Прийняття рішення — це завжди вибір певної альтернативи. У науці існує два різновиди теорії рішень: теорія прийняття раціональних рішень та психологічна теорія прийняття рішень (поведінкова теорія).
Перша з них вивчається головним чином математиками та економістами і відповідає на запитання «Які з альтернатив є оптимальними?».
Друга теорія є системою тверджень про те, як люди у дійсності приймають особистіші та організаційні рішення, які помилки вони при цьому припускають. Якщо у першій теорії ставляться нормативні цілі, то психологічна теорія прийняття рішень відповідає на дескриптивні (описові) запитання: «Як люди роблять вибір?», «Як вони розв'язують завдання, що вимагають прийняття рішення?».
Отже, психологічна теорія прийняття рішень — це система мотивованих тверджень про те, як люди розв'язують завдання, які вимагають прийняття рішень. Її предметом є діяльність особи, яка приймає рішення у процесі виконання завдання (індивідуального чи групового).
Сучасне суспільне життя, ускладнення проблем, які стоять перед людством у всіх сферах його діяльності, призводять до того, що дедалі частіше рішення приймаються групами, спеціально створеними для цього. Існують певні відмінності між індивідуальними та груповими (колегіальними) рішеннями:
1) групові рішення більш раціональні, тобто менш суб'єктивні; обговорення у групі дає змогу краще і повніше оцінити альтернативи і обрати ефективнішу;
2) групові рішення більш демократичні; члени групи, спільно приймаючи рішення, поділяють відповідальність за його виконання. Це також веде до покращення відносин у групі;
3) груповий принцип прийняття рішень підвищує ймовірність його виконання, оскільки вся група чи принаймні її більшість включається до процесу реалізації свого рішення.
Процес прийняття рішення може бути: а) інтуїтивним (на підставі відчуття, що воно правильне, немає боротьби альтернатив «за» чи «проти»); б) досвідним (яке не вдається використати у новій, нестандартній ситуації); в) раціональним (яке є аналітичним процесом- вибору альтернатив і не залежить від минулого досвіду).
Виділяють три головні чинники, від яких залежить раціональність прийнятих рішень: характер завдання, характеристики групи та процедура її діяльності.
Групове завдання
Групове рішення є однією з системних ознак малої групи, своєрідним атрибутом останньої як сукупного суб'єкта і в багатьох випадках є ефективнішим, ніж індивідуальне.
Серед змінних процесу прийняття групового рішення завдання посідає важливе місце, оскільки воно може кваліфікуватися як джерело і об'єкт цього процесу. М.Шоу вважав головними напрямками вивчення групових завдань описання стандартних групових завдань; побудову типологій; діменсіональний аналіз; виявлення впливу характеристик завдання на груповий процес.
Під стандартним груповим завданням розуміють завдання з чітко встановленими характеристиками, які легко видозмінюються залежно від цілей дослідження тих чи інших аспектів групової поведінки. У таких завданнях описано умови, кінцеві продукти і визначено дії, необхідні для успішного досягнення мети. Проте дуже сумнівно, щоб складна групова поведінка могла бути досліджена за допомогою розв'язання подібного завдання, призначеного радше для вивчення механічних дій, ніж таких явищ, як групова дискусія або груповий інтелектуальний аналіз.
Побудова типологій групових завдань — другий напрямок аналізу цієї проблеми. У найелементарнішому вигляді завдання можуть класифікуватися за двома категоріями: 1) прості й складні; 2) кон'юнктивні та диз'юнктивні.
Дещо складнішою є класифікація групових завдань, розроблена Д.Хакменом і Ч.Моррісом. Вона включає такі їх типи: продуктивні (їхнє розв'язання дає оригінальні, творчі доробки, спонукає до генерування нових ідей); дискусійні (вимагають від членів групи дискусії з приводу конкретного питання і вироблення узгодженого рішення); проблемні (вимагають специфікації процесу, який розгортається, з метою розв'язання деякої проблеми). Аналогічною за кількістю виокремлених варіантів є типологія групових завдань, запропонована Л.І.Уманським. Ним описані спільно-індивідуальна, спільно-послідовна і спільно-взаємодіюча діяльності.
Найбільш розгорнуту типологію групових завдань побудував Д.Макгрет. Вона грунтувалася на уявленні про групу як систему, що здійснює чотири завдання: генерує (породження задумів та висунення оригінальних гіпотез); вибирає (пошук правильної відповіді); розв'язує (завдання в сфері когнітивного конфлікту і в ситуації взаємодії зі змішаними мотивами); виконує (завдання змагання і протилежні їм, які передбачають фізичну взаємодію). Запропонована типологія охоплює досить великий спектр внутрішньогрупових завдань.
Коли йдеться про діменсіональний аналіз, то головну увагу звертають на різні виміри або аспекти розгляду групового завдання як багатовимірного утворення. М.Шоу виокремлює такі його виміри: складність (величина зусилля, яке необхідне для виконання завдання); чисельність рішень (складне вимірювання, що включає набір можливих прийнятих рішень, альтернативи виконання завдання); внутрішній інтерес до завдання; вимоги кооперації; інтелекіуально-маніпулятивш вимоги (від чисто розумових до рухових); популяційне знайомство.
Важливо враховувати також вплив характеристик завдання на груповий процес. Ця залежність виявилась, зокрема, в серіях лабораторних експериментів, виконаних Д.Хакменом і Ч.Моррісом, які використовували три типи групових завдань: продуктивний, дискусійний та проблемний. Аналогом ефективності групової поведінки виступала її продуктивність, репрезентована такими параметрами, як орієнтація на дію, оригінальність рішення, оптимізм, включеність до дискусії, тривалість і якість рішення. Було показано, що розв'язання проблемних завдань характеризувалось значною орієнтацією на дію, продуктивних — значним рівнем оригінальності висунутих ідей, а дискусійних завдань — високою мірою включеності піддослідних в обговорення питання. Крім того, встановлено, що лідери експериментальних груп виявляли найбільшу активність у ході розв'язання проблемних завдань.