Статус особистості як показник становища у груш

Сутність особистості у процесі спілкування найповніше розкривається через її ставлення до інших, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої взаємодії людей.

Поведінка людини у спілкуванні з іншими людьми і групами визначається насамперед тими функціями, які вона виконує, її становищем у структурі внутрішньогру-пових відносин: правами і обов'язками щодо інших людей і щодо групи загалом. Перш ніж стати суб'єктом суспільного життя, особистість проходить тривалий шлях розвитку як об'єкт взаємодії суспільства, групи, інших людей.

Місце особистості в суспільстві, яке визначає її спосіб життя і приналежність до певних соціальних, професій­них та інших груп, тобто ознаки, що характеризують особистість як певний соціальний тип, фіксуються в по­нятті «статус».

Підґрунтя статусу становлять ті права, які надаються особистості суспільством, конкретними соціальними групами, і обов'язки, які вона повинна виконувати від­повідно до її місця в соціальній структурі. Оскільки лю­дина є центром перетину зв'язків різного рівня й спіль­ності, можна виокремити кілька статусів особистості (економічний, політичний, правовий, професійний, осо­бистий), які виступають як соціальні ситуації її розвит­ку, складові інтегрального, соціального статусу.

У зарубіжній соціальній психології та соціології поняття «статус» вживається досить часто. Здебільшого під ним ро­зуміють місце особистості в суспільстві, визначене в термі­нах прав і обов'язків, привілеїв і свобод, яких вона набуває в процесі життєдіяльності. Так, Т.Шибутані вважає, що лю­дина може мати статус тільки стосовно інших, які ви­знають її місце і спілкуються з нею певним чином.

С.Н.Тимашов визначає статус як просте зібрання прав 1 обов'язків, виокремлюючи статуси «заданий» і «досягнутий», «формальний» і «неформальний», «суб'єк­тивний» і «об'єктивний».

Г.Хоуменс пов'язує поняття статусу з авторитетом і повагою, якими користується людина в групі завдяки дотриманню нею групових норм, наслідуванню групових цінностей, групової моралі. Чим більше особистість їх дотримується, тим впевненіше вона почувається в пси­хологічній структурі групи. Проте високий статус забез­печується не тільки повагою кожного члена групи до конкретної людини, а й знанням того, що інші поважа­ють ЇЇ, що ця людина користується загальною повагою.

А ось В.Б.Ольшанський під статусом (позицією) розу­міє елементарну одиницю соціальної системи, певне місце в структурі синхронних зв'язків між учасниками спільної діяльності. Позиція, на його думку, знеособлена — вона залежить не від якостей людини, а від умов і ха­рактеру самої діяльності. Саме структура діяльності ви­значає її права та обов'язки щодо інших учасників.

Та навряд чи можна погодитися з такими тлумачен­нями статусу. Хоч статус і характеризує особистість на­самперед як об'єкта соціального розвитку, він повинен розглядатися як єдність об'єктивного і суб'єктивного, особистісного. Особливо яскраво це виявляється в про­цесі соціально-психологічного вивчення особистості.

Статус характеризується не тільки відносною стабіль­ністю, а й динамічністю, рухливістю, пов'язаними зі змі­ною обставин життя, власною поведінкою і діяльністю особистості. Бажаний соціальний статус забезпечується значною мірою завдяки власним особистісним якостям, а неособистісний чинник, хоч .і відіграє важливу роль х первинній соціалізації, не визначає автоматично місця особистості в суспільстві.

Як уже зазначалося, статус особистості завжди пов'я­заний із ставленням до неї інших людей, які, з одного боку, визнають її права, а з іншого — очікують і вима­гають виконання обов'язків у реалізації певних функцій, поведінки відповідно до соціального стану. Залежно від того, на якому рівні ми розглядаємо статус особистості (соціальної системи, суспільства або конкретного колек­тиву, малої групи), обсяг і якість прав і обов'язків змі­нюються від найбільш загальних і широких до конкрет­них і вузьких. Відповідно змінюються й вимоги до якос-

особистості — носія статусу. На рівні первинного ко-така оцінка грунтується на комплексі її пове-соціально-психологічних властивостей, на рівні тої системи — узагальнених соціальних якостей. Головними складовими статусу є авторитет та прес-Ітиж особистості. Авторитет, як і престиж, визначається |як вплив особистості на інших людей, зумовлений со-/ціальним станом, посадою, можливістю приймати рі-• шення, тобто співвідноситься з уявленням про певну : владу. Крім цього, престиж чи авторитет може означати | міру визнання іншими людьми якихось переваг особис-і тості, не обов'язково пов'язаних з її посадою чи владою. |У цьому випадку носій авторитету є суб'єктом ціннісно-|то, а не функціонального відношення. Людина відчуває '-вплив авторитету, оскільки він є для неї виразником значущих ціннісних якостей.

То ж вирішальним моментом у формуванні відносин авторитету є не сама по собі об'єктивна цінність якихось властивостей людини, а їх суб'єктивна цінність для нас. Авторитет щодо цього є еталоном, зразком для інших людей.

Підґрунтям авторитету є ті властивості людини, її ри­си., які за рівнем свого розвитку суттєво переважають та­кі самі якості інших. Це означає, що в авторитеті можна визначити як кількісну, так і якісну характеристики (рі­вень значущості цих властивостей). Залежно від характе­ру останніх розрізняють такі різновиди (форми) автори­тету: моральний, функціональний (діловий, професій­ний), формальний (посадовий). Як бачимо, поняття ав­торитету багато в чому збігається з поняттям статусу особистості.

Можна сказати, що статус — це величина престижу в спілкуванні з іншими. Найпоширенішим методом його дослідження в соціальній психології є соціометрична ме­тодика, на підставі якої виокремлюють статусну структу­ру міжособистісних взаємин, тобто диференціюють чле­нів групи за кількістю отриманих виборів.

На рівні міжособистісного спілкування статус — це місце людини в системі її зв'язків з іншими людьми, тобто показник соціально-психологічних властивостей

особистості як об'єкта комунікації й взаємодії в групі (системі внутрішньогрупових відносин).

Суб'єктивний бік статусу постає як певна позиція особистості, що відображає систему вибіркового ставлення до людей, з якими вона взаємодіє в процесі спілкування, до груп та інших спільностей, соціальної системи.

2.2. Позиція як інтегральна система вибіркових відносин особистості

Особистість стає суб'єктом відносин, лише будучи ' об'єктом спілкування для інших людей. Б.ГЛнаньєв зазна­чає, що в житті соціальної групи із взаємовідносин між її членами спочатку виникають відносини особистості з іншими людьми. На грунті цих відносин утворюються і всі інші різновиди відносин, серед них і до себе.

Починаючи з дитячого віку наші відносини з іншими людьми в процесі спілкування мають вибірковий харак­тер. Ще більшої вибірковості і диференціації вони набу­вають тоді, коли спілкування стає усвідомленою потре­бою і необхідністю. Ці вибіркові відносини, закріплюю­чись у практиці суспільної поведінки і підкріплюючись ставленням до нас інших людей, фіксуються у вигляді певних позицій, які виступають як внутрішнє ставлення людини до інших людей і загалом до соціального се­редовища.

Поняття «позиція особистості» запропоноване відо­мим австрійським психологом А.Дцлером, засновником індивідуальної психології. Сам він називав своє вчення «позиційною психологією».

Психічний розвилок людини ААдлер виводив із со­ціального життя, з її спроби зайняти власну позицію щодо вимог соціального буття. Він вважав, що почуття чи усвідомлення своєї неповноцінності як наслідок де­фекту природженої недостатності і є оцінкою людиною своєї соціальної позиції. Саме вона є головною рушій­ною силою психічного розвитку. Отже, у А.Адлера по­няття соціальної позиції пов'язане з прагненням особис­тості до успіху, самоствердження, до почуття спільності.

І Ці імпульси виконують компенсаційну функцію в подо­ланні почуття неповноцінності, пов'язаного з органічни-дефектами, скажімо, малим зростом людини. Ком-Іенсація почуття неповноцінності здебільшого реалі-ізується в прагненні до влади та прагненні до спільності, І що виявляється в готовності людини до співробітництва |з іншими для досягнення спільних цілей.

Поняття «позиція особистості» вживається як у на-|шій, так і в зарубіжній літературі, проте описується воно |по-різному. Дуже часто його ототожнюють із поняттями », «статус», «відношення», «установка», «ціннісні зієнтації».

Можна виокремити два найбільш загальні підходи до розуміння позиції. За першого підходу (переважно соціо­логічного) під позицією розуміється щось зовнішнє до особистості, те місце, яке вона посідає в системі відно­син певної соціальної структури, умови, за яких людина 1 діє як особистість. Так, чеський психолог Ф.Якубчак пи-ше, що позиція характеризує місце особистості, класу або категорії людей у суспільній структурі, а також сто->совно інших людей. Для І.С.Кона, А.Кречмара, Е.В.Бе-I ляєва позиція — це також соціальне становище особис­тості, її місце в соціальній структурі. В.І.Селіванов, А.Д.Глоточкін вживають поняття позиції в значенні ролі. У другому підході (психологічному) позиція роз­глядається як внутрішній компонент, який входить до структури особистості. Зокрема, Б.Г.Ананьєв виходить з того, що позиція особистості як суб'єкта суспільної по­ведінки і соціальної діяльності є складною системою відносин особистості, установок і мотивів, цілей та цін­ностей. В.М.Мясищев пов'язує поняття «позиція» з си­стемою відносин особистості, вказуючи, що психоло­гічне відношення виражає активну вибіркову позицію особистості, яка визначає індивідуальний характер діяль­ності та окремих вчинків. Для Л.І.Божович позиція ви­ступає як система внутрішніх мотивів, потреб, прагнень («внутрішня позиція»), які зумовлюють певну структуру ставлення людини до дійсності, до оточення і до самої себе. Саме з позиції, на думку Б.Д.Паригіна, починаєть­ся той структурний пласт психіки, що характеризує осо-

бистість вже не як об'єкта, а як суб'єкта соціальних відносин.

Як соціально-психологічне поняття, «позиція» є струкгурно-особистісним утворенням, яке, з одного бо­ку, відображає відношення особистості в системі со-щально-психологічного спілкування, а з іншого — є ві­дображенням міжособистісних відносин у внутрішній структурі особистості. Це певна спрямованість активнос­ті особистості, яка грунтується на її вибірковому, усвідомленому ставленні до людей безпосереднього кола спілкування, суспільства, самої себе. Отже, йдеться про справді інтегральну властивість особистості, систему її вибіркових відносин.

Через сферу міжособистісного спілкування вияв­ляється ставлення особистості і до суспільства, і до са­мої себе, а це значною мірою визначає і ставлення до інших людей. Властивістю позиції особистості як вибір­кової активності в системі взаємовідносин є притаманне людині прагнення завойовувати для себе право на певну лінію поведінки, що є рушійною силою її соціального і психічного розвитку.

Закріплюючись у практиці суспільної поведінки, по­зиція особистості перетворюється на риси характеру — Комунікативні (найбільш загальні і первинні, як ставлен­ня до інших) і рефлексивні (як відображення ставлення до самого себе). Саме ці (рефлексивні) властивості за­вершують структуру характеру, забезпечуючи його ці­лісність. На цьому рівні позиція особистості тісно пов'я­зана з більш глибинними пластами психіки — установ­ками, ціннісними орієнтаціями, психічним настроєм особистості, оцінками і самооцінками.

Виступаючи як суб'єкт спілкування, займаючи певну позицію, особистість завжди характеризується суб'єктив­ним оцінним, вибірковим ставленням до оточуючих лю­дей, самої себе, об'єктивних умов життя. У будь-якій колективній діяльності людина зіставляє, оцінює і виби­рає партнерів для спілкування, співробітництва, вихо­дячи з можливостей і структури конкретної групи, її ці­лей, соціальних норм, ціннісних орієнтацій, прийнятих нею, а також із своїх власних потреб, цілей, інтересів,

установок, минулого досвіду спілкування, які в сукуп­ності становлять конкретну ситуацію життєдіяльності 'особистості, постають як соціально-психологічний сте-Іреотип її поведінки, зумовлюють її позицію.

2.3. Установка як центральний елемент позиці!

У більшості праць соціальна установка (аттитюд) є амостійним об'єктом дослідження і самостійним розді-Іюм підручників із соціальної психолога.

Дослідження цієї проблеми було започатковано аме-іськими соціологами У.Томасом і Ф.Знанецьким у 11918 р. у праці «Польський селянин в Европі та Амери-», в якій вони розглядали установку як предмет со-ьної психології. Саме ж поняття «установка» вперше [з'явилося у Г.Спенсера.

У загальному плані соціальна установка — це поясню-поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій як члена групи (суспільства) на ті чи інші цін-Іості. Ці орієнтації диктують індивідові певні, соціальне їрийнятні способи поведінки,

У розумінні У.Томаса і Ф.Знанецького соціальна {установка означає певний психічний стан переживання ^індивідом цінності, значення або смислу соціального 5'єкта. Зміст же цього переживання визначається зов-|нішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами.

Саме тому, що соціальна установка розглядалась як Іелемент структури особистості й одночасно як елемент | соціальної структури, вона набула такого широкого ви-\ знання в соціальній психології. В ній вбачали ту пояс­нювальну категорію, вихідну одиницю («клітинку»), яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її ціліс­ності. Приваблювало психологів у цьому понятті також його операційність, можливість вимірювати емпірично.

У всіх численних визначеннях соціальної установки виокремлені її головні функції: випереджувальна та ре­гулятивна. Узагальнюючи різні дефініції установки, Г.Олпорт визначав її як стан психонервової готовності

індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Справляючи спрямовуючий і динаміч­ний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду. Таке розуміння соціальної уста­новки суттєво відрізняється від того, як її визначали У.Томас і Ф.Знанецький. Якщо в них атгитюд є дуже близьким до колективних уявлень, то для Г.Олпорта це вже суто індивідуальне утворення.

Визначення соціальної установки як готовності до дії, як передумови дії справді фіксує насамперед її регуля­тивну та випереджувальну функції.

Як відомо, поняття установки було вперше введене до експериментальної психології німецькими вченими, а пізніше розроблялося Д.М.Узнадзе та його школою. В загальному плані установка розглядається ними як го­товність до певної активності. Причому ця готовність визначається взаємодією конкретної потреби та ситуа­цією ЇЇ задоволення. Звідси поділ установок на два різ­новиди — актуальні та фіксовані. Перші виявляються у формі дифузного, недиференщйованого стану, другі — цілком диференційовані, одержані в результаті повтор­ного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді.

Загальні положення теорії установки Д.М.Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо що стосується фіксованої установ­ки. Власне кажучи, загальнопсихологічні установки можна вважати частковим виявом установки соціальної (атгитюда).

Важливими ознаками установки є інтенсивність пози­тивного чи негативного афекту, тобто відношення до якогось психологічного об'єкта, та її латентність, або недоступність для прямого спостереження.

Виходячи з цих ознак, установка вимірюється на під­ставі вербальних самозвітів опитуваних. Цей самозвіт є нічим іншим, як узагальненою оцінкою особистості власного почуття схильності або несхильності до кон­кретного об'єкта. Інакше кажучи, атгитюд — це міра по­чуття (аффекту), викликаного конкретним об'єктом («за» чи «проти»). Саме так побудовані відомі шкали установок Л.Терстоуна, ДЛайкерта та інших, що є біпо-

лярним континуумом з полюсами: «дуже добре» — «дуже погано», «повністю згоден» — «повністю не згоден» тощо.

У ході дослідження аттитюду в його структурі було виокремлено когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та поведінковий (конативний) компоненти. Соціальна установка, таким чином, почала розглядатися одночасно як знання суб'єкта про предмет його відно­шення, як емоційна оцінка та певний намір — програма дій щодо конкретного об'єкта.

Одночасно з розробкою уявлень про структуру со-ціадьної установки робляться висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності, спрямованості, компакт­ності, стійкості визначених компонентів. Деякі автори вбачають суперечність між емпіричним дослідженням соціальної установки як оцінного відношення та двома іншими її компонентами — когнітивним та поведінко-вим. Адже пізнавальний компонент (знання про об'єкт) вже включає певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого. Так само поведінко­вий компонент включає оцінку дії стосовно предмета установки.

Справді, в реальному дослідженні дуже важко відок­ремити в чистому вигляді когнітивний та поведінковий компоненти від оцінного (емоційного). Ця суперечність з'ясувалася під час дослідження так званого парадокса РЛап'єра — проблеми взаємозв'язку між атгитюдами та реальною поведінкою. Цікаво, що одна з найвідоміших його статей мала назву «Аттитюди проти дій».

До РЛап'єра взаємозв'язок між атгитюдами і реаль­ною поведінкою взагалі не вивчався. Беззастережно бра­лося на віру твердження про їхній збіг. Але виявилось, що це не так.

Якось у 1934 р. РЛал'єр разом із двома китайцями (подружжям) здійснив подорож по СІЛА (цьому переду­вало дослідження з темношкірими громадянами СІЛА). Подорожні зупинялись в багатьох готелях, кемпінгах, їх обслуговували у всіх ресторанах. Після цього дослідник надіслав господарям відвіданих закладів листи з запи­танням: «Чи приймете Ви представників китайської раси як ваших гостей?». Виявилось, що 92% господарів ресто-

рянів та 91% господарів готелів дали негативну відпо-відь, І що з цього випливає? А ось що: дослідник напе­ред виходив із припущення, що відповідь на запитання, задане господарям готелів і ресторанів, про їхню згоду чи незгоду прийняти та обслужити китайців, є об'єктив­ніш критерієм їхньої поведінки щодо представників цієї раси. Результати дослідження змусили автора змінити своє припущення. Загальний висновок був таким: вер­бальні відповіді є нічим іншим, як вербалізованою реак­цією на символічну ситуацію, що відрізняється від рояльної ситуації взаємодії.

Пізніше експеримент був повторений іншими дослід­никами, але результати виявилися подібними. У зв'язку з цим постало цілком логічне запитання: «Чи поводять себе люди в житті так, як вони про це говорять?». Мож­на сформулювати це запитання й інакше: «Який зв'язок існує міх відповідями на слово і тією реальністю, яку вона символізує?».

Невідповідність між установкою (вербальною пове­дінкою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали тим, що характер відповіді залежить від ситуації, в якій перебуває піддослідний суб'єкт. Виокремлюють три типи ситуацій:

1. Знеособлена ситуація, наприклад, лист, в якому є відповідне запитання. Ця ситуація диктує одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді.

2. Частково особистий контакт (безпосередня або те­лефонна розмова). У цьому випадку відповіді будуть де­що різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови.

3. Безпосередня взаємодія (особистіша ситуація), коли відповіді будуть майже одноманітними: «приймемо й об­служимо». Так поступово складалася думка про те, що прямого зв'язку між установкою та поведінкою немає. Потрібно було лише знайти допоміжні змінні, які вказу­вали б на конкретну ситуацію. Такими змінними можуть бути норми, прийняті в групі, очікування, вплив рефе­рентної групи, Іжси особистості тощо.

Одним із перших почав досліджувати ситуативні змінні М.Рокич, який виокремив два типи аттгаюдів:

«до об'єкта» і «до ситуації», й спробував за їхньою допо­могою подолати ускладнення, що виникають під час з'я-психологічних характеристик атгитюдів і со-характеристик ситуації. Таким чином, парадокс ІРЛап'єра можна було пояснити тим, що існувало дві (різні ситуації, а отже і два різні типи поведінки. У пер­тому випадку важко було відмовити китайцям, яких су-Іроводжує біла людина, але дуже легко було відмовити,

відповідь поштою.

Висновки М.Рокича про два типи установок підтверди-досагідження*РД.Майнерда. Зацікавившись цією проб-він вивчав дружні зв'язки білих і чорних гірників у ситуації, на шахті, і поза роботою, в місті. Ви-, шо в місті дружні стосунки з чорними під-

. 20% білих, натомість на шахті таких було 80%. Ще одну спробу пояснити розбіжності між установ-і поведінкою здійснили Л-Доб та М.Фішбайн. Уста-ховка розглядалася ними як схильність індивіда до реак-ї, засвоєна у процесі научіння.

Зрештою Л.Доб довів, що індивід може засвоювати тготрібні відповіді для кожної ситуації. І якби установка [завжди позитивно підкріплювалася, було б більше відпо-Івідності між нею та поведінкою.

М.Фішбайн підтвердив, що поведінка людини знач-| ною мірою перебуває під контролем змінних, які відріз-ся від установки індивіда стосовно конкретного Іоб'єкта, тобто змінних мотиваційного, нормативного, іситуативного характеру. Замість того, щоб передбачити і вплив установки на поведінку, він виокремив протилеж-|НИй зв'язок — вплив поведінки на установку. Інакше ка-Іжучи, його модель прогнозувала не поведінку, а пове-ковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. іЦей намір стосувався саме дії, а не об'єкта — стимула

ІОВКИ.

Так у працях цих дослідників установка зовсім втра-- чає свій соціальний зміст і перетворюється на індиві-поведінкову реакцію, засвоєну за схемою «сти-;, мул—реакція».

Спроби подолати «індивідуалізм» соціальної уста-.иовки були здійснені також у дослідженнях М.Сміта,

Дж.Брунера, Х.Келмена. Розуміючи установку як стійку систему поглядів, уявлень, вони пов'язали її з потребою індивіда у збереженні чи розриві відносин з іншими людьми. Стійкість установки, на їхню думку, забезпе­чується або зовнішнім контролем, що виявляється у не­обхідності підкоритися іншим, або процесом ідентифі­кації з оточенням, або тим, що вона має для індивіда особистісне значення й інтерналізується ним.

Але й у цьому разі лише частково враховувалось со­ціальне, бо аналіз самої установки йшов не від соціуму, а від особистості. Крім того, коли наголос робиться на корнітивному компоненті структури установки, поза ува­гою по суті залишається її об'єктивний бік — цінність (ціннісне відношення). Адже у У.Томаса і Ф.Знанець-кого цінність виступає як об'єктивний бік установки, а сама установка індивідуальним (суб'єктивним) боком цінності. З усіх складових установки головну роль в її регулятивній функції відіграє саме ціннісний (емоцій­ний, суб'єктивний) компонент, який пронизує когні-тивний та поведінковий компоненти.

На нашу думку, подолати розбіжність соціального та індивідуального, установки і ціннісної орієнтації допо­магає поняття соціальної позиції особистості, що поєд­нує ці компоненти. Ціннісна орієнтація є підґрунтям ви­никнення позиції, бо це той компонент структури осо­бистості, який становить деяку вісь свідомості, навколо якої обертаються думки і почуття людини, і з огляду на яку розв'язується багато життєвих питань. Установка «повідомляє» позиції дійовий, активний момент, який виражає ставлення особистості на практиці, у вольовому акті, вчинку. Установка еитуативніша, ніж позиція, і предметніша, ніж ціннісна орієнтація.

Властивість ціннісної орієнтації виступати як уста­новка (або система установок) реалізується на рівні по­зиції особистості, де ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий як ціннісний. Позиція є в цьо­му розумінні системою ціннісних орієнтацій і установок, що відображають активні вибіркові відносини осо­бистості.

Еквівалентом динамічної структури особистості, ще

ь більш інтегральним, ніж установка, Б.Д.Паригін вважає психічний настрій особистості, який включає як пред-

>, метно спрямовані, так і безпредметні психічні стани. Ми згодні з тим, що психічний настрій є важливим струк­турним утворенням особистості, проте він не перекри-

Іває поняття позиції. Психічний настрій, так само як і ціннісна орієнтація, передує виникненнІЬ позиції. Тобто умовою виникнення позиції особистості є її оцінне став­лення і певний психічний стан (настрій), який надає по­зиції різного емоційного забарвлення — від глибокого

•песимізму і пригніченості до життєстверджуючого опти­мізму й ентузіазму.

Установчо-позиційний (диспозиційний) підхід до структури особистості має свої особливості у концепції В.О.Ядова, де диспозиція — це комплекс схильностей, готовності до повного сприйняття умов діяльності та до певної поведінки за цих умов. Тобто вона є дуже близь­кою до поняття установки (аттитюда).

Диспозиційна концепція розглядає диспозиції осо­бистості як ієрархічно організовану систему з кількома рівнями:

— перший (нижчий) — елементарні фіксовані уста­новки, без модальності (переживання «за» чи «проти») та когштивних компонентів;

— другий — соціальні фіксовані установки, або атти-тюди («відношення», згідно з В.М.Мясищевим);

— третій — базові соціальні установки, або загальна спрямованість інтересів особистості на конкретну цари­ну соціальної активності;

— четвертий (вищий) — система орієнтацій на цілі життєдіяльності та засоби досягнення цих цілей.

Така ієрархічна система є результатом усього попе­реднього досвіду і впливу соціальних умов. Вищі рівні здійснюють загальну саморегуляцію поведінки, нижчі є відносно самостійними, вони забезпечують адаптацію особистості за конкретних мінливих умов.

Розглянута концепція є спробою знайти взаємозв'я­зок між диспозиціями, потребами та ситуаціями, які теж утворюють ієрархічні системи.

Власіїе^кажучи, ми не бачимо великої розбіжності міх диспозиціями у В.ОДцова та позицією особистості, яку пропонуємо ми. Адже позиція і є системою поглядів, уста­новок, уявлень, ціннісних орієнтацій стосовно умов влас­ної життєдіяльності, які реалізуються в поведінці особис­тості. Важливим тут є те, що позиція — це власне, суб'єк­тивне відношення, пов'язане з оцінкою навколишньої дійсності та вибором оптимальної поведінки.

Позиція особистості як її суб'єктивна якість тісно по­в'язана і багато в чому зумовлена об'єктивними па­раметрами життя людини — місцем у соціальній системі, структурі групи і тими правами та обов'язками, які відповідають цьому її стану. Єдність об'єктивного і су­б'єктивного (статусу і позиції) в структурі особистості виявляється в її рольовій поведінці.

2.4. Роль як реалізація статусу і позиції особистості

Останнім часом у багатьох працях соціологів та со­ціальних психологів для пояснення поведінки особис­тості, її залежності від соціальної структури суспільства і власної індивідуальної своєрідності успішно використо­вується мова рольового опису. Поняття «роль» виступає тут ланкою зв'язку між особистістю і соціальним середо­вищем, виражає перехід від об'єктивної, незалежної від індивідуальних особливостей людини соціальної струк­тури до внутрішньої структури особистості й навпаки.

У будь-якому суспільстві, в будь-якій соціальній групі діяльність особистості виступає як виконання певних соціальних функцій. Місце особистості в структурі від­носин, що склалися, одночасно визначає і виконання нею певних функцій і своєрідну систему поведінки, по-ведінкових зразків та норм, які відповідають виконува­ним функціям.

Можна виокремити три головні підходи до розуміння ролі. За першого підходу в понятті «роль» підкреслюються вимоги і очікування щодо поведінки особистості, яка діє в певній ситуації і посідає певне місце в системі суспіль­них і групових відносин. У такому розумінні роль висту-

як динамічний аспект статусу. Згідно з І.С.Коном, ощальна роль — це те, що очікується в конкретному суспільстві від будь-якої людини, яка посідає певне міс-в соціальній системі.

Інші дослідники, зокрема Л.П.Буєва, Е.С.Кузьмін, і.Д.Паригін, РЛілтон і Т.Ньюком, також підкреслюють, цо поведінка особистості підпорядковується відповід-нормам, правилам спілкування, тобто регламенту-гя тими чи іншими вимогами суспільства а%о со-ьної групи. Тут роль є зовнішнім щодо структури зистості елементом соціальної структури, зовнішнім Іорядженням, яке має певне значення для поведінки зистості.

Але ці зовнішні вимоги не можуть завжди однозначно означати поведінку конкретної людини. Прийняття або «прийняття ролі залежить і від поведінки інших людей знкретної соціальної групи, а ще більше від системи юстей цих людей і від того, як особистість ставиться до групи, наскільки ідентифікує себе з нею, від її позиції індивідуальних особливостей.

Якщо вбачати в соціальній ролі діяльність тільки за зв'язками, дуже важко зрозуміти, звідки ж береться атива, творча активність і багато чого, що людина оить не за обов'язком чи наказом. Виявляється, що Іоведінка особистості значною мірою залежить від того, вона сама оцінює, зіставляє зі своїм «Я» цю роль, від волі, бажань, мотивів, здібностей, інтересів. Суб'єк-зріз поведінки, який показує, що особистість не зматично сприймає рольові вимоги й очікування, а ачає вибір своєї поведінки через власне «Я», харак-мізує другий підхід до визначення ролі. У зарубіжних дослідженнях щодо цього існують різні, не сумісні точки зору. Так, Дж.Моренр імпровізо-Іе, творче начало особистості, свободу її поведінки зводить майже до заперечення будь-якої залежності «тості від суспільства. Реальне життя людини у зго постає як виконання певної ролі, причому рольові І, метод психодрами використовується не тільки для з'язання внутрішніх конфліктів особистості, а й для в'язання соціальних суперечностей. Насправді ж у

реальному житті особистість ніколи не є тільки актором, «ігровим персонажем»,, що змінює свої численні маски. Суб'єктивне ставлення особистості до своїх соціальних функцій справді дуже важливе, але не менш важливий і сам об'єктивний зміст функцій, які задає суспільство.

Деякі соціологи навіть самі суспільні відносини нама­гаються уявити як результат «ігрової» діяльності людей. У цьому випадку одиницею соціальних систем для них є соціальна роль, комплекс орієнтацій на дію і дії, що завжди взаємопов'язані, у будь-якому разі, ще з однією іншою роллю ще одного соціального актора. Таким чи­ном, прототипом соціальної системи може бути взаємо­дія навіть двох соціальних акторів, які виконують со­ціальні ролі, пов'язані одна з одною. Для Т.Парсонса структура соціальної системи також є процесом психіч­ної взаємодії, емоційного ставлення людей один до од­ного. Головною ж одиницею соціальної системи вважа­ється акт участі діючої особи в процесі взаємодії як си­стеми, що виступає в єдності статусу і ролі. Сама роль — це той організований сектор в орієнтації діючої осо­би, який формує і визначає її участь у процесі взаємодії. Але таке розуміння ролі не розкриває ні сутності осо­бистості, ні сутності суспільства. Як і за першого підхо­ду, особистість змушена або приймати ті форми, які їй нав'язує суспільство, пристосовуватися до них, або її по­ведінка буде повністю спонтанною, зумовленою тільки її індивідуальними якостями.

Існує і третій підхід до розуміння ролі. Оскільки реальна поведінка особистості завжди детермінована со­ціальними і психологічними, об'єктивними і суб'єктив­ними чинниками, то саме вони повинні становити го­ловний зміст ролі, тобто особистість розглядається з точки зору її рольової поведінки. Це дає можливість класифікувати різні ролі, які відіграє особистість, вичле-нувати рівні розгляду ролі й виявити її структуру.

Інколи в нашій літературі ототожнюють поняття «со­ціальна роль» та «соціальна функція». Одним із перших здійснив спробу розвести їх О.Кречмар, котрий дійшов висновку, що обидва поняття розглядають різні аспекти соціальної діяльності. У першому випадку підкреслюється

^об'єктивний, саме соціальний аспект діяльності. Полягає у тому, що ця діяльність набуває певного значення для суспільства, оскільки задовольняє якісь соціальні 5и та інтереси. Тут соціальна діяльність розглядається позиції досягнутого ефекту, об'єктивної цілеспрямо-їості. Це погляд на діяльність ніби «ззовні», абстра-|хований від суб'єктивних, особистісних моментів.

У другому випадку підкреслюється суб'єктивний, Зистісний характер діяльності, коли вона здійс-ся в поведінці конкретних людей, котрі виявляють цьому свої здібності, мотиви, орієнтації. Якщо в ершому аспекті підкреслюється відповідь про мету шості, то в другому — про спосіб реалізації діяль-їості. Отже, поняття «соціальна функція» фіксує пер-4, знеособлений момент діяльності. Особистість у зму разі розглядається насамперед з боку її приналеж­ності до якоїсь спільності, де вона є виконавцем певної зціальної функції.

Поняття «соціальна роль» фіксує саме соціально-пси-|хологічний аспект діяльності. Це поведінкова «техно-мія» реалізації соціальної функції, конкретний спосіб її їсонання. Якщо соціальна функція відповідає на запи-«що людина робить?», то соціальна роль — «як вна це робить?». Соціальна роль розуміється як спосіб ізації соціальної діяльності через певні вчинки осо-Істості, її поведінку.

Таким чином, соціальна роль характеризує соціальну їсть із боку її функціональної значущості для су-5'єкта діяльності, а соціальна функція як знеособлений іент соціальної діяльності детермінує соціальну роль, до є особистішим, суб'єктивним аспектом соціальної

ТОСТІ.

Ми вважаємо, що розумінні ролі як поведінки, необ-юї для виконання відповідної соціальної функції, ха-гризує роль перш за все в соціально-психологічному Іі. Саме на соціально-психологічному рівні, на рівні зльової поведінки особистість виступає і об'єктом, і су-5'єктом діяльності. Тут враховуються об'єктивний ре-ьтат, суспільна значущість діяльності особистості й спішність виконання нею ролі залежно від індиві-

дуальних якостей, рольових очікувань і вимог, що йдуть від соціальної групи, а .також ставлення особистості до них, яке виражає її позицію в. структурі формального І неформального спілкування.

Отже, соціальна роль є ланкою зв'язку між статусом особистості та її позицією, це практична реалізація ста­тусу і позиції в міжособистісному спілкуванні.

Генезис ролі проходить кілька стадій розвитку (зразок ролі, модель ролі, рольова поведінка), які можуть бути подані як структура ролі.

Зразок ролі. Механізми прийняття ролі закладаються ще в ранньому дитинстві. У процесі соціалізації дитина засвоює певні зразки поведінки, в яких сконцентровані очікування і вимоги оточуючих людей щодо її поведінки. Ці зразки поведінки виступають як щось зовнішнє сто­совно дитини, як певний шаблон, або стандарт, якого вона має дотримуватися спочатку шляхом наслідування і пристосування, згодом — свідомого засвоєння.

Нормальне дитинство навчає кожну людину прийма­ти відповідні ролі, й дотримуватись їх (у протилежному випадку цей механізм не діє або діє з дефектами). Вико­нуючи функцію орієнтира і регулятора поведінки, зразок ролі поступово, мірою підкріплення (застосування санк­цій) перетворюється на норму поведінки.

Зразок ролі пов'язаний перш за все із статусом осо­бистості. Вимоги й очікування хоч і постають у формі суб'єктивних виявів оточуючих людей, але залежать від економічної, політичної, ідеологічної та інших структур суспільства і сприймаються особистістю як об'єктивні, зумовлені практичними відносинами і об'єктивними по­требами, необхідністю регулювати поведінку людей у суспільстві.

Модель ролі. Навколишня дійсність дає особистості велику кількість зразків поведінки в аналогічних ситуа­ціях і навіть у крайніх випадках визначені суспільством або групою межі залишають місце для індивідуальних варіацій. Сприймаючи різні зразки поведінки, прийняті в різних групах, особистість оцінює їх, зіставляє один із одним і зі своїми здібностями і можливостями слідувати їм, зі своїм життєвим досвідом і знаннями. У неї вироб-

иється свій власний зразок виконання ролі, або модель сної поведінки. На відміну від зразка, вона є не відображенням зовнішніх вимог, а результатом Іектичного поєднання внутрішнього і зовнішнього в зуктурі особистості. У моделі втілено не тільки знання ових вимог і очікувань, а й ставлення до них — це зітнім регулятор поведінки, в якому фіксується спрямованість особистості. Приписуваний зразок зведінки може і не збігатися з тим, як його уявляє сама Зистість.

Якщо ця розбіжність зберігається, то вона може стати рунтям внутрішньорольового конфлікту, результати кого часто набирають небажаних форм поведінки. Як-ж зразок ролі збігається з орієнтаціями, попереднім свідом особистості, її установками — тоді він прийма-єя особистістю, стає дійсною моделлю поведінки, ерналізованою роллю», хоча міра включеності ролі в дуже відрізняється за рівнем штерналізації — від овнішнього прийняття до повної ідентифікації з роллю. Модель ролі багато в чому зумовлюється позицією зистості, її ціннісними орієнтаціями, установками, сихічним настроєм. Адже саме вони значною мірою гачають глибину розуміння і прийняття ролі, співвід-мпення різних ролей у структурі'особистості, їх конф-ість, розподіл ролей у процесі групового спілкуван-», тобто забезпечують переведення об'єктивних детер-гант поведінки у внутрішній регулятор діяльності осо-«стості, мотиви її поведінки.

Рольова поведінка, Опредметнений вияв, практична галізація зразка і моделі ролі здійснюються на рівні ро-звої поведінки. Це — реальні вчинки людей, опосе-едковані вимогами і очікуваннями оточення, особисгіс-властивостями людини, її уявленнями про оточую-людей і про саму себе. Рольова поведінка неможли-поза спілкуванням (безпосереднім чи опосередкова-і), бо вона задовольняє потребу особистості в інших одях, людських зв'язках. Хоча рольова поведінка фор-ується не тільки в процесі міжособистісного спілкуван-в малих групах, а й через засвоєння впливу засобів звої інформації, пов'язаний цей процес перш за все

з безпосереднім спілкуванням, де інші люди виступають для особистості як «значущі інші».

Зміст ролі людина засвоює через спілкування з іншими. Саме експектації і вимоги оточуючих людей дають осо­бистості перші зразки виконуваних ролей і багато в чому визначають її власне ставлення до них. Як підкреслює Б.Г.Ананьєв, на будь-якому рівні і за будь-якої складності поведінки особистості існує взаємозалежність між:

— інформацією про людей і міжособистісними сто­сунками;

— комунікацією і саморегуляцією вчинків людини в процесі спілкування;

— формуванням внутрішнього світу самої особистості.

Рольова поведінка — істотний і необхідний компо­нент спілкування. Вихідний момент будь-якої комуніка­ції і взаємодії — взаємне визначення статусу та позиції людей, що спілкуються. Саме в рольовій поведінці вияв­ляються функції спілкування: гностична, оцінна, кому­нікативна, регулятивна. Перетин позицій, статусів, ро­лей людей, які взаємодіють, регулює і спрямовує спілку­вання в певне річище, забезпечує взаєморозуміння і співробітництво, вказує на приналежність особистості до певних груп, на сферу її діяльності та місце в структурі групових відносин.

Роль — це характеристика особистості як члена ко­лективу, соціальної групи, суспільства в процесі спілку­вання. Насамперед вона відображає залучення особис­тості до діяльності конкретного об'єднання і виконання в ньому певної функції та обов'язків за умови відпо­відної залежності між його членами.

Оскільки особистість завжди взаємодіє з багатьма гру­пами і колективами, відіграючи в кожному з них специ­фічну роль, виявляючи різну міру активності, вона ха­рактеризується комплексом соціальних ролей, які утво­рюють рольове поле особистості. За допомогою цих ро­лей особистість включається в усі сфери суспільних від­носин.

Таким чином, роль стає найважливішим засобом со­ціалізації та регуляції соціальної поведінки.

ПІСЛЯМОВА

Для того, щоб якась галузь знання сформувалась у са-ІОСТІЙНУ науку, потрібна наявність певних умов та чин-

По-перше, повинна сформуватись та реальність, яка ході суспільного розвитку відокремлюється від інших рер соціального буття та свідомості, набуває певної ав-жомії і починає жити за своїми внутрішніми зако-їомірностями.

По-друге, ця реальність повинна набути суспільної Іачущості, стати проблемою, здійснювати вплив на де-важливі аспекти життєдіяльності людини та суспіль-І, для того щоб виникла необхідність у її вивченні. По-третє, галузь знання, котра вивчає цю реальність, товинна мати власний підхід, специфічний аспект та спосіб дослідження, відмінний від тих, якими корис-гя інші науки. Необхідною умовою при цьому є одержання таких наукових результатів, що мають пояс-звальну та прогностичну силу, тобто здатні бути прак-іо ефективними, допомагати розв'язувати поставлені гям завдання.

Історія розвитку соціальної психології незаперечне тереконує у тому, що у XX ст. склалися умови, які об'-вно привели до її появи. Інтерес до соціальної пси­хології був обумовлений переглядом ставлення до пси-Іхічного як до регулятора сошальної взаємодії, засоба ор-| галізації та управління колективним суб'єктом на різних : рівнях: від малої групи до суспільства загалом.

Регулятивна функція соціальної психології є голов­ною у визначенні її предмету, зумовлює структуру та специфіку її як самостійної науки і навчальної дисцип­ліни. Осмислення складних проблем сьогодення, розши­рення сфери соціально-психологічної регуляції у всіх га­лузях суспільного життя неможливо без урахування со­ціально-психологічного чинника.

Виходячи з цього, автори ставили за мету дати певну систематизовану сукупність знань із соціальної психо­логії, виділивши головні, пов'язані між собою об'єкти вивчення — спілкування, способи впливу людей у про­цесі взаємодії, групові процеси, статусно-рольові харак­теристики особистості як основу для її подальшого і більш глибокого вивчення.

Всі побажання та критичні зауваження будуть із вдяч­ністю сприйняті авторами.

ЛІТЕРАТУРА

Американская социологическая мнсль. М., 1994.

Ананьев Б. Г. Человек как предмет незнання. Л., 1967.

Андреева Г. М. Социальная психологая. М., 1988.

Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Пстровская Л. А. Сов-

ременная социальная психологая на Западе. М., 1978.

Беккер Г., Босков А. Современная социологическая теория. М.,

1961. ^

Бобнева Н. Й. Социальньїе нормн й регуляция по ведення. М.,

1978. '

Бодалев А. А. Личность й общение. М., 1983.

Божович Л. Й. Личность й ее формирование в детском возрасте.

М., 1968.

Вичев В. Мораль й социальная психика. М., 1978.

Вьіготский Л. С. История развития вьісших психичсских функций

// Соф. соч.: В 6 т. М., 1983. Т.З.

11. Гнатенко П. Й. Национальннй характер. Днепропетровск, 1992.

12. Головаха Е. Й. Структура груповой деятсльности. К., 1979.

13. Головаха Е. Й., Панина Н. В. Психологая чсловеческого взаимопонимания. К., 1989.

Дессв Л. Психологая малнх груші. М., 1979.

Донченко Е. А. Сониетальная психика. К., 1994.

Донченко Е. А., Титаренко Т. Н. Личность: конфликг, гармо-

ния. К., 1989.

117. Етнічна психологія / За ред. Л.Є.Орбан. Ів.-Франк., 1994. |18. Казмиренко В П. Социальная психологая организаций. К.,

1993. §19. Карнеги Д. Как приобретать друзей й оказнвать влиянис на

людей. Л., 1991.

Кон Й. С. Социология личности. М., 1%7. І21. Кричевский Р. Л., Дубровская Е. М. Психологая малой груп-

пм: теоретические й прикладние аспект. М., 1991. |22. Межличностное восприятие в грушіе / Под ред. Г.М.Андреевой,

А.И.Донцова. М., 1981.

123. Мескон М. X., Альберт М., Хедоури Ф. Основи менеджменте. М., 1992.

124. Мєтодологические проблеми социальной психологии. М., 1975.

25. Методи социальной психологии / Под рад. Е.С.Кузьмина, В.Е.Се-мснова. Л., 1977.

26. Мясищев В. Н. Личность й неврози. Л., 1960.

27. Обозов Н. Н. Психология межличноспшх отношений. К., 1990.

28. Парнгин Б. Д. Основи социально-психологической теории. М., 1971.

29. Парьігин Б. Д. Социальная психологая как наука. Л., 1965.

30. Поршнев Б. Ф. Социальная психологая й история. М., 1988.

31. Прикладіте проблеми социальной психологии. М., 1983.

32. Проблеми соціальної психології. К., 1992.

33. Прутченков А. С. Социашьно-психологический тренинг межлич-ностного общения. М., 1991.

34. Рубинштейн С. Л. Принципи й пуги развития психологии. М., 1959.

35. Совместная деятсльность: методология, теория, практика. М., 1988.

36. Современная зарубсжная социальная психологая / Под ред. Г.М.Андреевой, Н.Н.Богомоловой, Л.А.Пстровской. М., 1984.

37. Самсонов Р. Социальная психика й идеология. М., 1978.

38. Соціальна психологія / За ред. Л.Є.Орбан. Ів.-Франк., 1994.

39. Социальная психологая / Под ред. А.В.Петровского. М., 1987.

40. Социальная психологая / Под ред. П.М.Предвечного, Ю.М.Щер-ковина. М., 1976. >

41. Социальная психологая. История. Теория. Змпирические исследо-вания / Под ред. Е.С.Кузьмина, В.Е.Семенова. Л.-, 1979.

42. Теоретическая й прикладная социальная психологая. М., 1988.

43. Узнадзе Д. Н. Зкспериментальньїс основи психологии установки. Тбилиси, 1961.

44. Хрестоматия по социальной психологии. М., 1994.

45. Шибутани Т. Социальная психологая. М., 1969.

46. Шихирев П. Н. Современная социальная психологая в Западной Европе. М., 1985.

47. Шихирев П. Н. Современная социальная психологая СІЛА. М., 1979.

48. Щспанский Я. Злементарннс понятий социологии. М., 1969.

ДОДАТКИ

Додаток 1

Поиск по сайту: