Розділ двадцять перший 4 страница

— Одна успішна війна збагатить нашу скарбницю, як розлив Нілу — наші поля.

Цариця засміялась.

— Ні, — мовила вона, — ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть не можна вважати за гріх твої безбожні слова. Прошу тебе, займися своїми грецькими полками і якнайшвидше позбудься цієї єврейки, а політику залиш… нам…

— Чому я мушу позбутися Сари?

— Бо якщо ти матимеш від неї сина, можуть початися чвари в державі, де й так багато клопоту. А на жерців, — додала вона, — можеш гніватися, тільки не ображай їх прилюдно. Вони знають, що наступникові трону багато чого можна прощати, надто коли в нього така запальна вдача. Але час угамує все, на славу династії і на користь державі.

Царевич замислився. Потім раптом спитав:

— Виходить, я не можу розраховувати на гроші із скарбниці?

— Ні в якому разі. Верховний писар уже сьогодні був би змушений припинити виплату грошей, якби я не віддала йому сорок талантів, які прислав мені Тір.

— Що ж я робитиму з військом? — мовив царевич, нетерпляче потираючи чоло.

— Кинь єврейку і попроси в жерців… Може, вони тобі позичать.

— Ніколи в світі!.. Краще візьму в фінікійців. Мати похитала головою.

— Ти ерпатр. Роби як знаєш… Але попереджаю, ти мусиш дати велику заставу, а фінікієць, якщо раз позичить тобі гроші, вже більше не випустить тебе з рук. Вони ще підступніші за євреїв.

— На покриття цих боргів вистачить частини моїх прибутків.

— Побачимо. Я щиро хотіла б допомогти тобі, але в мене немає… — мовила цариця, сумно розводячи руками. — Роби як знаєш, та пам’ятай: фінікійці в наших маєтках — що пацюки в коморах, — коли один пролізе крізь щілину, інші посунуть за ним.

Рамзес усе не йшов від матері.

— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитала цариця.

— Я хотів тільки спитати… Серце моє чує, що ти, матінко, маєш якісь плани щодо мене. Які?

Мати погладила його по щоці.

— Ще не зараз… Ще не зараз!.. Ти ще вільний, як кожен молодий вельможа у нашій країні. Користайся з цього. Але прийде час, коли ти, Рамзесе, повинен будеш узяти собі дружину, діти якої будуть царської крові, а син — твоїм наступником. Про ті часи я й думаю…

— І що?..

— Ще нічого певного… Але політична далекоглядність підказує мені, що твоєю дружиною має бути донька жерця…

— Може, Гергора?.. — сміючись, вигукнув Рамзес.

— А що в цьому поганого? Гергор дуже скоро стане верховним жерцем у Фівах, а його доньці всього чотирнадцять років.

— І вона згодилася б зайняти при мені місце єврейки? — глузливо запитав Рамзес.

— Ти мусиш постаратись, щоб усі забули цю твою помилку.

— Цілую твої ноги, матінко, і йду, — сказав Рамзес, хапаючись за толову. — Я чув сьогодні стільки дивних речей, що вже починаю боятись, щоб Ніл не потік назад до порогів або піраміди не пересунулись у східну пустелю!

— Не блюзни, дитино моя, — шепнула цариця, з тривогою дивлячись на сина. — В цій країні траплялися ще й не такі дива.

— Чи не те, — запитав з гіркою усмішкою син, — що стіни царського палацу підслуховували своїх володарів?

— Тут бачили смерть фараонів, що лише кілька місяців сиділи на троні, і падіння династій, які правили дев’ятьма народами.

— Бо ці фараони задля курильниці забували про меч, — відповів царевич.

Він уклонився й вийшов.

В міру того як кроки наступника трону поступово затихали в просторім передпокої, вираз обличчя цариці змінювався: величний спокій заступили біль і тривога, у великих очах блиснули сльози.

Вона підбігла до статуї богині, впала навколішки і, сипнувши на жар індійських пахощів, зашепотіла:

— О Ісідо, Ісідо, Ісідо! Тричі вимовляю твоє ім’я. О Ісідо, що народжуєш змій, крокодилів і страусів, тричі хай буде вславлене ім’я твоє… О Ісідо, що захищаєш збіжжя від палючих вітрів, а тіла предків наших від руїнницької дії, часу! О Ісідо, змилуйся й охорони мого сина!.. Хай тричі вимовляють ім’я твоє і тут… і там… і скрізь… І нині, і завше, і повіки-віків, поки храми наших богів відбиватимуться у водах

Нілу.

Так молячись і ридаючи, цариця схилилась і торкнулася чолом підлоги. І в цю мить над нею пролунав тихий шепіт:

— Голос праведного завжди буде почутий.

Цариця схопилась і здивовано почала оглядатись навколо. Але в покої нікого не було. Тільки із стін дивились на неї намальовані квіти, а з вівтаря — статуя богині, сповнена неземного спокою.

Розділ восьмий

Царевич повернувся до свого палацу заклопотаний і покликав до себе Тутмоса. — Ти мусиш мене навчити, — сказав Рамзес, — як здобувати гроші.

— Ага!.. — засміявся чепурун. — Це та премудрість, якої не навчають у найвищих школах жерців, але я міг би бути тут справжнім пророком..

— Там навчають, щоб не позичати грошей, — мовив царевич.

— Якби я не боявся заплямувати свої уста блюзнірством, я б сказав, що деякі жерці марнують час… Бідні вони люди, хоч і святі!.. Не їдять м’яса, мають лише одну жінку або й зовсім уникають жінок і не знають, що таке позичити гроші… Я радий, Рамзесе, — вів далі Тутмос, — що ти осягнеш цю премудрість з моєю поміччю. Вже зараз ти збагнув, що то за мука — безгрошів’я. Чоловік, якому потрібні гроші, втрачає смак до їжі, схоплюється уві сні, на жінок дивиться здивовано, наче питає: «Навіщо вони?» В прохолодному храмі обличчя в нього палає вогнем, а в спеку в пустелі його обсипає морозом. Він, мов божевільний, безтямно дивиться перед собою, не чує, що йому кажуть, не помічає, що перука в нього зсунулась набік, і забуває покропити її пахощами; заспокоює його лише глек доброго вина, та й то ненадовго. Бо тільки неборак отямиться з похмілля, йому знов починає здаватись, що земля розступається у нього під ногами… Я бачу, — казав він далі, — з твоїх гарячкових жестів і неспокійної ходи, що ти впав у розпач, бо не маєш грошей. Але незабаром тобі стане так легко, наче з грудей твоїх зняли великого сфінкса. Потім ти поринеш у стан солодкого забуття, викинувши з голови колишні турботи та своїх теперішніх позикодавців, а тоді… Ах, щасливий Рамзесе, які надзвичайні несподіванки чекають на тебе! Коли мине термін сплати і позикодавці почнуть навідуватись до тебе ніби для того, щоб засвідчити своє шанування, — ти почуватимеш себе, мов олень, за яким женуться собаки, або мов єгипетська дівчина, яка, беручи воду з річки, раптом побачила лускату спину крокодила.

— Все це дуже дотепно, — перебив його, сміючись, Рамзес, — але не дає жодної драхми…

— Зажди! — перепинив його Тутмос. — Я зараз же вирушаю до фінікійського банкіра Дагона, а ввечері, навіть якщо він ще не дасть тобі грошей, ти вже здобудеш втрачений спокій.

Чепурун вибіг з палацу, сів у невеличкі ноші і, оточений слугами та гуртом таких самих, як і він, вітрогонів, зник в алеї парку.

Надвечір у палаці наступника трону з’явився фінікієць Дагон, найвідоміший мемфіський банкір. Це був чоловік середнього віку, жовтий, сухорлявий, але міцний. На ньому була блакитна туніка і біла тога з тонкої тканини, а його довге волосся стягував золотий обруч. Це буйне волосся і велика чорна борода вигідно відрізнялися від причеплених борідок та перук єгипетських чепурунів.

У покоях наступника трону роїлася ціла юрба юних вельмож.

Одні купалися внизу й намащували своє тіло пахощами, другі грали на терасі в шахи й шашки, треті пили вино з танцівницями на терасі під наметом. Царевич не пив, не грав і де розмовляв з жінками. Він нетерпляче походжав по терасі, виглядаючи фінікійця. Побачивши в алеї його ноші на двох ослах, царевич зійшов униз, де була вільна кімната.

За хвилину в дверях з’явився Дагон. Ще на порозі він упав на коліна і вигукнув:

— Вітаю тебе, нове сонце Єгипту!.. Щоб ти жив вічно і щоб слава твоя досягла тих найдальших берегів, до яких доходять фінікійські кораблі…

На знак царевича він підвівся і заговорив, швидко вимахуючи руками:

— Коли вельможний Тутмос зійшов з нош біля моєї мазанки (бо мій дім — мазанка проти твого палацу, ерпатре!), його обличчя так сяяло, що я одразу ж гукнув своїй дружині: «Фамар, вельможний Тутмос прийшов не від себе, а від когось вищого, ніж сам, настільки, наскільки Ліван вищий від надморських пісків…» А дружина питає мене: «Звідки ти знаєш, пане мій, що вельможний Тутмос прийшов не від себе?..» — «А звідти, що він не може прийти з грішми, бо в нього їх нема, і не може прийти по гроші, бо в мене їх нема». Тут ми обоє уклонились вельможному Тутмосу. А коли він сказав, що це ти, найясніший царевичу, хочеш від свого раба дістати п’ятнадцять талантів, я запитав свою дружину: «Фамар, чи не правду казало мені моє серце?» — «Дагоне, ти такий мудрий, що повинен бути радником у наступника трону», — відповіла вона.

Рамзес кипів з нетерплячки, але слухав банкіра, — він, що вибухав навіть у присутності своєї матері та фараона!

— Коли ми, — казав далі фінікієць, — отямились і збагнули, що ти, царевичу, потребуєш моїх послуг, в наш дім вступила така радість, що я наказав дати слугам десять глеків пива, а моя дружина Фамар загадала, щоб я купив їй нові сережки. Радість моя була така велика, що я дорогою не дозволив погоничу бити ослів, а коли нікчемні мої стопи торкнулися твого порога, царевичу, я зняв золотий перстень (більший, ніж той, що достойний Гергор дав Євнані!) і подарував цей золотий перстень твоєму рабові, який злив мені води на руки. З твого дозволу, ерпатре, звідки в тебе той срібний глек, з якого мені поливали на руки?..

— Його продав мені Азарія, син Габера, за два таланти.

— Єврей?.. Ти, найясніший царевичу, купуєш у євреїв?.. А що на це скажуть боги?..

— Азарія — такий самий купець, як і ти, — відповів царевич.

Почувши це, Дагон схопився обома руками за голову і, плюючись, залементував:

— О Баал, Таммуз! О Бааліт, о Ашторет! Азарія, син Габера, єврей — такий самий купець, як я!.. О ноги мої, навіщо-ви мене сюди принесли?! О серце, за віщо терпиш таку муку й наругу?.. Найясніший царевичу! — волав фінікієць. — Вбий мене, відрубай мені руку, коли я підроблятиму золото, але не кажи, що єврей може бути купцем. Швидше завалиться Тір, швидше Сідон поглинуть піски пустелі, ніж єврей стане купцем! Вони можуть доїти свої худі кози або під батогом єгиптян місити глину з соломою, але не торгувати… Тьху!.. тьху!.. Нечистий народ рабів!.. Грабіжники, злодії!..

Царевича невідомо чому охопив гнів, але він стримав себе. Це здалося дивним самому Рамзесові, який досі ні перед ким не вважав за потрібне стримуватись.

— Ну то як, — мовив раптом наступник трону, — позичиш мені, шановний Дагоне, п’ятнадцять талантів?

— О Ашторет!.. П’ятнадцять талантів?.. Це такі великі гроші, що я мушу сісти і добре про це подумати.

— То сідай.

— За талант, — мовив фінікієць, зручно вмощуючись на стільці, — можна купити двадцять золотих ланцюгів, або шістдесят гарних дійних корів, або десять рабів для чорної роботи, або одного раба, що вміє грати на флейті чи малювати, а може, навіть і лікувати. Талант — це велике багатство!..

Царевич блиснув очима.

— Коли в тебе немає п’ятнадцяти талантів… — перебив він

лихваря.

Переляканий фінікієць миттю зсунувся з стільця на підлогу.

— Хто в цьому місті, — вигукнув він, — не матиме грошей, якщо ти зажадаєш їх, о сине сонця!.. Правда, я злидар, моє золото, коштовності й усі оренди не варті твого погляду, царевичу. Але коли я обійду всіх наших купців і скажу, хто мене послав, то на ранок ми добудемо п’ятнадцять талантів, хоч би й з-під землі. Якби ти, ерпатре, став перед сухою смоковницею і сказав: «Дай грошей!» — то й вона заплатила б відкуп… Тільки не дивись на мене так, сине Гора, бо в мене стискається серце й плутаються думки, — мовив фінікієць благальним голосом.

— Ну, сідай уже, сідай, — усміхнувся царевич.

Дагон підвівся з підлоги і ще зручніше вмостився на стільці.

— А на який строк тобі потрібні ці п’ятнадцять талантів, ерпатре?

— Думаю, на рік.

— Скажемо відразу — на три роки. Тільки його святість фараон міг би повернути за рік п’ятнадцять талантів, а не молодий царевич, який щодня мусить приймати веселих вельмож і гарних жінок. Ох, ці жінки!.. Чи правда, дозволь тебе спитати, що ти взяв до себе Сару, доньку Гедеона?

— А який ти хочеш процент? — перебив царевич.

— Дрібниця, про яку не варто й говорити твоїм священним устам. За п’ятнадцять талантів ти даси мені п’ять талантів на рік, а за три роки я всі гроші зберу сам, так що ти навіть не знатимеш про це.

— Ти даси мені сьогодні п’ятнадцять талантів, а через три роки візьмеш тридцять?

— Єгипетський закон дозволяє, щоб сума процентів дорівнювала сумі позички, — відповів, зніяковівши, фінікієць.

— А це не забагато?

— Забагато?.. — вигукнув Дагон. — Кожен вельможний пан має великий почет, великі маєтки і платить тільки великі проценти. Я посоромився б правити менше з наступника трону, та й ти сам міг би наказати, щоб мене побили киями й вигнали з двору, якби я зважився взяти менше…

— Коли ж ти принесеш гроші?

— Принести?.. О боги, це не під силу одній людині! Я зроблю краще — я сплачу всі твої борги, царевичу, щоб ти навіть не турбував себе такими нікчемними справами.

— Хіба ти знаєш, кому я повинен платити?

— Та ніби знаю, — відповів недбало фінікієць. — Ти хочеш послати шість талантів для східного війська; це зроблять наші банкіри в Хетемі і Мігдолі. Три таланти достойному Нітагерові і три — достойному Патроклові; це ми зробимо на місці. А Сарі та її батькові Гедеонові я можу виплатити через того паршивого Азарію… Так навіть буде краще, а то вони ошукали б тебе при розрахунках.

Рамзес нетерпляче заходив по кімнаті. — Отже, я мушу дати тобі розписку на тридцять талантів?

— Яку розписку? Нащо розписку? Що я буду з нею робити? Ти, царевичу, віддаси мені в оренду на три роки свої маєтки в номах: Такенс, Сес, Неха-Мент, Неха-Пеху, в СебтГет і в Табу.

— В оренду? — перепитав царевич. — Це мені не подобається…

— А як же я поверну свої гроші… свої тридцять талантів?

— Чекай! Я повинен спершу запитати своїх доглядачів, скільки прибутку на рік дають ці маєтки.

— Нащо ти маєш, найясніший царевичу, завдавати собі стільки клопоту. Що знає доглядач? Нічого він не знає, повір чесному фінікійцеві! Кожного року бувають різні врожаї й різні прибутки. Я можу зазнати збитків на цьому ділі, а хіба доглядач тоді поверне мені мої гроші?

— Бачиш, Дагоне, мені здається, що ці маєтки дають куди більше, ніж десять талантів на рік…

— Царевич не хоче мені вірити?.. Добре! Я з твого наказу можу відступити маєтки в Сесі. Невже ти ще не віриш в мою щирість? Ну, гаразд, відступлю ще Себт-Гет… Але до чого тут доглядач? Він вчитиме розуму царевича? О Ашторет! Я б утратив сон і апетит, якби якийсь доглядач, підданець і раб, посмів давати поради моєму милостивому панові. Тут потрібний тільки писар, який напише, що ти, найясніший ерпатре, віддаєш мені в оренду на три роки маєтки в такому й такому номі. І ще потрібні шістнадцять свідків, що ти удостоїв мене такої честі… Але навіщо слугам знати, що їхній пан позичає в мене гроші?..

Царевич, якому вже все це набридло, знизав плечима.

— Завтра, — мовив він, — принеси гроші й приведи писаря та свідків. Я не хочу більше про це думати.

— Ах, які мудрі слова! — вигукнув фінікієць. — Живи вічно, найясніший володарю…

Розділ дев’ятий

На лівому боці Нілу, на околиці північного передмістя Мемфіса, лежав маєток, який наступник трону подарував Сарі, доньці іудея Гедеона.

Це була квадратна ділянка землі, моргів на тридцять п’ять; з даху будинку її всю було видно як на долоні. Садиба лежала на схилі пагорка чотирма ярусами. Два найбільші нижні яруси щороку заливала нільська вода, там вирощували збіжжя й городину. На третьому ярусі, куди повінь не завжди доходила, росли пальми, смоковниці та інші плодові дерева. Четвертий, верхній, ярус був засаджений маслинами, виноградом, горіхами та каштанами, серед яких стояв будинок.

Будинок був дерев’яний, двоповерховий, як звичайно, з терасою, над якою здіймався полотняний намет. Внизу жив чорний раб Рамзеса, вгорі — Сара з своєю родичкою ї служницею Тафет. Будинок був обгороджений муром з невипаленої цегли, а за ним, трохи віддалік, стояли хліви для худоби й мазанки, де жили слуги й доглядачі.

Покої Сари були невеликі, але гарно прибрані. На підлозі лежали килими, на вікнах і дверях висіли різнобарвні смугасті завіси. Були там різьблені ложа й крісла, інкрустовані скрині для одежі, на одній і на трьох ніжках, а на них вазони з квітами, високі глеки для вина, шкатулки з пляшечками пахощів, золоті й срібні чарки та келихи, фаянсові вази й миски, бронзові світильники. Кожна, навіть найменша річ з меблів чи посуду була оздоблена різьбою або кольоровими візерунками, кожне вбрання — гаптуванням і торочками.

Вже десять днів жила в цій схованці Сара, від страху й сорому криючись від людей, так що майже ніхто з челяді досі її не бачив. У своїм завішенім покої вона шила, ткала полотно на маленькому верстаті або плела вінки з живих квітів для Рамзеса. Інколи дівчина виходила на терасу і, обережно розсунувши запону полотняного намета, дивилась на Ніл, де було повно човнів, у яких веслярі співали веселих пісень, або, підвівши очі, з тривогою поглядала на сірі пілони царського палацу, що височів на другому боці Нілу, мовчазний і похмурий. А потім вона знову верталася до своєї роботи і кликала Тафет.

— Сиди тут, біля мене, — казала вона, — що ти там робиш унизу?

— Садівник приніс фрукти, а з міста прислали хліб, вино й птицю; я мусила, це прийняти.

— Сиди тут і розмовляй зі мною, бо мені страшно.

— Дурненьке ти дівча! — відповідала, сміючись, Тафет. — До мене першого дня теж страх виглядав з кожного кутка, але як вийшла за мур, все минуло. Кого мені тут боятись, як усі падають переді мною на коліна? А перед тобою, то вже, мабуть, ставали б на голови!.. Вийди в сад, там гарно, як у раю. Заглянь у поле, подивися, як жнуть пшеницю. Сядь у різьблений човен; перевізники сохнуть з нудьги, хочуть тебе побачити й повозити по Нілу.

— Я боюсь…

— Чого?

— Хіба я знаю?.. Поки шию, мені здається, що я в нашій долині і що ось-ось прийде батько. А як вітер відгорне завісу на вікні і я побачу згори цей великий-великий край — мені ввижається… знаєш що? Що мене схопив яструб і заніс у своє гніздо на скелі, звідки зійти не можна…

— Ех, ти! Якби ти бачила, яку ванну прислав сьогодні царевич, — мідну ванну!.. А який триніг для вогнища, які горщики й рожни!.. Щоб ти знала, я сьогодні посадила дві квочки, незабаром у нас будуть курчата…

Після заходу сонця, коли ніхто не міг її бачити, Сара ставала сміливіша. Вона виходила на терасу й дивилася на Ніл. Коли вдалині з’являвся човен, освітлений смолоскипами, що кидали на чорну воду вогнисто-криваві смуги, Сара обома руками притискала своє бідне серце, що тріпотіло, мов спіймана пташка.

Це плив до неї Рамзес, і Сара сама не розуміла, що з нею діється. Чи це радість перед зустріччю з красенем, якого вона покохала в рідній долині, чи тривога, що знов побачить великого пана й володаря, який її бентежив.

Якось, саме перед суботою, вперше, відколи Сара оселилася в цьому маєтку, до неї прийшов батько. Сара з плачем кинулась до нього, сама обмила йому ноги і покропила голову пахощами, вкриваючи батька поцілунками. Гедеон був немолодий уже чоловік, з суворими рисами обличчя. На ньому була довга, по кісточки, сорочка, внизу оздоблена барвистою мережкою, а поверх неї жовтий каптан без рукавів, що, мов накидка, спадав на груди й на спину. Голову прикривала невелика гостроверха шапочка.

— Ти тут! Ти тут! — вигукувала Сара, знову осипаючи поцілунками батькові руки й голову.

— Я й сам дивуюсь, що я тут! — сумно відповів Гедеон. — Я крався по саду, мов злодій: Дорогою з Мемфіса мені здавалося, що всі зустрічні єгиптяни показують на мене пальцями, а кожен єврей плює.

— Але ж ти, батьку, сам віддав мене царевичеві!.. — мовила стиха Сара.

— Віддав, бо що я мав робити? Зрештою мені так тільки здається, Що на мене показують пальцями і плюють. Єгиптяни, які мене знають, кланяються тим нижче, чим вище стоять самі. Відколи ти живеш тут, наш пан Сезофріс не раз казав, що треба розбудувати мій дім; пан Хаїрес подарував бочку найкращого вина, а сам найдостойніший наш номарх прислав довіреного слугу запитати, як твоє здоров’я та чи не пішов би я до нього управителем?

— А євреї? — спитала Сара.

— Що євреї?.. Вони знають, що я згодився не з доброї волі. Ну, а проте кожен хотів би, щоб і над ним вчинили таке насильство. Хай нас усіх бог розсудить. Скажи краще, як тобі тут живеться?

— На лоні Авраама не буде їй краще, — озвалася Тафет. —

Цілий день, приносять нам садовину, вино, м’ясо, хліб — чого тільки душа забажає. А яка в нас ванна! Вся мідна… А яке кухонне начиння!..

— Три дні тому, — перебила її Сара, — був у мене фінікієць Дагон. Я не хотіла його бачити, але він так наполягав…

— Він дав мені золотий перстень, — втрутилась Тафет.

— А мені сказав, — мовила Сара, — що він орендар у мого пана. Подарував мені два браслети на ноги, перлові сережки і шкатулку пахощів з країни Пунт.

— За що ж він тобі це подарував? — спитав батько.

— Не знаю. Він просив тільки, щоб я добре до нього ставилася й інколи казала моєму панові, що Дагон — його найвірніший слуга.

— Ти дуже скоро збереш цілу скриню сережок і браслетів, — мовив, усміхаючись, батько. — Ох, — додав він, помовчавши, — швидше збирай багатство, і тікаймо до нашої землі, бо нам тут завжди буде лихо. Лихо, коли зле, а ще більше лихо, коли добре.

— А що на це скаже мій пан? — сумно спитала Сара. Батько похитав головою.

— Не мине й року, як твій пан покине тебе, а інші йому допоможуть. Якби ти була єгиптянка, він узяв би тебе в свій дім, але єврейку…

— Покине?.. — повторила Сара, зітхнувши.

— Навіщо журитись тим, що буде: все в руках божих! Я прийшов, щоб побути з тобою в суботу.

— А в мене є чудова риба, м’ясо, коржі й кошерне вино, — швидко докинула Тафет. — В Мемфісі я купила семисвічник і воскові свічки. В нас буде краща вечеря, ніж у самого пана Хаїреса.

Гедеон вийшов з донькою на терасу. Коли вони залишилися вдвох, він сказав:

— Тафет розказувала мені, що ти весь час сидиш у своєму покої. Чому? Треба виходити хоч у сад.

Сара здригнулась.

— Я боюсь, — шепнула вона.

— Чого ж тобі боятися свого саду? Ти ж тут пані, велика

пані…

— Раз я вийшла в сад удень… Мене побачили якісь люди і почали перемовлятися між собою: «Дивіться, це та єврейка наступника трону, через яку запізнюється розлив Нілу».

— Дурні вони, — відповів Гедеон. — Хіба це вперше розлив Нілу запізнюється на цілий тиждень? Ну то виходь поки що вечорами.

Сара здригнулась ще дужче.

— Не хочу, не хочу!.. — скрикнула вона. — Якось я вийшла ввечері туди, де ростуть маслини. Раптом на бічній стежці, мов тіні, з’явилися дві жінки. Я злякалась і хотіла втекти.

Тоді одна з них, молодша й нижча на зріст, схопила мене за руку, кажучи: «Не тікай, ми хочемо на тебе подивитись». А друга, старша й вища, зупинилася за кілька кроків від мене й глянула мені в очі… Ой батьку, я думала, що скам’янію!.. Що то була за жінка… що за погляд!..

— Хто ж це міг бути? — спитав Гедеон.

— Та старша схожа була на жрицю.

— І нічого тобі не сказала?

— Нічого. Тільки, коли вони вже пішли і зникли за деревами, я почула голос, певне, старшої, яка промовила: «Вона й справді гарна…»

Гедеон замислився.

— Може, то були якісь вельможні пані з двору фараона? — мовив він.

Сонце сідало, і на обох берегах Нілу зібрались великі юрби людей, що нетерпляче дожидали сигналу про розлив, який і справді запізнився. Вже два дні віяв вітер з моря, і річка позеленіла; вже сонце поминуло зірку Сотіс, але вода в жрецькому колодязі в Мемфісі не піднялась і на палець. Люди непокоїлись, тим більше що, як сповіщали, у Верхньому Єгипті розлив почався вчасно і начебто мав бути навіть більший, ніж звичайно.

— Що ж затримує Ніл під Мемфісом? — запитували стурбовані хлібороби, з хвилюванням очікуючи сигналу.

Коли на небі заблимали перші зорі, Тафет накрила стіл в їдальні білою скатертю, поставила свічник, засвітила в ньому сім свічок, присунула три стільці й оголосила, що зараз подасть суботню вечерю.

Тоді Гедеон покрив голову і, піднявши над столом руки, мовив, дивлячись у небо:

— Боже Авраама, Ісаака й Іакова, ти, що вивів народ наш з землі єгипетської, ти, що дав вітчизну невільникам і вигнанцям, ти, що уклав вічний союз з синами Іуди… Боже Єгова, боже Адонай, дозволь нам спожити без гріха плоди ворожої землі, врятуй нас від смутку й страху, що огортають нас тут, і поверни на береги Іордану, які ми залишили на славу тобі…

Раптом з-за муру долинув голос:

— Вельможний Тутмос, найвірніший слуга його святості фараона й наступника трону…

— Хай живуть вони вічно!.. — озвалося кілька голосів із

саду.

— Вельможний пан, — вів далі перший голос, — посилає свій привіт найкращій троянді Лівану.

Коли він замовк, залунали звуки арфи і флейти.

— Музика! — вигукнула Тафет, плещучи в долоні. — Ми святкуватимемо суботу з музикою.

Сара та її батько, спершу налякані, засміялися й сіли до столу.

— Хай собі грають, — мовив Гедеон, — їхня музика не зіпсує нам апетиту.

Флейта й арфа програли вступ, а тоді тенор заспівав:

— «Ти найвродливіша за всіх дівчат, що дивляться на себе в води Нілу! Волосся твоє чорніше за пір’я крука, очі лагідніші від очей лані, що тужить за своїм козеням. Стан твій стрункий, як пальма, а лотос заздрить твоїй чарівній красі. Перса твої — як виноградні грона, що їх соком упиваються царі».

Знов залунали звуки арфи й флейти, і голос співав далі:

— «Прийди, відпочинь у саду. Слуги твої принесуть келихи і різні напої! Прийди, відсвяткуємо цю ніч і світанок, що по ній настане. В затінку моїм, в затінку смоковниці, що родить солодкі плоди, твій коханець спочине біля тебе з правого боку, а ти напоїш його і будеш покірна всім його бажанням…»

І знову арфа й флейта, а за ними — знову спів:

— «Я мовчазної вдачі, ніколи не розказую того, що бачу, і солодкого смаку моїх плодів не отруюю марними словами».

Розділ десятий

Раптом спів замовк, приглушений якимсь шумом і тупотом юрби, що бігла садом.

— Невірні!.. Вороги Єгипту! — кричав хтось. — Співаєте, коли всі тяжко страждають, і славите єврейку, яка чарами своїми затримала плин Нілу.

— Горе вам! — кричав інший. — Ви топчете землю наступника трону… Смерть спостигне вас і дітей ваших!

— Ми підемо, але нехай вийде до нас єврейка, ми скажемо їй про наші кривди!..

— Тікаймо!.. — крикнула Тафет.

— Куди? — спитав Гедеон.

— Нізащо! — мовила раптом Сара, і на її лагіднім обличчі спалахнув рум’янець гніву. — Хіба я не належу наступникові трону, перед яким ці люди падають ниць?

І, перше ніж батько та служниця отямились, вона вибігла на терасу, вся в білому, і крикнула до юрби за муром:

— Ось я!.. Чого ви хочете від мене?..

Галас на хвилину стишився, але потім знову залунали грізні голоси:

— Будь проклята, чужоземко, твій гріх затримує води Нілу!..

В повітрі просвистіло кілька камінців, кинутих навмання: один із них влучив Сарі в чоло.

— Батьку!.. — скрикнула вона, хапаючись за голову. Гедеон підхопив її на руки й виніс з тераси. У пітьмі видно

було голих людей у білих чепцях і фартушках, що перелазили через мур.

Внизу несамовито лементувала Тафет, а раб-негр схопив сокиру і став на дверях, попереджаючи, що розвалить голову кожному, хто насмілиться переступити поріг.

— Дайте каміння! Приб’ємо цього нубійського пса! — гукали до юрби з муру.

Та раптом галас стих, бо з глибини саду вийшов чоловік із оголеною головою, закутаний в шкуру пантери.

— Пророк!.. Святий отець!.. — зашепотіли в юрбі. Люди, що сиділи на мурі, почали стрибати вниз.

— Народе єгипетський, — мовив жрець спокійним голосом, — за яким правом ти підносиш руку на власність наступника трону?

— Там живе нечиста єврейка, яка затримує розлив Нілу!.. Горе нам!.. Злидні й голод нависли над Нижнім Єгиптом!

— Люди хиткої віри чи слабкого розуму, — мовив жрець, — де ви чули, щоб одна жінка могла спинити волю богів? Щороку, в місяці тот, Ніл починає розливатись і вода прибуває аж до місяця хояк. Чи було колись інакше, хоч наш край завжди був повен чужоземців, а серед них часто траплялися жерці й князі, які, стогнучи в неволі і тяжкій праці, з розпачу й гніву могли накликати на нас найстрашніші прокляття. Вони напевно хотіли, щоб на наші голови впали всілякі нещастя, і не один із них віддав би життя за те, щоб сонце вранці не зійшло над Єгиптом або Ніл не розлився на початку року. Ну, й що з тих молитов? Їх або не слухали на небесах, або чужі боги були безсилі проти наших. То чи ж могла ця жінка, якій у нас живеться добре, накликати нещастя, якого не могли наслати наймогутніші наші вороги?

— Святий отець каже правду!.. Мудрі слова пророка! — озвалися в юрбі.

— А все-таки Мойсей, єврейський вождь, наслав мор і тьму на Єгипет!.. — заперечив один голос.

— Хто це сказав, нехай виступить наперед! — крикнув жрець. — Викликаю його, нехай вийде, якщо він не ворог єгипетського народу.

Юрба зашуміла, мов вітер, що лине здалеку, серед верховіття дерев, але наперед не вийшов ніхто.

Поиск по сайту: