Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 6 страница



Цей веселий вигук стосувався купки людей, які робили щось незрозуміле. Кілька голих чоловіків тримали за ноги якогось селянина й занурювали його головою в воду — по шию, по плечі й, нарешті, по пояс. Біля них стояв якийсь добродій з палицею, в брудній туніці та в перуці з баранячої шкури. Трохи далі несамовито кричала жінка, яку тримали за руки.

Биття киями було таке ж звичайне в щасливій державі фараонів, як їжа та сон. Били дітей і дорослих, селян, ремісників, воїнів, офіцерів і урядовців. Били всіх, крім жерців і найвищих сановників, бо тих уже нікому було бити. Тому царевич досить спокійно дивився, як били киями селянина, але зупинився перед чоловіком, якого занурювали в воду.

— Го-го! — сміявся тим часом весляр. — Ото напувають!.. Розбухне так, що жінці доведеться доточувати йому пояс.

Царевич звелів пристати до берега. Тим часом селянина витягли з річки, дали викашляти воду й знов схопили його за ноги, незважаючи на нелюдський крик жінки, яка з розпачу почала кусати людей, що тримали її за руки.

— Стійте! — крикнув царевич катам, які тягли селянина.

— Робіть своє діло! — загугнявив урядовець у баранячій перуці. — Хто ти, зухвальцю, що насмілюєшся…

В цю мить царевич оперіщив його по голові тичкою, яка, на щастя, була легка. Проте власник брудної туніки аж сів на землю і, обмацавши голову й перуку, глянув на нападника затуманеними очима.

— Здається, — мовив він звичайним голосом, — я маю честь розмовляти з поважною особою… Хай у тебе, мій пане, завжди буде добрий настрій, і хай жовч ніколи не розливається по твоїх кістках…

— Що ви робите з цим чоловіком? — перебив його царевич.

— Ти питаєш, пане, — знов загугнявив урядовець, — як чужоземець, що не знає ні місцевих звичаїв, ані людей, з якими поводишся, так зухвало. Так от, щоб ти знав, я — збирач податків достойного Дагона, першого банкіра в Мемфісі. Коли ти й тепер не зблід, то знай, що достойний Дагон — орендар, уповноважений і приятель наступника трону (хай він живе вічно!) і що ти, як посвідчать мої люди, вчинив насильство на землі царевича Рамзеса…

— Виходить, це… — перебив його царевич, але раптом зупинився. — А по якому праву ви катуєте так селянина, що належить царевичу?

— Бо не хоче, негідник, платити податки, а царевичева скарбниця спорожніла…

Помічники урядовця, побачивши, яка біда спіткала їхнього начальника, випустили свої жертви і стояли оторопілі й безпорадні, ніби тіло з відтятою головою. Звільнений селянин знову почав випльовувати і витрушувати з вух воду, а його жінка припала до ніг визволителя.

— Хто б ти не був, — примовляла вона, простягаючи руки до царевича, — бог чи навіть посланець фараона, вислухай, яку кривду нам заподіяно. Ми — селяни наступника трону (хай він живе вічно!) і заплатили всі податки: просом, пшеницею, квітами й шкурами худоби. Але недавно приходить до нас цей чоловік і каже дати йому ще сім мірок пшениці. «По якому праву? — питається чоловік. — Я ж усі податки вже сплатив». А він валить мого чоловіка на землю, топче ногами й каже: «По такому праву, що достойний Дагон наказав». «Звідки ж я візьму, — відказує мій чоловік, — коли в нас немає ані зернини? Ми вже місяць їмо тільки насіння або корінці лотоса, та й ті тепер важко знайти, бо вельможні пани люблять бавитися його квітами».

Жінці перехопило дух, і вона заплакала. Царевич терпляче ждав, поки вона заспокоїться, а чоловік її, якого занурювали в воду, похмуро бубонів:

— Ця жінка своїм пащекуванням накличе на нас лихо. Я ж казав, що не люблю, коли жінки встряють у мої справи!

Тим часом урядовець підійшов до весляра й тихо запитав його, показуючи на Рамзеса:

— Хто цей жевжик?

— Бодай тобі язик усох! — відповів весляр. — Хіба ти не бачиш, що це має бути вельможний пан: щедро платить і добре б’є.

— Я зразу зрозумів, що це якийсь вельможа, — шепнув урядовець, — Замолоду я часто бенкетував з вельможними панами.

— Ага! Отож, мабуть, від тих бенкетів в тебе й лишились плями на одежі, — буркнув весляр.

Жінка, виплакавшись, говорила далі:

— А сьогодні знов приходить цей писар із своїми людьми й каже до мого чоловіка: «Коли не маєш пшениці, віддай нам двох своїх синків, тоді достойний Дагон не тільки подарує тобі цей податок, а ще й платитиме щороку по драхмі за кожного…»

— Лихо мені з тобою! — гримнув на неї чоловік. — Загубиш нас усіх своїм базіканням. Не слухай її, добрий пане, — звернувся він до Рамзеса. — Як корові здається, що вона хвостом відгонить мух, так і жінка думає, що язиком віджене збирача податків. А того не знають, що обидві — дурні.

— Сам ти дурний, — перебила його жінка. — О мій пане, ясний, як сонце, з царською поставою…

— Беру вас за свідків, що ця жінка блюзнить, — півголосом мовив урядовець до своїх людей..

— О квіте пахучий! Голос твій — як звуки флейти… вислухай мене! — благала жінка Рамзеса. — Мій чоловік каже цьому урядовцеві: «Я б краще віддав вам двох бичків, якби вони в мене були, аніж моїх синів, навіть якби ви мені платили за кожного по чотири драхми на рік. Бо, як піде дитина з дому на ту службу, ніхто вже її не побачить…»

— Краще б я був захлинувся!.. Хай би риба з’їла моє тіло на дні Нілу!.. — стогнав селянин. — Ти ж усе село занапастиш своїми скаргами… жінко…

Урядовець, бачачи, що його підтримує сам потерпілий, виступив наперед і знов загугнявив:

— Відколи сонце сходить над царським палацом і заходить за пірамідами, в цій країні діялися різні дива… За фараона Семемпсеса з’явилася біля піраміди Кохом дивна мара, й чума вразила Єгипет. За фараона Боетоса розступилася земля під Бубастом і поглинула силу людей. За царювання Неферхеса води Нілу одинадцять днів були солодкі, як мед. Всі бачили це, а також інші дивні речі, про які мені відомо, бо я сповнений мудрості. Але ніхто не бачив досі, щоб з води виходила якась незнана людина й забороняла збирати податки в маєтках найяснішого наступника трону…

— Мовчи, — крикнув Рамзес, — і забирайся геть! Ніхто у вас не відбере дітей, — додав він, звернувшись до жінки.

— Мені неважко забратися, — відповів урядовець, — бо я маю легкий човен і п’ятеро веслярів. Але дайте мені, ваша честь, якийсь знак для пана мого Дагона.

— Скинь перуку й покажи йому знак на своїй голові, — відповів царевич. — А Дагонові скажи, що я йому наставлю таких знаків по всьому тілу…

— Ви чуєте, яке блюзнірство? — шепнув збирач податків своїм людям, низько вклоняючись Рамзесові і задкуючи до берега.

Він сів у човен і, коли веслярі відпливли від берега на кілька десятків кроків, простяг руку й закричав:

— Щоб вас корчі за живіт вхопили, бунтівники, блюзніри!.. Зараз їду до наступника трону й розповім, що діється в його маєтках!..

Потім він схопив палицю й почав бити своїх людей за те, що вони не заступилися за нього.

— Так і тобі буде! — кричав він, погрожуючи Рамзесові. Царевич скочив у свій човен і звелів весляреві гнатися за

зухвалим службовцем лихваря. Але добродій у баранячій перуці кинув палицю і сам взявся за весла; його люди допомагали йому з таким запалом, що догнати їх було неможливо.

— Швидше сова дожене ластівку, ніж ми їх, мій ясний пане, — сказав, сміючись, весляр, Рамзесові. — Але ви, мабуть, не мірник, а офіцер, і, може, навіть з гвардії його святості, бо відразу оперіщили його по голові! Я на цьому знаюсь, сам п’ять років служив у війську й завжди бив по голові або в черево, і непогано мені жилось на світі. А як мене, було, хто звалить, я відразу бачив, що це великий пан… У нас в Єгипті (хай не оминуть його своєю ласкою боги!) страшенно тісно: місто на місті, будинок на будинку, людина на людині. Хто хоче сяк-так крутитися в цій тісняві, мусить лупити по голові.

— Ти жонатий? — спитав його царевич.

— Пхе, як є жінка й місце на півтори душі, то жонатий, а взагалі — парубок. Адже я служив у війську й знаю, що мати жінку добре лише раз на день, і то не завжди. Заважає.

— А може б, ти пішов до мене на службу? Думаю, не пожалкував би…

— З дозволу вашої милості, я відразу зміркував, що ви могли б полком командувати, дарма що молоді. Але на службу я ні до кого не піду. Я вільний рибалка; мій дід був, перепрошую, пастухом у Нижньому Єгипті, а рід наш походить від гіксосів. Щоправда, дурні єгипетські селяни глузують з нас, але мене з того тільки сміх бере. Селянин і гіксос, з дозволу вашої милості, — це як віл і бик. Селянин може ходити за плугом чи перед плугом, але гіксос нікому не буде служити. Хіба що у війську його святості, бо то ж військо!

Весляр, розохотившись, говорив далі, але царевич уже не слухав. У голові його дедалі виразніше поставали нові для нього, дуже болючі питання. Виходить, ті острівці, що повз них він пропливав, належать до його маєтностей?.. Дивна річ, він зовсім не знав, ні де розташовані його маєтки, ні які вони. Виходить, від його імені Дагон обклав селян новими податками, а той незрозумілий рух, який він спостерігав, їдучи вздовж берега, був викликаний збиранням цих податків. Селянин, якого били на березі, певно, не мав чим заплатити. Дітей, що гірко плакали в човні, продано по драхмі за кожного на цілий рік. А жінка, що стояла по пояс у воді й сипала прокльонами, — то їхня мати.

«Жінки взагалі дуже неспокійні, — думав царевич. — Сара серед них найспокійніша, а всі інші тільки те й роблять, що торохтять, плачуть і лементують…»

Йому мимоволі спав на думку селянин, який вгамовував свою балакучу жінку. Його топили — і він не обурювався. Їй нічого не робили, а вона верещала.

«Жінки дуже неспокійні!.. — знову подумав царевич. — Навіть моя шановна матінка… Яка різниця між батьком і матір’ю! Цар і знати не хоче, що я покинув військо заради дівчини, а царицю обходить навіть те, що я взяв до свого дому єврейку… Сара найспокійніша з усіх жінок, яких я знаю, зате Тафет плеще язиком, плаче й лементує за чотирьох…»

Потім царевич згадав слова жінки селянина, що вони вже місяць не їдять хліба, тільки насіння та корінці лотоса. Насіння його — як мак, корінці — на смак ніякі. Він не зміг би цього їсти й три дні підряд. Щоправда, жерці, які лікують людей, радять міняти їжу. Ще в жрецькій школі його навчали, що треба їсти по черзі м’ясо й рибу, фініки й пшеницю, смокву й ячмінь. Але цілий місяць живитися насінням лотоса!.. Ну, а кінь, корова?.. Вони ж люблять сіно, а ячмінні кльоцки їм треба силоміць запихати в горло. Мабуть, отак і селяни люблять насіння лотоса, а пшеничні або ячмінні коржі, риба та м’ясо їм не до смаку. Зрештою, найпобожніші жерці-чудотворці теж ніколи не куштують ні м’яса, ні риби. Певно, тільки вельможі та царі потребують м’яса, як леви та орли, а селянин живиться травою, як віл.

Тільки… те занурювання в воду за податки?.. Ну, а хіба він, купаючись з товаришами, не притоплював їх чи сам не пірнав? Скільки з того було сміху! Пірнати — це ж розвага. Що ж до київ, то хіба мало його били в школі?.. Це боляче, але, мабуть, не всім. Пес, коли його б’ють, виє і кусається, а віл навіть не оглянеться. Так само вельможному панові, коли його б’ють, може боліти, а селянин кричить лише того, щоб покричати при нагоді. Та й не всі кричать, наприклад офіцери й воїни навіть співають під киями.

Та ці мудрі міркування не могли заглушити в серці царевича легкого, але невідступного неспокою. Отже, його орендар Дагон наклав на селян новий податок, якого вони вже не могли сплатити!

В цю хвилину царевич мав на думці не так селян, як свою матір. Вона неодмінно дізнається про господарювання фінікійця. Що вона скаже на це синові? Як гляне на нього, як глузливо усміхнеться?.. Не була б вона жінка, якби не нагадала йому: «Я ж казала тобі, Рамзесе, що цей фінікієць розорить твої маєтки?..»

«Якби ці зрадники жерці, — думав царевич, — дали мені сьогодні двадцять талантів, я б завтра вигнав Дагона з моїх маєтків, моїх селян не били б киями і не занурювали б у воду, а мати не кепкувала б з мене. Десята… сота частина тих скарбів, що лежать у храмах і марно тішать ненаситні очі голомозих жерців, на цілі роки зробила б мене незалежним од фінікійців…»

В цю мить у голові Рамзеса блиснула досить дивна думка, що між селянами й жерцями існує глибокий антагонізм.

«Через Гергора, — думав він, — повісився той селянин у пустелі… Щоб утримувати жерців і храми, тяжко працюють близько двох мільйонів єгипетських селян… Якби маєтки жерців належали царській казні, мені б не довелося позичати п’ятнадцять талантів і мої селяни не терпіли б такого жорстокого гніту. Ось де джерело нещасть Єгипту і слабкості його царів!..»

Царевич розумів, що селянам заподіяно кривду, і відчув велику полегкість, знайшовши причину лиха — жерців. Йому не спадало на думку, що його висновки можуть бути помилкові й несправедливі.

Зрештою він не робив висновків, а тільки обурювався. А гнів людини ніколи не обертається проти неї самої, як голодна пантера не жере власного тіла, а, прищуливши вуха й крутячи хвостом, вистежує круг себе здобич.

 

Розділ тринадцятий

 

Поїздки наступника трону з метою розшукати жерця, який урятував Сару і йому дав добру пораду, мали несподівані наслідки.

Жерця знайти не пощастило, зате між єгипетськими селянами почали ширитись легенди про царевича.

Якийсь чоловік плавав вечорами від села до села маленьким човном і розповідав селянам, що наступник трону звільнив людей, яким за напад на його маєток загрожували роботи в каменоломнях. Крім того, царевич побив урядовця, що стягав з селян додаткові податки. Наостанку невідомий чоловік додавав, що царевич Рамзес перебуває під особливою опікою бога Амона з західної пустелі і що цей бог — його батько.

Простий люд жадібно слухав ці легенди, бо вони збігалися з фактами, а до того ж чоловік, що їх розповідав, і сам був як дух: припливав невідомо звідки й зникав невідомо куди. Царевич Рамзес не говорив з Дагоном про своїх селян, навіть не викликав його до себе. Він відчував сором перед фінікійцем, у якого змушений був позичити гроші і, можливо, ще не раз позичатиме.

Але через кілька днів після сутички царевича з писарем Дагона банкір сам завітав до нього, тримаючи щось загорнуте в руках. Увійшовши в покої царевича, він упав на коліна і, розв’язавши білу хустку, дістав прегарний золотий келих. Він був оздоблений коштовними каменями і різьбою: на підставці було зображено картину збирання й давлення винограду, а на чаші — бенкет.

— Прийми цей келих, достойний царевичу, від раба твого, — мовив банкір, — і пий з нього сто… тисячу років… доки й віку твого.

Але царевич зрозумів, що мав на меті банкір. Не доторкаючись до коштовного подарунка, він суворо промовив:

— Ти бачиш, Дагоне, багровий відблиск всередині келиха?..

— Авжеж, — відповів банкір, — як би я міг не бачити цього багрянцю, коли він свідчить, що цей келих зроблений з щирого золота?

— А я тобі кажу, що це кров дітей яких забрано в батьків, — відповів гнівно наступник трону.

Він одвернувся і вийшов з покою.

— О Ашторет! — простогнав банкір. Губи його посиніли, а руки почали тремтіти так, що він насилу зав’язав свій келих у білу хустку.

Через кілька Днів Дагон поплив із своїм келихом до маєтку Сари. Він убрався в пишний одяг, гаптований золотом, у густій бороді його була скляна кулька, з якої розтікалися, пахощі, а на голові стриміло два пера.

— Прекрасна Саро, — почав він, — хай Єгова виллє на твою родину стільки благословень, скільки води в Нілі. Адже ми, фінікійці, і ви, євреї, сусіди й брати. А я палаю до тебе таким любовним жаром, що якби ти не належала найдостойнішому володареві нашому, я б дав за тебе Гедеонові (хай буде він здоровий!) десять талантів і взяв би тебе за законну дружину. Така в мене палка вдача!..

— Хай мене бог боронить, — відповіла Сара, — щоб я зажадала іншого пана, ніж той, який у мене є. Але чому тобі, шановний Дагоне, забажалося відвідати сьогодні служницю царевича?

— Скажу тобі правду, мовби своїй дружині Фамар, яка хоч і родовита дочка Сідона і принесла мені великий посаг, але вже стара і не гідна скидати з твоїх ніг сандалі…

— В медові, що плине з твоїх уст, багато полину, — мовила

Сара.

— Хай мед буде для тебе, — вів далі Дагон, сідаючи, — а полин: хай отруює моє серце. Наш володар, царевич Рамзес (хай він живе вічно!), має уста лева і спритність яструба. Він зволив віддати мені в оренду свої маєтки, що сповнило нутро моє радістю, але він не вірить мені, і я з жалю не можу ночами спати, зітхаю і обливаю слізьми своє ложе, на якому краще б спочивала разом зі мною ти, Саро, а не моя дружина Фамар, яка вже не може збудити в мені жадання.

— Ти не це хотів сказати, — перебила його Сара, червоніючи.

— Я вже й сам не знаю, що хочу казати, відколи побачив тебе і відколи наш пан, перевіряючи, як я хазяйную в його маєтках, побив палицею і відібрав здоров’я в мого писаря, який збирав з селян податок. А я ж збирав його не для себе, а для нашого пана. Бо не я їстиму пшеничний хліб і смокви з цих маєтків, а ти, Саро, і наш володар… Адже я дав йому гроші, а тобі — коштовні-прикраси; то чого ж нікчемні єгипетські хлопи мають розоряти нашого володаря й тебе, Саро? Щоб ти знала, як хвилюєш ти мою кров, і переконалася, що з тих панських маєтків я нічого не хочу мати, а все віддаю вам, прийми, Саро, цей келих із щирого золота, оздоблений коштовними каменями і різьбою, яка зачарувала б самих богів…

Кажучи це, Дагон вийняв з білої хустки келих, якого не прийняв царевич.

— Я навіть не хочу, Саро, — казав він далі, — щоб ти тримала цей золотий келих у своєму домі й давала з нього пити царевичу. Віддай цей келих своєму батькові Гедеонові, якого я люблю, мов брата, і скажи йому, Саро, такі слова: «Дагон, твій брат-близнюк, нещасливий орендар маєтків наступника трону, розорився. Пий, батьку мій, з цього келиха, і думай про твого брата Дагона, і благай Єгову, щоб наш володар, царевич Рамзес, не бив його писарів і не підбурював проти нього селян, бо вони вже й так не хочуть платити податки». А ти, Саро, знай, що якби ти коли-небудь допустила мене до себе, я б дав тобі два таланти, а твоєму батькові талант, та ще й соромився б, що даю так мало, бо ти гідна того, щоб тебе пестив сам фараон, і наступник трону, і достойний міністр Гергор, і найхоробріший Нітагер, і всі найбагатші фінікійські банкіри. Від тебе линуть такі чари, що я, коли бачу тебе, умліваю, а як не бачу, заплющую очі і облизуюсь. Ти солодша від смокв, запашніша від троянд… Я б дав тобі п’ять талантів… Візьми цей келих, Саро…

Сара відсторонилась, опустивши очі.

— Я не візьму келиха, — відповіла вона, — бо мій пан заборонив мені брати подарунки.

Дагон остовпів і втупився в неї здивованими очима,

— Хіба ти не бачиш, Саро, чого вартий цей келих? Зрештою я дарую його твоєму батькові, моєму братові…

— Я не можу взяти, — прошепотіла Сара.

— Гвалт! — крикнув Дагон. — То ти, Саро, заплатиш мені за цей келих іншим способом, нічого не кажучи своєму панові… Адже така красуня, як ти, повинна мати золото, й коштовності, й свого банкіра, який би їй постачав гроші, коли вона того забажає, а не лише тоді, коли її пан захоче…

— Не можу… — повторила Сара, не приховуючи своєї відрази до Дагона.

Фінікієць миттю змінив тон і мовив сміючись:

— Дуже добре, Саро!.. Я тільки хотів переконатися, чи вірна ти нашому володареві. І бачу, що вірна, хоч дурні люди плещуть…

— Що?.. — спалахнула Сара, кидаючись на Дагона із стиснутими кулаками.

— А-ха-ха!.. — сміявся фінікієць. — Шкода, що цього не чув і не бачив наш володар… Але я при нагоді розповім йому, коли він буде в доброму настрої, що ти не тільки вірна йому, як собака, але навіть не схотіла взяти від мене золотий келих, оскільки він не велів тобі брати подарунки. А цей келих, повір мені, Саро, спокусив би не одну жінку. І неабияку жінку…

Дагон посидів ще кілька хвилин, вихваляючи чесноту й покірливість Сари, потім дуже ніжно попрощався з нею, сів у свій човен з наметом і поплив до Мемфіса. В міру того як човен віддалявся від маєтку, усмішка на обличчі фінікійця згасала, її заступив вираз гніву. А коли будинок Сари зник за деревами, Дагон підвівся в човні і, піднявши руки вгору, заволав:

— О Ваал Сідон! О Ашторет!.. Помстіться за мою ганьбу проклятій дочці Іуди. Хай зникне її зрадлива краса, мов крапля дощу в пустелі! Хай хвороби сточать її тіло й безумство охопить душу. Хай царевич вижене її з дому, мов паршиву свиню!.. І як сьогодні вона відштовхнула мій келих, так нехай прийде час, щоб люди відштовхнули її висохлу руку, коли вона, гинучи від спраги, благатиме кухлик мутної води!..

Він плювався і бурмотів якісь незрозумілі слова, страшні слова, аж чорна хмара на мить заступила сонце, а вода круг човна помутніла й заклекотіла, здіймаючись великими хвилями. Коли він замовк, знову заясніло сонце, але річка все хвилювалася, наче її збурив новий приплив води.

Дагонові веслярі полякались і перестали співати, хоч, відокремлені від свого пана стіною намету, не бачили, що він виробляв…

З того часу фінікієць не показувався на очі наступникові трону. Але одного разу царевич, повернувшись у свій палац, застав у спальні гарненьку шістнадцятилітню фінікійську танцівницю. Все убрання її складалося із золотого обруча на голові і тонкої, мов павутина, шалі на плечах.

— Хто ти? — спитав царевич.

— Жриця і твоя раба, а прислав мене пан Дагон, щоб я розвіяла твій гнів на нього.

— Як же ти це зробиш?

— А отак… Сідай тут, — сказала фінікіянка, садовлячи його в крісло. — Я стану навшпиньки, щоб бути вищою за твій гнів, і цією освяченою шаллю відганятиму від тебе злих духів… А киш!.. А киш!.. — шепотіла вона, танцюючи круг Рамзеса. — Нехай руки мої знімуть похмурість з чола твого… Нехай мої поцілунки повернуть ясний погляд очам твоїм… Нехай биття мого серця наповнить музикою вуха твої, володар Єгипту! А киш!.. А киш!.. Він не ваш, він мій… Любов потребує такої тиші, що навіть гнів мусить вгамуватись перед нею…

Танцюючи, вона бавилась волоссям Рамзеса, обнімала його за шию, цілувала в очі. Нарешті, втомлена, сіла біля ніг царевича і, поклавши голову йому на коліна, не зводила з нього очей, швидко дихаючи розкритими устами.

— Ти вже не гніваєшся на твого слугу Дагона?.. — шепотіла, гладячи його по обличчю.

Рамзес хотів поцілувати її в уста, але вона схопилась і відбігла від нього, благаючи:

— О ні, не можна!..

— Чому?

— Я незаймана дівчина й жриця великої богині Ашторет… Ти повинен дуже любити й шанувати мою покровительку, тільки тоді тобі можна було б поцілувати мене.

— А тобі можна?

— Мені все можна, бо я жриця й Дала обітницю зберегти свою чистоту…

— То чого ж ти прийшла?

— Щоб розігнати твій гнів. Я зробила це і йду. Будь здоровий і завжди добрий, — додала вона, кинувши на нього проникливий погляд.

— Де ти живеш?.. Як тебе звати?.. — питав царевич.

— Звуся я Ніжність. А живу… Але навіщо про це говорити? Ти ще не скоро прийдеш до мене.

Вона махнула рукою й зникла, а царевич, мов одурманений, нерухомо сидів у кріслі. Виглянувши через якусь хвилину у вікно, він побачив багаті ноші, що їх чотири нубійці швидко несли в бік Нілу.

Рамзес не жалкував за танцівницею: вона здивувала його, але не захопила.

«Сара спокійніша від неї, — думав він, — і на вроду краща. До того ж… здається мені, ця фінікіянка холодна в коханні, а пестощі її — завчені».

Але з того часу Рамзес перестав гніватись на Дагона, тим більше що, коли він був якось у Сари, до нього прийшли селяни і, подякувавши за заступництво, сповістили, що фінікієць уже не змушує їх платити додаткові податки.

Так було під Мемфісом. Зате в дальших маєтках орендар царевича надолужував свої втрати.

 

Розділ чотирнадцятий

 

У місяці хояк, від половини вересня до половини жовтня, води Нілу досягли найвищого рівня і почали потроху спадати. В садах збирали плоди тамаринду, фініки й оливки, а дерева зацвіли вдруге.

В цей час його святість Рамзес XII залишив свій сонячний палац під Мемфісом і з великим почтом, на кількох десятках пишно оздоблених суден, поплив, до Фів дякувати богам за добрий розлив, а заразом принести жертви в гробницях вічно живих предків…

Всемогутній володар дуже ласкаво попрощався із своїм сином і наступником, але державні справи на час своєї відсутності доручив Гергорові.

Царевич Рамзес так боляче відчув цей вияв царської неласки, що три дні не виходив із свого палацу, нічого не їв і тільки плакав. Потім перестав голитись і перебрався в маєток до Сари, щоб не зустрічатися з Гергором і водночас зробити прикрість матері, яку вважав причиною своїх нещасть.

Другого ж дня в цьому тихому, куточку його відвідав Тутмос, який привіз із собою два човни з музикантами і танцівницями, та ще один — повний кошів із стравами, квітів та глеків з вином. Але царевич вирядив музикантів і танцівниць назад і, покликавши Тутмоса до саду, сказав йому:

— Напевно, тебе прислала сюди моя мати (хай живе вона вічно!), щоб розлучити мене з єврейкою? Отже, перекажи її величності, що, якби Гергор став не тільки намісником, а навіть сином мого батька, я робитиму те, що мені подобається. Я їх добре знаю… Сьогодні вони схочуть позбавити мене Сари, а завтра — влади. Я їм доведу, що вмію стояти на своєму.

Царевич був роздратований. Тутмос знизав плечима й відповів:

— Як буря заносить птаха в пустелю, так гнів викидає людину на берег несправедливості. Чи ж можна дивуватися, коли жерці невдоволені, що наступник трону зв’язав своє життя з жінкою чужої землі й віри? Правда, Сара їм не подобається, тим більше що вона в тебе одна. Якби ти, як усі молоді вельможі, мав кілька жінок, і різних, ніхто б не звертав уваги на єврейку. Але що поганого жерці зробили Сарі? Нічого… Навпаки, один жрець навіть захистив її від розлюченої юрби розбишак, яких ти милостиво звільнив з в’язниці.

— А моя мати? — перебив царевич. Тутмос усміхнувся:

— Твоя шановна матінка любить тебе, як свої очі й серце. Звичайно, їй теж не подобається Сара, але знаєш, що мені якось сказала її величність цариця?.. Щоб я відбив, у тебе Сару!.. Он який вигадала жарт! На це я відповів їй теж жартома: «Рамзес подарував мені зграю гончаків і двох сірійських коней, коли вони йому набридли; може, він колись віддасть мені й свою коханку, яку я змушений буду прийняти, та ще й, мабуть, не саму».

— І не сподівайся. Тепер я нікому не віддам Сару, і саме тому, що через неї батько не призначив мене намісником.

Тутмос похитав головою.

— Ти дуже помиляєшся, — відказав він. — Так помиляєшся, що мене це навіть лякає. Невже ти й досі не збагнув, чому на тебе впала царська неласка, хоч це знає кожна розумна людина в Єгипті?..

— Нічого не знаю…

— Тим гірше, — збентежено мовив Тутмос — Хіба ти не знаєш, що після маневрів воїни, а надто грецькі, по всіх шинках п’ють за твоє здоров’я?

— Для цього вони й одержали гроші.

— Так, але не для того, щоб кричати на все горло, що ти, сівши на престол після його святості (хай він живе вічно!), почнеш велику війну, після якої в Єгипті настануть зміни… Які зміни? І хто за життя фараона насмілюється говорити про плани наступника?..

Царевич спохмурнів.

— Це одне, але скажу тобі й друге, — вів далі Тутмос, — бо зло, як гієна, ніколи не ходить само. Чи знаєш ти, що селяни співають пісні про те, як ти звільнив розбишак із в’язниці, і — а це ще гірше — кажуть, що ти, сівши на престол, скасуєш податки?.. До того треба додати, що коли серед селянства починалися балачки про несправедливість та про податки, завжди вибухали заколоти. І тоді або зовнішній ворог вдирався в ослаблену країну, або Єгипет розпадався на стільки частин, скільки в ньому було номархів… Подумай сам, нарешті, чи ж годиться, щоб у Єгипті чиєсь ім’я вимовляли частіше, ніж ім’я фараона? І чи можна, щоб хтось ставав між народом і нашим володарем? Якби ти дозволив, я б розповів тобі, як на все це дивляться жерці.

— Звичайно, кажи…

— Так от. Один велемудрий жрець, що з башти храму Амона спостерігає рух небесних світил, вигадав таку притчу: «Фараон — це сонце, а наступник трону — місяць. Коли за світосяйним богом місяць посувається здалека, — буває ясно вдень і ясно вночі. Коли ж місяць підступає занадто близько до сонця — він сам зникає, а ночі бувають темні. Та коли трапиться так, що місяць стане перед сонцем, тоді настає затемнення і великий переполох у цілому світі…»

— І всі ці теревені, — перебив Рамзес, — доходять до вух його святості?.. Лихо на мою голову!.. Краще б я не був царським сином!..

— Фараон, як земний бог, знає про все, але він надто могутній, щоб зважати на п’яні вигуки воїнів або на перешіптування селян. Він розуміє, що кожен єгиптянин віддасть за нього життя, і ти — перший.

— Правду кажеш!.. — відповів засмучений царевич. — Але в усьому цьому я бачу нову підступність і підлоту жерців, — додав він жвавіше. — Виходить, я затьмарюю велич фараона, коли звільняю невинних з в’язниці або не дозволяю орендареві стягати з моїх селян несправедливі податки? А коли достойний Гергор керує військом, призначає полководців, провадить переговори з чужоземними князями, а моєму батькові полишає тільки молитися…

Тутмос затулив вуха і аж затупотів ногами:

— Замовкни! Замовкни!.. Кожне твоє слово — блюзнірство. Державою править тільки його святість, і все, що діється на землі, робиться з його волі. Гергор — слуга фараона і чинить те, що йому наказує володар… Колись ти сам переконаєшся в цьому… Нехай слова мої не будуть хибно витлумачені!..

Царевич так спохмурнів, що Тутмос урвав мову й чимшвидше попрощався з приятелем. Сівши в свій човен з балдахіном та завісами, він зітхнув з полегкістю і, випивши чималий келих вина, поринув у роздуми:




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.