Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 5 страница



  1. Іванисенко В. Животрепетна наша історія: Шістдесятництво: родовід і доба // Київ. – 1998. – № 1–2. – С. 94–100.
  2. Іванишин П. Актуалізація націєцентричної традиції в поезії Петра Скунця // Іванишин П. Критика і метакритика: монографія. – К.: ВЦ «Академія», 2012. – С. 75–95.
  3. Ільницький М. Дмитро Павличко: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1985. – 189 с.
  4. Ільницький М. Іван Драч: Нарис творчості. – К.: Радянський письменник, 1986. – 221 с.
  5. Ільницький М. Літературний Львів і шістдесятництво // Дзвін. – 2002. – № 10. – С. 109–120.
  6. Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 2. – 456 с.
  7. Квітневий В. Просвітники національного відродження: Шістдесятники // Дзвін. – 2003. – № 4. – С. 135–140.
  8. Кінець шістдесятництва? // А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні: Середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: В-во ім. О. Теліги, 1998. – С. 190–196.
  9. Клочек, Г. Поетика Бориса Олійника: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1989. – 332 с.
  10. Корогодський Р. Брама світла. Шістдесятники. – Львів: Видавництво УКУ, 2009. – 656 с.
  11. Корогодський Р. Хто є шістдесятниками // Українська мова та література. – 2002. – Ч. 35 (291).
  12. Корогодський Р. Шістдесятники поза пафосом // Українська мова та література. – 2003. – Ч. 39–40 (343–344).
  13. Коцюбинська М. Епістолярна панорама шістдесятих // Київська старовина. – 2000. – № 2. – С. 71–83; № 3. – С. 100–117.
  14. Коцюбинська М. Мої обрії: У 2 т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 2. – 386 с.
  15. Кріль Н. Сузір’я яскравих зірок на тлі тотальної негоди: Митці-шістдесятники в контексті своєї доби // Дивослово. – 2005. – № 5. – C. 2–8.
  16. Кужільна Л. Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу // Українська мова і література в школі. – 2004. – № 2. – С. 47–50.
  17. Левицький В. Шістдесятництво: Чи був post scriptum? // Літературна Україна. – 2009. – 25 червня.
  18. Масловська Т. Ще раз про шістдесятництво // Слово і час. – 1999. – № 11. – С. 33–37.
  19. Мачківський М. Згадаймо всіх – поіменно: Альтернативне дослідження // Літературна Україна. – 2008. – 13 листопада; 20 листопада; 27 листопада.
  20. Медвідь Л. Шістдесятництво: Філософія та естетика опору // Молода нація: Альманах. – 2000. – С. 103–124.
  21. Наєнко М. Шістдесятництво: в історії і в сучасності // Літературна Україна. – 2008. – 7 серпня; 14 серпня; 21 серпня; 28 серпня; 4 вересня; 11 вересня.
  22. Неврлий М. Слов’янський контекст шістдесятництва // Сучасність. – 2000. – № 1. – С. 101–109.
  23. Пахльовська О. Українські шістдесятники: Філософія бунту // Сучасність. – 2000. – № 4. – С. 65–84.
  24. Поети чумацького шляху: Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Коротич, І. Драч, Є. Гуцало. Нова поезія на Україні / упоряд. Б. Кравців. – Мюнхен: Сучасність, 1962. – 82 с.
  25. Рарицький О. Редакторська діяльність Володимира Підпалого в епістолярних спогадах сучасників // Слово і Час. – 2011. – № 7. – С. 95–102.
  26. Римарук І. «…Щоб дереву роду не згоріти» // Літературна панорама: Збірник. – К.: Дніпро, 1988. – Вип. 3. – C. 103–104.
  27. Роженко М. Про феномен українського шістдесятництва // Самостійна Україна. – 1995. – № 3. – С. 8–15.
  28. Ромащенко Л. Проблема історичної пам’яті в творчості шістдесятників // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 45–52.
  29. Салига Т. «Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу»: «Вольтова дуга» Ліни Костенко // Літературна Україна. – 2008. – 17 липня.
  30. Салига Т. Микола Вінграновський: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1989. – 167 с.
  31. Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики: У 4 кн. – К.: Аконіт, 2001. – Кн. 4. – С. 262–271.
  32. Таран О. «Мисляча інако» (Деякі особливості художнього мислення Ліни Костенко) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 2. – С. 195–201.
  33. Тарнашинська Л. Антропологічні колізії художньої свідомості: жанрово-стильові актуалізації та модифікації у творчості українських шістдесятників // Слово і Час. – 2011. – № 5. – С. 3–15.
  34. Тарнашинська Л. Презумпція доцільності: Абрис сучасної літературознавчої концептології. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 534 с.
  35. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво в «духовній ситуації» своєї доби: синергетичний вимір // Слово і Час. – 2012. – № 3. – C. 19–37.
  36. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні // Слово і Час. – 2006. – № 3. – С. 59–71.
  37. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти). – К.: Смолоскип, 2010. – 632 с.
  38. Тихолоз Б. Поети-шістдесятники. Українська література. 11 клас // Усе для школи. – К.; Львів, 2001. – 62 с.
  39. Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1990. – 312 с.
  40. Ткаченко А. Іван Драч: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1988. – 270 с.
  41. Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки // Слово і час. – 1997. – № 8. – С. 40–55.
  42. Шістдесятництво: Міф і реальність // В. Медвіль. Pro Domo Sua: Щоденник, есе. – К.: Український письменник, 1999. – С. 129–143.
  43. Яременко В. Панорама української літератури ХХ століття // Українська мова та література . – 2001. – Ч. 11 (219).

 

 

ДИСИДЕНТСЬКИЙ ДИСКУРС В ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ 6080-Х РОКІВ ХХ століття

«Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за саме лиш бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності»

(В. Стус)

«Було нам важко, і було нам зле,

І західно, і східно,

Було безвихідно. Але

Нам не було негідно.

І це, напевно, головне.

Якої ще фортуни?

Не відступилися. І не

Поклали лжу на струни»

(Л. Костенко)

 

«Блаженні гнані за правду...» – ці слова з Біблії мимоволі приходять на думку, коли зблизька знайомишся з долею українських поетів-дисидентів, в’язнів сумління. Їх було оголошено «особливо небезпечними державними злочинцями», силоміць відлучено від нормального людського життя й творчості. А тяжким державним злочином влада офіційно визнала цілком логічні й природні завдання, висунуті в умовах нівеляції людської та національної гідності плеядою шістдесятників, з якої наприкінці 60-х років виокремилась когорта представників нонконформістської літератури. Г. Касьянов стверджує, що саме «шістдесятництво стало інтелектуально-духовним підґрунтям розвитку руху опору в Україні, його нового етапу. Еволюція шістдесятництва в інші форми нонконформізму (інакомислення, політичне дисидентство, правозахисний рух тощо) стала змістом цього руху в 60–80-ті роки і визначила напрями формування політичної опозиції режимові»[238]. Відомий дослідник руху опору в Україні історик В. Баран зазначає, що поворот до неосталінізму, починаючи з середини 60-х років, «спричинив радикалізацію політичних настроїв частини шістдесятників і виникнення такого явища, як дисидентство»[239]. В Україні надзвичайно важливим аспектом цих процесів була поява яскравих творчих особистостей, котрі взяли на себе лідерство в більшості опозиційних щодо режиму акціях. Це переважно ті письменники, котрі в умовах новітньої інквізиції, за словами Л. Костенко, «не відступилися. І не / Поклали лжу на струни». Вони жили й творили за кодексом Честі, Правди та Совісті, твердо вірили в те, що «й наш прийде ще Вашингтон» (Ю. Литвин), і «світитиме росами Україна / І буде всміхатись до сонця дитя» (Т. Мельничук), тому й свідомо дух офірували, щоби «БУЛО СЛОВО / І БУЛО ПИСАНЕ / І БУЛО СВОЄ…» (С. Сапеляк).

Увійшовши в літературу на початку 60-х років ХХ століття, покоління шістдесятників отримало можливість вільно думати й писати у зв’язку із ситуацією суспільної «відлиги» в державі. Першою її ластівкою стала стаття російського критика В. Померанцева «Про щирість у літературі». Термін же «хрущовська відлига» був уведений в обіг І. Еренбургом. Сучасні історики стверджують, що «відлига» 1959–1962 рр. – цілком умовний термін, оскільки вона не базувалася ні на наукових висновках, ні на практиці життя, відбувалася поспіхом і стихійно, на засадах імпульсивності та хитромудрих політичних розрахунків[240]. Якщо ця короткочасна лібералізація суспільства й «мала крила, то дуже скоро вони вже виявилися закривавленими й поламаними»[241].

Наприкінці 60-х років творча інтелігенція була поставлена в ситуацію «реставрації» реакції (І. Світличний) і відчула себе спершу духовно, а згодом – і фізично ув’язненою. Як справедливо підкреслює М. Жулинський, «режим, який визрів на непримиренній боротьбі з будь-якими проявами і формами опозиції не міг допустити, щоб хтось знизу, з власної ініціативи і без «згоди» згори розпочинав якість роботи по реставрації фасаду імперії. Автоматично цих ініціативних, яких спровокувала на такі дії хрущовська «відлига», зараховували до політичних опозиціонерів, і тому їх треба було, за логікою сталінської боротьби з опозицією, ізолювати, судити, запроторювати в концтабори чи в психіатричні лікарні»[242]. Саме з них розпочне влада масову розправу за вільнодумство та неприйняття її лицемірства й брехні. Саме їхнім «крамольним» творам поставить вона міцний заслін, а їм самим – тюрми, заслання, фізичне знищення. Ті, хто розпочав естетичну полеміку з офіційною владою, літературою, мораллю на всіх рівнях людських стосунків, увійшли в історію спочатку як «інакомислячі», пізніше – як «в’язні сумління» і нарешті, у зв’язку з їх правозахисною діяльністю у 70–80-х роках набули статусу «дисидентів у законі» (І. Світличний)[243].

Сучасні історики виокремлюють три основні течії дисидентського руху в Україні: правозахисний, або демократичне дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці – українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р; релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті; в Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект; національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає в тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї – аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз)[244].

Про літературне дисидентство як окремий напрям у межах руху опору, як видно, не йдеться. В цьому, мабуть, є зерно істини. Дисиденти-літератори сповідували ідеї всіх названих напрямів, утверджуючи їх у своїй художній творчості кожен по-своєму, відповідно до стильових уподобань та естетичних пріоритетів. (До слова, фактичній більшості поетів-дисидентів згодом будуть пред’явлені так звані «літературні» вироки, тобто покарання за художні твори «відверто антирадянського характеру»).

Сьогодні про українське дисидентство написано чимало. Однак навіть при значному розмаїтті різноманітних підходів (від аналітичних до апологетичних) явно впадає у вічі неусталеність і невпорядкованість категоріальної сфери, її «розмитість». Узагальнення та формативні дефініції у дослідницькій літературі та публіцистиці вимагають уточнень і чіткішого розмежування понять, наукового обґрунтування. Особливим чином це стосується мемуаристики (публікації І. Дзюби, В. Марченка, І. Калинця, Л. Лук’яненка, М. Руденка, С. Сапеляка, Є. Сверстюка, В. Чорновола та ін.), в якій, з одного боку, наявна надзвичайно цінна інформація про обставини дисидентського життя і творчості, а з іншого – певна міра суб’єктивності, почасти й ідеалізації опозиційного руху. В. Дончик у діалозі з Н. Світличною наголошував на тому, що сьогодні дуже важливо описати, дослідити факти, деталі всіх тих процесів, що відбувалися в духовному ГУЛАЗі України. Як тут тривало виживання й самого слова, і самого письменництва»[245]. Дуже «прикро, – пише М. Жулинський у передмові до третього тому видання спадщини С. Сапеляка «І каміння те стало хлібами…» (Харків, 2011), – що й до сьогодні не опубліковані стенограми судових процесів, які велися над членами Гельсінської групи, врешті-решт, над усіма правозахисниками України […] Історичні документи, різного роду архівні матеріали не систематизовані…»[246]. Про наукове осмислення дисидентства як явища в усіх його аспектах, отже, говорити ще зарано.

Дисидент (лат. dissidents – відступник; dissidentis – незгодний) – людина, політичні погляди якої істотно розходяться з офіційно встановленими в країні, де він живе; політичний інакодумець. Часто це призводить до гонінь, репресій і переслідувань його з боку влади. В католицьких державах у середньовіччі особи, яких вважали відступниками від католицтва; з часів Реформації – християни, що не дотримувалися пануючого в даній державі віросповідання (католицького чи протестантського). В СРСР з кінця 50-х до середини 80-х – учасники опозиційного руху. В Радянському Союзі дисиденти виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність. Термін «дисидент» почали застосовувати щодо радянських громадян-правозахисників, які відкрито протистояли діям влади або виявляли іншу суспільну активність, не санкціоновану владою. Історію дисидентської активності зазвичай розпочинають зі «справи» А. Д. Синявського та Ю. М. Даніеля. Арешт 1965 року цих двох московських літераторів за публікацію на Заході їхніх творів викликав першу широку кампанію громадського протесту[247].

Сьогодні для визначення поняття «дисидентство» дослідники вживають такі його синонімічно замінні означення: «національно-визвольний рух», «інакомислення», «шістдесятництво», «нонконформізм», «рух опору», «опозиційний рух», «демократичний рух», «правозахисний рух», «інтелектуальний нонконформізм», «андеґраунд» тощо. Серед нечисленних спроб окреслити хоча б базові риси того чи того поняття можна назвати статтю О. Бажана «Дисидентство в УРСР: спроба дефініції», а також праці таких істориків, як В. Баран Ю. Зайцев, О. Заплотинська, Г. Касьянов, А. Русначенко та ін. У їхніх працях ставиться низка таких важливих питань: як співвідносяться поняття нонконформізму та шістдесятництва, шістдесятництва та інакомислення; чи співпадають у визначенні поняття «шістдесятництво» та «дисидентство»? При цьому спостерігається поляризація дослідницьких позицій (істориків, політологів, філософів, культурологів, літературознавців).

Узагальнюючи думки багатьох дослідників новітньої історії України, О. Бажан дефініює дисидентство «не просто як узагальнений опозиційний рух, а як одну з течій в суспільно-політичній думці, що протистоїть офіційним доктринам в усіх сферах матеріального та духовного життя»[248]. Таким чином, дисидентом є особа, «чиї погляди, переконання і дії повністю або частково розходяться з догматами панівної ідеології, реальною практикою панівного режиму»[249]. Виходячи з цього, дисидентами можна вважати всіх опозиційно налаштованих щодо влади письменників, починаючи від співця Митуса та Г. Cковороди. За доби середньовіччя, як відомо, дисидентами називали єретиків. У ХХ ж столітті термін «дисиденти» закріпився за групою інтелектуалів-нонконформістів, що виокремилась у період політичного пресингу в середовищі української інтелігенції, серед якої пріоритетне місце посідали літератори й митці, переважно художники. Однак у літературознавстві термінологійна визначеність щодо понять «художнє дисидентство» («літературне дисидентство», «дисидентська поезія») ще більш проблематична, ніж в інших гуманітарних дискурсах. З цього приводу існують різні погляди, позиції, нерідко протилежні, а то й взаємовиключні. В основній літературознавчій довідковій літературі («Українська літературна енциклопедія», «Літературознавчий словник-довідник»), наприклад, термінологійне окреслення дисидентської поезії (творчості, генерації, школи, течії тощо) фактично відсутнє. Хоча окремі дослідники вже порівняно давно вживають дефініцію «дисиденти» на окреслення конкретного літературно-мистецького явища, персоналізуючи його та виокремлюючи ідейно-естетичні засади, спільні тематичні домінанти тощо. Так, І. Онікієнко ще у 1997 році у своєму дисертаційному дослідженні «Філософсько-естетичні мотиви лірики поетів-дисидентів (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець)» вільно послуговується такими означеннями, як «поетика дисидентів», «дисидентська естетика», «дисидентська естетична концепція», «художнє дисидентство» тощо, при цьому часто апелюючи до слова «нонконформізм». Подібне спостерігаємо й у докторській дисертації Г. Віват «Концепція множинності інтертекстуального дискурсу у творчості поетів-дисидентів (І. Калинець, М. Руденко, І. Світличний, В. Стус)» (2010). Тут ідеться радше про репрезентантів нонконформістської літератури та загальні тенденції їхньої творчості, ніж про термінологічну усталеність. У «Літературознавчій енциклопедії» (К., 2007), упорядкованій Ю. Ковалівим, дисидентами іменуються ті письменники, котрі, будучи опонентами комуністичної системи, «брали на себе позалітературні обов’язки, намагалися заповнити випорожнені комуністичним режимом ніші національної культури […] Дисиденти виявилися представниками правничого руху, причетні до нього письменники відтворювали у власних творах ситуацію абсурду, в якій вони змушені були існувати, тому в їхньому доробку виразні мотиви екзистенціалізму та гуманізму»[250].

Сьогодні важко встановити, як народився термін «дисиденти» в українському літературознавчому дискурсі, хто перший його вжив і що у нього вкладав. Однак, як свідчать останні публікації, присвячені творчості інакодумців 60–70-х років ХХ століття, в сучасному літературознавстві цей термін активно використовується як такий, що вже набув прав «громадянства» і вказує на цілком конкретне історико-літературне явище[251]. Так, В. Даниленко, аналізуючи прозу А. Шевчука загалом і його тюремний цикл «Чорний човен неволі» зокрема, дефініює його як «письменника-дисидента»[252]. І. Малкович у післяслові до впорядкованого ним видання вибраного Т. Мельничука «Князь роси» (К., 2012) стверджує, що поет був арештований «винятково за свої дисидентські вірші»[253]. Один із чільних представників покоління поетів-нонконформістів І. Калинець в інтерв’ю газеті «День» говорив, що для нього непокірні шістдесятники – «це синонім до дисидентів»[254]. Подібних прикладів можна навести чимало.

Гадаємо, має право на життя й протилежна думка. Так, С. Білокінь вважає, що «ні київські, ні тим більше львівські шістдесятники, ні Клуб Творчої Молоді, ні Світличний дисидентами не були. По перше, ще не існувало в тодішньому обігу самого цього слова. По-друге, і це навіть важливіше, типологічно вони відрізнялися»[255]. Дослідник має рацію в тому сенсі, що дисидентський дискурс в українському літературному процесі 60–80-х рр. ХХ ст. сформували такі різні постаті, як І. Світличний, В. Стус, І. Калинець, М. Руденко, Т. Мельничук, С. Сапеляк, Ю. Литвин, І. Сокульський та ін. Вони жили географічно на різних територіях, не всі були знайомі між собою, в багатьох аспектах орієнтувалися на різні художні системи, культурні парадигми, тому йдеться не про літературне угрупування чи мистецьку школу, а радше про тенденціюв літературному процесі. Про самих же дисидентів, базуючись на ідеях В. Дільтея, можна говорити як про літературне покоління – з огляду на інтелектуальну та духовну єдність його представників і контекстуальність їх поезії, а також на відведення в їх творчості чільного місця біографічним чинникам[256]. Відомо, що літературним поколінням вважають угрупування митців, об’єднаних «передусім усвідомленням спільного історичного досвіду та мистецьких ідеалів, а також спільними естетичними потенціями й програмою»[257]. Для дефініювання дисидентства як літературного покоління підставою може слугувати «найходовіше» в сучасній науковій літературі його символічне вживання, при якому важить не так хронологічна чи біографічна спорідненість його представників, як «спільність життєвого досвіду й переживань»[258]. Особистість дисидента вияскравлюється чіткими етичними характеристиками та гуманістичними настановами. Йдеться про людину, яка має перед собою націю як «ціль, як мрію» (Х. Ортега-і-Гассет), є носієм і виразником загальнолюдських ідей та цінностей. І. Калинець, визнаючи себе одним із представників цього бунтівливого у своїй боротьбі покоління, у циклі «Пропонування (12)» характеризує його такими смисловими акцентами:

Так я з того покоління що скоштувало

плід із забороненого дерева

чесності

Ми нічого не змогли вдіяти зі собою

занадто велика була спокуса

як і занадто жорстока кара

Так ми з того покоління що добровільно

простягає руки в кайдани…[259].

І ці особистості з’являються на арені історії в часи безвиході, протиставляють себе закостенілій масі, безликому, «зоднаковілому» (П. Загребельний) тоталітарному суспільству. Це був незвіданої сили духовний сплеск інакодумців, опозиційно налаштованої літературно-мистецької інтелігенції, на означення якої сьогодні використовується доволі коректний, як нам видається, термін «інтелектуальний нонконформізм». Тому, на нашу думку, дисидентами можна вважати й представників «розстріляного відродження». Невипадково у віршах В. Стуса зринає центральна постать цього покління «мучеників і апостолів» (М. Наєнко) – лідера неокласиків М. Зерова, якого він назвав «двійником, найближчим варіантом» свого «голосу».

Українські інакодумці були значно активнішими в порівнянні, скажімо, з російськими. Вони ініціюючи гучні політичні акції. Їхня художня творчість виразно суперечила усталеним філософським, етичним, естетичним кодам соціуму й скеровувалась на самовираження митця, розхитувала ідеологічний моноліт, зміцнюючи неофіційний культурний простір. Це був цілеспрямований виступ проти казенних настанов і вкрай заідеологізованих критеріїв у трактуванні й поцінуванні літературно-мистецьких явищ. Український літературно-мистецький нонконформізм визначають ще як «інакший художній стан», «інша якість життя» (Л. Медведєва). Це були переважно письменники «самвидавівські» (ті, що друкувались у підпіллі) і «тамвидавівські» (ті, що видавались за кордоном). Тому, гадаємо, є сенс прислухатись і до думки канадського україніста М. Шкандрія, який називає дисидентськими літературні твори, «написані в Радянській Україні, проте опубліковані за кордоном; твори, що радикально заперечували радянську політичну ортодоксію й загальновизнані дискурсивні обмеження»[260]. Повніше уявлення про дисидентську поезію можуть дати окремі спеціальні дослідження «не тільки таборової і тюремної літератури, але й слідчо-тюремної історії самої літератури»[261].

Сьогодні літературознавцями неодноразово порушується дилема: наскільки дисиденти були політиками, а наскільки митцями слова. Отже, чи правочинними в теоретичному плані є такі наукові дефініції, як «літературне дисидентство», «дисидентська лірика»? Відомий сучасний літературознавець М. Ільницький виводить феномен дисидентської поезії з її «співвіднесення власного слова з тими, що були написані раніше, в плані вивірення моральних критеріїв творчості, єдності етичних та естетичних засад слова»[262]. І. Калинець в одному з інтерв’ю газеті «Літературна Україна» підкреслював, що ця поезія, безумовно, «з погляду громадянського буде, може, виняткова для історика української літератури»[263]. Тож говорити про дисидентів лише як про поетів, перефразовуючи Є. Маланюка, «це до болю мало», оскільки їхні постаті виходять далеко поза суто літературні межі. Водночас вести мову про цих «лицарів ГУЛАГу» (В. Лисенко) як про мистців Слова – «дуже багато, бо ж література, поезія – неосяжна сфера духовного самоусвідомлення, яка, з одного боку, рятувала народ, коли над ним нависла смертельна загроза знеособлення, а, з другого, намагалася зберігати свою внутрішню, суто естетичну суверенність»[264]. Тому-то в дисидентському тексті присутні «сліди» двох взаємопов’язаних стихій: поезії та риторики в її позитивному сенсі. Важливою його складовою стала «довколишня дійсність з її певними емоціогенними моментами, автор, який вловлює найактуальніші проблеми цієї дійсності (буття себе та свого народу) й естетично моделює їх в образі чи системі образів»[265]. Закономірним і логічно вмотивованим результатом екзистенційного вибору тут стає громадсько-дисидентська позиція ліричного героя. Вона призводить до «чіткої кристалізації політичної тенденції в «пісні протесту» (вислів І. Калинця. – Р. Г.), до переведення акценту на реалії, наголосу «із сфери філософських універсалій переключається у площину соціальної конкретики»[266]. І ця конкретика в дисидентському тексті має свої естетичні наслідки позитивного характеру. По-перше, вона відчутно активізує глибоко емоційне зворушення поета, його шлях «до самого себе». Невипадково І. Калинець стверджував, що ця поезія – «ніби фотографія душі тогочасного інтелігента, людини, яка в опозиції»[267]. По-друге, як слушно зауважує Д. Стус, характеризуючи творчу еволюцію батька, саме перебування в камері попереднього ув’язнення дало поштовх до осягнення нової поетичноъ мови та до прориву в перекладах Гете українською мовою[268].

Щодо питання про соціальну ангажованість лірики дисидентів, її зорієнтованості в у політичне русло, то варто, напевне, прислухатись до самих поетів цього кола. Так, В. Стус у передньому слові до збірки «Зимові дерева» писав, що «зневажає політиків»[269]. І. Світличний в інтерв’ю газеті «Уніта» говорив: «Головним змістом мого життя були філологічні заняття (а не «політика»)[270]. Аналогічне можна сказати й про інших поетів-нонконформістів, які намагалися кардинально змінити життя суспільства відповідно до засад гуманізму, що визначав однаковою мірою дисидентську етику й естетику водночас. Мабуть, має рацію філософ і політолог С. Грабовський, вважаючи, що «з погляду панівних ідеологем «великого суб’єкта», поведінка учасників Опору абсолютно абсурдна, їхні ідеали й прагнення небуттєві, однак із позиції людини Опору настільки ж абсурдним є саме існування «великого суб’єкта»[271]. Представники офіційної влади, подібно до компрачикосів фактично змінювали карму людини, творили манкуртів – істот-рабів, без пам’яті й з абсолютно паралізованою волею. (Нагадаємо, що компрачикосами в Західній Європі часів Кромвеля називали волоцюг, котрі купували дітей, зумисне їх калічили – робили горбатими, косоокими, розрізали їм щоки від вуха до вуха, носи, а потім продавали. На подібний «товар» був великий попит. Компрачикоси використовувались вельможними дворами як клоуни для мандрівних театрів, вистав тощо)[272]. В цих умовах важливо було захистити духовні надбання, національні цінності, врешті – просто залишитися людиною. У згаданій передмові-зверненні «Двоє слів читачеві» В. Стус писав: «Поет – це людина. Насамперед»[273]. Тому-то дисиденти рішуче протистояли людиноненависницькому режиму. Свою ж гуманістичну позицію виявляли твердо, послідовно й непоступливо. Це була «вулканна енергія; вона звучала у всіх сферах культури: літературі, музиці, театрі, малярстві, кіно»[274].

Горді лицарі духу, апостоли непокори, в’язні сумління не спасували перед імперським канчуком. Нехай із надламаними крилами, вони все ж прагнули до високості – до вічного неба краси й правди, неба людяності. І. Кошелівець у передмові до «Вибраного» Є. Сверстюка (Мюнхен, 1979) охарактеризував моральні пріоритети цього покоління, що їх можна припасувати до когорти всіх тих, хто мріяв відкрити «калиновими ключами велику браму до волі» (Д. Гриньків). Ідеться про шляхетність натури, «чисте душевне тепло, яке, недоторкано збережене в оточенні номенклатурних монстрів, випромінюється з кожного написаного рядка»[275]. Дисиденти як поети оживили своєю творчістю не тільки естетичний вимір рідного слова, Вони творили його морально-етичну ауру. Їхні спільні літературні пріоритети – це «протистояння й неприйняття слова з агітрепродукторів. Це відродження й діалог культурного горизонту через заборони й залізну завісу, дисидентські формою естетика, філософія, література, і, навіть, релігія»[276].

На сьогодні літературознавцями, як, власне, й істориками, ще не до кінця з’ясовані питання щодо хронологічних меж дисидентства, його специфіки та розвитку на різних суспільно-історичних етапах, не виявлено достеменно національних та регіональних особливостей тощо. Безумовно, дисидентство (а відтак і дисидентську поезію) неправомірно пов’язувати виключно з періодом політичних репресій 60-х–70-х рр. ХХ ст. Як якість суспільної (естетичної) свідомості, як тип суспільної поведінки й форма творчого самовираження це явище існувало на всіх етапах історичного розвитку й особливо загострено виявлялось у різних сферах життя в періоди найбільшого ідеологічного протистояння. Історики пов’язують витоки українського дисидентства, що потужно заявило про себе на початку 70-х років ХХ ст., з українською козацькою державою, боротьбою українського народу проти соціального, національного та релігійного поневолення. Очевидні ознаки опозиційності як невід’ємної складової дисидентської ідеології та етики наявні у творчості Т. Шевченка (звідси – апологетизація постаті Кобзаря в дисидентській ліриці), в державотворчих процесах 1917–1920 рр.[277]. Ю. Литвин зазначає, що дисидентство супроводжувало всю пожовтневу історію України[278]. Тому й для української літератури традиційна опозиція «митець-влада» завжди набувала, крім найзагальнішого, ще й національного сенсу. Українська дисидентська поезія в умовах конфлікту духовних, ідеологічних і національних цінностей ставала дедалі загрозливішою для влади у зв’язку з визначальними вільнолюбними мотивами, національною зорієнтованістю, а головне – будительною шевченківською енергетикою.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.