Методи рентгенологічного дослідження

Усі методи рентгенологічного дослідження базуються на законі ослаблення енергії рентгенівських променів. При проходженні через досліджуваний об’єкт пучок їх поглинається і розсіюється середовищем. Величина ослаблення інтенсивності випромінювання визначається атомним номером елементів середовища, щільністю і товщиною об’єкта та його окремих ділянок. Отже, ступінь ослаблення рентгенівського пучка променів, які проходять через різні тканини й органи тварини, неоднакова. Тому різні ділянки екрана або плівки опромінюються з різною інтенсивністю. Чим більше променів пройде через орган, тим слабша його тінь на екрані, і, навпаки, чим сильніше орган поглинав рентгенівське випромінювання, тим інтенсивніша його тінь.

Рентгенівське зображення складається з багатьох тіней і просвітлень. Тому на екрані відображаються не тільки контури об’єкта, але і його внутрішня структура. Кожний рентгенівський промінь зустрічає, проходячи через об’єкт, величезну кількість його матеріальних точок, які проектуються на одну площину плівки чи екрана. Накладаючись одна на одну, ці проекції дають складну сумарну площинну картину рентгенівського зображення.

Ветеринарна медицина має два основні класичні методи рентгенівського дослідження – рентгеноскопію (просвічування) і рентгенографію (виготовлення знімків).

Рентгеноскопія (просвічування) – це метод рентгенодіагностики патологічних змін в органах і тканинах за тіньовою картиною на флуоресціюючому екрані в момент дії рентгенівського випромінювання.

Для одержання видимого зображення досліджуваних ділянок тіла використовують спеціальні екрани. На білий картон розміром 30´40 см з одного боку нанесено шар флуоресціюючої речовини (платино-ціанистий барій, вольфрамово-кислий кальцій, цинк-кадмій сульфат та ін.), яка світиться (флуоресціює) жовтувато-зеленуватим світлом під дією рентгенівських променів. Яскравість свічення екрана залежить від інтенсивності і “твердості“ рентгенівського випромінювання.

Для захисту від механічних ушкоджень і забруднення флуоресціюючої поверхні екран поміщають у металеву рамку зі склом із свинцевим еквівалентом 1–1,5 мм. Це скло є водночас засобом захисту рентгенолога від рентгенівських променів. У неробочий час екран закривають шторкою із чорної щільної тканини.

Яскравість свічення екрана значно слабша за денне світло, тому просвічування проводять у добре затемненому приміщенні. Перед початком дослідження рентгенолог повинен кілька хвилин побути в темноті, щоб підготувати зір для кращого сприйняття тіней на екрані. При неможливості затемнити приміщення користуються криптоскопом.

Тварину для дослідження розміщують між трубкою і екраном. Трубку встановлюють так, щоб вихідне вікно для рентгенівських променів було спрямоване в бік досліджуваної ділянки тіла тварини та екрана. Тіньова картина рентгенівського зображення, крім фізико-хімічних властивостей досліджуваного об’єкта, залежить від просторового розташування рентгенівської трубки, об’єкта дослідження та екрана, а також напряму центрального пучка рентгенівських променів. Для кращого тіньового зображення на екрані центральний пучок променів направляють перпендикулярно до площини екрана. Відстань від трубки до екрана становить 60–65 см. При такій відстані конус променів освітлює практично весь екран розміром 30´40 см. Із збільшенням відстані між об’єктом та екраном збільшується й зображення, і тінь його стає значно більшою за дійсні розміри, але менш щільною і чіткою. Тому при просвічуванні екран слід розмістити впритул до тіла.

Рентгенівські апарати дозволяють просвічувати всі ділянки тіла дрібних тварин. У великих тварин для просвічування доступними є голова, шия та грудна клітка. Ділянки тазу, стегна і плеча для просвічування недоступні.

Просвічування окремих ділянок тіла здійснюють переважно у природному стоячому положенні тварини при спрямуванні рентгенівських променів справа наліво або зліва направо, а дрібних тварин – з боку спини або черева. Вибір сторони залежить від локалізації патологічного процесу з урахуванням того, що уражений бік має знаходитись ближче до екрана.

Режим роботи рентгенівського апарата при просвічуванні залежить від його типу та товщини об’єкта дослідження. “Твердість“ рентгенівських променів для дослідження дрібних тварин може становити 50–65 кВ при інтенсивності 3–4 мА, для великих – відповідно 60–80 кВ і 4–5 мА.

При дії рентгенівських променів на екрані одержують світлове зображення у вигляді тіней різної інтенсивності. Повітря в порожнинах тіла та суглобові хрящі практично прозорі для рентгенівських променів, а м’язи, сухожилля, паренхіматозні органи і кишечник затримують промені більшою мірою. Найбільше променів поглинають кісткова тканина та сторонні металеві предмети.

При рентгенівському дослідженні ділянок тіла з різною щільністю тканин створюються природні умови для диференціації тіньової картини рентгенівського рисунка цієї ділянки. Якщо досліджуваний орган має однакову щільність із сусідніми, то практично неможливо розрізнити межі одних від інших. Так, при просвічуванні черевної порожнини на екрані одержують однорідну тінь. Щоб зробити досліджуваний орган видимим, у порожнину тіла чи органа вводять різні штучні контрастні речовини з малою (повітря, кисень, вуглекислий газ) або великою атомною масою (розчини солей важких металів). Перші поглинають рентгенівські промені меншою мірою, ніж органи і тканини, що створює на екрані необхідну для дослідження контрастність. За розмірами, контурами та формою органа чи тканин, заповнених газом, можна визначити стан нормальної або патологічно зміненої ділянки. Використання атмосферного повітря не викликає ускладнень в організмі, оскільки воно досить швидко розсмоктується. Повітря для контрастування можна вводити у шлунок, черевну порожнину, сечовий міхур, порожнини суглобів, сухожильні піхви та слизові сумки.

Високоатомні контрастні речовини активніше поглинають рентгенівські промені і більш чітко виділяються на загальному світлому фоні суміжних із досліджуваним органом тканин у вигляді темної ділянки з добре вираженою межею. Це дозволяє визначити наявність не лише морфологічних, а й функціональних змін у досліджуваному органі. Використовуючи рентгеноскопію, можна стежити за положенням, формою та роботою окремих внутрішніх органів у динаміці. Для цього використовують такі контрастні речовини, як барію сульфат (для дослідження шлунково-кишкового каналу), калію бромід (сечового міхура, вим’я), урографін (для урографії), йодоліпол, пропімтодон (трахеї, бронхів, матки), кардіотраст (судин, серця і вим’я), тріомбраст і йодамід (кровоносних судин, серця, нирок, сечових шляхів), білігност і білімін (жовчний міхур, жовчні та сечові шляхи) та ін.

Використовуючи рентгеноскопію, можна визначити такі зміни, які не виявляються іншими методами. Просвічування, як метод дослідження, дозволяє стежити за роботою окремих внутрішніх органів (легенів, серця, кишечнику, суглобів) у динаміці і без прояву неприємних відчуттів.

Недоліками методу є робота в затемненому приміщенні, перебування лікаря-рентгенолога і пацієнта під час дослідження в зоні підвищеної радіації, відсутність об’єктивного документа, який підтверджує діагноз та ін. Тому в більшості випадків рентгенологічного дослідження перевага надається рентгенографії.

Рентгенографія (виготовлення рентгенівських знімків) – це метод рентгенологічного дослідження, при якому за допомогою рентгенівського випромінювання на світлочутливому матеріалі (як правило, рентгенівській плівці) одержують фіксоване негативне зображення досліджуваного об’єкта – рентгенограму. Для одержання рентгенівського знімка замість просвічуючого екрана необхідно мати рентгенівську плівку, рентгенівські касети, підсилювальні екрани та хімікалії для приготування розчинів проявника і фіксажу плівки. На відміну від просвічування, рентгенографія виконується без затемнення рентгенівського кабінету.

Рентгенівська плівка дуже чутлива до видимого світла. З обох сторін вона має світлочутливий шар, який складається з кристалів бромистого срібла в желатині. Основою плівки є целулоїдна пластинка. Виготовляють плівки стандартних розмірів: 13´18, 18´24, 24´30, 30´40 см. Оскільки плівка чутлива до видимого світла, тому всі маніпуляції з нею проводять при темно-червоному ліхтарі.

Для захисту плівки від дії видимого світла випускають спеціальні рентгенівські касети. З метою зменшення експозиції при рентгенівських знімках застосовують парні підсилювальні екрани (передній і задній), які вкладають до рентгенівської касети відповідного розміру. Сучасні підсилювальні екрани підвищують світлову дію на плівку в середньому у 20 разів, скорочуючи час експозиції з 10–20 до 0,5–1 секунди і менше.

Щоб зробити знімок, потрібно відповідним чином установити рентгенівську трубку, об’єкт і заряджену касету. Їхнє взаєморозміщення має бути таке ж, як і при просвічуванні, тільки замість екрана до досліджуваної ділянки щільно прикладають переднім боком касету. З протилежного боку вихідним вікном до об’єкта встановлюють рентгенівську трубку – таким чином, щоб конус променів повністю охоплював необхідну ділянку тіла тварини. Важливо, щоб у момент рентгенографії касета й об’єкт були непорушні. Перед зніманням на пульті управління встановлюють відповідну робочу напругу, експозицію та фокусну відстань.

Знімки однієї й тієї ж ділянки роблять у двох взаємно перпендикулярних проекціях: кінцівки – у передній і боковій; голову, шию, грудну клітку та черевну порожнину – у боковій і зверху вниз або знизу вверх. У великих тварин рентгенографію грудної клітки й органів черевної порожнини роблять лише в боковій проекції.

При знімку рентгенівські промені, пройшовши через тіло й передню стінку касети, діють на двосторонню рентгенівську плівку, викликаючи відповідні зміни у світлочутливих шарах. Ці зміни мають прихований характер. Щоб одержане зображення стало видимим, плівку необхідно певним чином обробити в розчинах проявника і фіксажу. Рецепти цих розчинів додають до кожної коробки рентгенівських плівок. Після проявлення та фіксування плівку старанно промивають (не менше 15–20 хв) і сушать.

Отримана рентгенограма являє собою негатив, тобто світлі ділянки, що на екрані світлі при рентгеноскопії, на плівці є темними, і – навпаки. Позитивне зображення з рентгенограми можна отримати, зробивши відбиток на фотопапір або іншу плівку.

Розглядати і вивчати рентгенограми краще всього в розсіяному світлі на негатоскопі. Якісна рентгенограма повинна бути достатньо прозорою і мати чіткий контрастний рисунок, де можна відрізнити частини тіла чи органа, одну тканину від іншої (з патологічними змінами).

Основними рентгеноморфологічними симптомами у всіх випадках рентгенодіагностики є затемнення і просвітлення. При цьому необхідно пам’ятати, що: а) рентгенограма є площинним зображенням об’ємних співвідношень знятого органа, тому необхідно вміти “оживляти” знімок; б) рентгенограму слід розглядати як прижиттєвий патолого-анатомічний препарат; в) вивчати рентгенограму потрібно за певною схемою: спочатку визначити орган, а потім перейти до деталізації.

Використання методу рентгенографії дозволяє проводити дослідження в незатемненому приміщенні, визначати ступінь активності патологічного процесу і реакцію прилеглих тканин, завдавати меншого променевого навантаження як лікарю, так і пацієнту завдяки короткій експозиції, одержувати об’єктивний документ рентгеноморфологічних змін у досліджуваному органі, вивчати динаміку патологічного процесу, порівнюючи його з повторними знімками.

До недоліків цього методу дослідження слід віднести те, що він не дозволяє розглядати рентгенофункціональні зміни органів у русі, є більш затратним і менш продуктивним у часі.

Флюорографія – це метод фотографування тіньового зображення досліджуваного об'єкта з екрана на малоформатну фотоплівку – 24´24 або 32´32 мм. Сучасна крупнокадрова флюорографія з розміром кадра 70´70 і 100´100 мм за якістю зображення наближається до рентгенографії. Використовують флюорографічні установки, обладнані фотокамерами із спеціальними світлопосилювальними об’єктивами. Обов’язковою умовою одержання флюорограми є узгоджена робота рентгенівської трубки і фотокамери. Метод має ряд переваг. Так, порівняно з рентгеноскопією, він дозволяє найбільш повно виявити ранні форми різних хвороб, мати об’єктивну документацію, значно зменшити несприятливий вплив опромінення на рентгенолога та пацієнта, скоротити виробничі витрати і час на дослідження, забезпечити високу пропускну здатність.

Зважаючи на високу ефективність та економічність методу флюорографічної діагностики, розроблено ветеринарний крупнокадровий рентгенофлюорографічний апарат “Флюветар-1” (12–Ф–6).

Рентгенофотометрія (порівняльна рентгенографія) – це метод кількісного визначення вмісту мінеральних речовин у кістковій тканині тварин шляхом порівняння тіньового зображення щільності досліджуваної ділянки кістки з еталоном. Метод грунтується на властивості кістки поглинати рентгенівські промені залежно від щільності тканин. Еталон являє собою кістковий клин (рис. 10) довжиною 100 мм, шириною в основі 12 мм, у верхній площині – 8 мм. Висота клина на одному кінці – 25 мм, на другому – 0,2 мм. Клин поділено на 10 секторів, у кожному з яких відомий уміст мінеральних речовин, виражений у мг на 1 мм².

Рентгенофотометрію застосовують для ранньої діагностики порушення мінерально-вітамінного обміну у високопродуктивних тварин. Для деяких кісток установлені нормативи умісту мінеральних речовин: у верхівці кісткової основи рогу – 15–24 мг/мм², тілі п’ятого хвостового хребця – 15–21, верхній третині п’ясткової кістки – 29–32 мг/мм².

Для одержання тіньових зображень досліджувану кістку й еталон рентгенографують одночасно на одну плівку. Після відповідної обробки експонованої плівки на рентгенограмі одержують тіньове відображення кістки та еталона. Потім на негатоскопі їх порівнюють за різною оптичною щільністю тіньового зображення до співпадання. За точкою, що співпала з еталоном, визначають уміст мінеральних речовин.

Залежно від визначеної щільності кісток, розрізняють 3 ступеня кісткової дистрофії: слабкий – уміст мінеральних речовин становить 14–10 мг/мм², середній – 9–5 і сильний – 4–1 мг/мм². Цей метод рентгенодіагностики дозволяє швидко й досить точно визначити мінеральну недостатність, коли клінічні ознаки ще не виражені, а також здійснювати контроль за дією лікарських засобів на кісткове депо.

Томографія – це метод пошарової рентгенографії. При звичайній рентгенографії дрібні деталі структури, розміщені в глибині досліджуваного об’єкта, немовби маскуються. Для їх виявлення застосовують пошарове дослідження – томографію. Дослідження проводять на рентгенапаратах, обладнаних томографічними приставками. Основна суть томографії полягає в узгодженому переміщенні двох із трьох компонентів, які беруть участь у знімку: фокус рентгенівської трубки і касета з плівкою (рис. 11) переміщуються в протилежних напрямах відносно нерухомого досліджуваного об’єкта. Зміщуючи вісь обертання на 1–2 см, послідовно одержують серію рентгенограм, на яких найбільш чітко відображені деталі, розміщені в площині на глибині осі обертання, де рентгенівські промені приходять через одну й ту ж точку. Вище і нижче розміщені шари тіла чи органа дають розпливчастий малоструктурний фон.

Радіографія (електрорентгенографія, ксерорадіографія) – це процес “сухого” одержання рентгенівського зображення, який базується на здатності напівпровідника із селену під впливом рентгенівських променів змінювати фотопровідність. Рентгенівське зображення контактним шляхом переноситься із селенової пластини на папір, де й фіксується. Радіографія проводиться звичайними рентгенодіагностичними апаратами. Різниця лише в тому, що рентгенівське зображення одержують на звичайному папері. Рентгенографія включає три додаткові етапи: електризацію селенової пластини, перенесення зображення на папір й очистку селенової пластини від проявляючого порошку перед повторним її експонуванням. Порівняно зі звичайними методами, при радіографії тривалість виготовлення знімка скорочується до 2–3 хв, а на кожній пластині можна одержати 1–2 тис. знімків, що значно дешевше за вартість рентгенівської плівки.

Поиск по сайту: