Механізми взаєморозуміння

Взаєморозуміння є внутрішньою підвалиною і метою спілкування. Його ефективність залежить від тієї інфор­мації, яку люди одержують один про одного. Спілкуван­ня починається з контакту, тобто взаємного спостере­ження і сприймання тих якостей і рис, які спонукають інтерес людей один до одного. Зацікавленість іншою людиною — це міра її інформативності для тих, хто її оточує (здатність бути для них джерелом якоїсь інфор­мації).

Ставлення до іншої людини залежить від того, які почуття вона викликає у інших, яка думка про неї фор­мується. Перше враження про іншу людину грунтується на сприйманні її зовнішнього вигляду, зовнішніх ознак і зумовлює весь характер взаємовідносин.. Проте, формуючись на підставі зовнішніх характеристик (обличчя, зріст, манера говорити, поводитися тощо), сприймання цим не обмежується. Як показує досвід, перше вражен­ня може частково чи повністю не збігатися з подальши­ми уявленнями. Бо враження, яке викликає певна особа у різних людей, залежить від багатьох чинників: досвіду спілкування, віку, статі, належності до різних соціальних груп, внутрішніх станів тощо.

Крім того, повнота і адекватність оцінки головних ха­рактеристик зовнішнього вигляду — фіксація відтінків, елементів, нюансів — залежить від рівня сформованості самої особистості, її етичних та естетичних уявлень. Так, літературознавці нарахували у творах Л.М.Толстого вісімдесят п'ять відтінків виразу обличчя і дев'яносто сім посмішки, натомість пересічна людина навряд чи здатна розрізнити і охопити таку кількість виразів люд­ського обличчя.

Процес розуміння іншої людини — складне явище, у якому виокремлюють два рівні. На першому рівні відбуваєтьгя усвідомлення цілей, мотивів, установок іншої. Другий рівень характеризується здатністю прийняти ­цілі, мотиви, установки іншої людини як свої власні. Цей рівень, як правило, відсутній у дітей і є результатом пізнішого онтогенетичного розвитку, хоча не всі дорослі люди здатні розуміти іншу людину саме на цьому рівні.

Спричиняє це механізм егоцентризму. Егоцентризм (лат.— я центр кола) — це зосередженість індивіда тільки на власних інтересах та переживаннях і, як наслідок, нездатність розуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від нього.

Найповніше егоцентризм виявляється у дитячому і старечому віці. У конкретних дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний — виявляється у процесах сприймання і мислення; моральний - характеризує нездатність до розуміння причин вчинків інших людей; комунікативний — свідчить про неповагу до смислових понять партнерів по спілкуванню.

Подолання егоцентризму відбувається поступово, як розвиток здатності до децентрації, тобто якості, протилежної егоцентризмові.

Отже, другий рівень взаєморозуміння передбачає, що кожен із партнерів по взаємодії враховує не тільки свої власні потреби, мотиви, цінності, а й відповідні запити іншого. Це відбувається за допомогою таких механізмів, як ідентифікація та рефлексія.

Поняття ідентифікації (від лат. — ототожнення) у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. У реальних ситуаціях взаємодії люди користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце. Тоді ідентифікація виступає одним із механізмів пі­знання і розуміння іншої людини.

Феномен ідентифікації належить до найзначніших і найяскравіших процесів людського спілкування. Описа­ний З.Фрейдом, він інтенсивно вивчався в наступні десятиліття. У сучасній літературі це поняття має неодно­значне тлумачення. Так, А.Бандура вважає, що ідентифі­кація належить до процесу копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю. На думку Д.Гервітца, ідентифікація — це набуття або засвоєння цінностей, ідеалів, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків. Згідно з визначенням Р.Адамека і Б.Дейгера, коли один суб'єкт ідентифікується з іншим (моделлю), він розглядає модель як значущого іншого, відчуває до моделі почуття симпатії, засвоює її норми і цінності, позитивно сприймає прямий контроль моделі над собою.

М.Герберт розглядає ідентифікацію як процес, за до­помогою якого один суб'єкт уподібнюється до іншого, переймаючи цінності, погляди, установки і життєвий досвід моделі, а також специфічні форми її поведінки. Термін «ідентифікація» Б.Д.Паригін вживає у значенні взаємного уподібнення людей один до одного.

Більшість визначень поняття «ідентифікація» свідчить про те, що під ним звичайно розуміють механізм міжособистісної регуляції поведінки індивідів у процесі спілкування. Уподібнення до іншого, ототожнення себе з ним, запозичення важливих його характеристик, згода на контроль з його боку — все це ніщо інше, як способи взаєморозуміння партнерів по спілкуванню, спрямовані на кращу організацію спільної діяльності.

Ідентифікація тісно пов'язана з іншим близьким за змістом явищем — емпатією.

Емпатія (від грец. — співпереживання) — особливий спосіб розуміння іншої людини, коли домінує не раціональне, а радше емоційне сприйняття її внут­рішнього світу. Емоційна природа емпатії саме і вияв­ляється в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчу­вається».

Емпатичні переживання можуть бути адекватними і неадекватними переживанням об'єкта емпатії. Так, чиєсь горе викликає в однієї людини страждання, в іншої— радість. Одні люди радіють чужому щастю, інші - заздрять. Це пояснюється тим, що емпатичні реакції виникають у відповідь як на позитивні, так і на негативні переживання. Проте у психології склалась традиція вивчення емпатії в контексті негараздів, оскільки це дає можливість повніше виявити мотиваційні установки одного індивіда щодо іншого.

Найтиповішими формами емпатії є співпереживання і співчуття. Співпереживання передбачає переживання індивідом тих самих почуттів, які відчуває інший, але це переживання звернене на себе. Індивід переживає або те, що може статися з ним у майбутньому, або те, що він пережив у минулому. Співчуття — це переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Механізм емпатії в певних рисах подібний до механізму ідентифікації: вміння поставити себе на місце іншого, поглянути на речі його очима. Проте «поглянути на речі чиїмись очима» не обов'язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо людина ототожнює себе з кимось, це означає, що вона будує свою поведінку так, як будує її цей інший. Коли ж людина виявляє до нього емпатію, вона просто бере до уваги лінію його поведінки (наприклад, ставиться до нього із співчуттям), але свою власну поведінку може будувати зовсім інакше.

В обох випадках враховується поведінка іншої людини, але результат спільних дій буде різним: одна справа зрозуміти партнера по спілкуванню, ставши на його позицію, діючи відповідно до неї; інша — зрозуміти його, враховувати його точку зору, навіть співчувати йому, але діяти по-своєму.

Для характеристики процесу спілкування обидва явища вимагають розв'язання ще одного питання: наскільки повно та адекватно буде партнер по спілкуванню розуміти іншого та самого себе. Від цього значною вірою залежатиме ефективність взаємодії між ними. До процесу розуміння людьми один одного включається механізм рефлексії.

У соціальній психології під рефлексією (від — відображення, звернення назад) розуміють усвідом­лення діючим індивідом того, як він сприймається парт­нером по спілкуванню. Це вже не просте знання або ро­зуміння іншого, а знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрідний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибоке, послідовне взаємо-відображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому в цьому внутріш­ньому світі у свою чергу відображається внутрішній світ першого (І.С.Кон).

У повсякденному житті люди не завжди знають справжні причини поведінки іншої людини або знають їх недостатньо. Тому за умов дефіциту інформації вони починають приписувати один одному як причини пове­дінки, так і самі зразки поведінки чи якісь більш загаль­ні характеристики. Це здійснюється або на підставі по­дібності поведінки суб'єкта до певного зразка, який мав місце у попередньому досвіді суб'єкта сприймання, або на підставі аналізу власних мотивів, які могли б мати місце в аналогічній ситуації. Цей феномен у соціальній психології має назву «каузальна атрибуція» (від лат. — причина та наділяти, приписувати).

Одним з перших звернувся до ідеї приписування Ф.Хайдер, який вважав, що людям взагалі властиво мір­кувати таким чином: «погана людина має погані риси, добра людина має добрі риси». Тому і приписування причин поведінки і рис характеру здійснюється за такою схемою: «поганим» людям завжди приписуються «пога­ні» вчинки, а «добрим» — «добрі».

Таким чином, каузальна атрибуція — це своєрідна ін­терпретація та оцінка людиною причин і мотивів пове­дінки інших на грунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватися сприймання не тільки окремих людей, а й соціальних груп і самої себе. Одним із виявів атрибуції є явище покладання чи прийняття людиною чи членами групи відповідальності за невдачі чи успіхи у спільній діяльності.

В експериментальних дослідженнях були виявлені та­кі особливості виявів каузальної атрибуції у спілкуванні:

1) відхилення процесу приписування від логічних норм під впливом суб'єктивних чинників — інформаційних, мотиващйних;

2) пояснення невдалих результатів діяльності зовнішніми чинниками, а успішних — внутрішніми;

3) постійні відмінності у поясненні людиною власних вчинків і поведінки інших людей.

Знання особливостей каузальної атрибуції дає змогу розробити засоби та прийоми підвищення точності міжособистісного сприймання.

Велику роль у сприйманні людини людиною відіграє установка, особливо при формуванні першого враження про незнайому людину. Добре відомі експерименти О.О.Бодальова, в яких досліджувалась роль установки у сприйманні людини. В одному з експериментів двом групам студентів показали фотографію однієї і тієї самої людини. Але попередньо першій групі було повідомлено, що ця людина є злочинцем, а другій — видатним ученим. Після цього кожній групі запропонували скласти словесний портрет людини. У першому випадку були одержані такі характеристики: глибоко посаджені очі свідчили про злобу, вип'ячене підборіддя — про рішучість йти до кінця в злочині. Відповідно, за оцінками учасників другої групи, ті ж глибоко посаджені очі свідчили про глибину думки, а підборіддя — про силу волі у подоланні труднощів на шляху пізнання.

Усі ці факти можна розглядати як вияви особливого процесу, який супроводжує сприймання людини людиною, а саме явища стереотипізації.

Стереотип — це стійкий і спрощений образ певного явища або людини, яким користуються як відомим «скороченням» при взаємодії з цим явищем або людиною. Стереотипи спілкування, які виникають при пізнанні людьми один одного, мають специфічне походження і специфічний смисл. Як правило, вони з'являються через досить обмежений попередній досвід, внаслідок прагнення зробити висновок на підставі обмеженої інформації. Дуже часто стереотип стосується групової приналежності людини, зокрема певної професії (наприклад,вчителі люблять читати нотації, бухгалтери — педанти тощо).

Стереотипізація може призвести до двох різних наслідків: спрощення процесу пізнання іншої людини або упереджень у її сприйманні. У першому випадку стерео­тип не обов'язково має оцінне навантаження: у спри­йманні іншої людини не відбуваються зрушення в її емоційному прийнятті чи неприйнятті. У другому випадку, якщо судження будується лише на грунті мину­лого обмеженого досвіду, а цей досвід був негативним, будь-яке нове сприймання представника тієї ж групи забарвлюється негативізмом. Особливо поширеними є етнічні стереотипи, коли на підставі обмеженої інфор­мації про окремих представників певних етнічних груп робляться висновки стосовно всієї групи.

На грунті стереотипів формуються ефекти міжособистісного сприймання, які відображають певну тен­денцію, а саме: сприймати соціальні об'єкти максималь­но однорідними і несуперечливими. Найвідомішими є ефекти ореолу, первинності та новизни.

Суть ефекту ореолу виявляється в тому, що загальне сприятливе враження веде до позитивної оцінки всіх ін­ших якостей людини. І, навпаки, загальне несприятливе враження сприяє формуванню негативних оцінок. Об­раз, що існував раніше, відіграє роль ореола, який зава­жає бачити дійсні риси і прояви об'єкта сприймання. Ефект ореолу найяскравіше виявляється тоді, коли лю­дина має обмежену інформацію про об'єкт сприймання, а також коли судження стосуються моральних якостей. Тенденція перебільшувати одні характеристики і недо­оцінювати інші свідчить про певну оцінну (позитивну чи негативну) упередженість людини у міжособистісному сприйманні.

Тісно пов'язані з попереднім і ефекти новизни та первинності. Обидва вони стосуються значущості по­рядку подання інформації про людину для формування уявлення про неї. Ефект первинності виявляється в тих випадках, коли сприймається незнайома людина і під час ЇЇ оцінки роль установки відіграє інформація, подана раніше. У ситуації сприймання знайомої людини діє ефект новизни, який полягає в тому, що остання, новіша інформація про людину стає найбільш значущою.

Отже, стереотипи і ефекти міжособистісного спілку­вання відображають схематизм, емоційну забарвленість, спрощеність людського сприймання. Вони виникають за умов дефіциту інформації, обмеженого індивідуального досвіду, упереджених уявлень, які є у суспільстві чи со­ціальній групі.

Стереотипи та ефекти відіграють подвійну роль у люд­ському спілкуванні. З одного боку, вони скорочують час ознайомлення з іншими людьми, дають змогу вступати у контакти з людьми різного віку, статі, різної професійної і соціальної приналежності. З іншого — стереотипи стандар­тизують процес людського спілкування, можуть сприяти формуванню хибних знань про людей, що негативно впливає на весь процес спілкування. У зв'язку з цим точність і адекватність сприймання людини людиною є необхідною умовою ефективності спільної діяльності.

Поиск по сайту: