Розділ 2 УТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТОК МАЛОЇ ГРУПИ

Утворення малої групи

Виникнення малої групи як своєрідної одиниці в си­стемі суспільного розподілу праці зумовлене запитами суспільно-економічного характеру, що зародилися в надрах соціальних інституцій та організацій. Іншими словами, необхідність розв'язання останніми певних соціальних завдань породжує потребу в створенні все­редині них елементарних функціональних підрозділів ти­пу малих груп, орієнтованих на ці завдання. Стосовно цього головні характеристики малої групи — її розмір, структура та склад визначаються цілями та завданнями спільної діяльності, заради якої вона створена.

Серед психологічних детермінант виникнення певної соціальної групи слід виокремити прагнення індивідів до задоволення потреб, пов'язаних зі сферою людського спілкування. Мала група є своєрідним мікросередовищем спілкування, джерелом задоволення відповідних потреб індивіда.

Поділ чинників виникнення малої групи на соціальні та психологічні є відносним і не суто психологічні мо­менти домінують у разі вибору індивідом певної малої групи. Слід зазначити, що чинники, які спонукають ін­дивіда до входження в групу, не вичерпуються лише си­стемою його потреб і цінностей, а включають і низку ін­ших змінних: наприклад, соціальний досвід індивіда; йо­го самооцінку; очікування, пов'язані з наступним групо­вим членством; особливості групового членства з точки зору мети, програм, специфіки діяльності та ін.

Таким чином, виникнення організованої малої групи слід розглядати як двощаблевий процес, який полягає, по-перше, в оголошенні її формальною, офіційною лан­кою соціальної організації і, по-друге, в наповненні її конкретними індивідами, здатними взаємодіяти і квалі­фіковано розв'язувати організаційні завдання. Стосовно першого етапу виникнення групи, то він детермінований вимогами організаційної структури і не залежить від окремих індивідів, що до неї належать. Другий етап зумовлений не тільки вимогами групи й активністю організа­ційної структури, а й особистими спонуканнями індивідів, їхніми бажаннями, очікуваннями, потребами та мотивами. Процес групоутворення має певні стадії, які юзглядаються як рівні групового розвитку.

Розвиток малої групи

Характер розвитку малої групи — це досить складний і суперечливий процес. Тому в літературі й існує чимало різних точок зору на цю проблему. Зупинимося детально на підходах до аналізу групового функціювання, які даються нам найбільш значущими.

Двовимірні моделі розвитку групи передбачають виокремлення двох головних сфер її життєдіяльності: ділової (інструментальної) і емоційної (експресивної). Подібна точка зору реалізована в низці підходів до вивчення стадійності групоутворення.

Один із таких підходів, що набув поширення на Заході, пов'язаний з іменем Б.Такмена. Запропонована ним двовимірна або двофакторна модель описує динаміку групового процесу з урахуванням умов формування групи; наявності двох сфер (факторів) групової активності - ділової (розв'язання групового завдання) і міжособистісної (розвиток групової структури); місця групи в гіпотетичній послідовності розвитку, тобто на відповідній стадїї. Згідно з цією моделлю, в кожній із зазначених сфер передбачається проходження групою чотирьох стадій (зокрема у сфері міжособистісної активності):

— «перевірки і залежності», яка включає орієнтування членів групи щодо характеру дій кожного і пошуку взаємоприйнятної міжособиетісної поведінки в групі;

— «внутрішнього конфлікту», головна особливість якої — порушення взаємодії і відсутність єдності між ленами групи;

— «розвитку групової згуртованості», яка досягається Ішляхом поступової гармонізації відносин, усунення міжсобистісних конфліктів;

— «функціонально-рольової співвіднесеності», що пе­реважно пов'язана з утворенням рольової структури гру­пи — своєрідного резонатора, за допомогою якого «про­грається» групове завдання.

Висновок, який можна зробити в результаті подібного аналізу, такий: специфіка соціальне) заданих цілей справляє вирішальний вплив на темпи розвитку та ієрархію сфер активності організованих малих груп.

У літературі ця модель має різні інтерпретації залеж­но від конкретного різновиду діяльності реальних малих груп. Щодо цього цікавою є праця Г.Стенфорда і А.Роарка, які, вивчаючи розвиток такої групи, як шкіль­ний клас, виокремили сім стадій групоутворення.

Перша, початкова, стадія характеризується орієнтаційними тенденціями в поведінці учнів. На цьому етапі групового життя формуються уявлення учнів про клас і один про одного. Перші міжособистісні взаємодії ше ду­же обережні й ведуть спочатку до утворення діад. Учи­тель сприймається як головний авторитет у класі.

Друга стадія — формування групових норм, початок становлення групової самосвідомості. Автори вважають, що на цій стадії можливий нерівномірний розвиток гру­пи в діловій та емоційній сферах.

Третя стадія називається «стадією конфлікту», коли спостерігаються зіткнення між окремими членами класу внаслідок переоцінки ними своїх можливостей і праг­нення розв'язувати всі проблеми самостійно, не кон­сультуючись з учителем.

Четверта стадія характеризується як перехідна від ста­ну конфлікту до стану збалансованості у стосунках між учнями. Спілкування стає конструктивнішим і відкриті-шим, ніж на попередніх стадіях, з'являються елементи групової солідарності й згуртованості.

П'ята стадія групового розвитку цікава тим, що тут вперше виникає сформована група з чітко вираженим почуттям «ми», в якому виявляються турбота всіх учнів про клас, інтерес до спільних проблем, прагнення до згуртування. На цій стадії помітна тенденція до інтегра­ції групової та індивідуальної мети, причому провідними стають навчальні цілі. Переважає Ділова сфера. Вважається, що це найзручніша для вчителя стадія функціювання класу.

На наступній, шостій, стадії картина змінюється. До­мінуючу роль тепер відіграє емоційна активність, різко зростає значення відносин типу «Я-Ти», особисті взає­модії стають особливо тісними, відбувається переоцінка групових норм. Група на цій стадії нагадує вдалу сім'ю.

Сьома стадія — актуалізації. Вона належить до вищого етапу групової зрілості, коли рівні розвитку обох сфер вирівнюються і міра згуртованості групи стає досить ви­сокою. Група є відкритою для виявлення і розв'язання конфлікту. Визнається різноманітність індивідуальних на­вчальних стилів. Єдність думок стає єдиним шляхом при­йняття рішення, а розбіжність у поглядах допускається, доки не вироблена спільна точка зору на проблему.

Ця схема значно детальніше і змістовніше розкриває динаміку розвитку групи, показуючи нерівномірність формування головних сфер її активності й процесів. Але автори не виносять свій аналіз за межі окремо взятої ор­ганізованої малої групи, знімаючи весь пласт соціальної детермінації групового-процесу. Крім цього, виокремле­ні в обох моделях стадії розвитку групи мають приблиз­ний характер і тому вносять певний елемент довільності в оцінку етапності групоутворення.

Інші моделі групоутворення. Проблема динаміки групо­утворення може бути дещо розширена за рахунок вклю­чення до неї матеріалів дослідження окремих часткових аспектів цього процесу.

Деякі автори звертають особливу увагу на норматив­но-рольовий аспект групової структури, відносячії нор­ми і ролі до базових характеристик малої групи. Так, ви­вчення Н.Обером формування нормативно-рольової си­стеми в інструментальній та експресивній сферах гру­пової активності дало йому змогу сконструювати модель процесу розвитку малої групи, яка має чотири стадії групоутворення:

— формування експресивних норм і різностатусних ролей (період «апатично-ієрархічного» стану групи);

— збурення (руйнування наявної рольової структури внаслідок виникнення внутрішньогрупових неузгоджень);

— формування інструменталидах норм (зростання гармонізації відносин партнерів у групі);

— виконання (утвердження функціональних ролей, встановлення гнучкої взаємозалежності відносин).

Динаміку групоутворення можна простежити і на під­ставі змін в окремо взятій сфері групової активності: або в інструментальній, або в експресивній. Прикладом та­кого аналізу є одновимірна модель розвитку малої групи, запропонована Е.Мабрі. Орієнтована вона на розв'язан­ня завдань інструментального типу. Ця модель передба­чає чотири стадії інструментального руху групи в «полі» розв'язання завдання:

— латентну (ознайомлення із завданням);.

— адаптаційну (співвіднесення можливостей членів групи з вимогами завдання та їхнє функціональне підпо­рядкування залежно від цього);

— інтегративну (об'єднання загальних зусиль, коор­динація індивідуальної і групової стратегії дій);

— необхідного розв'язання.

Прикладом схеми, яка відображає власне емоційну ди­наміку групоутворення, є послідовність чотирьох фаз роз­витку міжособистісного контакту, виокремлених І.П.Волковим:

— первинного сприймання і впізнавання, в результаті чого формується перше враження про партнера;

— зближення, спрямоване на формування оцінки і самооцінки, розвиток рефлексивних стосунків, актуалі­зацію установки на спільні дії;

— спільної дії, що веде до прийняття міжособистісних ролей і визначення статусу в спілкуванні;

— зчеплення, що характеризується зміцненням по­чуття «ми», формуванням норм спілкування і включен­ням механізмів взаємовпливу.

Розглянута схема порівняно з іншими подібними схе­мами містить детальніший аналіз розвитку емоційних відносин у малій групі

Моделі колективоутворення розроблялися вітчизняни­ми дослідниками (Л.І.Уманським, А.В.Петровським, О.В.Киричуком, О.С.Чернишовим та ін.), котрі виходи­ли з тези про колектив як вищий рівень розвитку малої групи, що формується на засадах спільної соціальне значущої діяльності. Найповніше цей підхід репрезен­тований Л.І.Уманським (концепція поетапного розвитку групи як колективу) та А.В.Петровським (концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних відно­син). Інші назви цих концепцій — параметрична та стратометрична.

В основу концептуальної схеми Л.І.Уманського по­кладено уявлення про соціально-психологічні параметри групи, які є своєрідними критеріями — відмітними озна­ками розвитку групи як колективу. До таких параметрів, зокрема, належать зміст моральної спрямованості групи — інтегрована єдність її мети, мотивів, ціннісних орієн­тацій; організаційна єдність групи; групова готовність у сфері тієї чи іншої діяльності; психологічна єдність — інтелектуальна, емоційна, вольова сумісність, яка харак­теризує відповідно процес міжособистісного пізнання і взаєморозуміння в групі, міжособистісні контакти емо­ційного характеру, стресостійкість і надійність групи в екстремальних ситуаціях.

Залежно від вираженості кожного з параметрів група розміщується за рівнем свого розвитку в континуумі, се­рединну точку якого займає група-конгломерат, тобто група, що складається з незнайомих між собою людей, а полюсами є колектив і антиколектив. Рух групи до пози­тивного полюса — колективу — пов'язаний із послідов­ним проходженням нею двох якісно нових стадій — кооперації й автономізації. Причому між групою-кон-гломератом і групою-кооперацією можлива поява таких проміжних рівнів, як номінальна група і група-асоціація.

Цікавою особливістю цього підходу до аналізу групоутворення е зосередженість на динаміці групових проце­сів і феноменів, фіксація поступового перетворення її на дійсно колективний суб'єкт діяльності. Так, якщо на рівні групи-асоціації окреслення групової структури ли­ше проглядаються, то група-кооперація вже має розви­нену організаційну структуру, високий рівень групової підготовки і співробітництва, а для групи-автономії ха­рактерними є «синтетичні» процеси групової ідентифікації, уособлення, еталонізації, внутрішнього злиття, які створюють умови для переходу на вищий рівень.

Концептуальна схема А.В.Петровського грунтується на тому, що критеріями розвитку групи є міра опосередкованості міжособистісних стосунків у групі змістом спільної діяльності, її суспільна значущість.

Виходячи з цього, розвиток групи описується ним як рух у своєрідному континуумі, позитивним і негативним полюсами якого є відповідно колектив і корпорація. У центральній точці розміщується так звана дифузна група (спільнота, в якій практично відсутня спільна діяль­ність). Проміжне місце між дифузною групою і позитив­ним та негативним полюсами континууму посідають від­повідно просоціальна і асоціальна асоціації, тобто групи з низькою мірою опосередкованості міжособистісних стосунків спільною діяльністю.

Представники обох концепцій виокремлюють особли­ву стадію розвитку групи — корпорацію, яка, проте у рамках параметричного підходу не розглядається як асо­ціальне утворення. Радше це група з гіпертрофованими рисами автономізації, які ведуть до виникнення «гру­пового егоїзму», ізоляції від інших груп. На думку Л.І.Уманського, своєчасне виявлення і усунення в групі, що досягла стадії автономії, елементів корпоративності, ефективне включення її до міжгрупової взаємодії, кори­гування групової спрямованості здатні вивести групу на рівень колективу.

В аналізі різними дослідниками причинної детерміна­ції, етапності та змісту групоутворення, звичайно, тра­пляються -і певні розбіжності. Але водночас можна конс­татувати подібність бачення цілого шерегу суттєвих ас­пектів у тих чи інших підходах. Це сприяє інтеграції розрізнених елементів наукового знання, що є важливою умовою вдосконалення існуючих моделей групоутво­рення.

Поиск по сайту: