Симптоми і синдроми хвороб

Патологічний процес викликає в організмі порушення функціонального стану окремих органів або морфологічні зміни в них, які відрізняють хвору тварину від здорової. Ці зміни називаютьсимптомами (від грецьк. symptoma – випадок, співпадання), абоознаками хвороби. Ряд авторів не надають значення різниці в термінах “симптом“ і “ознака“. Інші вчені, зокрема А.В. Синьов і В.І. Зайцев, до симптомів хвороби відносять функціональні зміни з явищами динамічного характеру (шуми хлюпання, кашель, гарячка, збільшення частоти пульсу і дихання, хрипи і т.д.), а ознаками називають морфологічні зміни, спричинені хворобливим процесом (набряк, рана, виразка, висипи і т.д.). Досвід показує, що в більшості випадків функціональні та морфологічні зміни називають і симптомами, і ознаками, не розмежовуючи їх.

За методом виявлення всі симптоми поділяють на об’єктивні, суб’єктивні і умовно суб’єктивні. Об’єктивні симптоми лікар ветеринарної медицини виявляє при дослідженні загального стану тварини або окремих систем її організму (наприклад, хрипи, підвищення температури). Суб’єктивні симптоми – це ті, про які повідомляє хвора людина. У тварин відсутній дар мови, і тому в практиці ветеринарної медицини мають місце лише умовно суб’єктивні симптоми. Їх не можна виявити дослідженням тварини, але при спостереженні за нею лікар помічає деякі ознаки, на основі яких він визначає той чи інший стан її. Наприклад, коліки, утруднене ковтання корму свідчать про болючість, розчухування деяких місць – про сверблячку. Досліджуючи тварину, лікар не може відчути біль чи сверблячку у тварини, а тварина не розповість йому про них. Але поводження тварини дає змогу лікарю робити висновки про наявність цих симптомів, які є умовно суб’єктивними.

За локалізацією симптоми поділяються на загальні та місцеві. Загальні симптоми є результатом реакції всього організму (підвищення температури, погіршення апетиту та ін.), а поширення місцевих обмежується патологічним фокусом (наприклад, тупий перкусійний звук над ділянкою запалення легенів).

За значенням для встановлення діагнозу симптоми поділяються на специфічні, або патогномонічні, типові, важливі, або провідні, нетипові, маловажливі, випадкові.

Патогномонічними, або специфічними вважаються такі симптоми, які характерні лише для одного захворювання. Тому природно, що виявлення їх має вирішальне значення для діагностування певної хвороби. Прикладами таких патогномонічних симптомів можуть бути тільця Негрі при сказі, шуми хлюпання при вислуховуванні серця – при перикардиті, стрибаючий пульс – при недостатності клапанів аорти, наявність Васillus anthracis – при сибірці і т. д. На жаль, таких патогномонічних симптомів обмаль.

Типові симптоми – це ті, наявність яких обов’язкова для певної хвороби, але їх, на відміну від патогномонічних, виявляють і при інших хворобах. Наприклад, притуплення перкусійного звуку при крупозній пневмонії вважається типовим симптомом, однак воно може спостерігатися і при інших патологічних процесах у легенях – катаральному запаленні легенів, абсцесі та пухлині легенів. Незважаючи на це, типові симптоми є дуже важливими для встановлення діагнозу.

Кожне захворювання проявляється багатьма симптомами, але один із них або навіть кілька є найбільш важливими, або провідними, оскільки вони є основою розпізнавання хвороби. Наприклад, при травматичному перикардиті в корів виявляють венозний застій, набряки, підвищення температури, збільшення частоти пульсу, зменшення сили тонів, зниження максимального артеріального тиску, зміни габітусу, гіпотонію передшлунків та ін. Однак жоден із цих симптомів не є провідним, оскільки основними (вирішальними) для встановлення діагнозу є шуми тертя та хлюпання, які виявляють при вислуховуванні серця. Саме тому їх і називають важливими, або провідними.

За окремими симптомами лікар може передбачити подальший розвиток хвороби, тобто прогнозувати її завершення. Зважаючи на значимість для прогнозування, розрізняють сприятливі, несприятливі, загрозливі та безнадійні симптоми. Сприятливими симптомами вважають, наприклад, появу апетиту, скорочень рубця при атонії передшлунків, зниження температури тіла до нормальної, тобто ті, які є передвісниками видужання тварини. Несприятливі симптоми свідчать про подальший розвиток патологічного процесу, перехід його в більш тяжку стадію. Загрозливі симптоми – це ті, що можуть призвести до швидкої загибелі тварини, якщо їй не надати кваліфікованої допомоги. Такими є, наприклад, ознаки асфіксії при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка та метеоризмі кишечнику. Безнадійними симптомами вважають такі, при яких тварини не видужують і прогноз є несприятливим: наприклад, виявлення шуму хлюпання в серцевій сумці у корів, що є патогномонічним симптомом для травматичного перикардиту.

При багатьох хворобах окремі симптоми проявляються не ізольовано, а в поєднанні з іншими, у певній послідовності, зумовлюючи та доповнюючи один іншого. Таку групу симптомів називають симптомокомплексом, або синдромом. Наприклад, при запаленні перикарда в корів (перикардиті) у серцевій сумці нагромаджується ексудат, який подразнює рецептори перикарда, що спричинює збільшення частоти пульсу й утруднює роботу серця. При цьому зменшується надходження крові до серця, вона застоюється у великих судинах, що призводить до підвищення венозного тиску, розвитку набряків та зниження максимального артеріального тиску. Ексудат у серцевій сумці зумовлює збільшення перкусійних меж серця, зміну характеру перкусійного звуку, положення тіла в просторі, появу шумів хлюпання і т. д. Усі ці симптоми становлять синдром запалення перикарда.

ДІАГНОЗ

Діагноз (від грецьк. diagnosis – розпізнавання, визначення) – це короткий висновок про суть хвороби та стан хворої тварини, сформульований лікарем на основі даних анамнезу, результатів клінічних і лабораторних досліджень, виражений у нозологічних термінах (від грецьк. nosos – хвороба), передбачених загальноприйнятими класифікаціями і номенклатурами хвороб. Постановка діагнозу хвороби є відповідальним і складним завданням у практичній діяльності лікаря ветеринарної медицини, тому що розпізнання хвороби, як зазначав Я. Мудров, є вже половиною лікування. Діагноз не є чимось закінченим, оскільки захворювання – це не стан, а процес. Тому й діагноз є динамічною категорією, тобто змінюються разом із розвитком хворобливого процесу, з ходом і перебігом захворювання.

Діагноз у своєму історичному розвитку пройшов тривалий шлях становлення – від симптоматичного (кашель, блювота, діарея і т.д.) до патогенетичного. У XVIII ст. у зв’язку з успіхами в анатомії з’явилося прагнення встановити анатомічний діагноз за локалізацією патологічного процесу (гастрит, метрит, мастит і т. д.). У середині XIX ст. переважаючим став патолого-анатомічний діагноз.

Однак і анатомічний, і патолого-анатомічний діагнози не могли задовольнити практику, тому що вони не враховували ні етіології, ні функціональних змін. Наприклад, гастрит, але який ? Гіпоацидний, гіперацидний чи анацидний?

Друга половина XIX ст. була ознаменована бурхливим розвитком мікробіології. Варто згадати хоча б відкриття Р. Кохом збудників сибірки, туберкульозу, холери, щоб зрозуміти ті революційні зміни, які були внесені в діагностику хвороб. У практику медицини і ветеринарії став інтенсивно впроваджуватисьетіологічнийдіагноз (aetiologia, від грецьк. аitia, aetia – причина), який широко застосовують у ветеринарній медицині й донині, особливо при діагностуванні інфекційних та паразитарних хвороб. У цей же період бурхливо розвивалася фізіологія, і в практику широко впроваджувавсяфункціональнийдіагноз (наприклад, гіпоацидний гастрит).

Так поступово в клініці обґрунтовують необхідність повного або розгорнутого діагнозу хвороби, який повинен включати з’ясування таких факторів: а) причини хвороби; б) морфологічний елемент, тобто визначення локалізації процесу, характеру та ступеня морфологічних змін; в) функціональний елемент, тобто визначення ступеня і характеру функціональних розладів, що супроводжують хворобу; г) патогенетичний елемент – урахування механізму розвитку хвороби та специфіки її перебігу залежно від індивідуальних особливостей хворої тварини. Якщо поставлений діагноз не відповідає таким елементам і включає лише один або кілька із них, його називають неповним. Його ще прийнято називатидіагнозом хвороби (diagnosis morbi),оскільки він поставлений на основі об’єктивних симптомів хвороби, які більшою або меншою мірою характерні для усіх хворих тварин (наприклад, катаральна бронхопневмонія).

Діагноз хвороби – це важливий, але лише перший етап у роботі лікаря, тому що в результаті його встановлення ще не відомі всі особливості певного хворого пацієнта, а щоб успішно лікувати, необхідно мати про нього повне уявлення. М.Я. Мудров стверджував, що терапія полягає не в лікуванні хвороби та усуненні її причин, а в лікуванні самого хворого. Ці слова, сказані понад 170 років тому великим російським терапевтом, актуальні й понині. Минуть роки і століття, але людство буде завжди вдячним йому, оскільки лікар зобов’язаний ураховувати всі індивідуальні особливості свого пацієнта, тобто перейти від діагнозу хвороби до діагнозу хвороби у конкретного пацієнта, тобто доіндивідуального діагнозу (diagnosis aegroti). Це можливо лише тоді, коли лікар детально дослідить усі системи організму, проаналізує взаємозв'язок і взаємозумовленість одержаних симптомів, з’ясує причини хвороби і фактори, що призвели до її розвитку. При подібному аналізі може виявитися, що у хворого пацієнта, крім діагнозу основної хвороби, є ще супровідна (супутня) хвороба та ускладнення. Основна хвороба – це та, що має вирішальну роль у житті та продуктивності тварини і вимагає найбільшої уваги і зусиль лікаря для її ліквідації. При спостереженні за перебігом хвороби тварини уявлення лікаря про основну хворобу може змінюватися.

Крім основної хвороби, визначають ускладнення, які виникають залежно від перебігу основної, або супутні хвороби. Ускладнення – це патологічний процес, який є несприятливим відхиленням від типового перебігу хвороби і певною мірою етіологічно, патогенетично і морфологічно зв’язаний з основною хворобою, впливає на її перебіг, а іноді є вирішальним для її прогнозу.

Ускладнення основної хвороби може бути не одиничним, а множинним і розвиватися в логічній послідовності, взаємозумовлено, і не лише в прямому “одночленному“ ланцюзі, а й вибудовуватися у тричленний або багаточленний розгалужений ланцюг. Наприклад, хронічний румініт у молодняку на відгодівлі може ускладнюватися ламінітом і абсцесами печінки. При цьому виникає тричленний синдром: румініт–ламініт–абсцеси печінки. Ламініт у свою чергу ускладнюється некробактеріозом, а абсцеси печінки – ендогенним D-гіповітамінозом. Патологія, яка має окремі спільні етіологічні фактори, патогенетичні механізми та клініко-патолого-морфологічні ознаки, називається поліморбідною, або поліорганною.

Супутні хвороби ні етіологією, ні патогенезом не зв’язані з основним захворюванням. Разом з тим це не означає, що супутня хвороба ніби відокремлена і ніякого впливу на стан хворої тварини не має. Оскільки організм є єдиним цілим, тому цілком зрозуміло, що ніяка навіть помірно виражена хвороба не може бути “безневинною“ для організму хворої тварини. Зважаючи на це, супутні хвороби повинні завжди враховуватися як фоновий патологічний процес.

Інколи у тварини бувають не одна, а дві хвороби, кожна з яких може мати серйозні ускладнення і закінчитися летально. У цих випадках виникають труднощі у визначенні основної хвороби, і тому їх називають конкуруючими.

У господарствах часто виникають масові захворювання з охопленням 70–100 % поголів’я. У таких випадках лікар повинен ставити груповий діагноз і проводити на основі нього групову терапію. Проте навіть у таких випадках він зобов’язаний звертати увагу на окремих тварин, у яких захворювання має тяжчий перебіг (з ускладненнями), ставити індивідуальний діагноз і додатково застосовувати індивідуальну терапію.

За часом розпізнавання хвороби розрізняють ранній і пізній діагноз. Ранній діагноз, поставлений на початку розвитку патологічного процесу, особливо на передклінічній (субклінічній) стадії, забезпечує своєчасне проведення лікувальних і профілактичних заходів. Пізній діагноз ставлять у період найбільшого розвитку патологічного процесу або коли захворювання розпізнаються лише на розтині (секційний діагноз).

За ступенем обгрунтування діагноз може бути: орієнтовним, коли його встановлюють у ході дослідження хворого пацієнта як робочу гіпотезу; попереднім – ставлять після початкового дослідження пацієнта, яке обмежується застосуванням загальноклінічних методів дослідження (він є вихідним для розробки плану подальшого обстеження); заключний – встановлюють після всебічного обстеження хворого пацієнта, у тому числі із застосуванням спеціальних методів дослідження. За ступенем вірогідності діагноз буває точним, помилковим і сумнівним або діагнозом із знаком запитання (ставлять у тяжких для розпізнавання випадках, коли немає впевненості у правильності розпізнавання хвороби). Якщо хвороба закінчилася летально, то для лікаря корисно порівняти прижиттєвий діагноз із патолого-анатомічним.

Поиск по сайту: