ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 9 страница

Фольклорний першотекст визначив активні художні центри багатьох віршів дисидентів, які можуть сприйматися як авторська стилізація уснопоетичного джерела. В цьому випадку ними «імітується лише його стиль»[417]. Численні фольклорні стилізації свідчать про оригінальну адаптацію фольклорного першотексту в поезії в’язнів сумління (В. Стус: «Про тебе згадую, ледь сонце красне…», «Зозуля й соловейко страх…», «На колимськім морозі калина»; І. Калинець: «Вогонь Купала», «Писанки», «Калинова сопілка»; І. Світличний: «Ти всім, чим лиш могла, була мені…»; «Берези», «Він носить все своє з собою»; Т. Мельничук: «Смеркає птаха на холодному гіллі», «Присядь, зайчику», «Мати», цикл «Вільні вірші»; С. Сапеляк: «Родовід», «Елегія» (ІІ), «Моя Украйно, смертна каро»; М. Руденко: «Мати», «При битій дорозі підкова лежить», «Жайворон»).

Своєрідність інтертекстуальних зв’язків у творчості дисидентів з уснопоетичним дискурсом виявилась і на жанровому рівні. В їхній художній практиці спостерігаємо модифікацію багатьох фольклорних жанрів (пісня, колядка, щедрівка, веснівка, коломийка, гагілка). Відстежуємо й таку закономірність мистецького освоєння фольклорних джерел, як «уплітання» в структуру тексту іманентних уснопоетичним творам художньої мови (В. Стус: «Ти – пробуваєш, як Дівич-Дух, / і тремтиш, наче Спах-Сльоза»; Т. Мельничук: «за воротеньками, / калина стала / а там сидить смутонько / як батенько») та поетичного синтаксису (І. Калинець: «ой не той то місяченько / що решетом дзвонить / а що дорогу випитує»; С. Сапеляк: «ой немає кониченька / ой погибає козаченько / ой Іваночку / ой свічечко»). Літературно-фольклорні кореляції простежуються й на рівні ремінісценцій (В. Стус: «Ой, і нещаслива / ти, чорнобрива Галю, чорнобри…»), образної системи (С. Сапеляк: «червона калинонько / козацькая вродо / ой молюсь за вас…»; Т. Мельничук: «рута, ой рута, – як сіль у оці»). Поети-дисиденти, утверджуючи ідею гармонійного універсуму, вдало компонують стилістичні фігури та лексико-композиційні прийоми (словесні повтори, притаманні народній свідомості апострофи), які зазвичай маркують фольклорний текст (Т. Мельничук: «То були зірниці – грона виноградні. / То були криниці, мов столітні вина…», «Сяють роси / сяють безумно, / сяють райдужно…»; І. Калинець: «Веселко, Веселко, / чи маєш свою Вкраїну?..»; С. Сапеляк: «зозулі мої сиві / на древі чужолюднім / вітри буйні / кличуть-накликають / вітри буйні…»).

В увиразненні авторського діалогу дисидентів з фольклорними джерелами важливу роль відіграють міжтекстові тяжіння, що предметно оприявнюються в частотних епіграфах. Фольклорні рядки, переструктуровані ними, наснажуються індивідуальними рефлексіями онтологічного й аксіологічного характеру, входять в інші смислові контексти. Так, з метою драматизації зображуваного, С. Сапеляк бере за епіграф до циклу «Вірші з еміграції» слова відомої народної пісні («Чуєш, брате мій… / Чуєш – кру-кру-кру, / В чужині умру…»). Рядки народної пісні «Ой є в мене таке зілля / Три корчики пижма…» є епіграфом до «Вірша з датою» (зб. «Відчинення вертепу») І. Калинця. Співдіяння фольклорного епіграфа з авторським текстом характерне й для творчої практики І. Калинця. В поетичній семантиці його вірша «Розмова з княжною» кодова роль належить саме епіграфу, запозиченому з уснопоетичного тексту, що виконує структурну функцію в розвитку художньої ідеї («Пийте, бояри, пийте, / але се не впивайте, / о доріженьці знайте, гей…»). Цей фольклорний елемент тексту викликає розмаїті асоціації, побудовані на зближенні епох (сучасної та віддаленої), розширює висловлені автором уявлення, переносить читача до іншого середовища.

У багатьох віршах дисидентів прочитується фольклорна основа психологічного паралелізму природи (Т. Мельничук: «Весна вилітає з вулика / Дивиться: дощ…»; В. Стус: «Два вогні горять, з вітром гомонять…»; С. Сапеляк: «Вечоріло / матіолами / гілкою вишні / темніло»). Асоціативною трансформацією уснопоетичного джерела є образна орнаментація дисидентського тексту фольклорною символікою, доволі часто флористичною (калина, дуб, барвінок, мак). Вельми частотним у ліриці в’язнів сумління є фольклорний образ дуба, що в контексті кожного вірша набуває нового смислового виміру (Т. Мельничук: «Завмира в снігових обіймах / Чорний дуб при санній дорозі»; С. Сапеляк: «Ой не кує зозуленька – не кує, / ой не кує з дуба – не кує, / ой не кує у калині – не кує»). У В. Стуса цей символ здебільшого позбавлений фольклорних ремінісценцій, однак у його осмисленні відчувається народний ґрунт, прочитується народне бачення суті життя, узагальнюється досвід людської пам’яті («Наш дуб предковічний убрався сухим порохном»). Зустрічаємо у віршах поета і традиційні фольклорні асоціації. В деяких випадках він виводить на площину одного тексту кілька традиційних символів («Зозуля й соловейко страх / скучають за весною…»). Однак фольклоризм В. Стуса – явище особливого мистецького ґатунку. Функціонуючи в його авторському тексті на рівні архетипів, образи фольклорної генези (калина, дуб, соловей, зозуля, ворон-крук, тополя тощо) передають багатоманітні смислові рівні та конотації аналогічних фольклорних символічних структур на основі віддалених асоціацій.

Подібно до Т. Шевченка, що був об’єднуючим началом естетики й поетики «в’язнів сумління», кожен із них відкидав «суто орнаментальних деталей» (М. Коцюбинська), виводив свій фольклорний інтертекст поза межі усталених стереотипів, художніх кліше. Їхня фольклорна символіка, як і Шевченкова, «позначена високою культурою поетичної умовності, коли образ є ембріоном значно ширшого поетичного смислу. При поверховому розумінні вона обмежує фантазію художника, насправді ж – лише спрямовує уяву; в межах кожного окремого ряду символічних перенесень існує практично необмежена можливість нових образних утворень»[418].

Образи-асоціації, що структурують дисидентський текст, у багатьох випадках побудовані на ґрунті глибоко національної символіки й піднесені до високого естетичного рівня. Взяти б, для прикладу, астральну символіку, активно вживану всіма «в’язнями сумління». Для кожного з них характерна різна частотність використання астральної символіки й індивідуальні принципи її метафоричної погодженості в авторському тексті. Повсюдну ж присутністьукраїнського фольклорно-міфологічного канону, пропущеного крізь призму особистісного світомислення й мистецьки трансформованого у власну творчість, засвідчує солярний культ (В. Стус: «Сонце бо йде – за нами»; І. Калинець: «Великдень / прикотив сонце…»; Т. Мельничук: «Жайворонок озирнувся: / Сонце снідає росою»; С. Сапеляк: «Безсмертний дух до сонця сонях хиле»). Давні українці, як відомо, були сонцепоклонниками. Ці аспекти світогляду особливо близькі Т. Мельничуку («Я той, що будить сонце…») та М. Руденкові («Я – сонцепоклонник…», «І заздрить сонце на мої скарби»).

Для первісної людини сонце мислилось як «головний двигун і джерело усього життя на землі» (І. Огієнко). Свого часу М. Костомаров безпосередньо пов’язував «солярний міф із християнською концепцією єдиного Бога»[419]. Семантика образу сонця в ліриці дисидентів текстуалізується через широкий спектр конотацій, засвідчуючи традиційні й водночас модерні іпостасі творчої репрезентації. Цікавими є метафоричні ряди художнього вислову, у якому цей образ відіграє моделюючу (змістову, ідейну, естетичну) роль (І. Калинець: «тільки сонце / п’є та п’є / калинову воду»; В. Стус: «Вечірнє сонце дибиться при спаді»). Із сонцем як символом очищення ними пов’язується ідея возвеличення людини, відродження нації, маніфестується зв’язок сили сонця з духовним буттям (М. Руденко: «Тільки сила духу / Явить Сонце в хату»). Невипадково образ сонця повсякчас супроводжується епітетами, вираженими такими лексемами: «високий», «світлий», «чистий» (В. Стус: «Ще сонце високе, ще небо глибоке…»). Ю. Шерех підкреслює, що сонце в поезії В. Стуса є «образом перемоги духа через смерть»[420]. Позитивну семантику цього образу маркує експресивна лексика (І. Калинець: «аби жовте сонечко / не звалилося зі стебельця»). В гедоністичних віршах в’язнів сумління відстежуємо тенденцію асоціювати з денним світилом моральний вимір особистості (М. Руденко: «Об Сонце, неначе об коло наждачне, / Я вичистив совість і душу свою»). В солярній символіці особливо яскраво виявилась багатогранність художньої семантики астральних образів. Образ сонця, наділений негативними конотаціями, означає катастрофічну аномалію, виступає репрезентантом руйнування гармонійної космологічної моделі універсуму й пов’язується з есхатологічним протистоянням світлих і темних начал буття (В. Стус: «З білої ночі потойбіччя / виринуло чорне сонце»; «Заходить чорне сонце дня»; С. Сапеляк: «благаю / у лементі / ЗАТЕМНЕНОГО СОНЦЯ»). Попри індивідуальні шляхи стильової адаптації цієї традиційної символічної образної структури, у віршах усіх в’язнів сумління вона просякнута «первісною вірою наших пращурів, означує повноту, розмаїття й радощі життя»[421].

Астральна символіка трансформується в дисидентській ліриці вельми оригінально, водночас функціонуючи в межах усталених мистецьких традицій. Метафоричний ряд із астральною символікою доволі специфічний і викликає багатопланові асоціації. Тут прочитуються коди різних горизонтів сприйняття й відтворення світу: міфологічного, фольклорного, біблійного (М. Руденко: «Думає сонце житом-пшеницею, / Думає небо рясними дощами…»; Т. Мельничук: «А поки що я жду Христа: Зоріє!»; С. Сапеляк: «Посилаю вам миру полинового / єлеєпомазатися довготерпеливістю Господньою / зіронькою святою відзовітеся…»). Нерідко зображувані дійства постають у містичній злитості з космічними й водночас національними ритмами буття (І. Калинець: «їде до калини свататися місяць»). Символи астрального культу у віршах дисидентів нерідко стають сутнісним проявником художніх смислів і розгортаються у наскрізну тему України (В. Стус: «У білій стужі сонце України»; Т. Мельничук: «Мені не треба десять сонць – / Живу тобою, Україно»). В. Стус порівнює трагедію рабського буття нації з апокаліптичними видіннями, пов’язаними із втратою величного небесного світила («Украдене сонце зизить схарапудженим оком…»).. С. Сапеляк, відтворюючи драматичні реалії національного буття, накладає їх на картину руйнування небесної гармонії («остання зірка / потопає в краплині крові..»; «Світ відлунав. Осипались зірки»).

Дисидентьи цікаво трансформують астральну символіку у «в’язничну» лірику (В. Стус: «Колимське сонце стало сторч»; «Ой, і місяць розлючений – пес / дикий. / Лиш модрини гудуть»). М. Руденко у вірші «Зоря-полонянка» асоціює з образом зорі чуттєвий рівень осмислення уярмленої України («Коли й зоря – / і та вже нині зек»). Біографічно зумовлений мотив закиненості людини в невідомий світ і розгубленість у ньому модифікується у філософські проблеми буття загалом. Ліричний герой у пошуках втрачених смислів прагне до єдності зі світом, намагається знайти своє місце у ньому навіть тоді, коли доводиться йти «через дріт колючий на прорив». Саме з астральною символікою поети задротів’я пов’язують момент осяяння, вивищення людського духу в трагічних умовах, означених В. Стусом як «вертикальна труна» (М. Руденко: «…Опівдні глянь у вічі небесам, / Де в Сонця жилка на виску пульсує – / І ти побачиш, що навік не сам…»; В. Стус: «Гойдається павіть, а сонце не гасне, / і грає в пожежах мосяжна сосна»). Композиційну організацію цієї ліричної теми визначає часто вживана дисидентами звертальна мова (М. Руденко: «О зоре-сестро, полонянко-зоре!»). Ліричний сюжет таких віршів будується на розвитку внутрішніх переживань героя та філософських рефлексій про життя й вічність (М. Руденко: «Тебе немає – тільки Всесвіт є: / Це він питає, мучиться, страждає»).

Динаміка адаптації астральної символіки в авторському тексті кожного з дисидентів має індивідуальні особливості. Так, наприклад, міфологічна парадигма Т. Мельничука, як і І. Калинця, що оприявнює універсальну картину буття, структурується за законами існування космогонічної системи й водночас авторської моделі світобудови, позначеної етнічними особливостями художнього мислення поета. Гуцульський колорит органічно вписується в його ліричні сюжети з астральною символікою, що увиразнює створений ним метафоризований Усесвіт («в цих горах / я засипав комори неба / зірками»). Символічний образ зорі у творчості С. Сапеляка виконує важливу роль у формуванні християнської картини світу. Поет уводить його в біблійний текст, використовуючи відповідну атрибутику, насамперед лексику («зіронькою святою відзовітеся / у цій тайні життя / во ім’я святої літургії СЛОВА / АМІНЬ»). Його горизонт світосприйняття синтезує націоментальний і біблійний коди («зірки у сіні / барвінком грають / КНЯГИНЯ-ДІВА / у коляди зореколі / хлоп’ятко пеленає / вівчарі хрестилися / вишиванки у глиці…»). В кожного з дисидентів спостерігаємо різну міру вживання того чи того астрального символу. Так, В. Стус і С. Сапеляк найчастіше використовують образ зорі. Сонце – улюблений астральний символ Т. Мельничука й М. Руденкоа. В астральному спектрі І. Калинця першорядне місце належить місяцю (традиція Б.-І. Антонича).

Таким чином, дисиденти плідно продовжили й оригінально трансформували у власну творчість астральну символіку, що набувала в їхній образній палітрі високої концентрації (ущільненості) художнього вислову, сугестуючи широкий спектр філософських, морально-етичних та естетичних проблем.

Фольклорний інтертекст у художній творчості дисидентів шляхом активного освоєння образів та мотивів, що генерують уснопоетичні тексти. Серед них на особливий статус претендує образ матері та мотив долі. В’язні сумління зуміли органічно вростити у свій художній світ і такі фольклорні символи, як «калина», «кобзар», «могила», «козак», «воля», «сльоза», «зозуля» тощо, виповнюючи їх глибинним змістом, закроєним на філософському осмисленні національного буття. Фольклорний код поетики, отже, є всеосяжним феноменом індивідуального художнього світу дисидентів і репрезентує їх в історії української літератури ХХ століття як митців, іманентних ментальній та поетичній традиції.

Органічною рисою поетики дисидентів, що дає підстави для висновку про спільні джерела структурування авторського тексту, є також яскраво виражена міфологічність як мета й засади творчості, що чітко окреслює їх філософську та художньо-естетичну позицію, оприявнює «базові складові свідомості» (М. Еліаде). Дисиденти не просто використовували міфологічні сюжети й символи, а відновлювали їх актуальність шляхом індивідуальної мистецької реконструкції та інтерпретації. В їхній ліриці присутні міфологемні структури різної культурно-історичної етіології. Національній адаптації міфу (фольклорно-мистецькій, релігійній) тут відведено особливу роль. В ієрархії образних концептів в’язнів сумління на особливий статус претендують символи, що сягають своїм корінням міфологічних основ буття й корелюють із родовою генетичною пам’яттю українського народу. Кожен із репрезентантів цього літературного покоління є митцем «індивідуальних духовних зусиль» (Е. Соловей). Проте відстежуємо в їхній ліриці повторювані генеруючі образи, що мають подібні ідейно-художні акценти, виконують подібні естетичні функції у структурі поетичних рефлексій. Серед них важлива роль належить міфологемі вогню, а також іншим образам «вогненного спектру» (Л. Голомб), інспірованим життєвою позицією цих митців слова, культивуванням у їхній художній творчості мотиву героїчного чину, апологетизацією ідеї духовного відродження, особистісної та національної самототожності, міцною фольклорною традицією.

Символічний образ вогню та його зв’язок із міфологічними уявленнями про вогонь як творчу космогонічну силу виявились вельми придатними для мистецької реалізації сутнісних аспектів ідеологічної та естетичної доктрини дисидентів. Відомо ж, що міфологія українського народу наділяє вогонь активною дієвою роллю у світотворенні. Мистецька ж самономінація в’язнів сумління пов’язана із закоріненістю в національну свідомість образних структур та їх міфологемною мотивацією, якщо міфологемою в її тематологічному тлумаченні вважати «мотив, заснований на міфологічній архаїці та інтелектуалізований відповідно до обраної автором до здійснення моделі мікрокосму твору[422]. Атрибутивні якості міфологеми вогню, отже, відповідали світоглядним настановам дисидентів, співвіднесеним із широким спектром проблем духовного самовоздвигнення нації загалом і кожної людини зосібна. В дисидентському контексті універсальне значення образу вогню можна тлумачити як символ вітальних сил народу. Його архаїчна символіка виконує тут естетичну пурифікаційну функцію, тобто роль очищення духу (і окремої особистості, й усього народу).

Симптоматичною щодо розуміння духовно-аксіологічних констант в’язнів сумління є частотна в їхніх віршах лексема «вогонь» та її інваріанти («вогнище», «багаття», «горіння» й под.). У структурі авторського тексту кожного із них актуалізовано основні контексти семантики вогню й водночас його оригінальні індивідуальні модифікації, що оприявнюють ефект естетичного багатоголосся, ретранслюють «семіотичну пам’ять культури» (Ю. Лотман). Міфологема вогню, перебуваючи в колі авторських інтенцій та художньо-мисленнєвого бачення дисидентів, корелює з індивідуальними елементами цілісної художньої системи, творчо продукує особистісний комплекс значень і смислових перспектив. Їхнє вогнепоклонництво ґрунтується здебільшого на архетипах праукраїнського духовного світу. Водночас кожен із них наділяє образ вогню різною семантикою, акцентуючи суто авторські домінанти. Для М. Руденка, наприклад, вогонь символізує творяще начало світу (людини). І. Калинець, скажімо, наділяє цей образ очищувальною функцією. Вогонь у його інтерпретації, за словами М. Ільницького, «має змити з тіла Вітчизни нову скверну – безпам’ятства, безвір’я, бездуховності»[423]. Відмінними є й джерела трансформації цього міфопоетичного канону в кожному окремому вірші. Однак спільними бачаться спонуки звернення дисидентів до образів «вогненного спектру». Вони продовжили сталу традицію української поезії громадянського звучання пов’язувати символ вогню з «ідеєю духовного воскресіння нації, з прометеївськими мріями про високе, які живуть «у нас самих»[424]. Тут слід вести мову про засвоєння мистецьких традицій «святого огненного слова» Т. Шевченка й «огню в одежі слова» І. Франка.

Відомо, що символічний образ вогню – спільний для багатьох культур міфопоетичний канон. Його універсальне значення з’ясовує дослідник поетики вогню, французький філософ Г. Башляр: «Вогонь є феноменом, який може все пояснити. Якщо все, що змінюється повільно, пов’язане з життям, то все, що змінюється швидко, пов’язане з вогнем. Вогонь є наджиттям. Вогонь прихований і всюдисущий. Він живе в нашому серці. Він перебуває на небесах. Він піднімається з глибин речовин і дарує себе, як любов. Він повертається у матерію і ховає себе там затаєно, як її помста і ненависть. Серед усіх явищ тільки він може мати дві протилежні оцінки – добро і зло. Він сяє у Раю. Він пече у Пеклі»[425]. Саме цією обставиною можна пояснити амбівалентну структуру образу вогню. З одного боку, він виражає творчу силу, а з іншого – руйнівну стихію. Так, у І. Калинця вогонь спалює все тлінне й минуще, залишаючи «сіль попелу / на язиці землі» й воднораз «папороть серця запалює». У В. Стуса образ вогню підсилює відтворене ним відчуття фатальності й приреченості людини в абсурдному світі («Мов на антоновім вогні, / не чув нічого я, не бачив…»). Т. Мельничук наділяє міфологему вогню позитивною семантикою («Відкриває лиш той, хто – вірить / І креше із віри – Вогонь!»). У деяких віршах смислове начало міфологеми вогню пов’язане з глибинним морально-онтологічним простором, у якому присутні риси національного континууму. Так, у С. Сапеляка вогонь («жертовне полум’я») спроможний «сотворити дух козацький».

Ідучи за відомими легендами про божественну суть вогню, в якому синтезовано контрастні основи буття, в’язні сумління творять персоніфіковану картину антитетичного змісту. Смислові екстреми міфологеми вогню відчутні в її позитивних та негативних конотаціях. Нерідко в їхній ліриці з’являються словообрази із семантикою «згоряти», що виступають знаками драматизму невільничого буття поета (особистого й суспільного). Найчастіше це спостерігаємо в С. Сапеляка («жаль бачу великий / вигоряє небо чернече / у літописанні Несторовім…»). Цей образний лад у його віршах вибудовується в такий спосіб: «кривава вуглина», «обвуглена сльоза», «попіл». Подібним мірилом сутності буття виступає образ вогню й у І. Калинця («І я згоряю смолоскипом, / який ніщо не освітив»), у М. Руденка («…діти вже не знають, хто вони – / Вгасає розум, гине дух калічний»). Індивідуальний варіант образної структури із ключовим словом «вигасати» («згасати») зустрічаємо й у В. Стуса («Куріють вигаслі багаття …»). На означених поняттях-концептах побудовано й інші тексти поета («За димом пожарищ – високо / зоріє на пустку усмерть сполотніле божа»; «На попелищі віковім, / досада щириться з досади»), в яких морально-етичні координати прочитуються в особливій трансцендентній спрямованості. Тут явно вчувається шевченківська традиція кодувати міфологему вогню як нищівну, згубну, до певної міри апокаліптичну силу (знаряддя Божої кари).

Цікавим ходом художнього мислення дисидентів бачиться засвоєння ним міфопоетичної моделі зв’язку кольору зі світлом та вогнем. За спостереженнями О. Потебні, «як білий, так і першообраз слова «яркий», «яр й»– від світла і вогню (ярило, сонячне свято)»[426]. В багатьох віршах В. Стуса зустрічаємо словообраз «яріти». Його семантичним значенням здебільшого виступає низка якостей психологічного плану: «горіти», «жити» («Ізвомплена душе, ярій! / Коли докучили ці втеки – в лет, до вогненної пащеки»; «Ярій, душе. Ярій, а не ридай. / У білій стужі сонце України…»). Ще в ранньому вірші «Біля гірського вогнища» (1963) поет поставив низку питань етичного характеру: «Як запалить тебе, багаття, у чорний день?..»; «Як бути паленим крильми / багаття біло-голубого?..»; «Як вибухнути, щоб горіть?..»[427]. Отже, образи зі значенням вогню символізують прагнення молодого автора до повнокровного буття, щоб жити, «випроставши думи». Аналогічні інтенції відстежуємо й у віршах М. Руденка, ліричний герой якого хоче бути «вільним променем», а не «нидіти, не дивитись, як хмиз починає горіть під тобою». Таким чином, серед розмаїтих семантичних характеристик міфологеми вогню в поезії дисидентів вирізняємо її моральну (духовну) характеристику, що постулює законодавчу (законотворчу) іпостась.

У ліриці в’язнів сумління образи «вогненного спектру» символізують і метафізичні явища. Відомо, що в багатьох міфологічних джерелах (наприклад, в античних) вогонь виступав посередником між формами, котрі зникають і створюються знову, виражаючи в такий спосіб ідею духовного переродження (спинання, воздвигнення), яка набула категоріального статусу в художній концепції В. Стуса. Розгортання цієї кряжевої ідеї в багатьох його віршах надає образу вогню міфопоетичного характеру. Так, у вірші «Ніч – хай буде тьмяніша за темну…» символ «багаття» (варіант міфологеми «вогонь») оприсутнює універсальність цілісного й наскрізного для художнього доробку митця образу «трансцендентного відземного пориву» (В. Моренець): «…треба виринути зі скрути, як із рури – срібногорлий хорал. Хай багаття вигорить геть на порох, / д’горі зрине весь голубиний дух…»[428]. Образ багаття, яке перетворюється на порох (попіл, попелище), кодує ідею воскресіння, вічності, безсмертя слова. Донебне («д’горі») прямування ліричного сюжету (переживання), що превалює у структурі хронотопу дисидентського тексту, оприявнює домінантну складову авторської моделі світу – притягання висоти, зв’язок із Вічністю.

Символічне значення вогню як очисної субстанції найрельєфніше генерує художній світ І. Калинця. Поет пов’язує його насамперед із дохристиянською міфологією українського народу, інтерпретуючи як «безпосередній об’єкт язичницького культу і як посередник між людиною і Богом»[429]. Образ-символ вогню присутній у багатьох його віршах: «Вогонь Купала», «Вогонь» тощо. У широкій палітрі вогненних барв І. Калинця розкриваються розмаїті аспекти духовного життя нації. Найчастіше мікроконтекстом міфологеми вогню в його ліриці виступає ватра Купали, здатна очистити «нас від скверни» і «тіло вогненне у ріках Вітчизни вимити. Вогонь у художній концепції поета переважно наділений позитивною емоційною експресією, що увиразнює його віталістичні інтенції. Індивідуальна ж версія цієї міфологеми акцентована філософським підґрунтям художнього мислення, що становить собою феномен язичницько-християнського синкретизму.

Превалювання в поезії дисидентів стихії вогню, порівняно з трьома іншими, з яких, за міфологічними уявленнями, первісно організований світ, конституює в ній модус національної ідентичності суб’єкта лірики. Для них, як свідчить представлений вище матеріал, вогонь є естетичною й водночас етичною величиною, що увиразнює ставлення митця до генетичної пам’яті народу, творчо репрезентує його уявлення про вічно суще та проминальне. Як слушно зауважує С. Андрусів, це – «прамати на вогнищі роду, а також це вогонь національної ідеї, що виганяє темряву байдужості, незнання, егоїзму, промені сонця, що будять темряву ночі, сну нації»[430]. Отже, в ліриці в’язнів сумління міфологема вогню має доволі широкий спектр розшифрувань, так би мовити, «і по горизонталі, й по вертикалі». Резонуючи з профанним простором і часом, вона повсякчас сакралізується. В імпліцитній сфері авторського тексту відлунює, з одного боку, давня філософсько-естетична традиція, а з іншого – прочитуються алюзії на суспільно-політичні події, оприявнюється індивідуально-психологічний код художнього мислення кожного із в’язнів сумління.

Дисидентів об’єднує апологетизація універсальних смислів буття, відверте неприйняття дегуманізованого, денаціоналізованого світу, що став «чорним кладовищем по нищеній землі», «поораною чорною дорогою». Різні за типом художнього мислення, іманентними засобами поетичного вислову, врешті – рівнем таланту, вони, однак, одностайні в зорієнтованості на екзистенційне бачення світу й унікальність людини в ньому, її право на власне життя, самоозначення, саморух, «самособоюнаповнення» (В. Стус). Інтенційованість на модель гармонійного універсуму як антитезу «плаского довкілля» (В. Моренець) та «змертвілого світу» (М. Коцюбинська) породила відповідне емоційно-смислове поле дисидентського тексту, генероване трьома спільними ідеями: України, свободи, особистості.

Вони намагались актуалізувати в житті й творчості притлумлені колоніальним вірусом національні інстинкти народу загалом і кожної людини зосібна (Т. Мельничук: «Заграй, вкраїнська ліро, / На український голос, на козацький лад»). У зв’язку з цим дисиденти активно інтерпретують тему національної історії (В. Стус: «Сто років, як сконала Січ», «За літописом Самовидця»; М. Руденко: «Самовидець. 1–3», «Череп Святослава»; С. Сапеляк: «Мазепа», «Монолог з минулим»; Т. Мельничук: «Свідчення останнього гетьмана»; Ю. Литвин: «Вступ до поеми «Україна»). Індивідуальними в кожному випадку є чинники структурування тексту, спонуки творчості, проте спільне організуюче начало їхньої естетичної системи визначила шевченківська ідея духовної України-держави, розгортання якої стало для них іманентним способом вербалізації драматичного національного світу (В. Стус: «І Тясмину тісно од трупу козацького й крові, / і Буг почорнілий загачено тілом людським…»; І. Сокульський: «Мов рана, Україна / В моїх очах…»; С. Сапеляк: «Моя Вкраїно. Мій безрідний хрест. / Опухла ти. Пухлина у пухлині…»). Маркером історіософського тексту тут виступає асоціативна історична ретроспектива як реальність і водночас як перспектива. В такий спосіб дисиденти висловлюють власне сприйняття циклічності історичного часу, повторення найболючіших проблем національного буття, що рухаються по колу або ж по спіралі. Прикметні для їхніх віршів історичні алюзії, функціонуючи на рівні тексту, підтексту й надтексту, створюють основу для історіософських узагальнень та віталістичного «футурологічного прогнозу» (Ю. Барабаш), що кореспондується із профетичними візіями – «Встане Україна. / І розвіє тьму неволі…» – Т. Шевченка (Т. Мельничук: «…ніхто того народу не поборе, / що народив Шевченка й Січ»; С. Сапеляк: «ВКРАЇНО, встань! – лицем до знамена. / Встань, Україно! – я ще не прощаюсь»; Ю. Литвин: «Він (Т. Шевченко. – Р. Г.) став на прю з гнобителями сміло / І вчив, що й наш прийде ще Вашингтон»).

Серцевину державницької ідеї дисидентів визначила опозиція національне / імперське, сформована об’єктивними історичними чинниками, зокрема, наявністю вічних ворогів нації. Вона трансформована в авторському тексті кожного із в’язнів сумління вельми своєрідно. У В. Стуса, наприклад, цей образний лад подається переважно на рівні алюзій («стожальне татарське сонце»). М. Руденко означує динаміку історіософського світовідчуття прямими відсилками до історичних фактів («Та підростає брат його Петро – / що він тобі готує, Україно…»). С. Сапеляк експлікує свої тексти біблійними ремінісценціями («Розпинають мня карою з Холодного Яру»), І. Калинець – фольклорними асоціаціями («змахнула Україна / з ока потаємну / сльозинку»). Т. Мельничук творчо реалізує опозицію національне / імперське вельми оригінально, синтезуючи в своїй ліриці коди різних горизонтів сприйняття національного буття: історичного, націоментального, біблійного («А на тій вишні, Богородице, / На білій вишні / Кривавий цар Микола, здається, когось вішав…»). В цьому аспекті важливим видається органічне неприйняття дисидентами супроти імперського наступу на українську мову як основу національного життя. Їхню поезію проймає великий біль від того, що «сталося ворогування / між словами українськими» (С. Сапеляк), а «мова, що прийшла з тисячоліть, / В серцях дітей втрачає власний корінь» (М. Руденко). За словами Ю. Шереха, поза українською мовою «не можна собі уявити Стуса […] Він нею пише, він нею дихає, він кує й перековує її, як йому велить творчий дух»[431]. Дисиденти добре усвідомлювали, що саме «слово, мова містять у собі конденсовану національну свідомість»[432]. Тому й закономірно, що боротьба за статус української мови, сфери її функціонування, роль у суспільстві стала невід’ємною частиною їхньої науково-творчої та правозахисної діяльності. Як зазначає Л. Масенко, «боротьба ця провадилась в обох визначальних для майбутнього української мови напрямках – і проти зовнішньої русифікації, що виявлялась у звуженні суспільних функцій української мови, і проти спланованого режиму втручання у її внутрішньомовний розвиток, за збереження її лексичного багатства й самобутності»[433]. Дисиденти порушували замовчувані з часів сталінського терору проблеми стану української мови, її дослідження й відображення в словниках. Особлива роль тут належить І. Світличному – як правозахисникові й ученому-мовознавцю. «Непіднятим багатством» (В. Захарченко) української мови стала поезія дисидентів, яка свідчить, що вони були творцями мовної краси українського слова, свідомо працювали над його філософською глибиною, чарівною магією, неповторністю та невичерпністю.

Поиск по сайту: