ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНого стану ТВАРИНИ

Після реєстрації та збору анамнестичних даних лікар ветеринарної медицини досліджує загальний стан тварини, визначаючи габітус, стан волосяного покриву, шкіри, підшкірної клітковини, видимих слизових оболонок та поверхневих лімфатичних вузлів, вимірює температуру тіла.

Дослідження габітусу

Габітус – це зовнішній вигляд тварини, який включає такі ознаки, як поведінка (загальний стан), положення тварини в просторі, вгодованість, конституція, будова тіла. Він дає змогу відрізнити хвору тварину від здорової.

Загальний стан тварин може бути задовільним, пригніченим і збудженим. Пригнічення – це форма розладу поведінки тварини, яка зустрічається найчастіше і проявляється зниженням або відсутністю рухової активності, реакції на зовнішні подразники. Воно зумовлене патологічними процесами дифузного характеру у корі головного мозку або є наслідком підвищення внутрішньочерепного тиску. Пригнічення може проявлятися в’ялістю (апатією), що є характерним для переважної більшості внутрішніх захворювань, які перебігають зі зниженням основного обміну та інтоксикацією. Більш виражене пригнічення називається сонливістю (ступор,від лат. stupor – заціпеніння, оглушення), яка проявляється пригніченням середнього ступеня, зниженням збудливості, гальмуванням окремих реакцій на подразнення. Тварина більше лежить або стоїть із нахиленою головою та напівзакритими очима, в’яло рухається. Сонливість спостерігається при дії на центральну нервову систему тварин різних токсинів екзогенного та ендогенного походження. Якщо тварина перебуває у стані глибокого (безперервного) сну, з якого її важко вивести, то такий стан називають сопорозним. При ньому збережені корнеальний, ковтальний і больовий рефлекси. Ще тяжчий ступінь пригнічення звуть комою (від грецьк. coma – глибокий сон). Вона характеризується втратою “свідомості”, поверхневих рефлексів і реакції на зовнішні подразники, значним сповільненням і послабленням вегетативних функцій. Кома постерігається при пошкодженні кори великих півкуль головного мозку (запалення, хронічна водянка шлуночків мозку, пухлини, деякі гельмінтози – ценуроз, ехінококоз, післяпологова гіпокальціємія, кетоз, пасовищна тетанія). Кома буває апоплексична (крововилив у головний мозок), гіпоглікемічна, печінкова, уремічна та епілептична.

Протилежну зміну поведінки звуть збудженням, яке характеризується посиленою руховою активністю тварини, нервовістю, агресивністю, страхом і буйством. Збудження зумовлене підвищенням збудливості кори головного мозку при запаленнні мозку, ураженнях мозкової тканини, дії токсинів. Синдром збудження спостерігається, зокрема, при губчастоподібній енцефалопатії великої рогатої худоби та сказі. При енцефалопатії яскраво виражені страх, нервовість, буйство і навіть агресивність. Корови б’ють головою і кінцівками при наближенні людей, тварин чи комах, скрегочуть зубами; подібно до биків, вони гребуть грудними кінцівками і напружують крила носа.

Положення тварини в просторі може бути фізіологічним (природним) – стоячим або лежачим і вимушено лежачим або стоячим. При деяких хворобах тварини приймають неприродні пози або здійснюють вимушені рухи.

Здорові тварини легко змінюють положення свого тіла. Корови часто лежать, як правило, на череві з підігнутими під себе кінцівками, піднімаються повільно. Здорові коні стоять, особливо вдень, лежать на боці, витягнувши кінцівки. При наближенні людини вони відразу ж піднімаються. Свині після приймання корму лежать і майже не реагують на людину.

Вимушено стояче положення тварини спостерігається переважно в коней при виснаженні, правці, плевриті, тяжкому перебігу пневмонії, гострій альвеолярній емфіземі легень, водянці шлуночків головного мозку. При захворюванні на правець коні стоять із широко розставленими кінцівками, витягнутою і піднятою головою, напруженою спиною і високо піднятим хвостом (рис. 15). При тяжкому перебігу гарячки коні стоять з опущеною головою і напівзакритими очима, байдужі до всього навколишнього. У корів вимушено стояче положення спостерігається при травматичному перикардиті: голова в них витягнута вперед, ліктьові суглоби повернені вбік, тазові кінцівки підведені під тулуб, спина згорблена.

Вимушено лежаче положення зустрічається при багатьох хворобах, особливо у дрібних тварин. Свині, як правило, зариваються в підстилку; собаки, коти і хутрові звірі забиваються в який-небудь куток. Корови приймають вимушено лежачу позу при тяжких формах остеодистрофії, післяпологовій гіпокальціємії (післяпологовому парезі; рис. 16), кетозі, інколи – перед отеленням або після нього, телята – при рахіті. При післяпологовому парезі корови лежать, шия в них викривлена, голова лежить на грудній клітці. У коней вимушено лежаче положення буває при міоглобінурії, інфекційному енцефаломієліті, ринопневмонії та травмах мозку.

Вимушено лежаче положення слід відрізняти від природного, коли тварини відмовляються підніматися після приймання корму або тяжкої роботи. У таких випадках необхідно здійснити всі можливі заходи, щоб підняти тварину – покликати, показати смачний корм, погладити по вухах, спині. Якщо ці заходи не дають результатів, то це дає підставу зробити висновок про вимушене лежання тварини.

Неприродні пози є важливими показовими симптомами при багатьох захворюваннях. Вони є досить характерними при травматичному перикардиті, післяпологовому парезі та кетозі в корів. Тварини, хворі на пневмонію або фарингіт, лежать або стоять із витягнутою вперед головою. При захворюванні на лістеріоз у тварин викривлена шия; на паралізованому боці вухо опущене. У коматозному стані тварини лежать на одному боці (рис. 17). Особливо різноманітні вимушені пози бувають у коней при захворюваннях із симптомокомплексом колік. Вони повертають голову і дивляться на черево (рис. 18), немовби обнюхуючи його (поза “спостерігача“), витягують грудні кінцівки вперед, а тазові – назад, і, не змінюючи положення кінцівок, роблять тулубом рухи вперед і назад (поза “маятникоподібного коливання”), при гострому розширенні шлунка та метеоризмі кишечнику вони приймають позу “сидячої або лежачої собаки”, “єгипетського сфінкса“ (тварина при лежанні голову утримує високо). У телят і птахів при В₁-гіповітамінозі спостерігається закидання голови назад (контрактура потилиці) – унаслідок тонічного скорочення м’язів шиї (рис. 19), у курей – перекручування шиї (поза “астронома”). У норок, хворих на гепатоз, спостерігається поза “кобри”.

Вимушені рухи проявляються безцільним блуканням, манежними, валькоподібними та обертальними рухами, рухами вперед і назад. Безцільне блукання характеризується тим, що тварини, похитуючись, переходять із місця на місце, лізуть на стіни, годівниці, зупиняються або змінюють напрям руху. Вони майже не реагують на зовнішні подразники. Такі зміни спостерігаються при ураженні головного мозку та функціональних його порушеннях: при кетозі – у корів, лістеріозі – у молодняку великої рогатої худоби та овець, інфекційному енцефаломієліті – у коней, ценурозі –в овець.

Манежні рухи – це координовані рухи по колу в одному напрямі. Діаметр кола може залишатися незмінним, і тоді тварини рухаються по ньому годинами, в інших випадках діаметр кола поступово зменшується, насамкінець тварина продовжує рухатися навколо однієї кінцівки і раптово падає. Такі рухи з’являються при однобічному ураженні мозочка, заднього відділу зорового горба, середньої частини смугастого тіла.

Обертальні рухи характеризуються рухом тварини навколо однієї з кінцівок, яка є нерухомою віссю. Вони виникають при ураженні мозочка.

Валькоподібні рухи – це повертання тіла тварини, що лежить, навколо поздовжньої осі. Такі рухи можуть обмежуватися напівобертом або повним обертом, а інколи тривають доти, поки не зустрінеться на шляху перепона. Вони виникають у собак, котів і, особливо, в птиці при однобічному ураженні вушного лабіринту та ніжок мозочка.

Рух тварин уперед характеризується невпинним пересуванням їх уперед із піднятою головою. При цьому спостерігається атаксія, інколи – падіння тварини. Такий рух відмічається при локальному ураженні великих півкуль мозку і зорових горбів, сітчатки ока, інфекційному енцефаломієліті та лістеріозі.

Рух назад проявляється закиданням голови назад, сильним скороченням потиличних м’язів і спазмами спинних; тазові кінцівки прогинаються, координація рухів порушена. Спостерігається інколи при інфекційному енцефаломієліті.

Вгодованість тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рівень обміну речовин в організмі та наявність деяких захворювань. Визначають її оглядом і пальпацією за зовнішніми формами тіла, ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини на маклаках, ребрах, у ділянці колінної складки, за об’ємом і пружністю м’язів. Інколи для визначення вгодованості тварину зважують. У великої рогатої худоби розрізняють вищу, середню, нижчу за середню вгодованість та виснаження, у свиней – жирну, добру, задовільну і незадовільну, у коней – добру, задовільну та незадовільну. При добрій вгодованості контурні лінії округлі, кісткові виступи згладжені, підшкірна жирова тканина добре розвинута. При повноцінній годівлі таку вгодованість мають здорові тварини. Вона є свідченням того, що витрати енергії зрівноважуються її надходженням. Якщо процеси асиміляції переважають, то відбувається надмірне відкладання жиру з явищами функціональних порушень, тобто розвивається ожиріння.

При вгодованості нижчій за середню у великої рогатої худоби або незадовільній у коней контури тіла кутасті, кістки, особливо остисті відростки, ребра, маклаки і сідничні горби різко виступають. При виснаженні такі ознаки ще більше виражені; виявляються кісткові виступи і глибокі ямки на голові, западання очних яблук, втягування міжреберних проміжків.

Низька вгодованість тварин спостерігається при недостатній годівлі, відсутності апетиту, порушенні травлення, хронічному перебігу гастроентериту, інфекційних та інвазійних хвороб (паратуберкульоз, туберкульоз, лейкоз, фасціольоз, диктіокаульоз та ін.). Інколи вгодованість хворих тварин знижується дуже швидко й вони стають виснаженими вже за 3–5 днів. Це особливо характерно для молодняку, хворого на діареї будь-якої етіології (колібактеріоз, диспепсія, сальмонельоз, рота- чи коронавірусний ентерит), при сказі, гострому перебігу інфекційної анемії.

Інколи схуднення окремих частин тіла виявляють навіть при добрій загальній вгодованості тварини, що може бути наслідком м’язової атрофії при захворюваннях суглобів, параплегіях.

Конституція– це сукупність анатомо-фізіологічних особливостей організму, яка склалася на спадковій основі та під впливом зовнішнього середовища і визначає функціональні можливості організму, його продуктивність і реактивність. За розвитком мускулатури, кістяка, шкіри і підшкірної клітковини розрізняють ніжну, щільну, грубу та рихлу конституцію.

Тварини з ніжною конституцією мають легкий і досить тонкий кістяк, легку голову, тонку шию, довгі й тонкі кінцівки. Шкіра в них тонка й еластична, м’язи і підшкірна клітковина розвинені недостатньо.

Тварини з грубою конституцією характеризуються добре розвиненими м’язами, грубим і масивним кістяком, товстою шкірою, великою головою; жирова підшкірна тканина розвинена недостатньо.

Тварини із щільною конституцією мають добре окреслені щільні м’язи й суглоби, міцний кістяк, помірно розвинену підшкірну жирову тканину. Шкіра тонка, щільно прилягає. Органи кровообігу, дихання і травлення добре розвинені, з великими функціональними можливостями.

Тварини з рихлою конституцією мають масивну мускулатуру, добре розвинену жирову і сполучну тканину, округлий тулуб, коротку шию, масивну голову та короткі кінцівки. Рухи таких тварин повільні, темперамент флегматичний. Вони також схильні до ожиріння. Стійкість їх проти шкідливого впливу зовнішнього середовища невисока.

Найбільш стійкі проти захворювань тварини із щільною і грубою конституцією, менш стійкі – тварини з ніжною і рихлою конституцією.

Слід зазначити, що чисті типи конституції зустрічаються досить рідко – частіше поєднуються різні типи. Ніжна й щільна конституція спостерігається у великої рогатої худоби молочного напряму, ніжна й рихла – характерна для тварин м’ясних порід.

Будова тіла характеризується ступенем розвитку кістяка і мускулатури. Визначають її оглядом і пальпацією, інколи за допомогою зняття промірів, ураховуючи при цьому породу тварин.

Розрізняють міцну, середню та слабку будову тіла. Міцна будова проявляється добре розвиненим кістяком і м’язами. Такі тварини мають велику голову, коротку шию, широку і глибоку грудну клітку, коротку спину й поперек, широкий круп, міцні кінцівки з масивними м’язами. У них добре розвинені серцево-судинна система, легені, система травлення, підвищена стійкість проти шкідливих факторів зовнішнього середовища. Вони також більш витривалі при захворюваннях. Проте в деяких випадках першими захворюють тварини з доброю вгодованістю і міцною будовою тіла (міоглобінурія, кетоз, післяпологова гіпокальціємія, набрякова хвороба свиней).

Тварини із середньою будовою тіла відзначаються чітким окресленням окремих м’язів плечей, стегон, кінцівок і задовільною вгодованістю. Середню вгодованість мають більшість тварин.

Слабка будова тіла характеризується недостатнім розвитком м’язів і кістяка. У тварин легка й суха голова, довга і тонка шия, вузька грудна клітка, довгі спина, поперек і кінцівки. Такі тварини найбільше схильні до захворювання на туберкульоз, альвеолярну емфізему легень; у молодняку часто виявляють рахіт, пневмонію, сальмонельоз. Собаки із слабкою будовою тіла тяжче хворіють на чуму.

Вивчаючи будову тіла, слід звертати увагу на пропорційність розвитку окремих статей, а в молодняку, крім того, – на відповідність маси тіла віку тварини.

Поиск по сайту: