Поняття, сутність та види кримінально-процесуального доказування

Кримінальне судочинство можна розглядати як складний процес правозастосування, застосування норм матеріального кримінального права, а у деяких випадках — і застосування норм цивільного, трудо­вого права (при вирішенні цивільного позову). На першему етапі пра-возастосовчого процесу необхідно з'ясувати фактичні обставини спра­ви, тобто встановити, що відбувалося в реальній дійсності — чи було вчинено злочин, який саме, за яких обставин, хто вчинив злочин, кому і яку заподіяно злочином шкоду. Яким же чином це можна зро­бити? Справа в тому, що будь-яка подія, зокрема подія злочину, зали­шає в навколишньому середовищі певні сліди, відбитки події — це сліди, які залишено в пам'яті людей, що спостерігали якісь дії, обста­вини, це відбитки, які залишаються на предметах матеріального сві­ту. Такі сліди можна розглядати як відомості про обставини, що за­лишили ці сліди. Зібравши такі відомості, надавши їм правильне тлу­мачення, можна відтворити ту подію, яка залишила їх. Такий процес іменують процесом доказування. Відомості, за допомогою яких вста­новлюють подію злочину, визначають, яка саме особа вчинила зло­чин, форму вини, мотив та інші обставини, називають доказами. Про­цес збирання, перевірки та оцінки доказів докладно регламентований кримінально-процесуальним законодавством.

Ту частина кримінально-процесуального права, його підгалузь, нор­ми якої дають визначення поняття доказів, визначають у загальному вигляді засоби збирання та перевірки доказів, правила оцінки доказів, містять перелік обставин, що необхідно встановити для правильного иіфішеннякримінальної справи тощо, називають доказовим правом.Норми доказового права містяться в главі 5 КПК. Ці норми мають тіс-м п іі зв'язок з нормами інших інститутів кримінально-процесуального права, норми доказового права визначають, наприклад, перелік осіб, 'їм мають право відмовитися давати показання (ст. 69КПК), а норми, місірегулюють порядок проведення допиту, передбачають необхідність |ю:Гяснення відповідного права певним особам.

Розділ науки кримінально-процесуального права, предметом яко­гос. перш за все доказове право (як підгалузь кримінально-процесу-ііш.ногоправа) називають теорією доказів.Предметом дослідження теорії доказів є також практична діяльність правоохороних органів та судів з доказування. Вивчення практичної діяльності з застосування нормдоказового права дозволяє визначити ефективність цих норм, а тмкож певні недоліки практики, визначити їхні причини та напрямки идосконалення такої діяльності. В предмет теорії доказів включено і дослідження відповідних норм законодавства і практики їх застосу-іипняінших держав, визначення можливості використання такого (освіду в законодавстві та правозастосовчій практиці України. Ви­тає даний розділ науки також історію розвитку відповідних інститу­ті» та норм, що регулюють діяльність із доказування. Теорія доказів є складовою частиною науки кримінально-процесуального права і тісно пов'язана з іншими розділами цією науки.

Як і наука кримінально-процесуального права, теорія доказів ви-ичає закономірності розвитку відповідних розділів законодавства, формулює певні ідеї та концепці їхнього подальшого розвитку.

Значення доказового права та теорії доказів визначається тим, що доказування в кримінальному судочинстві є основою всієї процесуаль­ної діяльності. Кримінальний процес покликаний забезпечити можли-иість правильного і справедливого застосування норм матеріального 11рава, для чого необхідно встановити фактичні обставини в справі. А це можливо тільки шляхом доказування, тобто шляхом збирання, пере-мірки та оцінки достатньої кількості доказів, на підставі яких можна буде зробити переконливі висновки шодо обставин справи.

Таке доказування в кримінальному судочинстві являє собою різно-»ид процесу пізнання.

Чинне кримінально-процесуальне право і його важлива підга­лузь — доказове право, ґрунтуються на філософській теорії, яка ви­знає принципову можливість пізнання людиною оточуючого світу. Якщо виходити з того, що людина має змогу одержати знання про нав­колишній світ, знання, які правильно відбивають закони та законо­мірності, на яких будується природа та суспільство, то цілком обґрун­тована і вимога кримінально-процесуального законодавства, адресо-»ана слідчому, дізнавачеві, прокуророві, суду — пізнати конкретну подію, подію злочину. В результаті такого пізнання-доказування ці суб'єкти досягають правильного уявлення про злочин, який було вчи­нено, про особу, що вчинила цей злочин, форму вини, мотиви, мету злочину та про всі інші обставини, які необхідні для застосування норм матеріального права і вирішення справи по суті.

Разом із тим, законодавство передбачає можливість і таких випад­ків, коли через різні обставини об'єктивного та суб'єктивного харак­теру доказування не приведе до бажаного результату, лишаться не встановленими істотні обставини справи, і будуть вичерпані можливості подальшого збирання доказів. У такому разі справа може бути закрита у зв'язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненн' злочину, або за такої підстави суд ухвалить виправдувальний виро У тих випадках, коли не вдалося знайти особу, яка вчинила злочи справа підлягає закриттю у зв'язку з закінченням строків давності перебачених ст. 49КК.

Особливості пізнання в кримінальному процесі. Доказування — це діяльність пізнавальна та засвідчувальна, точніше було б казати пр єдність пізнавальної та засвідчувальної сторін доказування. Йдетьс про те, що кожний крок на шляху пізнання обставин злочину, яки був учинений або готувався, обов'язково засвідчується, про перебіг та результати слідчої дії складається протокол (ст.85 КПК), застосову­ються технічні засоби для додаткової фіксації таких дій (ст.ст. 85-1, 85-2 КПК); у судовому засіданні також ведеться протокол, а на розсу суду або за клопотанням хоча б одного учасника судового розгляд здійснюється повне фіксування судового процесу з допомогою звуко записувального технічного засобу (ст. 87 КПК). Такий порядок забез печує можливість неодноразові перевірки доказів та висновків, що ї зроблено на підставі цих доказів.

Таким чином, доказування як різновид пізнання в кримінальному судочистві — це діяльність, спрямована на встановлення фактични обставин справи шляхом збирання, перевірки, оцінки доказів, як здійснюється уповноваженими суб'єктами (судом, суддею, прокуро ром, слідчим, органом дізнання, дізнавачем) з участю інших осіб в по­рядку, передбаченому законодавством.

Мета доказування у кримінальному процесі.

У науковій літературі і в практиці метою доказування зазвичай на­зивають установлення істини. КПК не визначає прямо мету доказуван­ня, і в главі 5 «Докази» поняття «істина» не міститься. Але в інших главах це поняття вживається, зокрема, в ст. 61 КПК серед обставин,! які виключають участь у справі захисника, зазначено таке: не може| бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешко­джає встановленню істини; в ст. 148 КПК метою застосування запобіж­них заходів серед інших названо запобігання спробам перешкодити | встановленню істини. Отже, аналізуючи зміст наведених статей, можна] дійти висновку, що законодавець має на увазі, що результатом доказу­вання повинно бути встановлення істини. З питання про сутність істи­ни, її характер та зміст в юридичній літературі немає єдиної думки.

Перш за все зазначимо, що «істина» — поняття філософське і до-1 сліджується в філософії з давніх часів. У філософії істинним визна­ється таке знання, уявлення про реальність, яке відповідає цій реаль­ності, правильно відбиває цю реальність у свідомості суб'єкта, який здійснює пізнання. Таке визначення поняття істини є найбільш про­стим, його називають класичним.

Істина — це завжди знання об'єктивне, адже зміст знання на зале­жить від суб'єкта, який здійснював пізнання, тому досить часто в на­уковій літературі істину в кримінальному судочинстві називають об'єктивною істиною.

Якщо під об'єктивною істиною в кримінальному судочинстві розу­міти точні і правильні висновки щодо фактичних обставин справи, то доведеться дійти висновку, що таке не завжди можливе. Пригадаємо, що відповідно до ч.З ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо до­веденості вини особи тлумачаться на її користь. Така вимога стосуєть­ся не тільки питання про вину обвинуваченого, але й інших обставин справи; в тих випадках, коли в результаті доказування відносно дея­ких обставин залишаються певні сумніви, усунути які немає можли­вості, то їх теж необхідно тлумачити на користь обвинуваченого. Якщо бракує достатньої кількості доказів, на підставі яких можна дійти впевненого висновку про винність обвинуваченого, він визнаі 11.сяневинуватим, і справа щодо такої особи повинна бути закрита у Іі'язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК),

......за тією ж підставою суд повинен ухвалити виправдувальний вирок

(можливе і закриття справи у зв'язку з відмовою прокурора від обви-нуначення за згаданою підставою). В тих випадках, коли, наприклад, ідостатні докази, на підставі яких можна дійти висновку, що обви­нуначений учинив умисне вбивство, але недостатньо доказів, які б під-іінрджували наявність корисливих мотивів (щодо яких було зроблено припущення), то дії обвинуваченого слід буде розглядати як умисне мішвство без обтяжуючих обставин. Очевидно, що в таких випадках мести мову про повну відповідність висновків щодо фактичних обста-м 11 і ісправи реальності навряд чи можливо. Але зроблені з урахуван­ням конституційної вимоги про тлумачення сумнівів на користь особи мненовки в справі дозволяють суду ухвалити необхідне процесуальне рішення, щодо якого діє презумпція істинності (якщо рішення набра­нозаконної сили). Під час розгляду справи в суді першої інстанції діє правило про межі судового розгляду (ст. 275 КПК), суть якого в тому, що суд розглядає справу в межах того обвинувачення, яке підтримує в судовому засіданні сторона обвинувачення (прокурор, а в деяких ви­падках — потерпілий чи його представник). Якщо ж, скажімо, судді мбачають певні підстави для кваліфікації діяння підсудного по статті про більш тяжкий злочин, то вони не мають права перевірити свої при-пущення, з огляду на правило про межі судового розгляду, і повинні розглянути справу, не виходячи за межі того обвинувачення, яке під­тримує сторона обвинувачення. Отже, визначити знання щодо фактич­них обставин справи в розглянутих нами випадках як об'єктивну іс­тину, було б неправильно.

Для визначення висновків, зроблених на підставі розглянутих пра-нил, більш слушним було б застосувати поняття конвенціональної іс­тини. Конвенціональною вважають істину, яка визнається такою на підставі конвенції, угоди, тобто люди ніби домовилися вважати істин­ним знання, отримані з додержанням певних умов. Саме про таке йдеться в кримінальному судочинстві, коли закон вважає істинним знання, одержані за умови додержання певних правил (наприклад, правил про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, правил про визнання обвинуваченого таким, що не вчиняв злочину, коли бра­кує доказів для впевненого висновку про винність).

Розглядаючи питання про зміст істини, будемо виходити з такого. Пезперечно, що в зміст істини необхідно включити фактичні обстави­ни справи, тобто істинним повинно бути знання щодо тих обставин, які складають предмет доказування. Правильною, істинною повинна бути і кваліфікація злочину, яка міститься в процесуальних рішен­нях, перш за все у вироку суду. Адже злочин — це діяння, якому при­таманна властивість, якої не мають явища природи, а саме — соціаль­на сутність, тобто злочинне діяння може бути більш або менш суспіль­но небезпечним. Визначити характер та ступінь суспільної небезпеч­ності діяння можна саме через кваліфікацію злочину.

Щодо включення до змісту істини міри покарання, то можна при­вести досить слушні заперечення з цього приводу. Процесуальне рі­шення (яким призначено певну міру покарання), є владним волевияв­ленням, а не актом пізнання, тому до нього не може бути застосовано поняття істинності.

Поиск по сайту: