І філософського погляду на світ

Відомо, що світогляд містить у собі не все знання про природу, а найбільш загальні уявлення про неї, внаслідок чого вчені виділяють у природничих науках такі елементи, які є проміжними етапами на шляху формування світогляду: картину світу, ідею, стиль мислення, парадигму.

Світогляд не зводиться до картини світу, але водночас без відповідної картини світу не існує. Картина світу є синтезованим, цілісним представленням про природу на даному етапі розвитку наукового знання. У ній синтезовані результати конкретних наук зі знаннями світоглядного характеру. У процесі навчання, а потім практичної діяльності фахівцям доводиться постійно зіштовхуватися з мінімізацією й актуалізацією, згортанням і розгортанням інформації, упредметненням і розпредметненням знань. Ці процедури пов'язані з формуванням і використанням наукової картини світу, що є одним з елементів світогляду.

Філософія пізнання

Методологічною основою виокремлення локальних картин світу є здійснений Ф.Енгельсом поділ основних форм руху матерії. При цьому синтез фізичної, хімічної та біологічної картин дає природничонаукову картину природи. У минулі століття, коли основний розвиток одержувала фізика, природничонаукова картина природи і фізична картина природи найчастіше ототожнювались. Сьогодні хімія і біологія переконливо показали свою самостійність і фундаментальність. Не випадково, наприклад, термін «хімічна картина природи» останнім часом набуває дедалі більших прав громадянства. Ототожнення ж рядом авторів природничонаукової і фізичної картини природи вже не має під собою підстав, є рецидивом уявлень минулих століть.

Окремі представники природничих наук бачать світоглядну функцію своєї науки лише в тому, що в ній виявляються ті чи ті філософські твердження. Такий погляд на світогляд є застарілим, він був притаманний тому часові, коли тільки філософія була здатна давати справді синтетичне знання, а тому ототожнювалася зі світоглядом у цілому. Зараз філософія відмовилася від претензії бути «наукою наук», а конкретні науки перейшли від збирання й аналізу емпіричного матеріалу до теоретичного синтезу знання й тому здобули власне світоглядне обличчя. Хоча у формуванні наукової картини світу бере участь філософське знання, сама ця картина виробляється насамперед натуралістами. Причому останні здатні спантеличити філософів, змусити їх внести істотні корективи в загальний світогляд. Так, новітні космічні дослідження показали, що поширені з XVI століття уявлення про значне поширення життя у Всесвіті хибні, що життя на Землі є унікальним явищем [1]. Це, безперечно, внесе корективи у традиційні уявлення філософів про життя убік більш відповідального до нього ставлення.

Загальнонаукова картина світу це гранична форма систематизації теоретичного знання. Вона являє собою вищий щабель в ієрархії форм наукового знання. Двома найважливішими її складниками є природничонаукова картина природи і соціальна картина світу. Загальна наукова картина світу не може бути розроблена без урахування специфіки соціальної форми руху матерії. Останнім часом дістала обґрунтування картина суспільного життя як найважливішого елемента наукової картини світу. Дослідники відзначають, що без включення соціальної картини світу загальну картину світу побудувати неможливо. Соціальна форма руху

Розділ 1

не просто локальний фрагмент, а своєрідний універсальний інтегратор усього попереднього. Уявлення про соціальну картину світу тісно пов'язане з перетворюючою діяльністю людини, зі змінами, які вносить у природний світ техносфера, штучні матеріали, індустрія культурних цінностей. Природничонаукові знання включаються при цьому в «знятому» вигляді, пропущені крізь призму оцінного ставлення людини до світу. Це ж стосується й комплексу соціально-гуманітарних наук, досягнення яких також включаються у світогляд не в безпосередньому вигляді, а крізь призму загальнолюдських, національних, соціально-класових і особистісних позицій і інтересів людей. Переоформлені у такий спосіб елементи наукового знання входять у світогляд не роз'єднано, а в інтегрованому вигляді, як частки єдиного сплаву світосприймання в цілому. Саме із цього випливає першорядне значення філософії у формуванні наукового світогляду, адже філософія в силу специфіки свого предмета є наукою узагальнюючого, синтезуючого досягнення різних видів людського пізнання, що робить її квінтесенцією всієї духовної культури людства.

Світоглядна культура пов'язана, з одного боку, із засвоєнням досягнень, традицій минулого, з іншого боку – з новаторським, творчим їхнім застосуванням, що особливо важливо в наш багатошаровий, бурхливий час. З обумовленості світогляду виробничими відносинами, формою власності випливає, що в міру посилення диференціації суспільства в ньому варто очікувати появу якісно нових світоглядних типів. Якщо раніше говорили про єдиний, марксистсько-ленінський світогляд, то зараз усвідомлюється множинність його типів, які існують у нашому суспільстві. І такий підхід є єдино науковим, якщо під науковістю розуміти об'єктивно-правильне відображення насправді існуючого різноманіття.

Ця розмаїтість, ця світоглядна свобода мають свій справжній смисл тільки в тому випадку, коли вони не приводять до винищувальної війни локальних (національних, класових, релігійних) світоглядів, а є основою побудови цілісного світогляду, що поєднує людський рід спільною відповідальністю.

Для розв'язання цього завдання найважливіше методологічне значення мають ідеї найвидатнішого ученого-енциклопедиста В.І. Вернадського. Ще в юнацькому віці, запитуючи себе в щоденнику, навіщо потрібно виробляти в собі світогляд, Вернадський записав: «Для ясного усвідомлення гуманістичної природи науки, що працює для підняття й поліпшення людства; щоб не замикатись

Філософія пізнання

у вузькому колі своєї спеціальності, тому що коли губиться світогляд, губиться найвище осмислене задоволення, що доставляється наукою; для діяльнісно-перетворюючого ставлення до світу, суспільства, в якому ти живеш і яке рухаєш до свого ідеалу, щоб і ти сам, і інші після тебе досягли найвищого щастя» [2].

Вивчаючи історію науки, Вернадський писав, що науковий світогляд змінюється згодом, він не є чимось незмінним. Тому тільки частина пануючих нині ідей може перейти в майбутнє, інша ж частина буде вироблена ходом часу окремими людьми або групами, які стоять, як правило, осторонь від пануючого світогляду. Тому істина нерідко більшою мірою відкрита єретикам, ніж ортодоксальним представникам наукової думки.

Вернадський добре бачив нетотожність понять «науковий світогляд» і «наукова істина», адже тільки частина пануючого світогляду становить істинне знання, інша частина може бути фікцією. Оскільки більш істинне пізнання окремих учених або навіть цілих груп не береться до уваги пануючим світоглядом, остільки світогляд будь-якої епохи, як правило, не відображає повністю наукову істину свого часу. Так, наприклад, Птолемеєве уявлення про Всесвіт входило до складу наукового світогляду певної епохи, у той час як багато істинних наукових теорій тривалий час відкидалися науковим співтовариством. Щоб істина була зрозуміла сучасниками, одній кришталевій ясності й стрункості, строгого доведення ще недостатньо. Потрібен збіг часто цілком виняткових сприятливих умов, потрібна тривала робота, яка бере до уваги настрій і звички мислячих людей науки. Адже науковий світогляд – складне і своєрідне вираження суспільної психології [3]. (Тут Вернадським влучно схоплена певна подібність наукового і буденного світогляду: тому і тому властиві елементи неістинного знання, там і там існують психологічні стереотипи, які перешкоджають засвоєнню нових істин).

Разом із тим Вернадський ясно бачив нерозривний діалектичний взаємозв'язок наукового світогляду і наукової істини: «Для наукового розвитку необхідне визнання повної свободи особи, особистого духу, тому що тільки за цієї умови може один науковий світогляд змінитись іншим, який створюється вільною, незалежною роботою особистості. З іншого боку, науковий світогляд – це той світогляд, який виробляє та розвиває наукову істину, тобто такого роду незалежну від особистості частину знання, що є долею всього людства без відмінності рас, племен і часів» [3].

Розділ 1

Дуже важливим, хоча й не усвідомленим до кінця нашим часом є твердження Вернадського про те, що будь-яка одна наука не має сил виробити світогляд, для цього необхідно використовувати досвід інших сторін духовного життя людства: «У загальному ми не знаємо науки, а отже, наукового світогляду, поза одноразовим існуванням інших сфер людської діяльності; і оскільки ми можемо судити зі спостереження про розвиток і зростання науки, всі ці сторони людської душі необхідні для її розвитку, є тим живильним середовищем звідки вона черпає життєві сили, тією атмосферою, в якій іде наукова діяльність». Тут особливо він виділяє важливість союзу філософії і природознавства, виступаючи рішуче проти спроб замінити філософію наукою: «... іноді доводиться чути, що роль філософського світогляду і навіть творча й живильна роль філософії для людства скінченна й у майбутньому повинна бути замінена наукою... Ніколи не спостерігали ми дотепер в історії людства науки без філософії, і, вивчаючи історію наукового мислення, бачимо, що філософські концепції та філософські ідеї входять як необхідний, всепроникаючий науку елемент за всіх часів її існування» [3].

Ці ідеї В. І. Вернадського – найважливіші методологічні настанови, які повинні бути використані при формуванні особистості, яка прагне знань. Вони підтверджують справедливість судження колишнього «наукового єретика», що багато важливих істин зароджуються поза стовповою дорогою ортодоксальної наукової думки.

Поиск по сайту: