Джерела кримінально-процесуального права

Поняття «джерело права» розглядається у двох значеннях, як дже­рело, з яких норма черпає свій зміст, чи ту форму, в якій чинна правова норма виражена. Залежно від цього говорять про джерела права у мате­ріальному, ідеологічному і формальному (юридичному) змісті. Матері­альні джерела права — це суспільні відносини, соціальні інтереси і по­треби, що виражаються у соціально обґрунтованих домаганнях на нор­мативно-правове їх закріплення. Ідеологічні джерела — це уявлення про право у свідомості людей. Зовні вони можуть виявлятися в існую­чих наукових положеннях, концепціях, авторських проектах законів і т.п. Формальні (юридичні) джерела права — це акти компетентних дер­жавних органів, що встановлюють або санкціонують норми права; зов­нішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомо­гою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконавця.

Формальні (юридичні) джерела права в теорії права набули визна­чення ще як форма права. Юридична наука розрізняє зовнішню та внутрішню форми права як спосіб організації права. Під внутрішньою розуміється структура права, система елементів (нормативні припи­си, інститути, галузі). Під зовнішньою — комплекс джерел, що фор­мально закріплюють правові явища, які дозволяють адресатам право­вих встановлень ознайомитися з їхнім реальним змістом та користува­тися ними (нормативно-правовий акт; нормативно-правовий договір; правовий прецедент; правовий звичай; правова доктрина; релігійно-правова норма).

Основними джерелами кримінально-процесуального права Украї­ни виступають нормативно-правові акти — прийняті уповноважени­ми державними органами у межах їхньої компетенції офіційні пись­мові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, мають загальний чи локальний характер та застосовуються неодноразово.

Нормативні акти знаходяться між собою в суворій ієрархічній спів-підпорядкованості, від якої залежить юридична чинність того або ін­шого документа. Найважливіше значення серед них (як джерел права) має закон (у тому числі Основний — Конституція країни). Вітчизняни­ми процесуалістами з усієї системи нормативно-правових актів джере­лом кримінально-процесуального права у формальному значенні, якправило, визнається кримінально-процесуальний закон, який біль­шістю вважається єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Конституція України (ст. 19 ч. 2, п.п. 1, 14 ч. 1 ст. 92) вказує на те, що кримінально-процесуальна діяльність може регламентуватися лише правовими актами рівня не нижче закону (тобто Конституцією, самими законами, міжнародними договорами — відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р., рішеннями Конституційного Суду України — відповідно до СТ.61 Закону У країни «Про Конституційний Суд України» від 16 жовт­ня 1996 р.).

Закони, що визначають порядок провадження у кримінальних справах, можна поділити на три групи:

— Конституція України, де закріплені принципи судового прова­дження, які мають особливе політичне та юридичне значення;

— Кримінально-процесуальний кодекс України (далі КПК), який прийнятий 28 грудня 1960 р. та введений у дію з квітня 1961 р. — кодифікований акт, в якому зібрані воєдино та приве­дені в систему приписи кримінально-процесуального права;

— інші закони, які видані у відповідності до Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу.

До джерел кримінально-процесуального права слід віднести також рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішенням Кон­ституційного Суду України від 16.11.2001 р. у справі про вільний ви­бір захисника була сформульована нова норма права, яка передбачила право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та ви­знається таким, що не відповідає Конституції України (є неконститу­ційним), положення ч. 1 ст. 44 КПК, яким обмежується право на віль­ний вибір підозрюваним, обвинуваченим та підсудним, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за за­коном має право на надання правової допомоги особисто чи за дору­ченням юридичної особи.

Згідно зі ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, :ігоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України, у зв'язку з чим правоохо­ронні й судові органи можуть безпосередньо застосовувати норми, які містяться в міжнародних договорах, ратифікованих Україною у вста­новленому порядку.

Якщо міжнародним договором України, що набув чинності у вста­новленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються прави­ла міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнарод­ні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906).

Україною укладені міжнародні договори в галузі кримінального су­дочинства за такими напрямами: а) з питань розробки міжнародних мі­німальних стандартних правил функціонування правосуддя і пово­дження з особами, які беруть у ньому участь (наприклад, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р., Міжнарод­ний пакт про громадські та політичні права 1966 р., Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гід-кувати на два види: провідновлювальні — пов'язані з усунення допущених порушень закону та поновлення законності шляхом ск сування незаконного процесуального рішення; та каральні — пов'я зані з настанням для конкретного суб'єкта кримінального процес певних негативних наслідків.

Кримінально-процесуальні норми за характером правових прип сів можуть бути поділені на такі види: 1) уповноважуючі — це норми що наділяють суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності певни ми процесуальними правами, надають їм певні повноваження, тобто мають дозвільний характер (ст. 66 КПК України); 2) зобов'язальні — це норми, що передбачають за певних умов конкретний вид поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності та зобов'язують дія­ти саме таким чином (ст. 4 КПК України); 3) заборонні — це норми, що зобов'язують суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності утримуватися від учинення конкретних дій (ч. З ст. 22 КПК України).

Поиск по сайту: