогою сарною, а натрапляє на лева, який глузує з його стріл? Чи воїн, який іде в бій, щоб здобути славу, а знаходить ліс гострих списів та бронзових мечів, щоб зчервонити їх своєю кров’ю? Чи це великий цар, який під пурпуром носить важкий панцир, недремним оком стежить за підступами заздрісних сусідів, а вухом ловить шелест завіси, щоб у власному наметі його не захопила зрада?

Через це серце людини завжди і всюди сповнене, смутком. В пустелі загрожують їй лев і скорпіон, в печерах — дракони, поміж квітами — отруйна змія. При сонці зажерливий сусід міркує, як захопити її землю, вночі хитрий злодій намацує двері в її комору. Змалку людина безпорадна, на старість. — немічна, в розквіті віку оточена небезпеками, мов кит водяною безоднею.

І тому, о боже, творець наш, до тебе звертається змучена людська душа. Ти привів її в цей світ, де стільки пасток, ти вселив у неї страх смерті, ти перетяв усі дороги спокою, крім тієї, яка веде до тебе. Як дитина, що не вміє ходити, хапається за одежу матері, щоб не впасти, так нещасна людина волає до твого милосердя і шукав порятунку від непевності…»

…Сара замовкла. Царевич замислився і трохи згодом мовив:

— Ви, євреї, похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як навчає ваша пісня, ніхто не сміявся б на берегах Нілу. Вельможі поховалися б зі страху в підземеллях храмів, а простий люд, замість того щоб працювати, втік би в печери й там чекав би від бога милосердя, якого так і не дочекався б.

Наш світ зовсім інший: в ньому все можна мати, але все треба здобути самому. Наші боги не допомагають легкодухим. Вони сходять на землю лише тоді, коли герой, що зважився на якийсь надлюдський, подвиг, вичерпає всі сили. Так було з Рамзесом Великим, коли він кинувся сам на дві з половиною тисячі ворожих колісниць, у кожній з яких сиділо по три воїни. Лише тоді безсмертний батько Амон подав йому руку і довершив розгром ворога. А якби він не боровся, а чекав на милосердя вашого бога, вже давно на берегах Нілу єгиптяни ходили б лише з цебром і глиною, а нікчемні хетти — з папірусами й киями.

Тому, Саро, швидше твої чари, аніж твоя пісня, розвіють мою журбу. Якби я жив так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з неба, вино тікало б від моїх уст, а жінки — від моєї оселі.

І, звичайно, я не міг би тоді бути наступником фараона, так само як мої рідні брати, з яких один не може пройти по кімнаті, не спираючись на двох рабів, а другий лазить по деревах.

Розділ п’ятнадцятий

Другого дня Рамзес послав свого негра з наказами до Мемфіса, а близько полудня звідти до маєтку Сари приплив великий човен, повний грецьких воїнів у високих шоломах і блискучих панцирах.

За командою, шістнадцять греків, озброєних короткими списами й щитами, вийшли на берег і вишикувалися у дві шеренги. Вони вже були готові рушити до будинку Сари, коли їх затримав другий посланець царевича, який наказав воїнам зостатись на березі і тільки їхнього начальника Патрокла запросив до наступника трону.

Воїни лишились на місці й стояли нерухомо, мов два ряди колон, оббитих блискучою бляхою. За посланцем пішов Патрокл у шоломі з перами і в пурпуровій туніці, на яку був надітий золотий панцир, оздоблений на грудях зображенням жіночої голови із зміями замість волосся.

Царевич прийняв славнозвісного полководця на воротях саду. Він не посміхнувся до нього, як звичайно, навіть не відповів на низький уклін Патрокла, а мовив з холодним виразом обличчя:

— Перекажи, славний полководче, воїнам з моїх грецьких полків, що я не буду провадити з ними військової муштри, поки його святість наш володар не призначить мене вдруге їхнім начальником. Вони втратили цю честь, бо, понапивавшись, вигукували по шинках слова, які мене ображають. Звертаю також твою увагу на те, що в грецьких полках погана дисципліна. Воїни прилюдно базікають про політику, про якусь можливу війну, а це схоже на державну зраду. Про такі речі може говорити лише його святість фараон і члени найвищої ради. Ми ж, воїни й слуги нашого володаря, яке б звання ми не мали, можемо тільки виконувати накази наймилостивішого повелителя і — завжди мовчати. Прошу тебе, славний полководче, переказати це моїм полкам і бажаю тобі всього найкращого.

— Буде так, як ти звелів, ерпатре, — відповів грек.

Він круто повернувся і, випнувши груди, попрямував, брязкаючи зброєю, до свого човна.

Звичайно, він знав про розмови воїнів по шинках і відразу зрозумів, що в наступника трону, якого військо обожнювало, сталася якась прикрість. Тому, наблизившись до загону воїнів, який стояв на березі, він сердито закричав, вимахуючи руками:

— Хоробрі грецькі воїни!.. Паршиві пси, щоб вас черви сточили! Якщо з цієї хвилини хтось із греків вимовить у шинку ім’я наступника трону, я поб’ю глек йому на голові, а черепки запхаю в горлянку і — геть з полку!.. Будете один з другим пасти свині в єгипетських селян, а у ваших шоломах кури нестимуть яйця. Така доля чекає кожного дурня, що не вміє тримати язика за зубами. А тепер ліворуч… кругом! — і марш у човен, щоб вас чума забрала! Воїни його святості повинні насамперед пити за здоров’я фараона та благоденство високошановного військового міністра Гергора. Хай вони живуть вічно!..

— Хай живуть вічно!.. — повторили воїни.

В човен усі посідали похмурі. Але біля Мемфіса Патроклове обличчя трохи-прояснилося, і він звелів заспівати пісню про дочку жерця, яка так любила воїнів, що в свою постіль клала ляльку, а сама цілі ночі пропадала в будці вартових. В такт цій пісні легко було марширувати по дорозі, а зараз — жвавіше вимахувати веслами.

Надвечір до Сариного маєтку приплив другий човен, з якого вийшов головний управитель всіх маєтків Рамзеса.

Царевич і цього сановника прийняв на воротях саду, може, щоб підкреслити свою суворість, а може, щоб не примушувати його заходити в дім своєї наложниці-єврейки.

— Я хотів, — мовив наступник трону, — побачитися з тобою й сказати, що між моїми селянами ширяться якісь неподобні чутки про зменшення податків чи щось подібне… Я хочу, щоб селяни знали, що податків я зменшувати не буду. А коли хтось, незважаючи на застереження, впиратиметься в своїй глупоті й далі провадитиме ці розмови, — дати йому київ.

— Може, хай краще заплатить пеню… утен чи драхму, як ти накажеш, володарю? — озвався управитель.

— Гаразд, нехай платять пеню… — відповів царевич, трохи завагавшись.

— А зараз, може б, дати київ найнеслухнянішим, щоб краще пам’ятали милостивий наказ?.. — спитав управитель.

— Гаразд, найнеслухнянішим можна дати київ.

— Насмілюсь доповісти, найясніший володарю, — зашепотів, низько схилившись, управитель, — що селяни, підбурені якимсь невідомим чоловіком, і справді якийсь час говорили про зменшення податків. Але кілька днів тому раптом замовкли…

— Ну, тоді можна їх не бити, — зауважив Рамзес.

— Хіба для попередження?.. — спитав управитель.

— А не шкода київ?

— Цього добра в нас вистачає.

— В кожному разі… знайте міру, — мовив царевич. — Я не хочу… не хочу, щоб до його святості дійшло, що я без потреби катую селян… За бунтівниче базікання треба бити й стягати пеню, але, коли нема для цього приводу, можна виявити великодушність.

— Розумію, — відповів управитель, дивлячись у вічі царевичу. — Хай кричать, скільки хочуть, аби не шепотіли блюзнірства…

Ці розмови царевича з Патроклом і управителем облетіли

весь Єгипет.

Коли управитель сів у човен, царевич позіхнув і, повівши довкола знудженим поглядом, подумки сказав собі:

«Я зробив, що міг… А зараз нічого не робитиму, якщо зможу…»

В цю мить від господарських будівель до царевича долинули тихий стогін і часті удари. Рамзес обернувся і побачив, що наглядач над наймитами Єзекіїл, син Рувима, лупцює києм одного з своїх підвладних, заспокоюючи його при тому:

— А тихо!.. А мовчи!.. Підла скотина!..

Наймит, якого били, лежав на землі і затикав рукою рот, щоб не кричати.

Царевич в першу хвилину кинувся був, як пантера, до будівель. Та враз зупинився.

«Що ж я, йому зроблю?.. — подумав він. — Адже це Сарин маєток, а цей єврей — її родич».

Він стиснув зуби й зник між деревами, тим більше що екзекуція вже скінчилася.

«Виходить, отак господарюють покірні євреї?.. — думав царевич. — Виходить, так?.. На мене дивиться, як переляканий пес, а сам б’є робітників?.. Невже вони всі такі?..»

І вперше в душі Рамзеса прокинувся сумнів, що, може, й Сара тільки прикидається доброю.

В серці Сари справді відбувалися деякі зміни.

В першу хвилину, коли вона зустріла царевича в пустельній долині, Рамзес сподобався їй. Та це почуття одразу приглушилось, як тільки вона довідалась, що цей красень — син фараона і наступник трону. А коли Тутмос домовився з Гедеоном про те, що забере її в дім царевича, Сара була остаточно приголомшена.

Ні за які скарби, навіть під загрозою смерті, вона не покинула б Рамзеса, але не можна сказати, щоб кохала його в ту пору. Кохання потребує свободи й часу, щоб розквітнути пишним цвітом; а їй не дали ні часу, ні свободи. Сьогодні вона побачила царевича, а завтра її схопили, майже не питаючи згоди, і перевезли в маєток за Мемфісом. Через кілька днів вона вже стала коханкою царевича, здивована, злякана, не розуміючи, що з нею діється.

До того ж не встигла вона звикнути до нових вражень, як її стривожили ненависть людей до неї, єврейки, потім відвідини незнайомих жінок і, нарешті, напад на маєток.

Те, що Рамзес заступився за неї і хотів кинутись на нападників, злякало її ще дужче. Їй ставало млосно від самої думки, що вона опинилася в руках такого запального і всевладного чоловіка, який міг, коли схоче, проливати чужу кров, убивати…

На хвилину Сара впала в розпач; їй здавалося, що вона збожеволіє, коли почула грізні накази царевича, який кликав слуг до зброї… Але саме тоді стався незначний випадок, — одне слівце витверезило Сару і надало нового напрямку її почуттям.

Царевич, думаючи, що вона поранена, зірвав у неї з голови пов’язку і, побачивши синець, вигукнув: «Це лише синець?.. Як він змінює обличчя!..»

Почувши це, Сара забула про свій біль І страх. її охопила нова тривога: виходить вона змінилася так, що це аж здивувало царевича? Але тільки здивувало!..

Синець зник через кілька днів, проте в серці Сари залишилися і стали зростати не знані досі почуття. Вона почала ревнувати Рамзеса і боятися, щоб він її не покинув.

І ще одне мучило її: те, що вона почувала себе слугою і невільницею царевича. Вона й сама прагнула бути його найвірнішою служницею, найвідданіщою рабинею, невідступною, як тінь. Але водночас хотіла, щоб він хоч у хвилини пестощів не ставився до неї як пан і володар.

Адже вона належала йому, а він їй. Чому ж він не хоче показати, що любить її хоч трохи, а кожним словом і рухом дає відчути, що між ними лежить прірва?.. Яка?.. Хіба не вона тримала його в своїх обіймах? Хіба не він цілував її уста й перса?

Якось царевич приплив до неї із своїм псом. Він пробув лише кілька годин, але весь цей час пес лежав біля його ніг на Сариному місці, а коли вона хотіла там сісти, загарчав на неї… А царевич сміявся і так само перебирав пальцями шерсть нечистої тварини, Як її волосся. І пес дивився царевичеві в очі так само, як вона, — тільки сміливіше за неї.

Сара не могла заспокоїтись і зненавиділа розумну тварину, яка відбирала в неї частину пестощів царевича, хоч і не домагалась їх, і поводилася із своїм хазяїном так вільно, як ніколи не зважилася б поводитися вона, Сара. Навіть не змогла б бути такою байдужою або дивитися в інший бік, коли на її голові лежала рука володаря.

А недавно царевич знову згадав про танцівниць. Тоді Сара вибухнула. Як?! То він дозволив пестити себе цим голим безсоромним жінкам?.. І Єгова, дивлячись на це з високого неба, не побив громом тих розпусниць?..

Правда, Рамзес сказав, що вона дорожча йому від усіх. Але слова його не заспокоїли Сару; вона тільки вирішила не думати ні про що, крім свого кохання.

Що буде завтра — байдуже. І коли Сара співала біля ніг царевича пісню про муки й біль, що їх судилося терпіти людині від колиски до могили, вона виливала в цій пісні свою душу, свою останню надію — на бога.

Тепер Рамзес із нею, і цього їй досить: це найбільше щастя, яке може дати їй життя. Але саме тут почалися для Сари найважчі переживання.

Царевич жив з нею під одним дахом, гуляв з нею в саду, іноді брав з собою в човен і катав по Нілу. Але він ні на волосину не став їй ближчий, ніж тоді, коли жив на тому боці річки, в глибині царського парку.

Рамзес був з нею, та думав про щось інше, і Сара навіть не могла вгадати, про що. Він обнімав її чи перебирав її волосся, а дивився в бік Мемфіса, на величезні пілони царського палацу або — кудись у далечінь…

Часом він навіть не відповідав на її запитання або дивився на неї так, наче щойно прокинувся, немов дивуючись, що бачить її поруч з собою.

Розділ шістнадцятий

Такі були не дуже часті зрештою хвилини найбільшої близькості між Сарою та її царственим коханцем.

Давши накази Патроклові та головному управителю своїх маєтків, наступник трону значну частину дня проводив поза маєтком, найчастіше в човні. Плаваючи по Нілу, він або ловив неводом рибу, яка цілими табунами снувала в благословенній річці, або забирався на болота і, заховавшись поміж високими стеблами лотосів, стріляв з лука в диких птахів, які, ніби та комашня, кружляли над ним крикливими зграями. Але й тоді не залишали його честолюбні думки. З полювання царевич зробив щось подібне до ворожби. Не раз, побачивши на воді зграю жовтих гусей, він натягав лук і казав:

— Якщо влучу, буду колись таким, як Рамзес Великий… Чувся тихий посвист стріли, і прошитий нею птах, тріпочучи

крилами, кричав так пронизливо, що на всьому болоті зчинявся переполох. Хмари гусей, качок і лелек злітали вгору і, описавши велике коло над товаришем, що вмирав унизу, сідали на інше місце.

Коли все вщухало, царевич обережно плив човном далі, туди, де гойдалися очерети та чулися уривисті покрики птахів. Побачивши між зеленими заростями плесо чистої води і нову зграю, він знову натягав лук і шепотів:

— Якщо влучу, буду фараоном. Якщо не влучу…

Цього разу стріла падала в воду і, відскочивши кілька разів від її поверхні, зникала між лотосами. А царевич, розпалившись, випускав стріли одна за одною, вбиваючи або тільки полохаючи птахів. В маєтку пізнавали, де зараз царевич, по галасливих хмарах птаства, яке щохвилини злітало вгору і кружляло над його човном.

Коли Рамзес, стомлений, повертався надвечір у маєток, Сара вже чекала його біля порога з мідницею води, глеком легкого вина та з вінками троянд. Царевич усміхався їй, гладив по обличчю, але, дивлячись в її сповнені ніжності очі, думав: «Цікаво, чи могла б вона бити єгипетських селян так само, як її завжди злякані родичі?.. О, моя матінка має рацію, не довіряючи євреям, хоч Сара, може, й не така, як інші!..»

Якось, несподівано повернувшись додому, він побачив на. подвір’ї великий гурт голих дітей, які весело бавились. Всі вони були жовтошкірі. Угледівши його, дітлахи розбіглися з галасом, мов дикі гуси на болоті. Поки Рамзес устиг зійти на терасу, вони зникли, що й сліду не лишилось.

— Що це за малеча, — спитав він Сару, — що так тікає від

мене?

— Це діти твоїх слуг, — відповіла вона.

— Євреїв?

— Моїх братів…

— Боги! Який плодючий ваш народ! — засміявся царевич. — А це хто? — додав він, показуючи на чоловіка, який боязко виглядав з-за муру.

— Це Аод, син Барака, мій родич… Він хоче служити тобі, пане мій. Чи можу я його прийняти?

Царевич знизав плечима.

— Маєток твій, — відповів він, — можеш приймати всіх, кого хочеш. Але якщо ці люди будуть так множитись, вони незабаром заселять весь Мемфіс.

— Ти не любиш моїх братів? — шепнула Сара, з тривогою дивлячись на Рамзеса і припадаючи йому до ніг.

Царевич здивовано глянув на неї.

— Я про них навіть не думаю, — відповів він гордо.

Поиск по сайту: