Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 3 страница



— А коли вона буде? — спитав Пентуер.

— Скликати її ще немає приводу, — відповів міністр. — Спершу спробую приборкати непокірного бичка за допомогою батьківської руки його святості… Бо шкода хлопця: він має великі здібності й силу південного урагану. Але якщо цей ураган, замість того щоб змітати ворогів Єгипту, почне класти його пшеницю і виривати з корінням пальми!..

Міністр замовк, і його почет зник у темній алеї, що вела до Мемфіса.

В цей час Рамзес під’їздив до палацу фараона.

Палац стояв на пагорбі за містом, серед парку. Там росли незвичайні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни й дуби з півночі. Завдяки дбайливості садівників, вони жили по кілька десятків років і виростали дуже високі. Тіниста алея вела вгору до брами, такої заввишки, як чотириповерховий будинок. По обидва боки брами здіймалися масивні башти, схожі на зрізані піраміди, — сорок кроків завширшки і п’ять поверхів заввишки. Вночі вони скидалися на величезні намети. На кожному поверсі цих химерних будівель було квадратне віконце. Дахи в них були плоскі. З верху однієї такої піраміди варта стежила за тим, що робиться на землі, з другої — жерці по черзі спостерігали зорі.

Праворуч і ліворуч від цих башт, що звалися пілонами, тяглися мури, точніше, довгі двоповерхові будинки з вузькими віконцями і плоскими дахами, на яких походжала варта. З обох боків головної брами височіли дві статуї, що головами сягали другого поверху; біля підніжжя цих статуй теж стояла варта.

Коли царевич у супроводі кількох верхівців наблизився до палацу, вартовий одразу впізнав його, хоч було вже темно. За мить з пілона вибіг двірський урядовець у білій спідничці, темній накидці та великій перуці, схожій на клобук.

— Палац уже замкнено? — спитав його царевич.

— Правду кажеш, достойний царевичу, — відповів урядовець. — Його святість вбирає богів до сну.

— А потім що робитиме?

— Зволить прийняти військового міністра Гергора.

— Ну, а далі?

— Далі його святість дивитиметься на танці у великій залі, а потім прийме купіль і прокаже вечірні молитви.

— Мене не велено прийняти? — спитав наступник трону.

— Завтра після військової ради.

— А що роблять цариці?

— Перша цариця молиться в покоях померлого сина, а ваша достойна матінка приймає фінікійського посла, який привіз їй дари від жінок Тіра.

— І дівчата є?

— Здається, є кілька. Кожна має на собі коштовних прикрас більше як на десять талантів.

— А хто це там вештається із смолоскипами? — спитав царевич, показуючи рукою на нижню частину парку.

— Це знімають з дерева твого брата, достойний царевичу. Він сидить там від самого полудня.

— І не хоче злізти?

— Ні, зараз, певно, злізе, бо по нього пішов блазень першої цариці й пообіцяв, що одведе його до шинку, де п’ють парасхіти, які розтинають тіла померлих.

— А про сьогоднішні маневри вже чули тут що-небудь?

— У палаці казали, що штаб був відрізаний від війська.

— А ще що? Урядовець завагався.

— Кажи, що ти чув!

— А ще чули, ніби ти, достойний царевичу, наказав дати за це одному офіцерові п’ятсот київ, а провідника повісити.

— Все брехня!.. — озвався півголосом один із ад’ютантів царевича.

— Воїни теж казали поміж себе, що це, мабуть, брехня, — відповів сміливіше урядовець.

Наступник трону повернув коня і поїхав до нижньої частини парку, де був його невеличкий палац. Це, власне, була двоповерхова дерев’яна альтанка, схожа на величезний куб, з двома терасами — Нижньою і верхньою, які оточували будинок і спиралися на безліч колон. У палаці горіли світильники, і можна було бачити, що стіни зроблені з різьблених дощок, ажурних, як мереживо, і захищені од вітру різнобарвними тканинами. Дах цієї будівлі був плоский, оточений балюстрадою; на ньому стояло кілька наметів.

Назустріч царевичу вибігли напівголі слуги, радісно вітаючи господаря: одні впали перед ним ниць, інші присвічували смолоскипами, поки він входив у дім. Внизу він скинув запилений одяг, викупався в кам’яній ванні і накинув на себе білу тогу, щось подібне до білого простирадла, застебнув її під шиєю і підперезався шнурком. На другому поверсі царевич повечеряв — з’їв пшеничного коржа, кілька фініків і випив келих легкого пива. Потім Вийшов на терасу й ліг на ложе, вкрите лев’ячою шкурою, наказавши слугам покликати до нього Тутмоса, як тільки той прибуде.

Опівночі перед палацом зупинилися ноші й з них вийшов ад’ютант царевича, Тутмос. Коли він, позіхаючи, поволі зійшов на терасу, царевич схопився з ложа.

— Це ти? Ну що?.. — вигукнув Рамзес.

— Ти ще не спиш?.. — здивувався Тутмос. — О боги, не спати після стількох днів мордування в поході!.. Я думав що подрімаю хоч до сходу сонця.

— Де Сара?..

— Буде тут післязавтра або ти в неї в маєтку на тому березі Нілу.

— Тільки післязавтра!..

— Тільки?.. Тобі треба виспатись, Рамзесе. Надто багато чорної крові зібралося в тебе в серці, від цього й голова палає.

— А що її батько?..

— Він чоловік порядний і розумний. Звуть його Гедеон. Коли я сказав, що ти хочеш взяти його доньку, він упав на землю і почав рвати на собі волосся. Ну, я, звичайно, почекав, поки він виллє своє батьківське горе, трохи попоїв, випив вина, а тоді ми почали розмову. Гедеон, обливаючись сльозами, насамперед поклявся, що ладен швидше бачити свою доньку мертвою, ніж чиєюсь коханкою. Тоді я сказав, що ти подаруєш йому маєток біля Мемфіса над Нілом, який дає на рік два таланти прибутку і за який він не платитиме податків. Старий обурився. Тоді я пообіцяв: крім цього, він одержуватиме щороку один талант золотом і сріблом. Він зітхнув і нагадав, що його донька три роки вчилась у Пі-Баїлосі. Довелося набавити ще один талант. Тоді Гедеон, все ще засмучений, натякнув, що він втрачає дуже вигідну посаду управителя маєтку в пана Сезофріса. На це я сказав, що йому зовсім не треба кидати своєї посади, і обіцяв додати ще десять дійних корів з твоїх обор. Чоло його трохи прояснилося, і він під великим секретом признався мені, що на його Сару накинув оком один дуже великий пан, Хаїрес, який носить опахало над номархом Мемфіса. Я пообіцяв йому ще бичка, невеликий золотий ланцюг і коштовне зап’ястя. Отже, за свою Сару ти мусиш дати: маєток, два таланти щороку готівкою, десять корів, бичка, золотий ланцюг і зап’ястя. Це ти даси її батькові — шановному Гедеонові, а їй самій — що схочеш.

— А що ж на те Сара? — запитав царевич.

— Поки ми торгувалися, вона блукала в садку. А коли ми закінчили торг і запили добрим єврейським вином, вона сказала батькові… знаєш що?.. Що, якби він не віддав її тобі, вона зійшла б на скелю й кинулась униз головою. Тепер ти вже спатимеш спокійно, — додав Тутмос.

— Навряд, — мовив царевич, спершись на балюстраду й дивлячись у гущавину парку. — Знаєш, по дорозі ми бачили селянина, який повісився…

— О!.. Це гірше, ніж скарабеї! — буркнув Тутмос.

— Бідолаха повісився з розпачу, бо військо засипало канал, який він десять років копав у пустелі.

— Ну, тепер він міцно спить… Пора, мабуть, і нам.

— Того чоловіка тяжко скривдили, — мовив царевич. — Треба знайти його дітей, викупити й дати їм в оренду клапоть землі.

— Але це треба зробити у великій таємниці, — перебив Тутмос, — а то всі селяни почнуть вішатись, а нам, їхнім хазяям, жодний фінікієць не позичить і мідного утна.

— Не жартуй. Якби ти бачив обличчя того селянина, ти теж не міг би заснути, як і я…

Раптом знизу, з гущавини, почувся тихий, але виразний голос:

— Хай благословить тебе, Рамзесе, єдиний і всемогутній бог, якому немає імення в людській мові ані статуй у храмах!

Здивовані юнаки перехилилися через балюстраду.

— Хто ти?.. — гукнув царевич.

— Я — скривджений народ єгипетський, — повільно й спокійно відповів голос.

Потім усе стихло. Жоден рух ані шелест гілок не виявили присутності людини в тому місці.

За наказом царевича вибігли слуги із смолоскипами, спустили собак, обшукали всі зарості навколо будинку, але не знайшли нікого.

— Хто б це міг бути?.. — спитав Тутмоса вражений царевич. — Може, дух того невільника?.

— Дух? — повторив ад’ютант. — Я ніколи не чув, щоб духи говорили, хоч не раз стояв на варті біля храмів та гробниць. Я б швидше подумав, що це був хтось із твоїх друзів.

— Чого ж би йому ховатися?

— А хіба тобі не однаково? — відповів Тутмос. — Кожен з нас має десятки, якщо не сотні незримих ворогів. Тож подякуй богам, що маєш хоч одного невидимого друга.

— Я не засну сьогодні, — шепнув схвильований царевич.

— Заспокойся!.. Замість того щоб бігати по терасі, послухайся мене й лягай. Бачиш, сон — це поважне божество, і йому не випадає ганятися за тими, що тікають від нього, мов бистроногі олені. А от коли ти ляжеш на зручному ложі, сон, який любить вигоду, сяде поруч і огорне тебе своїм великим покривалом, що затуляє людям не тільки очі, а й пам’ять.

Кажучи це, Тутмос посадив Рамзеса на ложе, потім приніс підставку із слонової кості, формою схожу на серп місяця молодика, і, вклавши царевича, підсунув її йому під голову.

Потім він опустив полотняні запони намету, сам ліг на підлозі, і за кілька хвилин обидва заснули.

 

Розділ шостий

 

До палацу фараона під Мемфісом входили через браму між двома п’ятиповерховими баштами — пілонами. Зовнішні стіни цих споруд із сірого пісковику знизу до самого верху були оздоблені барельєфами.

Над брамою на щиті був зображений герб — символ єгипетської держави: крилата куля, з-за якої виповзали дві змії. Нижче возсідав ряд богів, яким фараони приносили жертви. На бічних стовпах теж були вирізьблені постаті богів у п’ять ярусів, один над одним, а під ними — ієрогліфічні написи.

На стінах кожного пілона головне місце займав барельєф Рамзеса Великого, який однією рукою стискав підняту сокиру, а другою тримав за. волосся гурт, людей, зв’язаних в пучок, як петрушка. Вище фараона у два яруси стояли або сиділи боги, ще вище — ряд людей, які приносили їм жертви, а під самою вершиною пілонів — крилаті змії впереміш із скарабеями.

Ці п’ятиповерхові пілони, стіни яких догори звужувались, триповерхова брама між ними, барельєфи, де сувора симетрія поєднувалася з похмурою фантазією, а побожність — з жорстокістю, справляли гнітюче враження. Здавалося, що в цю браму трудно зайти, вийти з неї неможливо, а жити за нею — важко.

З брами, перед якою завжди стояли воїни та юрмилися дрібні урядовці, можна було пройти в двір, оточений галереями, що спирались на різьблені колони. Це був, власне, гарний садочок, де росли в діжках алое, невеличкі пальми, апельсинові дерева й кедри, всі підібрані за зростом і розміщені симетричними рядами. Посеред двору бив фонтан, а стежки були посипані кольоровим піском.

Тут, під галереями, сиділи або походжали найвищі державні урядовці, стиха перешіптуючись між собою.

З двору через високі двері можна було увійти до зали, стелю якої підтримувало дванадцять колон заввишки на чотири поверхи. Зала була простора, але через масивні колони здавалась тісною. Освітлювали її маленькі віконця в стінах та великий прямокутний отвір у стелі. В залі панували прохолода й напівтемрява, в якій, однак, можна було розгледіти жовті стіни й колони, покриті розмаїтими малюнками. Вгорі — листя й квіти, нижче — боги, а ще нижче — люди, які несли статуї богів або складали їм жертви. Поміж малюнками рябіли довгі ряди ієрогліфів.

Все це було розмальоване яскравими, майже сліпучими барвами — зеленою, червоною й блакитною.

В цій залі, на узористій мозаїчній підлозі, мовчки стояли в довгих білих шатах босі жерці і найвищі сановники країни, військовий міністр Гергор, а також полководці Патрокл і Нітагер, викликані до фараона.

Його святість Рамзес XII, як завжди перед радою, приносив богам жертву в своїй каплиці. Тривало це досить довго. Щохвилини з віддалених покоїв до зали входив якийсь жрець або царедворець і півголосом повідомляв про хід відправи.

— Володар уже зламав печатку на дверях каплиці… Вже обмиває богів… Уже одягає.. Вже зачинив двері…

На обличчях присутніх, незважаючи на їх поважність, відбивались неспокій і пригнічення. Тільки Гергор був байдужий, Патрокл — нетерплячий, а Нітагер час від часу порушував урочисту тишу своїм басовитим голосом. Від кожного такого непристойного окрику старого полководця придворні здригалися, мов налякані вівці, і переглядалися, ніби кажучи: «Цей грубіян все життя ганяється за варварами, йому можна й пробачити…»

Аж ось у дальніх покоях почувся дзенькіт дзвіночків і брязкіт зброї. До зали увійшли дві шеренги гвардійців у позолочених шоломах і нагрудниках, з оголеними мечами, за ними — дві шеренги жерців, і, нарешті, показався фараон, якого несли в ношах, оповитих хмарами диму з курильниць.

Володар Єгипту, Рамзес XII, був чоловік років шістдесяти, із зів’ялим обличчям. На ньому була біла тога, на голові — червоно-біла висока шапка з золотою змією, а в руці він тримав довгий жезл.

Коди процесія вступила в залу, всі присутні впали ниць. Тільки Патрокл, як чужоземець, обмежився низьким поклоном, а Нітагер припав на одне коліно, але одразу підвівся.

Ноші зупинилися перед балдахіном, під яким на помості стояв трон з чорного дерева. Фараон поволі зійшов з нош, оглянув присутніх, а потім, сівши на троні, втупив очі в карниз, на якому була намальована рожева куля з блакитними крилами і зеленими зміями.

Праворуч від фараона став верховний писар, ліворуч — суддя з жезлам, обидва у величезних перуках.

Суддя подав знак, і присутні хто сів, а хто став навколішки на підлозі. Тоді верховний писар заговорив, звертаючись до фараона:

— Пане наш і могутній володарю! Твій слуга Нітагер, хоробрий охоронець східних кордонів, приїхав віддати тобі шану й привіз від підкорених народів данину: вазу з зеленого каменю, повну золота, триста волів, сто коней і пахуче дерево тешеп.

— Мізерна це данина, мій володарю, — озвався Нітагер. — Справжні скарби ми знайшли б лише над Євфратом, де бундючним, але ще слабеньким царкам дуже треба було б нагадати славні часи Рамзеса Великого.

— Відкажи слузі моєму Нітагерові, — мовив до писаря фараон, — що його слова буде взято до уваги. А тепер запитай, що він думає про військові здібності мого сина й наступника, з яким він учора мав честь зіткнутися поблизу Пі-Баїлоса.

— Наш цар, володар дев’яти народів, запитує тебе, Нітагере… — почав був писар.

Але, на велику досаду придворних, полководець різко перебив його:

— Я й сам чую, що каже мій володар… А устами його, коли він звертається до мене, годиться бути тільки наступникові трону, а не тобі, верховний писарю.

Писар вражено глянув на зухвальця, але фараон мовив:

— Правду каже мій вірний слуга Нітагер. Військовий міністр уклонився на знак згоди.

Тоді суддя оголосив усім жерцям, гвардійцямтасановникам, що вони можуть вийти у двір, і сам, вклонившись тронові, разом з верховним писарем перший пішов до виходу. В залі залишились тільки фараон, Гергор і обидва полководці.

— Прихили вухо своє, володарю, і вислухай мою скаргу, — почав Нітагер. — Сьогодні вранці двірський жрець, який з твого наказу прийшов намастити мені волосся, сказав, щоб я, йдучи до тебе, залишив свої сандалі в передпокої. Тим часом не тільки у Верхньому й Нижньому Єгипті, але й у хеттів, у Лівії, Фінікії і в країні Пунт відомо, що двадцять років тому ти дав мені право стояти перед тобою в сандалях.

— Це правда, — мовив фараон. — При моєму дворі завелися непорядки….

— Тільки накажи, володарю, і мої ветерани зараз дадуть усьому лад… — підхопив Нітагер.

Військовий міністр подав знак, і до зали вбігло кілька двірських слуг. Один приніс сандалі й узув Нітагера, інші принесли й поставили навпроти трону коштовні табурети для міністра й полководців.

Коли троє вельмож сіли, фараон запитав:

— Скажи мені, Нітагере, як ти гадаєш, чи здатний мій син бути полководцем?.. Але кажи щиру правду.

— Присягаюсь Амоном Фіванським і славою моїх предків, у жилах яких текла царська кров, Рамзес, твій наступник, стане великим полководцем, якщо на те буде воля богів, — відповів Нітагер, — Молодий він ще, майже підліток, а проте дуже вміло зібрав полки, спорядив їх і полегшив їм похід. А найбільше мені припало до серця, що він не розгубився, коли мої воїни перетяли йому шлях, а відразу ж кинувся в атаку. Він буде полководцем і подолає ассірійців, яких треба розбити тепер, щоб наші внуки не побачили їх на берегах Нілу.

— А ти що скажеш, Гергоре? — запитав фараон.

— Щодо ассірійців, то я гадаю, достойний Нітагер турбується трохи завчасно. Ми ще не зміцніли після минулих воєн і спершу треба набратися сили, а тоді вже починати нову, — відповів міністр. — Щодо наступника трону, то Нітагер справедливо каже, що в царевича є здібності справжнього полководця; він хитрий, як лис, і хоробрий, як лев. Хоч, правда, вчора він наробив багато помилок…

— Хто з нас їх не робить!.. — перебив його Патрокл, що досі сидів мовчки.

— Наступник трону, — казав далі міністр, — мудро керував головним корпусом, але занедбав свій штаб. Через це ми посувались так повільно й безладно, що Нітагер зміг перетяти нам шлях…

— Може, Рамзес покладався на вашу достойність? — спитав Нітагер.

— У державних справах і на війні не слід покладатись ні на кого: можна спіткнутися об найменший, ніким не помічений камінчик, — відповів міністр.

— Якби ви, ваша достойність, — озвався Патрокл, — не звернули тоді колони з шляху через якихось там скарабеїв…

— Ви, достойний пане, — чужоземець і поганин, — відповів Гергор, — і тому так кажете: Але ми, єгиптяни, добре розуміємо, що коли простий люд і воїни перестануть шанувати скарабеїв, то їхні сини не будуть боятися урея. З неповаги до богів народиться бунт проти фараона…

— А навіщо сокири? — перебив Нітагер — Хто хоче носити голову на плечах, нехай слухається верховного вождя.

— Яка ж твоя остаточна думка про наступника? — запитав фараон Гергора.

— Жива подобо сонця, сине богів! — відповів міністр. — Накажи намастити Рамзеса, дай йому великий ланцюг і десять талантів, але начальником корпусу Менфі ще його не призначай. Царевич для цього надто молодий, запальний, і недосвідчений. Хіба ж можна рівняти його з Патроклом, який у двадцяти битвах розгромив ефіопів і лівійців? І чи можна поставити царевича поруч з Нітагером, саме ім’я якого вже двадцять років змушує тремтіти наших ворогів на сході та на півночі?

Фараон сперся головою на руку, подумав і сказав:

— Ідіть з миром і моєю ласкою. Я вчиню, як велить мудрість і справедливість…

Сановники низько вклонились, а Рамзес XII, не чекаючи свого почту, вийшов із зали.

Коли обидва полководці опинилися сам на сам у передпокої, Нітагер мовив до Патрокла:

— Я бачу, жерці порядкують тут, як у своїй господі… Але який мудрець Гергор!.. Розбив нас, перш ніж ми встигли рота розкрити, і не дасть він корпусу царевичеві!..

— Мене так вихваляв, що я й озватися не посмів, — відповів Патрокл.

— Зрештою він далеко бачить, хоч і не все каже. При царевичі в корпус пролізли б різні вельможі, які возять за собою співачок, і позаймали б найвищі посади. Звісно, старі офіцери занедбали б свою службу, образившись, що їх обійдено чинами, а жевжики розважалися б, замість того щоб робити діло, і корпус розпався б, навіть не зіткнувшись з ворогом. О, Гергор — то мудрець!..

— Коли б нам його мудрість не обійшлася дорожче, ніж недосвідченість Рамзеса, — шепнув грек.

Через анфіладу покоїв з різьбленими колонами та розписом на стінах, де в кожних дверях жерці й двірські сановники низько схилялися перед ним, фараон пройшов до свого кабінету. Це була триярусна зала з алебастровими стінами, на яких золотом і яскравими фарбами були зображені найзнаменніші події царювання Рамзеса XII: вшанування його жителями Месопотамії, прибуття посольства від бухтенського царя і тріумфальна подорож бога Хонсу по країні Бухтен.

У цій залі стояла малахітова статуетка бога Гора з пташиною головою, прикрашена золотом і коштовними каменями, перед нею — невеличкий вівтар у формі зрізаної піраміди, царська зброя, багато оздоблені крісла й лави та невеличкі столики, заставлені різним дріб’язком.

Коли фараон з’явився в залі, один із жерців спалив перед ним пахощі, а один із придворних доповів про наступника трону, який незабаром: увійшов і низько вклонився батькові. Виразне обличчя царевича виявляло гарячковий неспокій.

— Я радий, ерпатре, — мовив фараон, — що ти повернувся здоровий з такого тяжкого походу.

— Хай ваша святість живе вічно і ділами своїми сповнює обидва світи! — відповів царевич.

— Щойно мої радники військові, — мовив фараон, — розповіли мені про твою старанність і кмітливість.

Обличчя царевича сіпалось і мінилось. Втупивши свої великі очі в фараона, він слухав.

— Заслуги твої не зостануться без нагороди. Ти дістанеш десять талантів, великий ланцюг і два грецькі полки, з якими будеш вправлятися.

Царевич остовпів, але за хвилину запитав приглушеним голосом:

— А корпус Менфі?..

— Через рік повторимо маневри, і якщо ти не зробиш жодної помилки в командуванні військом, то дістанеш корпус.

— Я знаю! Це робота Гергора! — вигукнув царевич, ледве стримуючи гнів. Він озирнувся навколо і додав: — Ніколи я не можу побути з тобою вдвох, батьку мій. Завжди між нами чужі люди…

Фараон злегка ворухнув бровами, і його почет зник, як тіні.

— Що ти хочеш сказати мені?

— Тільки одне, батьку… Гергор мій ворог… Він наскаржився тобі на мене й наразив на таку ганьбу!..

Незважаючи на покірну позу, царевич кусав губи й стискав кулаки.

— Гергор мій вірний слуга і твій друг. Завдяки йому ти став наступником трону. Це я не довіряю корпусу молодому полководцеві, який дозволив відрізати себе від свого війська.

— Але ж я з’єднався з ним!.. — відповів пригнічений царевич. — Це Гергор наказав обминути двох жуків…

— А ти б хотів, щоб жрець перед усім військом зневажив релігію?

— Батьку, — шепнув Рамзес тремтячим голосом, — щоб не затоптати двох жуків, знищили канал і вбили людину.

— Ця людина вкоротила собі віку сама…

— Але з вини Гергора!

— В полках, які ти так уміло зосередив біля Пі-Баїлоса, тридцять чоловік померло від утоми, а кількасот тяжко захворіло.

Царевич опустив голову.

— Рамзесе, — вів далі фараон, — твоїми устами промовляє не державний муж, який дбає про збереження каналів і життя трудівників, а розгнівана людина. Пам’ятай, що гнів так само не мириться із справедливістю, як яструб із голубом.

— Батьку мій! — спалахнув царевич. — Якщо мене охоплює гнів, то тільки тому, що я бачу недоброзичливість до мене Гергора й жерців.

— Ти сам внук верховного жерця, жерці навчали тебе… Ти знаєш більше їхніх таємниць, ніж інші царевичі…

— Я знаю їхню невситиму пиху й жадобу влади. Вони відчувають, що колись я приборкаю їх… і вже тепер стали моїми ворогами. Гергор не хоче мені дати навіть корпусу, бо прагне сам керувати всім військом…

Мовивши ці необачні слова, царевич сам перелякався. Але фараон звів на нього ясний погляд і відповів спокійно:

— Військом і державою керую я. Від мене йдуть усі накази й ухвали. Я уособлюю на цьому світі терези Осіріса і сам зважую вчинки моїх слуг — наступника трону, міністра чи народу. Нерозважливий був би той, хто гадав би, що я не знаю ваги кожного.

— Але якби ти, батьку, бачив маневри на власні очі…

— То, може, побачив би полководця, — перебив фараон, — який у вирішальну хвилину кидає військо і бігає по кущах за єврейською дівчиною. Але я про такі дурниці не хочу знати.

Царевич упав до батькових ніг, шепочучи:

— Тобі Тутмос розказав про це, володарю?

— Тутмос такий самий хлопчисько, як і ти. Він уже тепер робить борги як начальник штабу корпусу Менфі і сподівається, що око фараона не побачить його Витівок у пустелі.

 

Розділ сьомий

 

Через кілька днів після цього Рамзеса покликали до його матері, найяснішої цариці Нікотріс, яка була другою дружиною фараона, але тепер посідала найвище становище серед усіх вельможних жінок Єгипту.

Боги не помилилися, зволивши, щоб вона стала матір’ю царя. Була це висока, досить повна і, незважаючи на свої сорок років, ще вродлива жінка. В її очах, в обличчі, в усій постаті була така велич, що, навіть коли вона йшла сама, в скромному вбранні жриці, люди схиляли перед нею голови.

Цариця прийняла сина в покої, вимощеному фаянсовими плитами. Вона сиділа в інкрустованому кріслі під пальмою. Біля її ніг, на. ослінчику, лежав маленький собачка; з другого боку стояла навколішках чорна рабиня з опахалом. Фараонова дружина була в мусліновій накидці, гаптованій золотом, перуку її оповивала діадема, оздоблена коштовними каменями у вигляді лотоса.

Коли царевич низько вклонився матері, собачка обнюхав його й знову ліг біля ніг цариці, а цариця, кивнувши головою, запитала:

— Чому ти хотів бачити мене, Рамзесе?

— Ще два дні тому, матінко…

— Я знала, що ти заклопотаний своїми справами, але сьогодні ми обоє вільні, і я можу вислухати тебе.

— Ти так говориш зі мною матінко, що на мене мовби війнуло нічним вітром пустелі і я вже не зважуюсь звернутися до тебе з проханням.

— Тобі, мабуть, знов потрібні гроші? Рамзес, зніяковівши, похилив голову.

— І багато тобі треба?

— П’ятнадцять талантів…

— О боги! — вигукнула мати. — Лише кілька днів тому тобі видали із скарбниці десять талантів… Піди погуляй, моя дівчинко, в садку, ти, певно, стомилась, — мовила цариця до чорної рабині і, зоставшись з сином на самоті, запитала його: — Це твоя єврейка вимагає так багато?

Рамзес почервонів, але підвів голову.

— Ти знаєш, матінко, Що це не так, — відповів він. — Але я обіцяв нагороду війську і… не можу її сплатити!..

Цариця придивлялась до нього із величним спокоєм.

— Як це недобре, — мовила вона трохи згодом, — коли син щось вирішує, не порадившись з матір’ю. Я сама, пам’ятаючи про твій вік, хотіла віддати тобі фінікійську рабиню, яку мені прислали з Тіра з десятьма талантами посагу. Але ж тобі захотілося єврейки.

— Вона припала мені до вподоби. Такої красуні немає між твоїми служницями, ані навіть серед жінок його святості…

— Але ж вона єврейка!

— Не будь така упереджена, матінко, благаю тебе… Адже це неправда, що євреї їдять свинину і вбивають котів…

Цариця посміхнулась.

— Ти говориш, як хлопчик з початкової школи жерців, — відповіла вона, знизуючи плечима, — і забуваєш про те, що сказав Рамзес Великий: «Жовтий народ численніший ї багатший від нас; діймо ж проти нього, але обережно, щоб він не став ще дужчий…» Я не вважаю, щоб дівчині з цього племені годилося бути першою коханкою наступника трону.

— Чи ж можуть слова Рамзеса стосуватися доньки якогось убогого орендаря!.. — вигукнув царевич. — Та й де в нас ті євреї? Вже три, століття, як вони залишили Єгипет і тепер створюють свою сміховинну державу, якою правлять їхні жерці…

— Я бачу, — відповіла цариця, злегка, нахмуривши брови, — що твоя коханка не гає часу марно… Будь обережний, Рамзесе!.. Пам’ятай, що їхній вождь, Мойсей, — це жрець зрадник, якого й досі проклинають по наших храмах… Пам’ятай, що євреї винесли з Єгипту більше скарбів, ніж була варта праця кількох їхніх поколінь, Вони забрали в нас не тільки золото, але й нашу віру в єдиного бога, і наші священні закони, які тепер оголосили своїми. Нарешті, знай, — додала вона з притиском, — що дочки цього народу воліють краще вмерти, аніж ділити ложе з чужинцем. А коли й віддаються, бува, ворожим полководцям, то тільки для того, щоб схилити їх на свій бік або вбити…

— Повір мені, матінко, всі ці нісенітниці вигадують жерці Вони не хочуть допустити до підніжжя трону людей іншої віри, які могли б бути підпорою фараонові в боротьбі проти них…

Цариця підвелася з крісла і, схрестивши руки на грудях, здивовано глянула на сина.

— Виходить, те, що мені казали, правда, — ти ворог жерців. Ти, їхній улюблений учень?..

— У мене на спині досі є рубці від їхніх київ!.. — відповів царевич.

— Але ж твій дід, а мій батько Аменготеп, який зараз перебуває разом з богами, був верховним жерцем і мав необмежену владу в країні.

— Саме тому, що дід мій був володарем, а батько є ним тепер, я не можу зносити влади Гергора…

— Йому дав цю владу твій дід, святий Аменготеп…

— А я її відберу! Мати знизала плечима.

— І ти, — мовила вона сумно, — хочеш командувати корпусом?.. Адже ти розпещена дівчина, а не муж і полководець…

— Як це? — перебив її царевич, ледве стримуючи гнів.

— Я не впізнаю свого сина… Не бачу в тобі майбутнього володаря Єгипту!.. Династія в твоїй особі буде як човен на Нілі без керма… Ти виженеш з двору жерців, а хто ж з тобою зостанеться?.. Хто буде твоїм оком у Нижньому й Верхньому Єгипті та за його межами?.. Адже фараон мусить бачити все, на що лише падає божественний промінь Осіріса.

— Жерці будуть моїми слугами, а не міністрами…

— Вони і є твої найвірніші слуги. Це завдяки їхнім молитвам твій батько царює вже тридцять три роки і уникає воєн, які могли б бути згубними…

— Для жерців!..

— Для фараона, для держави!.. — перебила його мати. — Чи знаєш ти, що діється з нашою скарбницею, з якої ти одного дня береш десять талантів, а. другого — вимагаєш ще п’ятнадцять? Чи знаєш ти, що якби не самовідданість жерців, які навіть у богів забирають для казни справжні коштовності, підміняючи їх фальшивими, то царські маєтності вже були б у руках фінікійців?..




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.