Класифікація малих соціальних груп

Найпоширенішою є класифікація малих груп за дихо­томічним принципом із виокремлення таких різновидів груп:

1. Лабораторні-природні (натуральні). Маються на ува­зі групи, які спеціально створюються для виконання експериментальних завдань у лабораторних умовах, та групи, що існують у реальних життєвих ситуаціях, мають певну історію, сформовану структуру, рівень розвитку.

2. Формальні-неформальні, або організовані та спон­танні. У цьому разі йдеться про спосіб утворення груп. Перші з них завжди є осередком більш широкої соціаль­ної спільності і їхнє виникнення зумовлене суспільною потребою досягнення конкретних соціальних цілей, що задає групі певну структуру й визначає координацію дій, спосіб керівництва.

Неформальні групи виникають самочинно, без санк­цій суспільства як усередині формальних груп, так і поза ними. Головним стимулом їхньої діяльності є спільні ба­жання, інтереси, потреби членів групи у спілкуванні, взаємні симпатії один до одного.

3. Первинні-вторшні групи. Відрізняються силою впливу на особистість, значущістю для члена групи, рол­лю в соціалізації особи. Первинні групи — це кола найближчого оточення (сім'я, шкільний клас, студентська група). Вторинні — це кола дальшого і ширшого оточення, де спілкування відбувається не так інтенсивно (шко­ла, факультет, завод).

4. Закриті-відкриті групи. Класифікаційною засадою є міра відкритості, доступності групи до ширшого со­ціального середовища. Специфіка діяльності, умов жит­тя підтверджує, що є суттєва різниця в мірі відкритості-закритості таких груп, як, наприклад, цивільний вуз— військовий вуз; група дослідників на полюсі чи на матери­ку; трудова колонія—колектив заводу.

5. Групи членства — референтні. Виокремлення групи грунтується на визнанні того, наскільки вона є значу­щою для особи в орієнтації на певні цінності, норми і впливає на поведінку людини.

Дихотомічний поділ груп, як бачимо, базується на та­кому розумінні малої групи, де головним групотвірним чинником є міжособистісні стосунки, характер спілку­вання між членами групи.

Якщо брати за основу класифікації підхід, коли мала соціальна група розглядається насамперед як осередок суспільства, відмінний від інших різновидом та характе­ром спільної діяльності, то можна виокремити такі типи груп: соціально-економічні, соціально-політичні, ама­торські (самодіяльні), національні, вікові, статеві, тери­торіальні, побутові тощо.

У цих та інших підходах за основу класифікації груп бе­реться якийсь один критерій: психологічний (міжособистісний), структурний чи діяльніший (функціональний).

Враховуючи, що кожна група характеризується не од­нією, а багатьма ознаками, пропонуємо класифікувати малі соціальні групи таким чином.

1. За типом головної діяльності та головної функції:

а) виробничо-трудові; б) соціально-політичні; в) на­вчально-виховні; г) виконавчо-примусові; д) сімейні; е) військові; ж) спортивні, ігрові; з) аматорські (об'єднання у сфері дозвілля, побуту тощо).

2. За соціальною спрямованістю:

а) соціальне корисні; б) соціальне небезпечні.

3. За мірою організації:

а) неорганізовані, випадкові групи; б) цільові (зовні організовані; внутрішньо органі­зовані).

4. За типом домінуючої структури:

а) формальні; б) неформальні.

5. За мірою безпосереднього впливу на особистість:

а) первинні-вторшші; б) основні-неосновні; в) референтні.

6. За мірою відкритості зв'язку з іншими групами:

а) відкриті; б) закриті.

7. За мірою міцності й стійкості внутрішніх зв'язків:

а) згуртовані; б) малозгуртовані; в) роз'єднані.

8. За тривалістю існування:

а) короткочасні; б) дов­готривалі.

У цій класифікації перші три критерії реалізують пер­ший рівень ознак — функціональний, головний; інші критерії вказуть на рівень структурних і міжособистісних ознак.

Важливою характеристикою групи, пов'язаною з ефективністю її діяльності, є кількісний розмір групи, її нижча та верхня межі — як важливий чинник взаємодії, прийняття рішення, керівництва, згуртованості.

Частина психологів нижчу межу малої групи визначає у дві особи (діада), інші стверджують, що вона має включати не менше трьох осіб (тріада), оскільки за умов конфлікту група з двох осіб легко може розпастися, тоді як третя особа візьме на себе роль «третейського судді», або підтримає чиюсь сторону, зберігши таким чином іс­нування групи.

Мають місце розходження і щодо верхньої межі малої групи: починаючи від 7—10 до 45 і більше осіб. Визнача­ючи оптимальне число членів групи, деякі психологи ду­же часто посилаються на «магічне число» 7±2, яке хоч не варто абсолютизувати, але водночас не слід і повністю заперечувати. Досвід людства показує, що різні функ­ціональні первинні угруповання (дитячі, виробничі, наукові, військові) коливаються десь у цих межах.

На наш погляд, пошук якогось абсолютно точно ви­значеного розміру малої групи (нижчого, верхнього, оптимального) не має сенсу. Виходити треба з функціо­нальної необхідності, мети та характеру діяльності гру­пи, її взаємодії з іншими групами, загальної ситуації. Так, відомий психолог К.К.ГІлатонов вважає, що на­вчальна чи екскурсійна групи є найефективнішими в діяльності, якщо вони складаються з 20—25 осіб; опти­мальна кількість групи вчених, які розробляють конкрет­ну проблему і повинні повсякденно контактувати один із одним і з керівником, — 5—7 осіб; групи з вивчення іноземної мови — 3—5 осіб тощо. Треба також мати на увазі, що кількість членів малої групи не є постійною і залежно від умов, ситуації може змінюватись.

Поиск по сайту: