Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СХЕМА КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ



Спеціаліст ветеринарної медицини при постановці діагнозу повинен провести ретельне клінічне обстеження тварини. Кожний діагностичний прийом від найпростішого до найскладнішого засвоюється завдяки багаторазовому повторенню. Особливо необхідним при клінічному дослідженні є дотримання певної схеми, що дає можливість виявити найменші, на перший погляд, дрібниці, важливі для постановки діагнозу. Нерідко лікарю здається, що одного-двох симптомів достатньо для постановки діагнозу, але при детальнішому дослідженні виявляються інші симптоми, які доповнюють й уточнюють діагноз.

Клінічне дослідження тварин проводять за такою с х е м о ю:

1. Попереднє знайомство з хворою твариною: а) реєстрація тварини; б) збір анамнезу

2. Власне дослідження (стан хворої тварини на початку спостереження за нею – status praesens)

2.1. Дослідження загального стану

2.1.1. Визначення габітусу тварини

2.1.2. Дослідження волосяного покриву, шкіри, її похідних та підшкірної клітковини

2.1.3. Дослідження видимих слизових оболонок

2.1.4. Дослідження поверхневих лімфатичних вузлів

2.1.5. Вимірювання температури тіла

2.2. Дослідження окремих органів і систем

2.2.1. Дослідження серцево-судинної системи

2.2.2. Дослідження дихальної системи

2.2.3. Дослідження системи травлення

2.2.4. Дослідження печінки

2.2.5. Дослідження сечово-статевої системи

2.2.6. Дослідження нервової системи

2.2.7. Дослідження системи крові

2.2.8. Дослідження імунної системи

2.2.9. Дослідження органів ендокринної системи

2.2.10. Дослідження обміну речовин

3. Додаткові дослідження (електрокардіографія, рентгенологічне, біохімічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне та ін.).

Попереднє знайомство із хворою твариною полягає в її реєстрації та зборі анамнезу. Реєстрацію тварини проводять на основі даних опитування власника або обслуговуючого персоналу, пред’явлених документів, а також результатів огляду тварини. Мета реєстрації – одержати найповніший опис всіх індивідуальних особливостей тварини, які дають змогу легко розпізнати її серед подібних при лікуванні. Реєстрація необхідна для обліку кількості прийнятих хворих тварин, обліку використаних медикаментів і є юридичним документом при різних суперечливих ситуаціях. Реєстрацію тварин проводять у “Журналі хворих тварин“, індивідуальних диспансерних картках чи історіях хвороби. У них записують дату надходження тварини до лікувального закладу, прізвище її власника (адреса, колективне підприємство, доглядач, оператор і т.д.); вид, стать, кличку або інвентарний номер тварини; вік, масу тіла, породу, масть, забарвлення (для хутрових звірів), ознаки.

Вид тварини важливо зазначати у зв’язку тим, що спеціалісту ветеринарної медицини доводиться мати справу з тваринами різних видів. При цьому необхідно враховувати специфіку різних захворювань, властивих для кожного виду тварин. Наприклад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфізематозний карбункул, травматичний ретикулоперикардит – у великої рогатої худоби; бешиха – у свиней; брадзот – у овець. Крім того, існує багато захворювань, спільних для сільськогосподарських тварин різних видів (сибірка, сказ, лептоспіроз, лістеріоз, бруцельоз, туберкульоз). Вид тварин необхідно враховувати також при лікуванні, тому що деякі з них мають підвищену чутливість до окремих препаратів. Реєструють загальний вид тварини. Наприклад, коні, велика чи дрібна рогата худоба, свині і т. д.

Урахування статі тварин також має діагностичне значення. По-перше, існують хвороби, властиві лише одній статі; по-друге, самки, особливо корови, частіше хворіють і тяжче переносять окремі хвороби; по-третє, вагітність тварин викликає зміни деяких фізіологічних показників, потребує обережного поводження з ними. Урахування вагітності важливе також при лікуванні тварин.

Стать реєструють по-різному. Якщо мова йде про коней, то зазначають – кобила це, жеребець чи мерин, у великої рогатої худоби – теличка, нетель, корова, бичок, бик або віл. У свинарстві розрізняють свинку, свиноматку, кнурця та кнура. У собак можна записувати простіше – самка або самець, сука або пес. Щодо всіх дрібних тварин і птахів слід використовувати “самка“ і “самець“, хоча в господарствах утримують курей і півнів, качок і селезнів, гусок і гусаків і т. д.

Кличка або інвентарний номер необхідні як при реєстрації хворих, так і при масових діагностичних дослідженнях клінічно здорових тварин (наприклад, алергічному, серологічному, гельмінтологічному, біохімічному) та при описі щеплених проти окремих інфекційних хвороб. Нині в Україні впроваджується нумерація тварин за допомогою електронних мікрочипів.

Урахування віку тварин також має певне діагностичне значення. Наприклад, колібактеріоз зустрічається у телят лише в перші дні життя, а сальмонельоз, як правило, – у телят старших 10-денного віку. Вірусний (трансмісивний) гастроентерит свиней найважче перебігає у поросят-сисунів. Вік ураховують або зі слів власника тварини, або визначають по зубах, а в жуйних – ще й по рогах. Масу тварини важливо знати для оцінки ступеня розвитку тварини (гіпо- чи нормотрофік), відповідності її вікові (нормально розвинена чи відстала в рості тварина). Крім того, багато препаратів дозують із розрахунку на 1 кг маси тіла.

Сприйнятливість тварин до різних хвороб значною мірою зумовлюється породою. Наприклад, паралітична міоглобінурія зустрічається найчастіше в породистих скакових коней, а “гра язиком“ – у великої рогатої худоби симентальської породи. Корови чорно-рябої породи більш сприйнятливі до гемобластозу, порівняно із симентальською, а молодняк першої при аналогічних умовах годівлі значно частіше хворіє на гнійний гепатит, ніж молодняк сименталів. Якщо тварина безпородна, то записують, яка це порода – місцева, поліпшена симентальською, голштинською чи іншими породами.

Масть тварин має значення для їх розпізнавання, постановки діагнозу, оскільки вона інколи зумовлює схильність їх до певних захворювань. Наприклад, при отруєнні кормами, що діють фотодинамічно (гречка, конюшина), ураження шкіри виявляють лише на безпігментних ділянках.

Масть у тварин буває різною. Коні, наприклад, бувають гнідими, а корови – червоними, хоча візуально їхні масті не різняться між собою. Мастей у коней більше десяти (сірі, сірі в гречку, сірі в яблука, гніді, темно-гніді, вороні, булані та ін.). У великої рогатої худоби, овець, свиней і тварин інших видів мастей мало.

До відмітин відносять місця на шкірі, які особливо відрізняються від загального волосяного покриву. У коней, наприклад, може бути “стрілка“, яка характеризується вузькою смужкою білого волосся на лобно-носовій ділянці, а якщо смужка набагато ширша за “стрілку“, тоді говорять про “лисину“. Якщо на лобі є невеликий острівець білого волосся, то його називають “зіркою“. Відмітини в коней бувають ще й на кінцівках у вигляді “шкарпеток“ і “панчіх“. Перші характеризуються білими ділянками кінцівок від вінчика до карпальних або плюсневих суглобів; другі – до ліктя або скакального суглоба. На череві, грудній стінці, попереку й крупі відмітини можуть зустрічатися у вигляді білих острівців різної форми та величини. В інших тварин відмітини зустрічаються рідше. У дрібних тварин можуть бути “родимки“ – безволосі або вкриті волоссям іншої масті.

Анамнез (від грецьк. anamnesis – пригадування, спогад) – це сукупність усіх відомостей про хвору тварину зі слів власника або обслуговуючого персоналу.

Ретельно зібраний і глибоко проаналізований анамнез у деяких випадках має вирішальне значення для постановки діагнозу. Тому поширеною є думка, що добре зібраний анамнез становить половину поставленого діагнозу. Ще в XVII ст. один із видатних італійських лікарів і вчених O. Baglivi говорив: “Qui bene indagat, bene diagnoscit“ (Хто добре розпитує, той добре діагностує).

Питання обслуговуючому персоналу чи власнику тварини слід ставити у зрозумілій для них формі з тим, щоб вони давали вичерпну відповідь. Звичайно, відповідаючи на запитання, власники тварини чи обслуговуючий персонал вносять багато суб’єктивного, а якщо вони є винними у виникненні хвороби чи загибелі тварини, то дають свідомо неправильні відомості. Лікар ветеринарної медицини, володіючи клінічним досвідом і вмінням розбиратися в ситуації, порівнює одержані при зборі анамнезу дані з результатами клінічного, і, можливо, лабораторного дослідження й на основі зіставлення цих даних робить висновок про вірогідність анамнезу.

Анамнез складається з двох частин. Перша з них – це анамнез про життя тварини – anamnesis vitae (грецьк. vita – життя). Вона включає дані до захворювання тварини. Друга частина – анамнез про хворобу тварини – anamnesis morbi (грецьк. morbus – хвороба) охоплює період від моменту захворювання тварини.

Anamnesis vitae містить дані про умови утримання й догляду за твариною, якість кормів, годівлю і водопій, використання тварини в господарстві, походження її та інші дані, які допомагають у постановці діагнозу.

При з’ясуванні умов утримання лікар розпитує про приміщення, якість підлоги, вентиляції, покрівлю, освітлення, наявність підстилки, методи прибирання гною. У випадку захворювання тазових кінцівок необхідно знати довжину стійла і кут його нахилу. У спеціалістів – лікарів та зооінженерів – з’ясовують деякі параметри мікроклімату: температуру в приміщеннях, концентрацію шкідливих газів, освітленість, швидкість руху повітря, мікробну забрудненість, наявність родильних відділень, профілакторіїв, їхню місткість. Важливо також розпитати про моціон тварин (пасивний він чи активний, систематичний чи періодичний), особливо в тих випадках, коли в господарстві є хворі тварини з порушенням мінерального обміну, при затриманні посліду, тяжких родах, передпологовому залежуванні, атонії передшлунків та інших хворобах.

Збираючи дані про годівлю, слід уточнити загальну забезпеченість господарства кормами, їхній фізичний стан і хімічний склад – за результатами лабораторного аналізу кормів. Лікаря повинні цікавити умови зберігання кормів і санітарний стан кормосховищ, водойм, води для пиття, спосіб напування (автонапувалки чи ручне подавання води), якість води. Це особливо важливо знати, оскільки забруднена вода може бути джерелом різних інфекційних, паразитарних та незаразних хвороб, а та, що містить надлишок солей кальцію і магнію, може спричинити сечокам’яну хворобу.

Крім зазначеного вище, слід проаналізувати збалансованість раціонів за поживними і біологічно активними речовинами, визначити вміст їх в 1 кг сухої речовини, структуру раціону. Аналіз годівлі високопродуктивних тварин проводять з урахуванням деталізованих норм годівлі великої рогатої худоби за 24, свиней – 27, овець – 19 показниками. Доцільно з’ясувати технологію підготовки кормів, додавання преміксів, режим годівлі, умови зберігання кормів, розпорядок дня, випасання тварин і стан пасовищ.

Аналіз годівлі тварин має надзвичайно важливе значення, оскільки нестача, а в деяких випадках і надлишок поживних та біологічно активних речовин у раціонах тварин є причиною багатьох хвороб: кетозу, гіповітамінозів, мікроелементозів, остеодистрофії, неплідності, ембріональної загибелі, народження слабкого приплоду, низької стійкості тварин проти інфекційних та інвазійних захворювань. Особливу групу захворювань становлять кормові отруєння, пов'язані з наявністю в деяких видах кормів мікотоксинів, отруйних і шкідливих речовин та нагромадженням їх при порушенні агротехніки вирощування, технології заготівлі, зберігання і підготовки до згодовування.

У постановці діагнозу важливо також враховувати походження тварини: доморощена вона чи куплена, якщо куплена, то коли і де. Так можна з’ясувати інколи виникнення таких хвороб, які в цьому регіоні ніколи не зустрічалися. Особливо важливим є з’ясування господарств-постачальників для спеціалізованих комплексів, куди надходять тварини для вирощування і відгодівлі. Завезення молодняку з різним імунним фоном, транспортування, переміщення його та порушення мікроклімату зумовлюють масове поширення гострих респіраторних хвороб. Нині багато племінних тварин завозяться в Україну з-за кордону (Данії, Голландії, Німеччини, Канади), де є свої особливості ведення тваринництва. Тому лікар ветеринарної медицини повинен ураховувати ці аспекти, а також транспортування тварин, їх адаптацію до нових умов. На виникнення і розвиток окремих хвороб впливають експлуатація тварин, їх продуктивність, термін вагітності, перебіг родів, стан новонародженого і т. д. Наприклад, аборти трихомонозної етіології бувають у корів на 2–3-му місяці вагітності, а бруцельозної – на 5–8-му. Емфізема в коней виникає після важкої роботи, а міоглобінурія – також після роботи, але лише в тих тварин, які тривалий час відпочивали. Тому ця хвороба й одержала назву “святкова“.

Необхідно також з’ясувати епізоотичну ситуацію в господарстві чи регіоні, строки проведення щеплення і різних діагностичних досліджень та їх результати, оскільки така інформація є, безумовно, важливою для встановлення діагнозу хвороби.

Аnamnesis morbi– це дані про розвиток хвороби від її початку до часу дослідження тварини. В анамнезі хвороби необхідно з’ясувати дату виникнення захворювання та початкові прояви її, обставини, при яких вона виникла (робота, випасання, відпочинок, корми, які згодовували безпосередньо перед хворобою, різкі зміни у згодовуванні кормів, закуплені корми чи заготовлені в цьому господарстві, перегрупування тварин, введення нових тварин у технологічну групу, поява гризунів чи інших сторонніх тварин на фермі). Одержані дані дають уявлення про тривалість хвороби та її причини. Слід також розпитати про хвороби, які перенесла тварина раніше, оскільки деякі з них можуть повторюватися кілька разів (наприклад, післяпологова гіпокальціємія); з’ясувати перші симптоми захворювання та ті, що з’явилися в подальшому (втома, набряки, зниження продуктивності та апетиту, жуйка, лизуха, салівація, порушення акту дефекації, коліки, кашель, витікання з носа); наявність інших хворих тварин на фермі з подібними симптомами. Зазначені дані особливо необхідні для постановки діагнозу при отруєннях та інфекційних захворюваннях, а також для визначення тактики лікаря при наданні терапевтичної допомоги. Слід також розпитати про лікарську допомогу тварині: хто лікував, які препарати застосовували, спосіб введення, лікувальну ефективність їх. Це має важливе значення у ветеринарній деонтології, оскільки попереднє втручання могло призвести до тяжких і часто непоправних для здоров’я тварини наслідків, наприклад до розривів родових шляхів при наданні акушерської допомоги. Збираючи анамнестичні дані, лікар повинен одночасно здійснювати загальний огляд тварини, що змушує його ставити її власникові додаткові запитання для з’ясування виявлених змін. Хоча розпитування проводиться за певною загальноприйнятою схемою, слід не забувати про індивідуальний підхід до кожної хворої тварини і ставити додаткові цілеспрямовані запитання з метою уточнення відомостей. Під час розмови з власником тварини лікар не повинен проявляти поспіх, а уважно і терпляче вислухати його розповідь, залишивши всі інші справи й зосередивши увагу на хворому пацієнті. Запитання до власника тварини мають бути добре обдуманими, чіткими, простими, стислими і зрозумілими. Лікар не повинен допускати грубих жартів, має бути ввічливим і тактовним, зважувати кожне своє слово. Під час розмови лікар добрим словом повинен намагатися заспокоїти власника тварини. Недарма народна мудрість говорить: слово лікує, але слово й ранить.

Історія хвороби

Історія хвороби – це офіційний документ, який складають на кожну хвору тварину, що перебуває на стаціонарному лікуванні, а також на хворих високоцінних племінних тварин в елеверах і племінних господарствах. Історія хвороби має такі розділи: а) реєстрація хворої тварини; б) анамнез; в) стан хворої тварини в день надходження її в клініку – status praesens (у розділ записують дані об’єктивного дослідження. На основі результатів дослідження хворої тварини в бланк записують попередній діагноз, а пізніше – заключний); г) перебіг хвороби і лікування, де послідовно записують дані клінічних досліджень, результати аналізів, методи лікування, дієту, режим утримання; різні консультації; закінчення хвороби; д) епікриз (від грецьк. ерicrisis – міркування), або короткий кінцевий висновок лікаря про особливості хвороби й результати проведеного лікування. В епікризі повинні знайти місце такі питання: індивідуальний діагноз і його обгрунтування, етіологія та особливості патогенезу захворювання у хворої тварини; особливості перебігу хвороби, ефективність проведеного лікування, стан хворої тварини на момент її виписування, подальший режим утримання та експлуатації, а також лікування, якщо в цьому є необхідність; рекомендації власнику чи господарству щодо запобігання цьому захворюванню серед інших тварин.

При летальному завершенні хвороби порівнюють дані клінічного та патолого-анатомічного досліджень.

Закінчується історія хвороби підписом лікаря ветеринарної медицини або куратора і датою її повного оформлення.

Розділ 4




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.