ПСИХОЛОГІЧНІ СПОСОБИ ВПЛИВУ В ПРОЦЕСІ СПІЛКУВАННЯ

Поняття про способи впливу

Вивчення різних аспектів процесу спілкування показує, що зміст кожного з них включає в себе певні способи впливу індивідів один на одного.

Але оскільки спілкування не існує поза діяльністю, а процес діяльності організовується у групах, головною детермінантою взаємовпливу людей є спільна групова діяльність. Тільки з метою аналізу можливе ізольоване, поза контекстом діяльності, вивчення способів впливу. В дійсності ж і вплив за допомогою знаків, і механізми ідентифікації, рефлексії реалізуються в ході діяльності, і визначаються у змістовному плані її характеристиками.

Якщо мета впливу — зміна поведінки і діяльності партнера по спілкуванню, то напрямок цієї зміни визначається цілями спільної діяльності. Але спілкування різноманітне за формами, воно виникає і у випадкових стихійних групах, які не пов'язані спільною діяльністю, а об'єднані якимсь короткочасним випадком чи подією. У таких спільностях регуляція поведінки індивідів здійснюєтья за допомогою специфічних механізмів впливу, які діють і в організованих, об'єднаних спільною діяльністю групах, але у стихійних вони виходять на перший план.

Традиційним для соціальної психології є виокремлення таких способів впливу: зараження, навіювання, наслідування. Часто в цьому ж шерегу розглядаються й такі специфічні явища, як мода і чутки. Вивчення деяких із історично було пов'язане з першими соціально-психогічними теоріями і тому здійснювалося в контексті психології таких великих спільностей, як маса, натовп тощо. У зв'язку з переходом соціальної психології до активного розгортання експериментальних досліджень, перенесенням наголосу на малу групу інтерес до згаданих способів впливу було втрачено. Більш того, серед деяких соціальних психологів існує думка, що ця проблематика «старомодна» і не заслуговує на увагу.

Насправді питання полягає не в тому, що проблема втратила свою актуальність, а в тому, що новий етап розвитку науки передбачає нові методи дослідження цих проблем. Що ж стосується самого факту існування таких специфічних спільностей людей, як натовп, публіка або аудиторія масового видовища, то навряд чи його можна заперечувати, як і наявність за цих умов специфічних форм спілкування і впливу.

Навпаки, ускладнення форм суспільного життя, розви­ток масових форм проведення дозвілля, засобів масової ко­мунікації змушують з особливою увагою ставитися до ви­вчення і цього класу явищ. Головна ознака подібного спіл­кування полягає в тому, що тут виникає стихійна передача інформації, і ситуація спілкування характеризується тим, що особистість діє практично без відчуття особистого контролю над ситуацією. Тому і способи впливу набувають певно! специфіки порівняно з тими, які складаються за умов спілкування у групах, пов'язаних спільною діяльністю.

Зараження

Соціально-психологічне зараження є одним із най­давніших способів інтеграції групової діяльності. Його витоки йдуть із глибин людської історії, а вияви — найрізноманітніші. Інколи навіть цілі народи можуть під­даватися масовим психозам, які виявляються у різних спалахах душевних станів: від спортивного азарту або релігійного екстазу до політично забарвленого психозу.

Зараження — це неусвідомлювана, мимовільна схиль­ність індивіда до певних психічних станів. Воно здійс­нюється не через пасивне споглядання і більш-менш усвідомдеяе прийняття зовні очевидних зразків поведін­ки (як у наслідуванні), а через передачу психічного настрою, якхй має великий емоційний заряд, через загостреняя почуттів і пристрастей.

Ефект заразливості зовнішнього впливу визначається не тільки силою його емоційного заряду, а й самим фак­том безпосереднього психічного контакту між тими, хто спілкується. Механізм зараження переважно зводиться до ефекту багаторазового взаємного підсилення емоцій­ного впливу партнерів по спілкуванню. При цьому сила зростання пристрастей, які створюють психічне тло за­раження, прямо пропорційна величині аудиторії й мірі емоційної напруги індуктора чи комунікатора, тобто лю­дини, яка впливає на аудиторію.

Дослідники констатують наявність особливої «реакції зараження», яка виникає здебільшого у великих відкритих аудиторіях, коли емоційний стан підсилюється шля­хом багаторазового «відображення» за моделями звичай­ної ланцюгової реакції. Такий ефект має місце насамперед у неорганізованій спільності, найчастіше у натовпі

Важливу роль у процесі зараження відіграє спільність оцінок та установок, властивих масі людей, схильних до зараження. Так, під час масових видовищ стимулом, який впливає на спільність оцінок, що передують зараженню, наприклад під час виступу популярного актора чи політика, є аплодисменти. Вони можуть відіграти роль імпульса, що сприяє розвиткові ситуації за зако­вами зараження. Знання цього механізму використову­валось, зокрема, у фашистській пропаганді, де була розроблена особлива концепція підвищення ефективності впливу на відкриту аудиторію шляхом доведення її до відвертого збудження — до стану екстазу.

Міра, якою різні аудиторії піддаються зараженню, залежить, звичайно, від загального рівня розвитку особистостей, що складають аудиторію, конкретніше — від рівня розвитку їхньої самосвідомості. У цьому розумінні слушним є твердження, що в сучасних суспільствах зараження відіграє значно меншу роль, ніж на початкових етапах людської історії. Б.Ф.Поршнєв мав рацію, коли зазначав, що чим вищий рівень розвитку суспільства, критичнішим є ставлення індивідів до сил, які автоматично спонукають їх до тих чи інших дій або переживань, а тому слабкішою стає дія механізмів зараження.

І все ж не можна сказати, що за сучасних умов проблема зараження зовсім застаріла. Ніяке зростання самосвідомості не скасує таких масових форм психічного зараження, як, наприклад, «вболівання» на стадіонах під час спортивних змагань і т. ін.

Соціальна психологія у великому боргу перед суспіль­ством щодо вивчення цієї проблеми: тут поки що іс­нують лише окремі описи і спостереження, але по суті немає ґрунтовних досліджень.

Паніка

Особливою ситуацією, коли підсилюється вплив через зараження, є паніка, що виникає в масі людей як пев­ний емоційний стан, різновид поведінки натовпу, вна­слідок дефіциту або надлишку інформації. Сам термін «паніка» походить від імені грецького бога Пана, покро­вителя пастухів, пасовищ і стад, котрий викликав своїм гнівом «шаленство стад», які під його впливом кидалися у вогонь чи прірву. Безпосереднім приводом до паніки стає поява певної ситуації, шокуючого стимулу, що пе­рериває звичні форми поведінки.

Аби паніка виникла, цей стимул повинен бути або ду­же інтенсивним, або зовсім невідомим раніше, тобто та­ким, щоб викликати зосередженість уваги на собі. Пер­ша реакція на такий стимул — потрясіння і сприймання ситуації як кризової. Потрясіння, як правило, спри­чиняє збентеження. У такій ситуації індивід здійснює неврівноважені і поквапливі спроби інтерпретувати по­дію в межах власного досвіду або пригадує аналогічні ситуації з досвіду інших.

Відчуття гостроти, необхідності швидкого прийняття рішення заважає логічному осмисленню кризової ситуа­ції і викликає страх. Якщо перший страх не придушено, то реакція індивіда підсилюється. Переляк одних позна­чається на інших, що у свою чергу підсилює страх перших. У цьому випадку особливо велике значення має характер першого руху, коли вся увага учасників якоїсь події концентрується саме на ньому, всі готові до дій і чекають на розвиток подій.

Паніка належить до таких явищ, які важко піддають­ся вивченню, її не можна безпосередньо фіксувати, оскільки, по-перше, ніколи наперед не відомий час її виникнення; по-друге, в ситуації паніки важко залишатися спостерігачем: у тому й полягає її грізна сила, що будь-яка людина, потрапивши у ситуацію паніки, тією чи іншою мірою піддається їй.

Під час паніки починають одночасно діяти кілька соціально-психологічних механізмів впливу на поведінку людини. Спрацьовують механізми комунікативного, перцептивного та інтерактивного впливу, такі, як фасцинація, психологічний настрій та ін. Ситуація паніки завжди супроводжується зараженням і навіюванням. Вона може виникати як у малій групі, в ситуації безпосереднього спілкування, так і в натовпі, великому регіоні або в суспільстві загалом.

Дуже часто паніка ініціюється чутками, засобами масової інформації, соціальними, політичними подіями. Показовим щодо цього є приклад виникнення масової паніки у штаті Нью-Джерсі у США 30 жовтня 1938 р.

У цей день по радіо передавали інсценізацію роману ІГ.Уеллса «Війна світів». Передача велася у вигляді репортажу з місця висадки войовничих істот, які сіяли навколо смерть і руйнування. Перед цією передачею слухачів ознайомили з повідомленнями, які начебто надійшли від відомих астрономів, про те, що до Землі наближаються «марсіанські об'єкти».

Одразу після передачі у штаті Нью-Джерсі, на теренах якого неначе розпочалася війна, зчинилася велика паніка. Люди намагалися якомога швидше вибратися з небезпечного району, оволодіваючи машинами, автобусами.

У цій ситуації маси радіослухачів різних вікових і освітніх прошарків (1 млн 200 тис. чоловік) пережили стан, подібний масовому психозу, повіривши у вторгнення марсіан на Землю. Хоч багато з них точно знали,що по радіо передається інсценізація літературного твору (тричі про це оголошував диктор), майже 400 тис. лю­дей особисто засвідчили «появу марсіан». Це явище було спеціально проаналізоване американськими психологами. У їхніх висновках здебільшого підкреслювалися пси­хологічні особливості пропаганди і засобів масової ін­формації, зокрема радіо, а також поведінки людей, які піддалися паніці.

У поясненні «феномена ЗО жовтня 1938 року» дуже часто поза увагою залишаються інші, не менш важливі чинники — соціальні та політичні.

Згадаймо міжнародні обставини, які передували події у Нью-Джерсі. За місяць до цього, був підписаний Мюн­хенський договір, який віддав Чехословаччину під владу Гітлера. Весь світ очікував початку війни. Статті у газе­тах, радіопередачі, розмови людей зводилися до того, коли фашисти почнуть війну з Англією та США. Очікувалася поява німецького десанту та підводних човнів біля берегів США. Лунали заклики до мобілізації. Увага до повідомлень газет, радіо дедалі зростала.

Тому не дивно, що коли по радіо люди почули пові­домлення, що хтось напав на США, що «вони» займа­ють дедалі більшу територію, що вже є вбиті, сумнівів у багатьох слухачів щодо того, з ким іде війна, не було. Як показало обстеження, шість мільйонів американців слу­хали передачу, з них більше мільйона були охоплені без­підставною панікою. Переважно це були ті, хто ввімкнув приймач після початку передачі і не чув передмови до неї.

У цій ситуації відіграли свою роль також особистіні якості тих, хто піддався впливу радіопередачі. Першими почали рятувати себе люди з низькою освітою, одинокі, хто перебував у конфлікті з оточуючими, незадоволені чимось, тривожні, дратівливі тощо. Саме такі люди більш схильні до емоційних виявів, ніж до раціонально­го аналізу, критичної оцінки ситуації.

Український психолог В.О.Моляко, розглядаючи пси­хологічні наслідки чорнобильської катастрофи, вказує на умови виникнення будь-якої паніки: наявність шокую­чого стимулу та дефіцит інформації про подію, особливо інформації вірогідної, водночас надлишок інформації неперевірєної з неофіційних (здебільшого чуток) джерел. Люди, які були охоплені панікою виявляли такі особ­ливості поведінки:

1) неадекватну оцінку ситуації, перебільшення небез­пеки, прагнення врятуватися втечею;

2) підвищену метушливість, хаотизм поведінки, або її загальмоввнють;

3) зниження дисципліни, працездатності;

4) пошук заспокійливих засобів (ліків, алкоголю);

5) прагнення одержати інформацію, а отже підвищений інтерес до всіх повідомлень, чуток, новин.

Реагування людей на різні катастрофи, аварійні ситуації як і у давні часи, дуже часто закінчується панікою. Тому такою важливою є відповідь на питання: як поперередити та зупинити паніку, якощо вона почалася?

Один із головних попереджувальних методів — це організація ефективного керівництва з одночасним формуванням довіри до цього керівництва. Не менш важливим для запобігання паніки є знання членами групи своїх функціональних обов'язків, обставин, причин ситуації, одержання вірогідної інформації про них. Відсутність інформації завжди породжує невпевненість. За таких умов паніку відвернути важче.

Зупинити паніку може лише навмисна, рішуча та інтенсивна дія, яка виведе людей із ситуації шоку чи потрясіння. Так, у деяких театрах під час пожежі уся трупа виходила на сцену і виконувала національний гімн або відому хорову пісню. У цій ситуації люди хоч на мить, але зупиняються, переключаючи всю увагу на сцену. Цього часу буває достатньо для того, щоб встановити контакт і організувати евакуацію. Скажімо, подаєтья команда: «Стояти на місці!», «Лягай!», «Усі назад!» та ін. Перший, хто виконує команду, стає зраз­ам для наслідування.

Причини, які сприяють виникненню або посиленню паніки, досить різноманітні, але незважаючи на це їх можна об'єднати у три групи — фізіологічні, психологічні і соціально-психологічні.

До першої групи належать явища, які спричиняють виникнення умов, що фізично ослаблюють людей. Це, зокрема, втома і депресія, голод і сп'яніння, тривале безсоння або психічне потрясіння. Кожна із згаданих причин серйозно послаблює здатність людини швидко і правильно оцінювати ситуацію, що виникає несподівано.

До другої групи включають такі психологічні явища, як сильне здивування, велика невпевненість, раптовий страх, почуття ізоляції, усвідомлення безсилля перед небезпекою.

До третьої групи належать відсутність групової солі­дарності, втрата довіри до керівництва, дефіцит або над­лишок інформації, що збільшує напругу. Це також веде до зменшення можливостей раціональної і правильної оцінки ситуації.

Навіювання

Об'єктом спеціального соціально-психологічного до­слідження навіювання стало порівняно недавно. В.М.Бехтєрєв одним із перших здійснив спробу спеціально роз­глянути це явище стосовно суспільного життя, хоч опис цього феномена можна знайти і в інших авторів того ча­су (М.К.Михайловський, Г,Тард, ГЛебон).

Навіювання — це процес психічного впливу на людину чи групу при послабленому усвідомленому контролі, не­критичній оцінці змісту повідомлень, які сприймаються.

На відміну від зараження як способу співпереживання людьми одночасно спільного психічного стану, навіювання виключає однаковість переживання ідентичних емоцій та уявлень об'єктом навіювання, індуктором та реципієнтом. Воно є пізнішою формою соціально-психологічного впливу і зумовлено розвитком вербальної активності людини, її індивідуальності. Зараження має неперсоніфікований ха­рактер. Це стихійна тонізація психічного стану групи чи маси за умов безпосереднього спілкування. Навіювання — це процес однобічного, активного і персоніфікованого впливу індивіда на індивіда чи групу.

Хоча навіювання частіше всього відбувається у вер­бальній формі, зміст впливу спрямований не до логіки особистості, її здатності мислити та аналізувати, а до її готовності одержати розпорядження, наказ, інструкцію діяти. Велике значення при цьому мають індивідуальні особливості людей — їх здатність самостійно, критично мислити, мати тверді переконання, вразливість, вік, стать, освіта тощо. Важливим чинником ефективності навіювання є також попередня установка та авторитет джерела впливу.

Найповніше навіювання вивчалося і використовувалося у зв'язку з медичною практикою, психотерапією, навчанням. У соціальній психології навіювання або сугестія (від лат.— навчати, навіювати, радити) розглядається у двох аспектах: як стихійний компонент повсякденного спілкування; як спеціально організований різновид комунікативного впливу (використовується і в засобах масової інформації, рекламі, моді, психологічній війні, релігії, політиці).

Навіювання, як і зараження та наслідування, є важливим чинником соціалізації особистості та групової інтеграції. Воно може здійснюватися за допомогою вербальних (слова, інтонація) і невербальних (жести, міміка, оточуюча обстановка, дії іншої людини) засобів. За методами реалізації навіювання може бути прямим і опосередкованим, спрямованим і стихійним.

Цікаву спробу розглянути навіювання (сугестію) саме як соціально-психологічне явище здійснив Б.Ф.Поршнєв. Виходячи з того, що інформація між людьми завжди проходить через фільтр довіри і недовіри, він розглядає єдність цих двох чинників як необхідний момент розвитку людини, соціальної групи та суспільства загалом. На думку Б.Ф.Поршнєва, сугестія в «чистому» вигляді тотожна абсолютній довірі до того змісту, який передає комунікатор, Контрсугестія пов'язана з протилежним механізмом — недовірою до повідомлення (слова, її тощо). Якщо сугестія завжди є засобом інтеграції групи, консервації, збереження існуючих звичаїв, форм поведінки, то контрсугестія — знаряддя здійснення змін у суспільстві, його руху вперед.

У поведінці конкретної людини сугестія пов'язана з її покорою існуючим обставинам, залежністю від примусової сили колективних дій та уявлень. Контрсугестія зумовлює психічну незалежність людини, розвиток ЇЇ самостійності та індивідуальності, що в першу чергу виступає як непокора існуючому стану речей.

Цікаво, що ця думка зустрічається у багатьох філософів та письменників. Так, Г.В.Ф.Гегель писав про те, що рух історії здійснюють «дурний бік», «хибне підґрунтя» непокора. Відомий англійський письменник О.Уайльд вважав, що непокора, на погляд кожного, хто знає Історію, є головною чеснотою людини. Саме завдяки непокорі та бунту стає можливим прогрес.

Людство та кожна конкретна людина у своєму роз­витку завжди відчувають дію сугестії та контрсугестії. Такі механізми регуляції поведінки, як звичаї, ритуали, культи, норми завжди виконують дві необхідні для ви­живання функції. По-перше, вони формують відмінність «нас» від «них», а «ми» — це завжди поле довіри, де максимально усунута недовіра і діє сугестія. По-друге, звичаї, традиції та інші механізми — засоби знищення чи хоча б зменшення негативізму поведінки, який руй­нує спільність, почуття «ми». Саме тому ще з давніх ча­сів з'являються засоби активізації відчуття контакту з «ми» (свята, бенкети, спільні обіди, вживання алкоголю, наркотиків, тютюну тощо).

Одночасно з'являються і засоби відлучення від психіч­ного «ми», відкидання людини в коло чогось чужого, «не нашого» — ізоляція від контактів, бойкот, знущання, глузу­вання тощо. Як у гіпнозі повторення того, що навіюється, підсилює ефект, тобто знімає залишки протидії, так і в су­спільному житті — постійне дотримування звичаїв, тради­цій, виконання ритуалів підсилює єдність «ми».

Людина не в змозі повністю позбавитися впливу су­гестії, але різними засобами може обмежити, локалізува­ти, зменшити її вплив на себе. Залежно від свого роз­витку, самостійності вона намагається вийти за межі ко­ла «ми». Якби цього не було, людство-було б приречено врешті-решт на такий застій свого життя, який призвів би його до загибелі. Саме тому будь-яка замкненість (родинна, національна, професійна, політична, релігій­на) служить на користь сугестії.

Контрсугестія, яка спочатку виникає як недовіра до існуючих стандартів життя, переростає у непокору їм і вироблення нових норм, зразків, звичаїв, традицій, які з часом теж стають обов'язковими для всіх, чи хоча б для абсолютної більшості членів суспільства або групи. При цьому ті сили, які виступали проти сугестії, роблять все, аби зберегти у недоторканності нові регулятори поведін­ки та діяльності. З'являється потреба у новій контрсугестії (контр-контрсугестїї) — вона і виводить спільність із чергового «застою».

Отже, сугестія як один із механізмів впливу в процесі спілкування є важливим чинником соціалізації особистості, інтеграції групової діяльності, формування та актуалізації установок, ціннісних орієнтацій, соціальних норм. Разом з тим суперечливість цього явища зумовлена суперечливим характером самої людини та суспільства, їхньою взаємодією та розвитком.

Наслідування

До механізмів, способів впливу людей один на одного за умов переважно негрупової поведінки належить і наслідування, роль якого в житті особистості та групи досить важлива.

Наслідування спрямоване на відтворення індивідом певних зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, дій, вчинків, які характеризують об'єкт пізнання, і позначене при цьому певною емоційною й раціональною спрямованістю.

Особливо великого значення цьому феномену надавав у своїх працях Г.Тард. Він виокремлював такі його різновиди: 1) логічне і нелогічне; 2) внутрішнє і зовнішнє (за послідовністю і механізмом руху); 3) наслідування-мода і наслідування-звичай (за мірою стійкості); наслідування всередині класу і наслідування одного класу іншому (за соціальною природою).

За допомогою наслідування Г.Тард намагався пояснити найважливіші явища суспільного життя: відтворення, поширення й уніфікацію винаходів і відкриттів, які забезпечують, з одного боку, прогрес, а з іншого — стабільність соціальних відносин.

Г.Зіммель вбачав у наслідуванні засіб залучення індивіда до системи групових цінностей, який дає змогу уникнути персональної відповідальності й необхідності вибору за рахунок надання переваги тій чи іншій моделі поведінки, вважав його одним із суттєвих засобів взаєморозуміння.

Наслідування відіграє значну роль у поведінці людей. Під його впливом формуються не тільки найпростіші навички діяльності, а й духовні цінності — ідеї, смаки, нахили, манери поведінки. Особливо велике позитивне значення має наслідування на ранніх етапах становлен­ня і розвитку людини. Слушно писав польський логік Т.Котарбінський, що немає навчання без наслідування. Досить собі це уявити, щоб зрозуміти велике значення наслідування для прогресу. Завдяки наслідуванню нако­пичуються і зливаються в закінчене єдине ціле завою­вання предків, прапредків та їхніх сучасних нащадків.

В історії соціальної психології відомі приклади різно­го тлумачення природи наслідування. Одним із них була спроба з'ясувати природу наслідування з позицій інстинктивної теорії (В.Вундт, В.Джеймс, Г.Тард, У.Мак-Дугалл, З.Фрейд). Наслідування, на їхню думку, власти­ве людині поряд із тваринами і є інстинктом у повному значенні цього слова. По суті, ця точка зору веде до за­перечення якісних відмінностей між людськими і тваринними формами спілкування.

Оригінальнішою є спроба тлумачення природи наслі­дування М.К.Михайловським. Він розрізняв зовнішні і внутрішні чинники, які впливають на вияви наслідуван­ня. Зовнішнім чинником, який спонукає до наслідуван­ня, є приклад людини, яка перебуває в незвичайних об­ставинах. До внутрішніх належать обмеженість внутріш­нього світу людини, схильність до навіювання, слабкість волі, недостатній розвиток здатності свідомо контро­лювати свої дії.

Заперечуючи однобічність зведення наслідування до акту автоматичного і несвідомого повторення заданого зразка, А.М.Агальцев наполягає на аналізі наслідування як більш складного сощально-психологічного явища, яке передбачає не тільки сліпе копіювання, абсолютне повторення, а й творче відтворення того чи іншого при­кладу з урахуванням обставин.

Особливе значення наслідування має в процесі роз­витку дитини. Саме в дитячій психології здійснюється більшість експериментальних досліджень із цього питан­ня. На різних етапах розвитку дитини наслідування виступає головною формою засвоєння дійсності: починаю­чи від сліпого копіювання зразків поведінки дорослих до вмотивованого наслідування. У цьому разі сама «модель» наслідування подібна до процесів, що відбуваються у до­рослої людини, у якої наслідування є побічним спосо­бом засвоєння світу.

Певний зразок відіграє свою важливу роль, але часті­ше він поширюється лише на зовнішній вияв поведінки і не заторкує внутрішні особисті характеристики люди­ни, не змінює спрямованості особистості. Наслідування і у дорослих має місце, як правило, у разі, коли відсутня можливість застосувати будь-який інший спосіб опанування незнайомими діями. За цих умов воно стає елементом оволодіння навичкою, іноді досить елементарною професійною дією.

Наслідування ніколи не існує «в чистому вигляді»: вирішальну роль у будь-якому процесі навчання відііграють способи передачі знань. Тому механізми наслідування у дорослих значно складніші, бо тут вони наштовхуються на критичність особистості. Проблема впливу взагалі не може розглядатися як односпрямований про­цес: завжди існує і зворотний рух — від особистості до впливу, який на неї здійснюється. Особливого значення все це набуває в групі. Наслідування в цьому розумінні більшою мірою, ніж зараження або навіювання, включене до групового контексту. Оскільки йдеться про засвоєння запропонованих зразків поведінки, то завжди існують два різновиди наслідування: або якійсь конкретній людині, або нормам поведінки, виробленим групою. В останньому випадку наслідування тісно пов'язане з конформністю та проблемою групових відносин загалом.

Мода

Мода (від лат. — норма, правило, міра) — це норма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.

У відомого філософа XVII ст. Б.Спінози категорією «модус» охоплювалися всі стани суб'єкта, в яких виявля­ється нескінченна множинність речей та їхні мінливі якості. Пізніше цим терміном почали визначати вияв змін головним чином у побуті, поведінці, одязі, зачісці тощо.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та меха­нізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифі­кацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслі­дування та протиставлення. До її особливостей належить те, що вона виявляється в усіх сферах суспільного життя: економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо.

Мода дуже тісно пов'язана із смаками та звичаями людей. З першими її зближують змінність та рухливість, з другими — повторюваність та усталеність.

Для моди характерна динамічність, постійне прагнен­ня до швидкоплинності, новизни і водночас вона кон­сервативна. Щось заперечуючи, відкидаючи старе, мода разом з тим претендує на роль зразка, еталона. Інакше кажучи, мода — це часткова, зовнішня зміна соціально-культурних форм поведінки і уподобань людини.

Багато суперечок точиться з приводу походження моди. Деякі дослідники пов'язують це з фактом притуплення нервових подразнень, розглядають як засіб позбавлення людини від негативних емоцій. Інші вбачають у ній своє­рідну соціально-психологічну компенсацію незадоволених або відсутніх соціальних потреб, засіб підвищення свого престижу та статусу. Соціологи та економісти розглядають моду у зв'язку з економічною кон'юнктурою, впливом ре­клами та засобів масової інформації. Мабуть, кожен з цих поглядів лише частково пояснює моду як специфічну фор­му соціально-психологічного впливу.

Суперечливість моди виявляється також у процесі со­ціалізації людини. Наслідування моді веде до певної ав­томатизації, стандартизації поведінки, робить людину схожою на інших. Разом з тим розумне наслідування моді звільняє людину від необхідності витрачати енергію у сфері побуту, самообслуговування, тим самим заощад­жує сили для реалізації інших справ, творчої діяльності. Оскільки сучасна людина за умов різноманітності життя не завжди у змозі раціонально розв'язати питання, пов'язані з одягом, зачіскою, предметами побуту тощо, наслідування моді позбавляє її психологічних проблем вибору своєї поведінки.

Чутки

Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їх думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відповідну інформацію, в якій було б необхідне роз'яснення. Якщо ж система офіційної пропаганди не дає пояснень, що знімають психічну напругу, то люди самі починають з'ясовувати ситуацію, яка виникла, але роблять це в межах звичних для них уявлень.

Таке зняття особистісної напруги дуже часто здійсню­ся за допомогою чуток. Чутка — це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не тверджені події. Як правило, вони стосуються важливої для певної соціальної групи чи людини явищ, заторкують актуальні для них потреби та інтереси. Очікування одержати задоволення в інформації є головним мотивом сприймання і відтворення почутого (чутки).

Засадовими стосовно типології чуток є дві характеристики: інформаційна та експресивна. Перша визначає активну міру вірогідності чутки, друга — загальний тип емоційної реакції, на яку вона розрахована і яку виявляє під час сприймання аудиторія. Ця характеристика відображає суб'єктивний стан людей і в типології чуток є говною. Відповідно до неї виокремлюють чутку-страховище, агресивну чутку, чутку-бажання. Залежно від міри вірогідності розрізняють такі різновиди чуток: абсолютно невірогідна чутка; невірогідна з елементами правдоподібності; вірогідна чутка з елементами не-правдоподібності; правдоподібна чутка.

Як специфічний різновид міжособистісного спілкування чутки відображають загальну інформаційну ситуацію в суспільстві або великій соціальній групі. Вони пов"язані не тільки з певною актуальною подією, а з па­нуючими у суспільстві масовими настроями та громадською думкою, відтворюють існуючі стереотипи і установ­ки людей.

Суспільство, закрите для точної й повної інформації, породжує свою неформальну інформаційну мережу у ви­гляді чуток, а у відповідь на дозування інформації вини­кає стереотип невіри або недовіри до офіційних джерел. Спроба подолати інформаційний вакуум породжує уні­кальну систему неофіційного тіньового оповіщення. У відповідь на офіційні міфи виникають міфи буденної свідомості зі зворотним знаком, як розплата за відсут­ність інформаційної свободи, низьку інформаційну куль­туру суспільства.

У міжособистісному плані поряд із чинником ком­пенсації емоційної недостатності задоволення тих чи ін­ших незадоволених потреб у виникненні та поширенні чуток велику роль відіграє власне особистісний чинник. Метою того, хто передає чутку, є не стільки саме пові­домлення, скільки формування певної установки стосов­но -того, шо є предметом інформації (чуток), а також формування сприятливого ставлення до самого себе. Мотивом цього може бути суперництво у групі, боротьба за лідерство, прагнення підвищити групову оцінку чи са­мооцінку.

Не відаючи, звідки йде чутка, люди часто схильні ві­рити тому, що повідомлення йде від надійного джерела. Це надає чутці позірної вірогідності, тобто її можна вва­жати формою престижного навіювання. У подібних ви­падках відбувається явище емоційного зараження, яке звужує поле свідомості та зменшує критичне ставлення до повідомлення.

Ще одним мотивом поширення чуток є неусвідомлене прагнення зменшити власну особистішу напругу, розді­лити свій страх, невпевненість або хвилювання зі слухача­ми. У цьому випадку взаємність страху або хвилювання дає полегшення. Крім того, людина, яка передає іншому якусь панічну чутку, має хоч слабку надію на те, що ті, хто ЇЇ слухають, спростують тривожне повідомлення.

Засоби протидії чуткам можна поділити на дві групи: профілактичні та активні. Профілактичні засоби пов'яза­ні з ефективністю дії засобів масової інформації та пропаганди, наявністю обов'язкового зворотного зв'язку між керівництвом та переважною масою народу. Важли­вим при цьому є ефективність керівництва на всіх рів­нях, довіра до нього та засобів масової інформації. Засоби активної протидії, як правило, пов'язані з контрпропагандою, яка виходить з того, що замовчування чуток призводить до їх поширення, виникнення нових чуток. Пряме спростування чуток часто викликає ефект «бумерангу». Вони знову повертаються і поширюються серед людей, ще з більш недостовірними деталями.

Найкраший спосіб припинення чи хоча б зменшення ж чуток — широка, ґрунтовна і послідовна подача дійсних фактів взагалі без посилання на чутки. Важливим при цьому є авторитет та престиж джерела інформації, комунікатора, який для більшості аудиторії має образ незалежного експерта чи спеціаліста.

Аналіз спілкування як складного, різнобічного процесу показує, що його конкретні форми можуть бути різними. Для того, щоб зрозуміти, як саме особистість включена в ці процеси, що вона вносить у них, необхідно простежити, як конкретно розвиваються процеси спілкування в різних групах, тобто за умов різної за змістом діяльності.

Принцип єдності спілкування і діяльності вимагає логічного переходу від загальних характеристик процесу спілкування до його вивчення в контексті конкретних груп.

Поиск по сайту: