Дослідження волосяного покриву і шкіри

Стан волосяного покриву і шкіри досить часто допомагає поставити діагноз, оскільки на стані шкіри позначаються багато гострих і хронічних хвороб, які спричиняють різні зміни. Деякі з них характерні для окремих хвороб і тому є вирішальними при їх розпізнаванні. До них можна віднести сапні вузлики та некроз шкіри при фузобактеріозі, карбункули шкіри – при сибірці, шершаві товсті нашарування коричневого кольору – при нестачі в організмі цинку.

Інші зміни дозволяють говорити про захворювання внутрішніх органів. Наприклад, набряки кінцівок та нижньої черевної стінки спостерігаються при хворобах серця і нирок у коней, набряки нижньої частини шиї і міжщелепного простору в корів – при травматичному перикардиті, ціаноз шкіри – при ураженні серця і легень, жовтяничність – при хворобах печінки.

Шкіру досліджують методами огляду й пальпації. При паразитарних та інфекційних хворобах застосовують мікроскопію та алергічні проби.

При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: спочатку визначають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини – у ссавців, пера, пуху – у птахів); фізіологічні властивості шкіри (колір, еластичність, вологість, запах, температуру та характер порушення їх; патологічні зміни шкіри та підшкірної клітковини – порушення цілісності шкіри, збільшення об’єму, шкірні висипи.

Шерстний (волосяний) покрив, щетина, пух у здорових тварин при правильному догляді та годівлі рівномірно й густо вкривають шкіру, щільно прилягають до неї, блискучі, добре утримуються у шкірі. У теплу пору року волосся коротке, у зимовий період – довге. У здорових тварин весною і восени закономірно відбувається зміна волосся, а в птахів – пера (линька). Весною зимове волосся замінюється коротшим – літнім. Линька, як правило, починається з крупа, потім поширюється на поперек, грудну клітку і в останню чергу – на черево та кінцівки. Триває линька у тварин, особливо в коней, при доброму стані здоров’я недовго (15–20 днів).

У грубововних овець весь пух і частина вовни випадають, а в овець культурних порід зміна вовни відбувається протягом усього року. Щетина у свиней також випадає в різні періоди року. У птиці наприкінці літа та восени (протягом 4–6 тижнів) повністю змінюється перо. Весною воно у них змінюється частково.

Пізня линька спостерігається після перехворювання тварини інфекційними хворобами (наприклад, ящуром), при хворобах із хронічним перебігом та патології серця. У таких тварин навіть улітку місцями зберігається довге зимове волосся. Пізньої осені, навпаки, затримується поява довгого пухнастого зимового волосся, що пов’язане як із порушенням годівлі тварин, так і з хворобами.

Крім фізіологічного процесу (линьки), випадання волосся і пера може бути зу

мовлене різними хворобами, зокрема порушенням обміну речовин (недостатністю йоду, кобальту, міді, протеїну, каротину та ін.), деякими інфекційними та паразитарними хворобами. Відсутність волосся називають алопецією (лисиною), а локальну відсутність пера у птиці – аптеріозом. Обмежені, або місцеві алопеції часто спостерігаються при дерматиті, мікотичних (стригучий лишай) і паразитарних (псороптоз, саркоптоз) хворобах (рис. 20). Великі алопеції виникають при аліментарній дистрофії, гастроентериті, отруєнні тварин свинцем, йодом або селеном, при хворобах обміну речовин – (мікроелементозах, гіповітамінозах; рис. 21), ендокринних хворобах (гіпотиреозі, синдромі Кушинга). Типовим для гіпотиреозу в собак є облисіння дорсальної поверхні хвоста – “шурячий хвіст“ (рис. 22). Зрідка зустрічаються природжені алопеції, які пов’язують із нестачею йоду. В окремих тварин, особливо в хутрових звірів, волосся ламається, і тому вони здаються постриженими, звідки походить народна назва – стригуни (рис. 23).

У клінічно здорових тварин волосся вкриває шкіру рівномірно. Нерівномірний ріст волосся спостерігається при мікроелементозах, коли з’являються так звані ”чубчик” і ”грива” (довге волосся між рогами та на холці). Волосяний покрив блискучий у здорових тварин, а при хронічному перебігу хвороб (туберкульозі, фасціольозі, порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінеральною недостатністю, катарі травного каналу) він стає тьмяним, скуйовдженим і погано утримується у шкірі. Для оцінки міцності утримання волосся в шкірі на різних ділянках пальцями захоплюють пучок волосся і злегка смикають його. Якщо в пальцях залишається незначна кількість волосся, то вважають, що воно добре утримується в шкірі. Якщо виривається цілий жмут його, то це свідчить про погане утримання його в шкірі.

У здорових тварин волосся щільно прилягає до шкіри, а при незадовільній вгодованості, переохолодженні, високій температурі тіла, хронічному перебігу хвороб воно стає скуйовдженим, сухим, тьмяним.

Певне діагностичне значення має зміна кольору волосся. Ще в 1916 р. академік М.Ф. Іванов виявив у овець з темним кольором шерсті світлі смуги. Пізніше голландський біохімік Б.С. Сйолема (1938) виявив, що корови чорної масті за нестачі міді ставали сіро-коричневими. Депігментацію волосяного покриву на тулубі та навколо очей (”окуляри”) при гіпокупрозі спостерігав М.О. Судаков зі своїми співробітниками (1974) та інші вчені (рис. 24). Посивіння волосся пов’язане з порушенням утворення пігменту у волосяних сосочках. У старих тварин (коней, собак) воно вважається фізіологічним, а в молодих – може спостерігатись при чумі.

Уроджений гіпертрихоз (довге волосся) – це явище, при якому тіло вкрите ненормально густим і довгим волоссям, що утруднює тепловіддачу. Внаслідок цього при гіпертрихозі у великої рогатої худоби спостерігається задишка, оскільки виділення тепла через шкіру знижується.

Уроджений гіпотрихоз проявляється повною відсутністю волосяного покриву (атрихія, атрихоз) або неповним чи дефектним розвитком його (гіпотрихія, гіпотрихоз). При гіпотрихозі волосяний покрив відсутній на грудній клітці, внутрішній поверхні стегна, потилиці і лопатці, а на інших ділянках тіла він значно коротший, ніж у здорових телят. Гіпотрихоз зумовлений гіпоплазією волосяних сосочків і мішечків та сальних залоз з одночасним надмірним розвитком рогового шару шкіри. Причиною гіпотрихозу часто є вроджена гіпофункція щитоподібної залози.

Зміни фізіологічних властивостей шкіри. Після дослідження волосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри – колір, еластичність, вологість, запах і температуру.

Колір шкіри залежить від наявності в ній пігменту і кровонаповнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на непігментованих ділянках: носовому дзеркальці, вимені, дійках, навколо природних отворів, на голові та кінцівках. У білих свиней, овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-рожевий колір. У птахів гребінь і сережки забарвлені в червоний колір. У собак при синдромі Кушинга шкіра гіперпігментована, нібито “посипана чорним перцем“, оскільки відмерлі волосяні фолікули заповнені кератином і детритом.

При захворюваннях виявляють такі зміни кольору шкіри: блідість (анемічність), почервоніння, посиніння (ціаноз), жовтяничність (іктеричність).

Блідість шкіри у тварин проявляється білим, сіро-білим або жовтувато-білим забарвленням її, а у птахів – блідо-рожевим кольором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов’язана зі зменшенням у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостатнім кровопостачанням шкірних судин або спазмом їх. Блідість настає при значних втратах крові (поранення, порожнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних органів). Короткочасна анемія спостерігається при спазмі судин, а постійна блідість – при хронічній гіпопластичній та постгеморагічній анеміях, лейкозі. У собак при гіперфункції надниркових залоз (синдромі Кушинга) на шкірі нерідко виявляють локальні білі плями, що виникають унаслідок відкладання вапна.

Можливе порушення природної пігментації шкіри у вигляді альбінізму, який зумовлений недостатнім утворенням пігменту меланіну – продукту природної полімеризації тирозину і триптофану. Унаслідок порушення синтезу тироксинази блокується перетворення діоксифенілаланіну в меланін. Альбінізм спостерігається у коней сірої масті, кролів, деяких порід великої рогатої худоби (герефорди), овець, хутрових звірів. Відсутність меланіну в шкірі описують як лейкодермію, а пігменту у волоссі – як лейкотрихію. Місцевим проявом гіпопігментації є вітиліго – безпігментні плями на шкірі (рис. 25). Набута лейкодермія зустрічається при тривалих запальних процесах, травмах, опіках.

Почервоніння шкіри за походженням буває гіперемічним і геморагічним. Гіперемічне почервоніння спостерігається при збиранні великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто буває розлитим. Залежно від характеру процесу, фізико-хімічних властивостей і кількості крові, забарвлення уражених ділянок шкіри може бути інтенсивно-рожевим, червоним, яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним або синювато-червоним. Плямисте гіперемічне почервоніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней. При кропив’янці ділянки почервоніння мають ромбоподібну форму. Гіперемія шкіри нерідко виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з’являється при хворобах, які супроводжуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемічних, здебільшого обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Крововиливи найчастіше з’являються на ділянках тіла з тонкою і ніжною шкірою – на внутрішній поверхні стегна, нижній стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темно-червоними із жовтуватим або зеленуватим відтінком. Такі зміни найчастіше виявляють при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемічного почервоніння від геморагічного має важливе діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлення шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить. Цей метод у ветеринарній практиці часто застосовують, щоб відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запалення (пневмонії) і набряку легень, альвеолярної емфіземи їх, ексудативного плевриту, тиску на легені збільшених органів черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка та метеоризмі кишечнику.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабкого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність помітна на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п’ятачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гребені у птиці, особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, коли він зумовлений місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіології, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її білірубіносинтезувальної та білірубіновидільної функцій, а також при гемолізі еритроцитів, який виникає при піроплазмідозах, лептоспірозі, післяпологовій гемоглобінурії корів, гемолітичній хворобі поросят, інфекційному енцефаломієліті коней. При всіх перерахованих хворобах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну – внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів, порушень його перетворення через ураження гепатоцитів чи виділення із жовчю при механічних перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жовтяниця) .

Вираженість жовтяничного забарвлення шкіри залежить від ступеня білірубінемії. Легка жовтяничність проявляється незначним жовтим забарвленням, значна – лимонно-жовтим. Найбільш помітна жовтяничність на місцях, де шкіра тонка й менше пігментована – внутрішній поверхні вушних раковин, стегна, вимені. Жовтяничність шкіри особливо помітна в собак і котів, значно менше – у великої рогатої худоби, овець і свиней. У тварин інших видів її можна спостерігати лише при дослідженні слизових оболонок.

З інших змін кольору шкіри необхідно відмітити меланоз (від грец. melos, melanos – чорний, темний + osis) – вогнищеве або дифузне відкладання в органах і тканинах пігменту меланіну. Меланоз розвивається внаслідок посиленого утворення меланіну з тирозину і фенілаланіну. Меланін утворюється в меланобластах – клітинах нейрогенної природи базального шару епідермісу та волосяних цибулин. У цитоплазмі меланобластів пігмент відкладається у вигляді зерен і грудок темно-коричневого кольору.

Розрізняють фізіологічний і патологічний меланоз. Фізіологічний меланоз характерний для певних органів (сітківка, райдужна оболонка) і порід худоби (чорно-ряба). Патологічний меланоз є наслідком порушення меланогенезу, який проявляється підвищеним утворенням меланіну та накопиченням його у незвичних місцях. Він може бути природженим або набутим, а за поширенням – вогнищевим або дифузним. Надмірне утворення меланіну в шкірі називається меланодермією (рис. 26), а надмірне відкладання його у волоссі – меланотрихією. Гіперпігментація генетичного походження може проявлятися у вигляді лентиго – обмеженою меланіновою гіперхромією шкіри, яка характеризується утворенням дрібних плоских гіперпігментованих сегментів. Місцева гіперпігментація шкіри спостерігається при доброякісному розростанні меланобластів (меланоми). При розпаді пігментних пухлин розвивається вторинний загальний меланоз.

Еластичність (тургор) шкіри залежить від умісту в ній крові та лімфи і ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри у складку на ділянках тіла з розвиненою шкірною клітковиною: у великої рогатої худоби – у середній третині шиї, а також уздовж шиї, у коней – у тому ж місці, але шкіру в складку збирають упоперек шиї, у свиней – на шиї і грудній клітці, в овець – на спині. У здорових тварин шкіра еластична: зібрана у складки, вона швидко (за 1–2 с) розправляється і набуває попереднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при патології обміну речовин, зневодненні організму внаслідок профузної діареї (диспепсія, гастроентерит, колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, паратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при поліурії (синдром Кушинга, цукровий і нецукровий діабет), значних крововтратах, хронічних захворюваннях, які перебігають із вираженим порушенням травлення, коли зникає підшкірна жирова клітковина й зменшується кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою, нееластичною, погано збирається у складку і повільно (за 4–20 с) розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запаленнях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хронічній екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологістьшкіри залежить від інтенсивності потовиділення та випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому шкіра в них еластична. У таких випадках кажуть, що вона помірно волога. При захворюваннях виявляють сухість (ангідроз) і підвищення вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Сухість шкіри виникає внаслідок зниженого або повного припинення утворення поту. Це явище спостерігається при захворюваннях, які супроводжуються великою втратою води з організму, виснаженні, гарячці, захворюваннях обміну речовин (А-гіповітамінозі, нестачі йоду, кобальту, міді, цинку). При сухій шкірі волосся нещільно прилягає до її поверхні, скуйовджене; шкіра має знижену еластичність. Крім того, при визначенні вологості шкіри звертають увагу на носове дзеркальце у великої рогатої худоби, п’ятачок – у свиней і кінчик носа – у собак і котів. Завжди волога холодна шкіра на цих місцях стає на дотик сухою і теплою, а при тривалому перебігу хвороби на носовому дзеркальці та п’ятачку з’являються тріщини і кірочки.

Гіпергідроз може бути загальним і обмеженим, або місцевим. Загальне потіння частіше спостерігається в коней, рідше – у жуйних і дуже рідко – у тварин інших видів. Воно буває при тяжкій гарячці та задишці, серцевій недостатності, при захворюваннях, що перебігають із сильними болями (”коліки”), міоглобінурії, під час судом. При розриві шлунка або кишок у коней, перитоніті, різкому ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі та агонії виділяється холодний і липкий піт – так званий ”критичний”. Він з’являється також при швидкому зниженні температури і є сприятливою ознакою при захворюваннях, що супроводжуються гарячкою.

Місцеве потіння найчастіше є ознакою механічного ушкодження периферичних нервів, запальних процесів і травм спинного мозку. Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки свідчить про розрив шлунка. Так званий ”кривавий” піт спостерігається при захворюваннях, які супроводжуються явищами геморагічного діатезу. Виникає він унаслідок кровотечі в потові залози, і тому кров виділяється на поверхню шкіри разом із потом.

Запах шкіри є специфічним для кожного виду тварин. У здорових тварин запах шкіри має слабку інтенсивність. Він різко посилюється при незадовільному догляді за шкірою внаслідок розпадання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з’являються запахи, не властиві шкірі: ацетону – при кетозі, сечі – при гострій уремії, що є наслідком недостатності нирок та закупорення уретри сечовими камінцями. Гангренозного (гнильного) запаху шкіра набуває при некробактеріозі, (за нинішньою номенклатурою – фузобактеріозі) та гангренозній формі віспи, а при діареях у новонароджених телят (диспепсія, колібактеріоз) вона має нудотний, солодкуватий запах.

Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних судин, їх кровонаповнення й швидкості кровотоку і неоднакова на різних ділянках тіла. На ділянках, вкритих довгим волоссям (чубчик, грива), у пахвині, на губах, навколо носа, вух, на черепі, де сітка судин густа, температура вища, ніж на відкритих ділянках (бокові поверхні грудей і черева, кінцівки). У зв’язку з нерівномірністю кровопостачання температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла: у коней – до вух, бічних поверхонь грудей і кінцівок; у великої рогатої худоби – до вух, основи рогів, кінцівок або носового дзеркальця; у свиней – до вух, кінцівок, п’ятачка; у собак і котів – до кінчика носа й хвоста. Температура шкіри, виміряна електротермометром із спеціальним датчиком, на симетричних ділянках тіла однакова. При м’язовому напруженні вона підвищується, а з появою поту – знижується.

При патологічному стані може спостерігатися підвищення і зниження температури шкіри, або ж нерівномірний її розподіл. Загальне підвищення температури шкіри відбувається при гарячці, тепловому ударі, хворобах, що супроводжуються різким збудженням і неспокоєм, а місцеве – при запальних процесах у тканинах, вкритих шкірою в ділянці їх розміщення. Загальне зниження температури шкіри виявляється при анеміях, зниженні температури тіла, різкому послабленні серцевої діяльності, післяродовій гіпокальціємії. Місцеве зниження температури шкіри обмежується окремими ділянками шкіри або охоплює значні ділянки при паралічах, застійних набряках (при хворобах серця або нирок), послабленні серцевої діяльності.

Патологічні зміни шкіри та підшкірної клітковини. До них належать порушення цілісності шкіри, збільшення об’єму, шкірні висипи та виразки, сверблячка.

Порушення цілісності шкіри проявляється у формі саден, тріщин, ран, пролежнів і гангрени.

Садна – це неглибокі ушкодження шкіри, які супроводжуються порушенням її сосочкового шару й судин. Вони виникають унаслідок розчухування, ударів, захворювань із приступами сильного болю та неспокою тварин (коліки і ін.) або при хворобах, коли тварини вимушені лежати. Садна локалізуються найчастіше на голові, кінцівках і ділянках тулуба, що виступають, інколи поширюються по всьому тулубу, що спостерігається при сверблячці, спричиненій ектопаразитами або акарозом.

Тріщини шкіри характеризуються лінійними поверхневими або глибокими надривами, які утворюються внаслідок сухості шкіри і втрати нею еластичності. Тріщини бувають поверхневими, коли пошкоджується лише шар епідермісу, і глибокими, якщо вони захоплюють підшкірну клітковину й супроводжуються кровотечею. Тріщини, як правило, виникають у ділянках природних складок шкіри та в місцях вигинів суглобів, де шкіра при пересуванні сильно розтягується. Тріщини в кутках губ розміщуються перпендикулярно до ротової щілини і є ознакою стахіботріотоксикозу.

Рани шкіри виникають при механічному пошкодженні самої шкіри і підшкірної клітковини. При огляді рани звертають увагу на її характер (різана, колота, вогнепальна, проникаюча і т. д.), локалізацію, розмір, форму та стан поверхні.

Пролежні – це глибокі зміни шкіри й підшкірних тканин, які виникають при тривалому лежанні тварин в одному положенні (хвороби кінцівок, остеодистрофія, рахіт, допологове й післяпологове залежування, міоглобінурія коней та інші хвороби). Найчастіше пролежні утворюються в ділянці кісткових виступів – на лопатках, сідничних горбах, стегновому, плечовому та колінному суглобах, ліктьовому горбі, виличному гребені, на ребрах. Досить часто пролежні стають причиною утворення глибоких виразок, розвитку сепсису та загибелі тварин.

Гангрена шкіри – це вологий або сухий некроз шкіри і підшкірних тканин. Некротизована ділянка шкіри стає чорно-бурою, м’якою, вологою або сухою, холодною на дотик і нечутливою. Викликають гангрену ряд інфекцій: некробактеріоз, бешиха, гангренозний дерматит кінцівок у коней, гангренозна віспа в корів та овець. Причиною гангрени шкіри можуть бути кормові інтоксикації – отруєння люпином, картопляною бардою (везикулярний дерматит у корів), гречана і конюшинна хвороби (рис. 27). При отруєнні алкалоїдами ріжків спостерігається суха гангрена кінчиків вух, хвоста, дистальних відділів кінцівок. При зниженні загальної неспецифічної резистентності її може викликати також синьогнійна паличка (рис. 28).

Збільшення об’єму шкіри найчастіше спостерігається на обмежених ділянках, інколи буває розлитим й охоплює значну поверхню тіла. Виникає воно внаслідок нагромадження в підшкірній клітковині транссудату, ексудату, крові, повітря або газів, розростання сполучної тканини та розвитку пухлин. Збільшення об’єму шкіри проявляється у вигляді набряків, емфіземи, товстоногості, флегмон, гематом, лімфоекстравазатів, новоутворень, дерматоспараксії.

Набряк (oedema) – це нагромадження транссудату в позаклітинних тканинних просторах шкіри і підшкірній клітковині. Найчастіше набряки у травоїдних локалізуються в ділянці мошонки, вим’я, нижньої частини черева, підгруддя, міжщелепного простору, у м’ясоїдних – на кінцівках, у нижній частині черева, на статевих органах і голові. Шкіра в місці набряку припухла, гладенька, блискуча, напружена. Характерною ознакою набряку, за яким його легко можна відрізнити від підшкірної емфіземи, є його тістоподібна консистенція.

Залежно від етіології та патогенезу, розрізняють такі види набряків: застійні, ниркові, кахектичні, запальні, токсичні, ангіоневротичні та гормональні.

Застійні набряки виникають унаслідок застою крові у великому колі кровообігу при утрудненому відтіканні її з вен. Вони виникають на більш віддалених від серця ділянках (на кінцівках, статевих органах, вентральній стінці живота). Причиною застійних набряків здебільшого бувають хвороби серця – перикардит, міокардит, міокардіодистрофія, декомпенсовані пороки серця. Особливо характерні набряки в нижній частині підгруддя при травматичному перикардиті у корів (рис. 29). Застійні набряки, як правило, симетричні, розлиті, тістуватої консистенції (при натисканні їх пальцем утворюється ямка), безболісні, без підвищення місцевої температури. За цими ознаками легко диференціюються набряки, що виникають при запальних процесах.

Ниркові набряки виникають при функціональній недостатності нирок унаслідок запалення клубочків і дистрофічних процесів у канальцях. В основі механізму утворення ниркових набряків лежить затримка іонів натрію і води нирками. Однією з причин цього є збільшення продукції альдостерону, який сприяє нагромадженню іонів натрію у тканинах, що у свою чергу утримує в них воду, і антидіуретичного гормону, під дією якого посилюється реабсорбція води і натрію хлориду в ниркових канальцях. Значну роль в утворенні набряків відіграє гіпоальбумінемія, оскільки альбуміни утримують у кров’яному руслі воду, а при хворобах нирок вони виділяються із сечею. Ниркові набряки розвиваються швидше, порівняно із серцевими. Спочатку вони локалізуються в ділянці голови і мають вигляд незначного припухання повік, губів, а в подальшому поширюються на тазові кінцівки, нижню черевну стінку. Такі набряки розлиті, холодні на дотик, водянисто-тістуватої консистенції, безболісні.

Кахектичні набряки розвиваються при хронічних виснажливих захворюваннях (лейкозі і туберкульозі – у великої рогатої худоби, інфекційній анемії – у коней, фасціольозі, диктіокаульозі – в овець), а також унаслідок різкого зменшення в раціоні поживних речовин, зокрема протеїну. При цьому розвивається гіпопротеїнемія – здебільшого за рахунок альбумінів, що призводить до зниження осмотичного тиску крові й переходу плазми в тканини. Локалізуються кахектичні набряки в нижній частині грудної клітки і на череві.

Токсичні набряки виникають через токсичне пошкодження кровоносних судин унаслідок місцевої або загальної дії токсинів.

Ангіоневротичні набряки утворюються внаслідок судинних і трофічних розладів, які супроводжуються підвищенням порозності судин на основі порушення нервової регуляції при паралічах кінцівок.

Гормональний набряк розвивається при гіпотиреозі. За його наявності шкіра стовщена, гладенька, суха, під час натискання на неї пальцем ямка не з’являється, оскільки причиною виникнення припухання і потовщення шкіри є нагромадження в ній самій і в підшкірній основі кислих глікозаміногліканів (гіалуронової кислоти і менше – хондроїтинсульфатів). Надлишок цих сполук змінює колоїдну структуру сполучної тканини, посилює її гідрофільність і зв’язує натрій, що є причиною розвитку слизового набряку шкіри і підшкірної клітковини – мікседеми (рис. 30).

Запальні набряки розвиваються при запаленні шкіри та підшкірної клітковини, що призводить до скупчення ексудату в пошкоджених тканинах. Для запальних набряків характерними є місцеве підвищення температури, болючість, почервоніння непігментованих ділянок шкіри, різке відмежування пошкоджених тканин від здорових. Такі набряки часто є несиметричними. Крім механічних травм, причиною запальних набряків є ряд інфекційних хвороб, зокрема злоякісний набряк, сибірка, геморагічна септицемія (у великої рогатої худоби) та сап, сибірка, інфекційний енцефаломієліт (у коней).

Емфізема – це нагромадження в підшкірній клітковині повітря або газів. Характерними ознаками її є еластична консистенція і крепітація при пальпації. За походженням підшкірна емфізема буває аспіраційною і септичною.

Аспіраційна емфізема виникає внаслідок проникнення в міжтканинний простір підшкірної клітковини повітря із внутрішніх органів або через рани шкіри. Особливо великі емфіземи виникають при розриві легенів (туберкульоз, травми легенів сторонніми предметами, кінцями поламаних ребер), стравоходу, трахеї, шлунка, неправильно виконаному руміноцентезі (проколі рубця). При розриві легенів повітря проникає в міжальвеолярну тканину, до кореня легенів, виходить по пухкій клітковині, що лежить навколо трахеї і стравоходу, із грудної порожнини в підшкірну клітковину. Такі емфіземи розлиті, неболючі, шкіра в ділянках емфіземи холодна, чутливість її збережена, при пальпації шкіри добре відчувається своєрідний хруст або тріск (крепітація), зумовлений пересуванням пухирців повітря в підшкірній основі.

Септична емфізема розвивається при нагромадженні в підшкірній клітковині газів, які утворюються при дії специфічної мікрофлори. Така емфізема у великої рогатої худоби є типовою ознакою емфізематозного карбункула, злоякісного набряку та інших анаеробних інфекцій. На відміну від аспіраційної, септична емфізема обмежена й на початку процесу супроводжується ознаками запалення: болючістю при пальпації, підвищенням температури шкіри в ділянці ушкодження, виділенням червонуватої пінистої рідини неприємного запаху при розрізі. У подальшому шкіра стає сухою, холодною і безболісною.

Товстоногість – це значне потовщення шкіри і підшкірної клітковини внаслідок гіперплазії сполучної тканини. Захворювання зустрічається переважно в поросят. Як правило, уражуються грудні кінцівки, і лише в особливо тяжких випадках – тазові (рис. 31). Щільно натягнута шкіра майже не рухлива. Уражені кінцівки у хворих поросят зігнуті. На розтині виявляють желеподібну інфільтрацію сполучної тканини.

Дерматоспараксія – це спадкове ураження шкіри, яке характеризується її значним розтягуванням. Патологія реєструється у великої рогатої худоби, овець, собак, котів і норок. Шкіра при цьому захворюванні відстає від підшкірної клітковини, і між ними утворюється набряк водянистої консистенції, який має мішкоподібний вигляд (рис. 32). При пальпації і розтягуванні шкіра тягнеться, немов гума, а її товщина у 2–3 рази перевищує здорову. Найменше напруження викликає тріщини шкіри.

Гематома (від грец. haima – кров і oma – пухлина) – це міжтканинний крововилив, спричинений розривом судин із нагромадженням крові в новоутвореній порожнині. Для гематоми характерні флуктуація, припухання, напруженість шкіри, болючість. Через 4–5 днів болючість зникає, у центрі припухлості зберігається флуктуація, у нижній частині виражена фібринозна крепітація.

Лімфоекстравазат – це нагромадження лімфи в новоутвореній порожнині при закритому механічному пошкодженні і розриві лімфатичних судин. Припухання під шкірою виникає через 3–4 дні після нанесення травми, потім вона збільшується, і у великих тварин може набиратися до 8 л лімфи. Нижня частина припухлості мішкоподібно випукла (рис. 33). При натискуванні припухлості внизу рідина вільно переміщується до її верхньої межі. Легенькі удари по її стінці супроводжуються хвилеподібним переміщенням рідини (ундуляція). Крепітація при цьому відсутня. При пункції припухлості виділяється лімфа.

Шкірні висипання (eruptio) – це своєрідні морфологічні зміни шкіри, різноманітні за формою, розміром, кольором та поширенням. Вони часто з’являються на початковій стадії хвороби. Розрізняють первинні і вторинні висипання. Первинні з’являються на нормальній за зовнішнім виглядом шкірі. До них належать плями, вузлики, горбики, пухирці та пухирі.

Плями – це обмежене почервоніння шкіри, яке не виступає над поверхнею шкіри і виникає внаслідок розширення судин (гіперемія) або зменшення їхньої щільності (геморагія). Маленькі круглі почервоніння називають розеолами, а розлиті, що зникають при натискуванні – еритемою (рис. 34). Розеоли утворюються внаслідок розширення дрібних судин і характерні для віспи, еритеми – для бешихи свиней. Геморагічні плями у вигляді маленьких цяток, які виникають унаслідок виходу еритроцитів із судин, звуться петехіями, а більші за розміром – екхімозами. Вони червоного, пізніше буро-червоного і синьо-червоного кольору і не зникають при натискуванні їх пальцем. При злитті окремих петехій утворюються геморагії. Геморагічні висипи з’являються внаслідок діапедезу еритроцитів (тобто, виходу їх за стінки судин) на ділянках тіла з тонкою шкірою (череві, підгрудку, згинальній поверхні суглобів) при чумі свиней, сибірці, геморагічній септицемії.

Вузлик (папула) – це округле блідо-червоне або червоне маленьке (розміром від макового зернятка до горошини) підвищення шкіри, у якому відсутня рідина. Вузлики не розпадаються, не утворюють виразок і загоюються без утворення рубців. Виявляють їх оглядом і пальпацією. Вузлики на шиї, бокових поверхнях грудей і черева спостерігаються при злоякісній катаральній гарячці і чумі, на вим’ї – при віспі великої рогатої худоби, на шкірі губ, щік, навколо носа – при фолікулярному риніті, віспі і контагіозному стоматиті коней.

Горбик– це також щільне підвищення шкіри, як і вузлик, але більших розмірів (від горошини до лісового горіха). На відміну від вузлика, при утворенні горбика уражуються всі шари шкіри, внаслідок чого він може розпадатися з утворенням виразок, а при загоюванні – рубців. Горбики з’являються при туберкульозі та шкірному сапі.

Пухирець (везикула) – це округле або конічне підвищення шкіри розміром з горошину, що утворюється внаслідок відшарування епідермісу й містить серозне випотівання. Серозна рідина прозора, з незначною кількістю лейкоцитів, епітеліальних клітин, інколи – еритроцитів. Пухирці можуть бути світлими, жовтуватими, червонуватими або сірими. Великі пухирці називають пузирем. Пухирці поступово розсмоктуються або розриваються з утворенням ерозій і кірочок, нерідко перетворюються у гноячки. Поява пухирців на шкірі вим’я, міжпальцевої щілини і слизовій оболонці рота є характерною ознакою ящуру жуйних і свиней. Пухирці виникають і при віспі у великої рогатої худоби та коней, але згодом вони перетворюються у гноячки. У людей однією з форм пухирців є оперізувальний лишай. Пухирці розташовуються сегментарно за ходом міжреберних нервів. Розвиток цієї патології супроводжується невралгічним болем.

Гноячок (пустула) являє собою пухирець, наповнений гнійним ексудатом, забарвлений у білуватий, жовтуватий, зеленкуватий, червоно-жовтий або синювато-червоний колір. Спостерігаються гноячки при екземах та захворюваннях сальних залоз, можуть утворюватися і при чумі великої рогатої худоби, контагіозному пустульозному стоматиті коней (переважно на шкірі губ і щік), а також при чумі та віспі свиней (Судаков М.О. із співавт., 1985).

Пухир – це овальне, округле або неправильної форми різко обмежене, щільне підвищення шкіри, яке утворюється внаслідок серозної інфільтрації мальпігієвого шару і має досить великі розміри (від горошини до курячого яйця, а інколи – й більше). Поява пухирів супроводжується сверблячкою. Такий стан спостерігається при кропив’янці у коней. При функціональних розладах нервової системи та органів травлення вони раптово з’являються на поверхні шкіри, а потім швидко зникають.

Вторинні висипання утворюються з первинних при десквамації епідермісу та некрозі або організації тканин. До них належать лусочки, кірки, ерозії.

Лусочки – це ороговілі клітини, які відокремилися від епідермісу внаслідок переродження рогового шару при запальних процесах шкіри. Утворюються вони на місці первинних висипів – плям, папул, везикул і пустул.

Кірка (круста) утворюється на поверхні шкіри при висиханні ексудату або крові, при екземі, ектопаразитах, чумі свиней, віспі, трихофітії та інших хворобах (рис. 35). Кірки, що виникають на місці порушення цілісності шкіри, прикривають пошкоджену ділянку і, як правило, тісно з’єднані із шкірою. Колір їх залежить від рідини, що висихає: при висиханні серозного ексудату кірки мають світло-жовтий колір, гною – зеленкувато-сірий або зеленкувато-жовтий, крові – бурий і навіть чорний.

Ерозії – це порушення цілісності епітеліального шару шкіри. Утворюються вони в результаті механічного впливу на шкіру або відшарування кірочок, які виникли при висиханні ексудату з везикул і пустул. Ерозії мають гладеньке, червоного кольору дно. Загоюються вони швидко і без утворення рубців (рис. 36).

Шкірні виразки утворюються внаслідок глибокого некрозу шкіри, інколи разом із підшкірною клітковиною. Розвиваються при розпаді пустул, абсцесів, актиноміком, ботріоміком, злоякісних пухлин, при глибоких некрозах шкіри внаслідок травм і пролежнів. Особливе діагностичне значення мають виразки при деяких інфекційних хворобах – сапі, туберкульозі, сибірці та ін. (рис. 37). Сапні шкірні виразки локалізуються на кінцівках, боковій поверхні грудей, нижній черевній стінці, губах, навколо носових отворів. Такі виразки глибокі, кратероподібні, із сіро-червоними нерівними краями і салоподібним дном, вкриті гнійним секретом. Загоюються вони повільно, з утворенням характерних променевих або зірчастих рубців. При сибірці утворення виразок пов’язане з відторгненням (відшаруванням) некротизованої частини карбункула.

Шкірні рубці утворюються в результаті заміщення глибоких дефектів шкіри на місці ран, виразок і абсцесів щільною сполучною тканиною. На відміну від звичайної тканини, рубець має білувату блискучу поверхню і щільну консистенцію, не містить залоз, і на ньому не росте волосся.

Шкірна сверблячка виникає при подразненні чутливих нервових шляхів, ураженнях шкіри та слизових оболонок, при деяких внутрішніх незаразних, інфекційних та паразитарних хворобах. Вона є постійним симптомом корости у тварин різних видів (псороптозу, саркоптозу, хоріоптозу, нотоедрозу, отодектозу), гіподерматозу у великої рогатої худоби, який викликають личинки підшкірного овода. У місцях із тонкою шкірою знаходять кліщів-іксодид, які є біологічними переносниками збудників піроплазмідозів, а на шкірі і волосяному покриві, особливо у верхній частині шиї, холки, на підгрудку, біля вух і хвоста, виявляють ектопаразитів – вошей і волосоїдів. При інтенсивному сифункулятозі воші поширюються по всій поверхні шкіри.

Сверблячка навколо носових отворів виникає в овець при подразненні слизової оболонки личинками носоглоткового овода (естроз), навколо ануса в коней – оксіурами. Шкірна сверблячка спостерігається також при хворобах печінки, коли кількість циркулюючих жовчних кислот у крові збільшується, хронічному гломерулонефриті внаслідок порушення виділення залишкового азоту (гіперазотемія), діабеті. Сильна сверблячка розвивається на місці укусу при сказі, хворобі Ауєскі. У хутрових звірів, особливо песців, виникає так зване самопогризання.

Клінічно сверблячка проявляється розчісуванням, розгризанням і лизанням місць, де тварини відчувають свербіння. При сверблячці у вусі тварини трясуть головою, нахиляють її у бік хворого вуха. Якщо у тварин (наприклад, коней, хворих на оксіуроз) сверблячка локалізується в ділянці ануса, вони розчісують об будь-які предмети корінь хвоста. Волосяний покрив на місці сверблячки змочений слиною, зріджений і скуйовджений. Унаслідок розчісування на шкірі з’являються садна, запальні процеси і навіть некроз тканин, а песці при самопогризанні відкушують хвіст, а потім розгризають тазові кінцівки.

Поиск по сайту: