ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 6 страница

Резонансність нонконформістського явища в літературно-мистецькому житті України змусила владу перейти від критичних оцінок та «перевиховання» особливо непокірних до рішучих дій. Стрімка динаміка процесів у ідеологічній сфері супроводжувалась невідкладними репресивними акціями. Відкрита розправа з інакодумцями розпочалася у серпні-вересні 1965 року. Проте імпульсом до неї стала зустріч партійного керівництва республіки 8–9 квітня 1963 року і виступ на ній секретаря ЦК КП України А. Д. Скаби. Він, зокрема, протиставляв мистецтво соціалістичного реалізму, за його словами, «брудним прийомам» тих письменників, які нібито «виливали відро дьогтю у скарбницю соціалістичної культури». З метою створення негативного образу творчого інтелігента в кампанію проти таких письменників утягуються найширші верстви населення – від студентства до робітників і селян. Щоправда, для широких кіл громадськості ці розправи не подавались у політичному ракурсі. Йшлося про боротьбу з «формалістами», «велику роботу» партії по «оздоровленню суспільної атмосфери», очищення її від «буржуазних елементів». Таким змістом були наповнені численні публікації в пресі. Так, наприклад, в одному з номерів журналу «Комуніст України» у статті прохідника шахти із «стійким партійним імунітетом проти буржуазного вірусу» гостро викривались вірші російського поета Є. Євтушенка та українського «формаліста» І. Драча[279]. Однак насправді набирав розмаху «курс на згортання національно-культурних процесів, обмеження свободи творчості й діяльності письменників і митців рамками партійної лінії та методу соціалістичного реалізму»[280]. Політико-репресивна система щодо нагляду за населенням республіки діяла за старими, давно апробованими схемами. Центральною ланкою стеження залишався КДБ. 24 грудня 1959 року ЦК КПУ прийняв постанову «Про стан та заходи посилення роботи органів державної безпеки Української РСР», зобов’язавши цей орган посилити роботу щодо «попередження, викриття і припинення ворожих дій націоналістичних та інших радянських елементів на території республіки». Невдовзі, 1 квітня 1961 року набував чинності новий Кримінальний кодекс СРСР, відповідно – й союзних республік. У КК України було «виправлено» й «уточнено» найодіозніші статті (пункти), які «працювали» на виправдання політичних репресій. Найперше це була ст. 62 Ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»), що мала універсальний характер, тому могла застосовуватись щодо будь-якого прояву невдоволення владою. У більшості випадків тлумачення «антирадянський» залежало не від правових норм, а від волі (сумління, совісті) працівників каральних служб[281].

Починаючи з 1964 року, нонконформістська творча інтелігенція, якій «принципова партійна критика та ідейно-виховна робота парторганізацій не допомогли зрозуміти «хибність» своїх літературних позицій, стала об’єктом більш жорсткої й здебільшого персоніфікованої критики»[282]. Перша хвиля політичних арештів, що прокотилася Україною, безпосередньо торкнулась лідера дисидентів І. Світличного. Під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського (4 вересня 1965 року) у київському кінотеатрі «Україна» публічно виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції І. Дзюба. Його активно підтримали В. Чорновіл і В. Стус. Ця акція стала першим проявом відкритого спротиву системі. З неї, власне, й почалася «ера» доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). І. Світличний у вірші «Приморозок» образно передав тяжкий дух того часу, коли оманлива відлига швидко минулася й наступили дужі морози й морок:

Померклий, вибитий морозом,

Мов білі сльози, на чорнозем

Спадає квіт затерплих віт[283].

В імперії, де «од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить» (Т. Шевченко), дисиденти будили занурені в летаргійний сон національні інстинкти народу. Їхня діяльність і художня творчість ставала «психологічним розтином» свідомості й моралі суспільства, чого ніяк не хотіла допустити правляча компартійна верхівка. М. Наєнко свідчить, що на рубежі 60–70-х років Спілка письменників України перетворилася на каральний орган: «стало «модним» позбавляти літераторів її членства за політичними мотивами, а перекладач М. Лукаш сам подав заяву, щоб його […] арештували замість літературного критика І. Дзюби. Спілчанську догану оголошено І. Драчеві, міліція затримала Б. Олійника і Є. Гуцала (як нібито «хуліганів», що «непристойно» вели себе після похорону поета В. Соботовича), різні форми тиску чинилися на письменників, які виступали на похороні В. Підпалого, і т. ін. Та найбільшим ударом по шістдесятництву стали арешти літературних критиків І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Дзюби, поета В. Стуса, журналіста В. Чорновола й ін.[284]. Талановитий перекладач А. Перепадя згадує, що його звільнили з роботи у видавництві «Дніпро» після того, як він із І. Світличним передав І. Кошелівцеві за кордон посмертний архів В. Симоненка[285]. У квітні 1965 року газета «Радянська Україна» опублікувала написану на замовлення ЦК КПРС статтю М. Негоди «Еверест підлості», в якій І. Світличного було названо «доморощеним шукачем дешевої і скандальної слави»[286]. Закарпатський письменник І. Чендей, який мав причетність до «трасплантації» праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, після «виховної проробки» в каральних інстанціях, замовкнув у літературі щонайменше на десять літ. А. Дімаров зачепив у романі «…І будуть люди» (1964) ситуацію з голодомором 1932–1933 рр. Зачепив […] і був на кілька років «відлучений» від літератури…[287].

Одним із перших, «зарубаних» цензурою творів, став фантастичний роман М. Руденка «Чарівний бумеранг», що був сатирою на Радянський Союз[288]. У видавництві «Молодь» після подій у кінотеатрі «Україна» було «розсипано» набір збірки В. Стуса «Круговерть» (1965). Представників письменницького істеблішменту змушують брати участь у кампаніях, спрямованих проти мислячих інако. Так, було, наприклад з О. Гончарем та М. Бажаном, офіційно залучених до написання рецензії-доносу на працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Обидва визнані митці відмовились від участі у такому безчесті (хоча, траплялися й інші випадки, доволі прикрі). Виступаючи проти репресій, О. Гончар, по суті, накликав репресії на себе самого, про що зізнається у своєму щоденнику (запис від 18 березня 1966 року). Усуненню О. Гончара від членства ЦК, а згодом від керівництва Спілкою письменників України передувало його намагання захистити «опальних» літераторів І. Світличного та І. Дзюбу[289]. Нові імена засвідчувались умить і закріплювалися в пам’яті читача тим, що потрапляли під обстріл компартійної критики. Досить було Л. Дмитеркові виступити з погромною статтею в першому номері газети під новою назвою «Літературна Україна», як прізвища І. Дзюби і Є. Сверстюка попадають у «чорні» списки. Викриття супроводжувались арештами, і ця обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не цікавиться репутацією у всемогутньої влади. Навколо письменників з’являлися уболівальники й прихильники. Кожної нової такої публікації, як згадують сучасники, чекали більше, ніж запуску ракети. Це було нове: поет, який виступив проти.

Перед творчою інтелігенцією в умовах тотального пригнічення особистості постала дилема: або «розчинитися в масі, змиритись із втратою власного «Я», як це робить переважна більшість людей, чи залишитися самим собою – ціною відчуження од суспільства, його нормовано-уніфікованих приписів і трафаретних моделей поведінки»[290]. Заради збереження у собі людського начала національно свідома, опозиційно настроєна до влади частина творчої інтелігенції обирає «царство дротяного дракона» (Г. Кочур), вчинивши жертву, котра, як і для І. Франка, означала «простувать духові шлях, що прочитується як усвідомлення єдиної найважливішої місії»[291].

Партійно-державне керівництво вирішило «угамувати» інтелігенцію, яка в роки хрущовської «відлиги» стала піднімати голову»[292]. Наприкінці серпня 1965 року розпочався перший «покіс» інакодумців в Україні й у всьому тодішньому Радянському Союзі. Цій драматичній акції дала поштовх спеціальна доповідна записка до ЦК КПУ від 9 серпня 1965 року про роботу Спілки письменників, у якій ішлося про ідеологів-шістдесятників, чия діяльність нібито «дає поживу для буржуазної пропаганди». У списках «єретиків» уже значились Л. Костенко та М. Вінграновський. У слідчих ізоляторах опинились перекладач і критик І. Світличний, мистецтвознавець Б. Горинь, художник П. Заливаха. Саме вони згодом складуть кістяк дисидентської генерації. 1965 року КДБ конфіскувало 900 примірників «антирадянської» літератури.

Особливо загострилась ситуація після першого виступу дисидентів, що відбувся, як зазначалось вище, 4 вересня 1965 року. Після цього рух опору пожвавився, відповідно посилились та урізноманітнились репресивні заходи щодо його учасників. З роботи звільняють І. Дзюбу, В. Чорновола, відраховують з аспірантури В. Стуса, оголошують сувору догану М. Коцюбинській[293]. Почалися офіційні відкриті й закриті суди над тими, хто не йшов «назустріч» режимові або ж на самообмову (характерна риса «першого покосу»). У травні 1966 року ЦК КПУ прийняв спеціальну постанову щодо істотних недоліків у роботі журналу «Жовтень» (головного редактора Р. Братуня усуното з посади). В червні цього ж року партійними органами підготовлено секретний вердикт щодо нищення кращих набутків кіномистецтва в Україні. Постановою «Про серйозні недоліки в кіновиробництві на київській кіностудії ім. Олександра Довженка, по суті, було накладено вето на три кінострічки, що могли б стати окрасою світового кіно: «Криниця для спраглих» (сценарій І. Драча, режисура Ю. Іллєнка), «Перевірте свої годинники» (сценарій Л. Костенко, режисура В. Ілляшенка), «Київські фрески» (сценарій і режисура С. Параджанова).

Протягом 1966 року відбулися суди в Києві, Львові, Івано-Франківську. Особливо показовим був суд у Львові над братами Горинями та М. Осадчим. На суд приїхали підтримати однодумців Л. Костенко, І. Драч, В. Чорновіл, І. Дзюба. Культурно-громадським діячам оголошували вирок переважно за статтею 62. Ч. 1 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»). З кінця 1966 року інакодумцям інкримінують і статтю 187 КК УРСР («поширення свідомо брехливих вигадок, які порочать радянську державу і суспільний лад»)[294]. О тій порі усіх буквально «шокував характер звинувачень, за якими люди опинялися за ґратами з клеймом особливо небезпечного злочинця. Хоча насправді йшлося про написання статей і книжок, правозахисних листів і петицій»[295]. У 1966 році над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 року документальної збірки В. Чорновола «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», – зазначалося у передмові до цієї книжки[296]. В. Чорновола було засуджено на три роки. У спеціальному листі секретаря Львівського обкому КП України В. Куцевола до ЦК КП України з приводу судового процесу над В. Чорноволом від 22 листопада 1967 року йшлося про те, що «Чорновіл В. М. 20 квітня 1967 року написав «твір» під назвою «Лихо з розуму», в якому зводив наклеп на радянську дійсність, діяльність судово-слідчих органів, брав під захист осіб, засуджених в свій час за антирадянську пропаганду…»[297]. Це при тому, що, за свідченнями очевидців, переважно ті, «хто був заарештований, засуджений, хто був звільнений з роботи чи зазнав публічного осуду і врятувався каяттям, не були політичними противниками радянської системи»[298]. Більшість із них, як стверджують сучасні неупереджені історики, не приймали характерної для емігрантських кіл «донцовізації» ідеології з її класичною етнофобією та русофобською риторикою, ототожненням російського соціуму з комуністичним політичним режимом. «У цьому аспекті дисидентський рух відзначався значно більшою стриманістю та толерантністю»[299]. Навіть у «Декларації» Української Гельсінської групи було чітко зазначено, що «група у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами»[300].

Інформація про репресії проникла на сторінки зарубіжної періодики й набула міжнародного резонансу (напр., швейцарська газета «Neue Zuricher Zeitung» інформувала світ про арешт І. Світличного та І. Дзюбу, а також інших 20 інтелектуалів Києва і Львова). Це певною мірою налякало владу. Частину заарештованих було звільнено. Немало з учасників руху опору не витримали цькувань і зламалися, звертаючись до вищих інстанцій із різного роду покаяннями. Серед них, на жаль, був І. Дзюба. Як згадує І. Драч, його зізнання, в якому авторитетний критик засудив себе і свої погляди, на однодумців справило «страшне, приголомшливе враження»[301]. «Покаянна заява І. Дзюби (1973), якої від нього (хворого на туберкульоз!) домагалися «органи», була радше сповіддю, намаганням порозумітися із самим собою. Але в дисидентських колах на неї відреагували болісно й гостро (В. Стус, Л. Плющ, В. Мороз)[302]. На це й розраховувала влада.

Улітку 1966 року «перший покіс» завершився. І. Світличний та деякі його однодумці знову опинились на волі, однак більшість засуджених за 62 статтею КК УРСР була відправлена в табори. Ті, хто залишився на волі, налагоджували буття й готувалися до подальшого опору. «За задумом, – писав згодом В. Мороз, – суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965–1966 рр. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу»[303]. Про вплив дисидентів на піднесення національної самосвідомості свідчить відомий «Лист 139» (відкритий лист до Л. Брежнєва, О. Косигіна й М. Підгорного, підписаний 139 особами), в якому автори висловлювали величезну стурбованість щодо порушення демократії в Україні. Для влади цей лист став ще одним поштовхом до посилення репресій, адже адресантами були не лише літератори, але й науковці, журналісти, робітники, студенти, тобто найширші верстви суспільства. А це для системи було вкрай небезпечним, навіть для тоталітарної. До цього долучилась ще й діяльність самвидаву (літературного та політичного), що став найбільшим і найрезультативнішим досягненням у діяльності дисидентів на шляху спротиву системі в умовах офіційної волі («великої зони»). Під його знаком для руху опору пройшли всі 60-і роки. Ініціатором самвидаву був І. Світличний. Його зв’язки з інакодумцями інших республік, із зарубіжжям дозволили налагодити обмін інформацією, розширити контакти зі світом. У потік українського самвидаву вливаються такі видатні культурно-громадські діячі, як В. Чорновіл, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Мороз, І. Калинець та ін.

У самвидаві народжувалась «захалявна» періодика; через самвидав поширювались заборонені твори національно свідомих українських письменників, різного роду агітаційно-пропагандистська література. Найбільш характерними для самвидаву стали такі відомі твори: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Серед снігів» та «Хроніка опору» В. Мороза, «Лихо з розуму» й «66 запитань і зауваг інтернаціоналістові» В. Чорновола, «Собор у риштованні» й «На свято жінки» Є. Сверстюка. «Фаховий» самвидав поповнювався важливими науковими працями, що суперечили офіційним концепціям (напр., ґрунтовна стаття історика й археолога М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?»). Новим явищем українського самвидаву стало поширення «табірної» літератури: автобіографічної повісті «Більмо» М. Осадчого, «Спогадів» Д. Шумука – політичного в’язня польських і радянських концтаборів. Незмінним редактором самвидаву був І. Світличний. Він друкував також численні листи-протести й заяви в’язнів, упорядковував і видавав правозахисні матеріали (напр., «Українські юристи під судом КДБ»).

Історики вважають найбільш популярною самвидавчою публікацією того часу памфлет «З приводу процесу над Погружальським». Можливо, за силою звучання, публіцистичною спрямованістю та літературними якостями це найкращий твір такого роду середини 1960-х років. За свідченням В. Чорновола, в написанні статті брали участь І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк і він сам. Це був болісно пристрасний відгук на безпрецедентну варварську подію – пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 року, в результаті якої була знищена надзвичайно велика кількість україномовної літератури та архівних документів. Шістдесятники переконливо стверджували, що пожежу ініціювали спецслужби.

Наприкінці 1960-х років український самвидав перетворився на організаційну інфраструктуру руху опору. Як згадує Є. Процюк, невдовзі після судових процесів 1966 року він обговорював із І. Світличним перспективи нелегальної партії [...] Зійшлися на тому, що організаційне оформлення було б передчасним. Натомість з’явилася «партія самвидаву»[304]. Самвидав доводив до світової громадськості факт існування національного руху інакомислення, дисидентства, його реальної присутності в суспільно-громадському й культурному житті країни. Діяльність самвидаву організовували І. Світличний і В. Чорновіл. Репресивні щодо інакодумців заходи 1972–1973 рр., які дістали назву «генерального погрому», були спрямовані фактично проти самвидаву, отже, персонально проти його найактивніших діячів. «Генеральна лінія» партії легітимізувала подальші кроки щодо інтелектуального нонконформізму численними постановами, котрі нагадували атмосферу духовного життя кінця 20-х – початку 30-х рр. Тут варто назвати кілька таких вердиктів: постанова ЦК КПУ «Про роботу творчих спілок по вихованню молодих літераторів і митців» (грудень, 1971 р.); постанови ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» (21 січня 1972 р.) та «Про роботу з творчою молоддю» (21 жовтня, 1976 р).

«Генеральний погром» нонконформістів відбувався за таким «сценарієм». За неофіційними джерелами 30 грудня 1971 року в Москві відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, яке ухвалило рішення про початок загальносоюзного наступу на самвидав. В Україні щодо самвидавівців було розроблено ганебний план, який дістав назву «Справа Добоша». В січні 1972 року в Чопі «за проведення підривної антирадянської діяльності» заарештували туриста з Бельгії Ярослава Добоша, іноземця українського походження, якому «належало» стати «шпигуном» і обов’язково мати безпосередній зв’язок з українськими дисидентами. Цю «сюжетну» лінію влада обнадійливо пов’язувала із І. Світличним. У його слідчій справі є матеріали, які «засвідчують» зустріч Я. Добоша з І. Світличним 31 грудня 1971 року і 1 січня 1972 у Києві, а також передачу ним інформації щодо діяльності антирадянських закордонних організацій. Під час зустрічі Добош за надану І. Світличним інформацію політичного характеру нібито вручив йому 50 карбованців. У зв’язку з цією справою було притягнуто до кримінальної відповідальності І. Світличного, В. Чорновола та Є. Сверстюка, тобто найактивніших самвидавівців. У коментарі до свого вироку В. Чорновіл викривав фальшивість цієї сфабрикованої справи, назвавши її «великою мильною булькою, видутою з недоброякісного кагебістського мила». Про «липовість» цієї історії писав у листі до М. Бажана І. Світличний. Зі сфабрикованої «справи Добоша» розпочалась репресивна кампанія проти інакомислення і, передовсім, проти самвидаву. Арешти над його учасниками тривали понад півроку. Значна їх частина опинилися за ґратами. Репресії «другої хвилі», порівняно з «першим покосом», були не лише масштабнішими, але й значно жорстокішими. Впродовж 1972–1973 рр. відбулося надзвичайно багато судів над інакомислячими – тепер уже виключно закритих. У цих судових процесах фігурували: І. Дзюба, І. Світличний, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Є. Сверстюк, В. Марченко та ін. 12. 01. 1972 року вдруге заарештували І. Світличного. Його звинуватили за статтею 62. Ч. 1 КК УРСР, винісши вирок 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Тоді ж були арештовані В. Стус (згідно з вироком його засуджено до 5 років ув’язнення та 3-х років заслання), В. Чорновіл, Ірина Калинець, І. Гель, С. Шабатура, З. Франко, Л. Плющ, загалом – 20 осіб. Українським письменникам переважно інкримінували так звані «літературні» вироки з поправкою на «націоналізм». Подібна ситуація була й в інших республіках тодішнього СРСР. Так, ще в лютому 1966 року відбувся суд над відомими російськими письменниками А. Синявським та Ю. Даніелем, яких звинувачували в «антирадянській агітації і пропаганді» (вони друкували свої твори за кордоном)[305]

Усі ці репресивні дії влади не припинили діяльності інакодумців у різних сферах національного буття. Тепер боротьба проти тиранії перемістилася за колючі дроти – в політичні табори й місця заслання. У 60-тих і на початку 70-х років політичні табори функціонували в Мордовії. В 70-ті роки географія політичних зон розширилася: з’явилися табори в Пермській області: ВС 389 / 35, ВС 389 / 36, ВС 389 / 37. Для тих, хто не бажав «виправлятися» в таборах, існувала політична тюрма в місті Володимирі, де умови утримання в’язнів були гранично жорстокими[306]. Про те, що влада піддавала найбільшим утискам саме українських інакодумців, свідчать такі документальні факти. Зона ВС 389 / 36 – 1 концтабору в с. Кучино на Уралі стала до 80-х років цілком «політичною». Із 38 ув’язнених, доправлених туди 1 березня 1981 р., майже половину становили українці. В зоні загального режиму пізніше перебувало від 200 до 300 дисидентів, у зоні особливого режиму – більше 40 «особливо небезпечних рецидивістів», тобто осіб, які словом боролися проти влади. Серед них були такі відомі правозахисники: Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, брати Горині, М. Горбаль, Є. Пронюк, М. Руденко, Є. Сверстюк та ін. Троє політичних в’язнів тут загинули: поети Василь Стус і Юрій Литвин, філософ Олекса Тихий[307]. Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які представляли всі регіони України. У 1968 р., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в’язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. В Україні протягом 1960–1972 рр. кількість дисидентів сягнула близько тисячі осіб (до їх числа зараховувались особи, котрі хоча б раз підписували якісь петиції чи листи протесту). З них 30, 4 % були вихідцями з інтелігенції[308]. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75 %[309].

Саме в таборах, у так званій «малій зоні», народились «Ґратовані сонети» І. Світличного, в одному з яких поет заявив про статус «дисидента в законі». За високими мурами кожен із в’язнів сумління ще глибше усвідомив вагу Слова (І. Світличний: «А щось воно та важить, щось вартує, / Якщо такий кагал його вартує. / Його й мене. Бо з ним я – дисидент»). Через переживання неминучого ув’язнення дисидентська творчість відбулася саме в тюрмах та у засланнях, за колючими дротами, під знаком «долі, котру не можна змінити» і під котрою відомий німецький психолог В. Франкл убачав «справжні страждання»[310]. В цих стражданнях, фактично «поза межами можливого» (І. Франко), в’язні сумління зуміли поєднати особистісний і національний ідеали у формі героїчного чину й чину усвідомленої жертовності, сублімувавши власне життя у Долю й художньо транспонувавши його в поетичний текст, що його ми зважимось назвати дисидентським. Це поезія, що стала свого роду «матеріальною фактурою доби», перекладом її реалій «на мову людського серцебиття»[311].

Загальновизнано, що «творчу долю митця визначає епоха, в якій йому випало жити, – це аксіома. Але кожен митець визначає власну долю в межах тієї ж таки епохи залежно від міри своєї внутрішньої свободи»[312]. Епоха, в яку судилось жити дисидентам, вимагала від них вирішення уже згадуваної вище дилеми, афористично сформулюваної Л. Костенко в поемі «Сніг у Флоренції»: «Одне із двох – або люби свободу, / або залеж від милості владик!»[313]. У розв’язанні цієї дилеми (балансування межи полюсами нонконформізму та пристосуванства) кожен із них обрав шлях відкритого протистояння тоталітарному режимові, цілковитого неприйняття його псевдоідеалів. Вони без вагань офірували своє життя, усвідомлюючи трагізм обраного шляху (В. Стус: «Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю»; Т. Мельничук: «Великі знали завчасно, що їх жде ешафот»; С. Сапеляк: «Співаємо блаженням непорочним / долю серця свого»; Ю. Литвин: «А чи то доля, чи нечиста сила / Взяла і повела мене на гори»; І. Калинець: «прийми мій дим / як авелеву жертву»). Тож цілком закономірно, що в драматичному пошуку дисидентами смислу життя та сенсу історії на особливий статус претендує міфологема долі. Вона оприявнює важливі смисли людської екзистенції, виступаючи «медіатором» між сакральним і профанним началом буття. Її авторська репрезентація в дисидентському тексті потверджує думку Гегеля про те, що «у долі людина пізнає власне життя, і мольба, що звернена до долі, не є мольбою, зверненої до верхньої особи, але поверненням та наближенням до самої себе»[314]. Етика буття в’язнів сумління, сформована їхньою життєвою позицією, суголосна з філософією стоїцизму, що її свого часу обґрунтував ще Сенека: «Хто володіє собою, той нічого не втратив»[315]. Табірне життя, невольничі умови (ізоляція від світу, від родини, цензура й заборони, моральні та фізичні тортури) не зламали, а навпаки, «породили високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилось в слово справжньої поезії»[316]. Це була поезія, позбавлена, за словами І. Світличного, «спекулятивних ідей, на яких в’їжджають у літературу всілякі графомани»[317]. Своїм життям і творчістю, усвідомленим вибором дисиденти довели, «з одного боку, що слово – це теж діло, а з другого, що діло письменників – не тільки слово»[318]. Вони потвердили думку А. Камю про те, що «немає такої долі, якої не можна було б перебороти, зневажаючи її»[319].

Маніфестований дисидентами пафос приреченості далекий від фаталізму. Це радше особисто пережита й глибоко усвідомлена філософія, пов’язана з рішенням виконати свою місію у світі. Тобто саме життя дисидентів сублімується у долю, ототожнюючись зі словом (автентичність буття). Проблема долі в цьому разі онтологічна. Як слушно зауважує Л. Тарнашинська, вона «розгортається в широкому екзистенційному полі як цілої нації, так і окремої особистості. Це також категорія етична, моральна, оскільки доля, попри всю, здавалося б, заданість, усе ж передбачає ситуацію вибору – й передусім у моральнісній площині соціальних та особистісних інтенцій». Для дисидентів концепт долі кореспондується з етичними категоріями. В ситуації приреченості, напередвизначеності для них єдиною формою індивідуалізації особистості залишалася свобода вибору. Певна узалежненість від долі (В. Стус: «Сховатися од долі не судилось / Ударив грім і зразу шкереберть / пішло життя…») – «це не глосолалія містика, на якого найшов Бог. Тут майже немає екзальтованості й пафосу, радше – зніяковіння перед тим, що відбувається в надрах поетової особистості, й відповідальність за нього[320]. Отже, йдеться про протистояння долі. У таборовому зошиті (запис 4) В. Стус писав: «Але голови гнути я не збирався, бодай щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину»[321]. Це типовий для в’язнів сумління варіант усвідомленого протистояння долі, про який Гегель писав: «Якщо людина таким чином сама протиставляє себе усій повноті долі, вона тим самим вже підіймається над своєю долею; життя зрадило її, але вона не зрадила життю»[322]. Людина світоглядного й морально-етичного типу, до якого належали дисиденти, жодним чином не може (й не хоче) порозумітися з парадоксами радянської дійсності, тим більше – притерпітися чи співіснувати з нею. Єдино можливою формою самореалізації особистості в абсурдному світі могла бути свобода вибору. Л. Тарнашинська наголошує на тому, що «за тоталітаризму такий вибір завжди передбачав дилему: або ти зраджуєш себе й працюєш на «систему» (можливі хіба що варіанти: робиш це, сліпо вірячи в її ідеологію, чи, відчуваючи або й будучи переконаним в облудності цієї ідеології, працюєш на неї заради якоїсь власної вигоди, як-от благополуччя, кар’єри тощо), або, відкинувши конформізм, зберігаєш себе, свою індивідуальність, але ціною відчуження од суспільства, ціною внутрішньої еміграції, а то й ціною каральних методів, що їх система застосовувала до інакомислячих»[323].

Із вибором дисидентів пов’язані й індивідуальні параметри чину жертовності. Т. Мейзерська, міркуючи про офіру Мойсея, вкладає їх у такі лаконічно-глибинні формули, які беззастережно можна стосувати до дисидентів: «Усвідомлювати обраність і посланництво»; «простувати духові шлях, що прочитується як усвідомлення єдиної найважливішої місії»; «духовне служіння передбачає абсолютну безкорисливість»; «гинуть (вмирати) на шляху»[324]. Про готовність поета до офіри в години найвищої зневіри та резиґнації духу С. Сапеляк у статті «Наш Мойсей» писав, що митець «покликаний нести честь й офірну свічку не задля слави, «бо слави людської зовсім ми не бажаєм». Це – як готовність на смерть. Готовність власними кістками прийняти Свободу і Україну, де «голос Духа чути скрізь». Де усім потрібні моральні сили, здатні рятувати свій край, щоб «найсвятішою любов’ю, тобі офіруючи душу й тіло», визнати й виробити мову морального й наполегливого СУВЕРЕНА, сповідника народної пам’яті та свідомості нації. І цей Дух глибинного усвідомлення відлунює трепетним лейтмотивом, рефреном, живим окликом: Невже задарма скільки серць горіло»[325]. В. Стус усвідомлював «вертикаль кінця», І. Калинець – «поклик у небуття». Це було усвідомлення наперед заданої трагічної долі. «Приреченість на творчість за рабського режиму – тяжка покута. Такі поети завжди прагнуть говорити до громади, до свого народу тільки власним пророчим словом. Без такого слова, що його неможливо повідати людям, такі поети переживають танталові муки і завчасно помирають»[326]. Гілель Бутман, що відбував ув’язнення разом із І. Світличним та багатьма іншими українськими в’язнями сумління, стверджує, що з дисидентського руху виросла «плеяда борців, які поєднували в собі любов до свого народу і готовність жертвувати собою заради створення вільної України з гуманними традиціями»[327]. Т. Мельничук назвав це покоління лицарів незламного духу неофітами й образно окреслив їх страдницьку путь:

Поиск по сайту: