Структура прикладної політології 21 страница

Вирішення будь-якого конфлікту, в т. ч. і політичного, може відбуватися через його призупинення (згоду на при­пинення дій, які завдають шкоди іншій стороні); досяг­нення домовленості щодо конкретних спірних питань; виявлення та ліквідацію причин, які породили конфлікт; цілковите примирення сторін.

Форми вирішення політичних конфліктів

Вирішення політичних конфліктів може відбуватись на основі суттєвого, але не повного узгодження інтересів і позицій сторін — компромісу (взаємних поступок між представниками різних інтересів і думок); взаємовигі­дного примирення — консенсусу (врахування думок кожної із сторін, визначення в їхніх позиціях спільного, що здатне їх об'єднати); перетворення протистояння і протиборства на конструктивну взаємодію — співробіт­ництва (послаблення чи припинення виснажливої бо­ротьби, зосередження уваги і концентрація сил на розв'язання важливих проблем). Воно може бути повним або неповним. Як стверджує американський дослідник К. Мітчел, політичний конфлікт вважається повністю вирішеним, якщо проблема зникає з порядку денного; рішення схвалюються і сприймаються всіма сторонами конфлікту на рівні еліт і на рівні мас; домовленості й угоди є самодостатніми (не залежать від третьої сторони і не потребують її підтримки); домовленості й угоди роз­глядаються всіма сторонами як чесні та справедливі; рі­шення мають консенсусний характер; учасники прийма­ють домовленості й угоди добровільно, без будь-якого ти­ску ззовні. В усіх інших випадках конфлікт вважається вирішеним не повністю.

Виробити одну теоретичну модель управління політич­ним конфліктом неможливо, оскільки існує безліч його ти-

регулювання політичних конфліктів 269

пів імодифікацій. Тому основним завданням конфліктоло-гівє вивчення досвіду вирішення політичних конфліктів, дотримання правил їх врегулювання, максимальне поєд­нання теорії з практикою.

Запитання. Завдання

X. Вкажіть основні принципи, яких треба дотримуватися при про­веденні конфліктологічної експертизи.

2. Якими якостями і повноваженнями повинен бути наділений по­середник, щоб успішно провести переговори між конфліктуючими сторонами?

3. Проаналізуйте будь-який існуючий конфлікт між владою та опо­зицією. Визначте всі сторони конфлікту, причини його виникнення, методи врегулювання та можливу форму розв'язання.

4. Запропонуйте шляхи врегулювання відомого міжнародного по­літичного конфлікту на основі його детального аналізу.

5. Обгрунтуйте поняття «страйк», «заколот», «демарш», «перево­рот». Поясніть різницю між цими явищами.

6. Охарактеризуйте політичні засоби подолання конфліктів.

7. Поясніть механізм застосування консенсусу як засобу подолан­ня політичних конфліктів.

8. Проаналізуйте основні типи конфліктів у сучасній Україні.

9. З'ясуйте характер і засоби прогнозування демократичних кон­фліктів.

10. Запропонуйте власний варіант подолання міжнаціонального
конфлікту, застосувавши конкретний приклад з історії пострадянсько­
го розвитку.

Література

Валевський 0. Л., Ішмуратов А. Т. Політичний конфлікт в сучас­ній Україні. — К., 1997.

Гірник А. М. Методика конфліктологічної експертизи ситуації у ре­гіоні // Конфліктологічна експертиза: теорія і методика. — К., 2002. — Вип. 3.

Гірник А. М. Конфліктологічна експертиза: від мистецтва до тех­нології // Соціальна психологія. — 2004. — № 2.

Гірник А., Бобро А. Конфлікти: структура, ескалація, залагоджен­ня. — К., 2003.

Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, ди­намика (теоретико-методологический анализ). — М., 2000.

Дойч М. Разрешение конфликта (Конструктивные и деструктив­ные процессы) // Социально-политический журнал. — 1997. — № 1.

270 Прикладні політичні технології

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта: Россия на путях пре­одоления кризиса: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. — 2-е изд., доп. — М., 1995.

Коваленко Б. В., Пирогов А. И., Рыжов О. А.Политическая кон­фликтология: Уч. пособие. — М., 2002.

Конфликтыв современной России (проблемы анализа и регули­рования) / Под ред. Е. К. Степанова. — М., 1999.

Лебедева М. М.Политическое урегулирование конфликтов: под­ходы, решения, технологии. — М., 1997.

Пойченко А. М., Ребкало В. А., Хворостяний О. І.Конфлікт у полі­тичному житті сучасної України: теорія і технологія розв'язання: Навч. посіб. — К., 1997.

Чумиков А. Н.Социально-политический конфликт: теоретические и прикладные аспекты. — М., 1993.

Фельдман Д. М.Политология конфликта. — М., 1998.

Фишер Р., Юри У.Путь к согласию, или Переговоры без пораже­ния. — М., 1992.

Юрженко Л. В.Міжнародні локальні конфлікти як об'єкт соціаль­но-політичного прогнозування // Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика. Тези Третьої Міжнародної науково-практичної конфе­ренції / За ред. М. І. Пірен, А. М. Зельницького та ін. — 17—20 трав­ня 1995 року. — К. — Чернівці, 1995.

2.5. Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики

У політичній сфері важливу роль відіграє правильно сформований імідж лідерів організацій, рухів тощо. Адже уявлення про суб'єктів політики формуються не на підста­ві безпосередніх контактів, а на основі символічних уяв­лень у межах суспільних комунікацій. Вибудовується воно внаслідок злиття уявлень суб'єкта політики про себе і за­фіксованих засобами масової комунікації думок про нього.

Формування іміджу політичних акторів

Поняття «імідж» запозичене політологією в економіч­ній сфері. Вперше розглянув його в 60-ті роки XX ст. Д. Огілві у своїх обґрунтуваннях теорії іміджу, основна ідея якої полягає в тому, що для успішної реалізації това­ру необхідне не лише інформування про специфічні його функціональні якості, а й наділення привабливим для ці­льової аудиторії ореолом, тобто позитивним образом. Вда­ло розроблений імідж сприяє впізнаванню товару на рин-

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 271

ку, виокремленню його серед функціональних аналогів, є авторитетним аргументом на користь його придбання. В сучасній маркетинговій практиці активно використову­ється імідж, що вибудовується навколо ідей унікальності товару (послуги), його здатності задовольняти певні потре­би, позбавляти від проблем, народжувати мрії.

Політичний імідж — образ суб'єкта політики, який цілеспрямова­но формується пропагандою, модою, забобонами, традиціями з метою стимулювання необхідних реакцій на нього, здійснення емоційно-психологічного впливу на певних осіб.

Образ суб'єкта політики формується переважно при­родним шляхом, а імідж значною мірою є штучним утво­ренням. Політичний імідж несе узагальнену і спрощену ін­формацію не лише про реальні, а й про уявні особливості політичної свідомості та поведінки організації, лідера. Це відбувається внаслідок закріплення в суспільній свідомо­сті певної оцінки чеснот і недоліків суб'єкта політики, що змушує його діяти відповідно до суспільних очікувань. Тому політичний імідж є соціально зумовленим, можли­вим тільки в суспільстві. Його суб'єктами можуть бути лю­дина (лідер) або політична організація (партія). Загальні характеристики іміджу залежать не лише від об'єкта, а й від особливостей (цінностей, норм, традицій, установок тощо) конкретного суспільства, його політичної та партій­ної систем, специфіки розвитку політичних відносин і про­цесів, у яких він формується. Політичний імідж зумовлює характер подальшого сприйняття об'єкта особами, що за­своїли його; фіксує стійке ставлення до суб'єкта (функція соціального оцінювання); є підставою для суб'єктивного вибору адекватної моделі поведінки (стимулювальна, регу­лятивна функції).

Сприйняття іміджу реалізується на таких рівнях:

а) самоімідж («дзеркальний» імідж) — сприйняття
суб'єктом власного Я, засноване на минулому досвіді та
відповідних самооцінках;

б) транслювальний імідж — думка людей про сприй­
няття суб'єкта. Чим ближче вона до самоіміджу, тим впев­
неніше почувається його суб'єкт;

в) імідж, що сприймається, — бачення суб'єкта інши­
ми. Відмінності між іміджем, що сприймається, й імі­
джем, що подається, означають, що суб'єкт неправильно
себе подає або неправильно спозиційований.

На цій підставі прийнято розрізняти імідж ідеальний, До якого слід прагнути, і реальний, що існує насправді. По-

272 Прикладні політичні технології

єднанням їх займаються іміджмейкери — фахівці, що про­фесійно розробляють для замовника імідж-комплекс (зачі­ску, стиль, логотип, форму поведінки, гасла тощо).

У буденних умовах імідж об'єктів формується в масо­вій, індивідуальній свідомості стихійно; в політичній практиці, особливо при підготовці до виборів і під час ви­борчої кампанії, його конструюють свідомо, маючи на меті позитивну реакцію виборців на якості, програму дії полі­тичного суб'єкта, що поширюються із застосуванням полі­тичних технологій.

У сучасній політології домінують онтологічний, антро­пологічний, ціннісний та етичний підходи щодо розуміння політичного іміджу.

Представники онтологічного підходу (С. Голдмен, В. Бе-бик, Л. Невзлін) вважають, що політичний імідж далеко не завжди повністю й адекватно відображає реальний об'єкт; він обов'язково повинен містити ознаки, за якими об'єкт ідентифікують, виокремлюють серед подібних, бути стій­ким, наділеним силою інерції; реципієнти добудовують його відповідно до їх психологічних особливостей, очікувань.

У контексті антропологічного підходу (К. Єгорова-Гантман, Дж. Скотт, П. Бірд, Е. Семпсон, Г. Почепцов, П. Гуревич, В. Шепель, Л. Браун, Є. Блажнов, Б. Красов-ський, Т. Чередниченко) політичний імідж пов'язаний із самопрезентацією, самопредставленням, управлінням враженнями тощо, тобто він має рольовий характер. Тому завдання іміджмейкерів полягає у впливі на зовнішній ви­гляд замовника, здійсненні тренінгу його вербальної і не­вербально! поведінки. Антропологічне трактування полі­тичного іміджу фіксує важливі специфічні властивості пер­соніфікованих об'єктів політичного світу, обмежує його притаманними людині властивостями, залишаючи поза увагою політичні інститути та ідеологічні конструкції.

Представники ціннісного підходу (Б. Брюс, Ж. Сегела, О. Феофанов, І. Недяк, І. Терлецька, А. Цуладзе) переко­нують, що політичний імідж має штучний, символічний характер, не враховуючи, що він є інтегрованим феноме­ном, який створює цілісний образ об'єкта. На їх думку, імідж — певний символічний образ сприйняття явища, об'єкта; його формування полягає в політичній персоналі-зації політичного діяча. У межах ціннісного підходу було сформовано комунікативне розуміння іміджу (комуніка­тивної одиниці, яка ідеально відповідає вимогам комуні­кативного простору).

Політичний імідж є багатофакторним феноменом, ос­кільки вплив на людину, який зумовлює певне сприйнят-

Політичнийімідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 273

_ТЯ суб'єктів політики, здійснюється декількома каналами, та й сама людина оперує багатошаровими структурами, кожна з яких може окремо співіснувати у сприйнятті. Вод­ночас він не є багатофакторним феноменом, оскільки у сві­домості людини формується своєрідне позитивне або нега­тивне цілісне уявлення.

^ За переконаннями представників етичного підходу, імідж повинен мати певну моральну спрямованість, ос­кільки він є своєрідною «другою натурою», яка, регулярно проявляючись, стає справжньою сутністю індивіда.

Отже, особливості політичного іміджу як складного і багатофакторного феномену необхідно враховувати як суб'єктам політичного процесу, так і фахівцям-політоло-гам, які займаються його створенням, коригуванням, по­ширенням у суспільстві та окремих спільнотах.

Імідж політичного лідера

як суспільно-політичний феномен

На основі вчинків, участі в певних політичних подіях формується імідж політика. Створюється він у масовій сві­домості цілеспрямовано або стихійно. Як правило, ство­рення іміджу політичного лідера відбувається цілком сві­домо і цілеспрямовано. У політичній практиці утвердили­ся такі типи іміджів політичних лідерів:

1)лідери-вожді, які визначають для своїх прихильни­ків цілі, напрями діяльності, ведуть за собою. їх характе­ризують цілісне, персоніфіковане власне бачення дійсно­сті, яскраві, привабливі особистісні якості;

2) лідери-комівояжери (служителі), які уважно ста­вляться до людей, прагнуть допомогти їм, переконують, Що саме вони можуть розв'язати їхні проблеми;

3)лідери-маріонетки («гендлярі»), які переконують людей, різноманітними способами, «купуючи» їхні симпа­тії та відповідні дії;

4)лідери-«пожежники», дії яких зазвичай залежать від нагальних вимог політичної ситуації.

Імідж політика ніколи не відображає всіх його яко­рей, а створює найоптимальніший для обраної ним ролі образ в конкретній соціально-політичній ситуації. При Цьому він виконує такі функції:

— здобуття симпатій, довіри й уваги електорату, під-*Иіцення їх активності на виборах;

274 Прикладні політичні технології

— інформування виборців у сприятливому для політи­ка ракурсі з усіх важливих для нього питань (зміст перед­виборної платформи, основні теми кампанії, важливі полі­тичні події, здійснені відповідно до її програми);

— нейтралізація заходів опонентів.

Імідж політика (набуття ним рольової позиції політич­ного лідера) найчастіше характеризують його зовнішність, манера спілкування, стиль публічних виступів, характер­ні особливості поведінки, біографії, ступінь прагнення до влади. Не менш важливі й конструктивні параметри імі­джу політика: ідеологічний тип (політичне обличчя, полі­тична позиція тощо); особистісні риси (реальні чи уда­вані); соціальні ролі (соціальний статус, соціальне похо­дження); прізвисько, псевдонім. Суттєве значення мають і функціональні параметри: мова (лексика, стиль, інтонація висловлювань); зовнішня атрибутика (одяг, зачіска, оку­ляри, автомобіль та ін.); невербальна комунікація (міміка, пантоміміка, жестикуляція) тощо.

Під час конструювання і сприйняття іміджу політич­ного лідера особливу роль відіграють:

а) особистісні характеристики політика (фізичні, пси­
хофізіологічні особливості, характер, тип особистості, ін­
дивідуальний стиль прийняття рішень тощо). У кожного
політичного лідера вони різні — майже не підлягають змі­
нам. Однак оскільки спілкування лідера з прихильниками
опосередковується ЗМІ, небажані персональні якості та
риси можуть бути приховані від них;

б) соціальні характеристики (статус лідера пов'язаний
з офіційною позицією, походженням, статками, зв'язками
із соціальними групами, чиї інтереси він репрезентує і
чиєю підтримкою користується, з опонентами). Соціальна
належність визначає норми і цінності політика;

в) символічне навантаження (лідери стають символами
певних ідеологій політичного напряму).

Крім персональних і соціальних характеристик, імідж політика є втіленням соціальних очікувань і можливих (оприлюднених) пріоритетів його дій у разі перемоги на виборах, що втілюється у партійно-ідеологічній платфор­мі, політичному курсі тощо.

За твердженням С. Фаєра («Прийоми стратегії і такти­ки передвиборної боротьби»), на формування іміджу полі­тичного лідера впливають:

— морально-етичні якості, які мають першочергове значення в умовах кризи довіри виборця до влади (чес­ність, непідкупність, принциповість, загострене почуття

Політичнийімідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 275

справедливості, відповідальність, рішучість у відстоюван­ні інтересів виборців);

— компетентність, ділові якості (знання соціально-по­літичної ситуації в країні та потреб виборців; здатність виокремити головне, наявність досвіду управління, вмін­ня донести до свідомості мас свої ідеї і пропозиції);

— «пробивні якості» (знання особливостей роботи дер­жавних установ, демонстрація наполегливості в досягнен­ні цілей, лідерські якості — уміння згуртовувати і вести за собою);

— зовнішні дані (особиста привабливість, солідність).

Кожному комплексу якостей можна протиставити про­тилежні якості, які нерідко шукають і знаходять у політи­ка суперники, а іноді йому їх приписують.

Сприйняття громадянами іміджу політичного лідера суттєво позначається на результатах виборів, оскільки здебільшого вони реагують на імідж, а не на особистість, бо 99% із них не контактують з конкретним політиком. Базо­вим елементом структури іміджу політика вважають від­повідний прототип, що існує у масовій політичній свідомо­сті. Цей прототип є критерієм оцінювання суб'єктів полі­тики, способом збереження і передавання поширених у суспільстві політичних уявлень і цінностей. Джерелом формування прототипів у політичній сфері є діяльність ви­датних політиків минулого, соціальні та економічні цінно­сті суспільства, традиції його політичної культури, діяль­ність ЗМІ, міфи, легенди тощо. Внаслідок цього стандарти оцінювання політичних лідерів можуть бути як пошире­ними, загальновизнаними в суспільстві, так і пов'язаними з їх неординарними якостями.

На психологічному рівні образ політика, як правило, відповідає одному з образів-архетипів — історично сформо­ваних символічних структур, з якими асоціюють значущі Для певних спільнот цінності. У масовій та індивідуальній свідомості досить привабливими є такі образи-архетипи:

а) «мудрець» (володіє таємними знаннями);

б) «воїн-захисник» («добрий молодець»);

в) «добрий цар-годувальник»;

г) «слуга народу» (борець за справедливість).

Кожен із архетипів по-різному сприймається й оціню­ються виборцями, формує відповідні очікування. Вони по-Різному спонукають виборця до участі в політичному дій­стві. Для політтехнолога головне, щоб образ політика де­монстрував якості, які б давали змогу ідентифікувати його ³ одним із архетипів. Наприклад, «добрий цар» завжди бо-

276Прикладні політичні технології

реться із царем-ненависником, помічниками якого є злий міністр, «баба-яга», зла цариця. Народ пасивно співчуває йому, однак реально допомогти не може, бо поневолений. На допомогу йому приходять магічні сили, завдяки чому він перемагає, а народ тріумфує. При реалізації цього ар­хетипу зосереджуються зусилля на емоційній причетності виборців до кандидата, який поборює консервативні, не­стерпні для людей номенклатурні твердині.

«Добрий молодець» — лідер, який разом із соратника­ми (однопартійцями) бореться зі злом.

Політик, який прагне успіху, повинен мати у своїй біо­графії життєві епізоди, які відповідали б уявленням ви­борця про «доброго молодця», «мудреця» тощо. У будь-якому разі його біографія і логіка поведінки повинні бути подані через призму органічно найближчого йому, обрано­го ним конкретного архетипу як універсальної інтерпрета-ційної схеми. Не менш важливо, щоб політик вірив у за­пропоновані ним інтерпретацію подій, сценарій майбут­нього, свою роль у них, тобто в свою місію. Чим сильніша віра політика в себе, тим легше й охочіше люди включа­ються в політичну гру на його боці, маючи переконання, що саме від його активності й масової підтримки його зу­силь залежить доля суспільства. За таких умов команда політика повинна чітко, зрозуміло оформити його комуні­каційний імпульс, адресований суспільству і цільовим (електорально важливим) спільнотам.

Отже, комбінація соціальних характеристик і психоло­гічних архетипів є основою формування іміджу, який по­винен бути природним, вигідним для політика, відповіда­ти його характеру, професії, темпераменту, зовнішнім да­ним. Основною передумовою роботи архетипу є включення символів і структур людського мислення.

Імідж повинен ґрунтуватися на трьох-чотирьох харак­теристиках, що утворюють єдину структуру особи політи­ка, покликаних забезпечити йому неповторне політичне обличчя (образ). Найчастіше у виборчих кампаніях вико­ристовують такі політичні образи: досвідчений керівник; управлінець-професіонал; непримиренний борець із ко­рупцією; захисник слабких і знедолених; людина, яка ду­має державними масштабами, категоріями і цінностями; видатний учений-економіст; талановитий організатор; прогресивний і сміливий реформатор, захисник Вітчизни; хороший сім'янин, турботливий батько.

У побудові іміджу важливо знайти оптимальну, полі­тично продуктивну дистанцію між політиком і виборцем.

Політичний імідж як чинникпозиціювання суб'єкта політики 277

Як правило, політики у передвиборний час сміливо й охо­че «ходять у народ», та, доступившись до влади, дистанці-юються від нього, що у майбутньому може спричинити й охолодження до них з боку суспільства, його груп і спіль­нот. Знаходження оптимальної дистанції між політиком і виборцем є одним з актуальних завдань іміджмейкерів.

Політичних лідерів люди оцінюють і за такими харак­теристиками, як безпека, кваліфікація, динамізм. Пози­тивні судження про політика за критерієм безпеки супро­воджуються словами «добрий», «дружній», «приємний», «чесний»; кваліфікації — «професіонал», «досвідчений», «вмілий», «інформований», «здібний», «авторитетний»; динамізму— «рішучий», «відвертий», «сильний», «сміли­вий», «активний», «енергійний», «агресивний», «швид­кий» . Гармонійне поєднання цих факторів формує довіру до політика, що є одним із чинників успіху на виборах.

Імідж політичного лідера реалізується на макрорівні (суспільні процеси, в яких бере участь і на які впливає по­літик, кар'єра) і мікрорівні (свідома діяльність і несвідомі прояви у поведінці політика, які ототожнюють з його осо­бистістю, індивідуальністю, а також обумовлюють специ­фіку його діяльності, професійний і статусно-рольовий по­тенціали).

На формування іміджу політичного лідера впливає й імідж влади в суспільстві. На пострадянському просторі, наприклад, адміністративна еліта сприймається населен­ням негативно, безвідносно до гілок та органів влади. Тому при створенні іміджу політика, якщо він є представником Влади, потрібно подолати негативізм, акцентувати увагу на відмінностях його від тих носіїв адмінповноважень, які втілюють у собі антиморальність, переконати людей у його спроможності зробити владу кращою. На думку фахівців, в Україні, щоб стати президентом, потрібно бути в політи­ці не менше 5—10 років, попрацювати прем'єр-міністром, запам'ятатися добрими справами. Тому якщо політик не був прем'єр-міністром, незалежно від свого іміджу, стати президентом для нього проблематично. Крім того, він по­винен виграти суперництво з конкурентами, що залежить і від виборчої кампанії.

Формування іміджу політика (іміджмейкінг) є склад­ним, творчим процесом, результат якого залежить від ме­тодології його побудови. Особливо ефективне при цьому використання можливостей ПР: символіка зовнішнього вигляду; зосередження й утримання уваги публіки на його виграшних характеристиках; оперативне реагування на

278 Прикладні політичні технології

негативні повідомлення про політика у ЗМІ за допомогою своєчасного поширення вигідної для нього альтернативної інформації та ін. Завдяки іміджмейкінгу імідж політично­го лідера працює на його інтереси, дає змогу людям іденти­фікувати його і вирізнити серед багатьох інших; пов'язує його з цільовою аудиторією, сприяє формуванню довго­строкової прихильності до нього, забезпечує необхідний кредит довіри з боку громадськості.

Створення іміджу політика відбувається з використан­ням певних прийомів.

1. Спирання на авторитети (групи впливу) — викори­
стання авторитетних для цільової аудиторії осіб (учених,
митців, спортсменів) або груп.

2. Стверджувальні заяви — поширення різноманітних
тверджень, які можуть бути як достовірними, так і фаль­
шивими. За таким принципом найчастіше вибудовується
пропаганда.

3. «Станьте на бік переможців» — експлуатація нама­гання людей бути на боці переможця, бути «як усі». Для цього активно поширюється із залученням значущих осіб така інформація: «Кандидат N — кандидат номер один»; «Кандидат N — кандидат-переможець»; «Все одно перемо­же N».

4. Спрощення проблеми — зведення соціальних, полі­тичних, економічних проблем до простих інтерпретацій. Наприклад, під час президентської кампанії кандидати можуть звинувачувати в усіх проблемах чинного прези­дента.

5. Вибірковий добір інформації — спеціальний добір найвигідніших для певних політичних суб'єктів фактів.

6. Використання протиправних повідомлень і тем — ефективність цього залежить від поєднання таких компо­нентів, як загроза, рекомендації щодо її уникнення, впев­неність аудиторії в спроможності політика захистити сус­пільство від загрози. Одним із прикладів цього є викори­стання Б. Єльциним під час президентської виборчої кампанії в Росії (1996) гасла: «Голосуй — бо програєш!».

7. Використання ціннісних висловлювань — емоційно інтенсивних, переконливих висловлювань, що стосуються важливих для людей основних цінностей. Так, на виборах президента Франції (1974) одним із гасел було: «Ф. Мітте-ран — президент для всіх французів»; президента РФ: «Б. Єльцин — президент усіх росіян».

8. «Такий, як ми» — ідентифікація політика з цільо­вою аудиторією. Для цього під час виборчої кампанії вико-

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 279

ристовують телевізійні ролики із сюжетами дитинства, студентства, початку трудової діяльності кандидатів тощо.

9. Загострення уваги — зведення складних для опо­нента ідей, подій або дій до вразливого аспекту.

10. Невизначені висловлювання і натяки — зауважен­ня, що мають негативне забарвлення, пропозиції самостійно знаходити власні інтерпретації. Використовуючи їх, експлу­атують суспільні стереотипи і латентні (приховані) підозри: «Ну, ви розумієте, на що живуть такі чиновники, як N».

11. Відволікання уваги — перенесення уваги на інші теми. Наприклад, інформація про війну в Чечні та мирний розвиток подій в Україні вигідно вирізняла українських політиків.

12. Перенесення несхвалення і негативного іміджу — створення і неприйняття виборцями осіб, дій або ідей че­рез демонстрацію проявів поведінки, діяльності груп, що схвалюють ці ідеї або дії, підтримують особу, але мають низьку довіру (їх бояться, ними нехтують).

13. «Присвоювання ярликів» — експлуатація забобо­нів і стереотипів населення через приписування об'єкту контрпропаганди того, чого аудиторія боїться. В Україні у 90-ті роки XX ст. використовувалися такі ярлики: «парт­номенклатура», «олігархи», «буржуазія» тощо.

14. Псевдологічні висновки — використання непра­вильних логічних висновків. Наприклад, на основі факту підтримки кандидатом ідеї про активне втручання держа­ви в економіку і того, що комуністи виступають за втру­чання в економіку, робиться висновок, що кандидат — ко­муніст. Цей метод може бути поєднаний із методом «вибір­кового добору інформації», коли висновки роблять на основі обмеженого її масиву (соціологічні опитування з до­помогою Інтернету й оприлюднені ЗМІ не можуть бути по­казовими для всього суспільства, оскільки доступ до нього має обмежена кількість осіб).

При побудові іміджу політика важливо враховувати комунікативні «шуми» (природні перекручування, за­тримка повідомлень з об'єктивних причин або у зв'язку з різним сприйняттям їх адресатом й адресантом) і комуні­кативні перешкоди (спеціально створені конкурентами перешкоди) у поширенні і сприйнятті інформації. Часто при цьому використовують: поширення чуток і пліток; те­лефонні технології (прохання підтримати певного політи­ка, «пізній дзвінок» — намагання потривожити телефон­ними дзвінками сонних громадян начебто від імені політи­ка, тим самим дискредитуючи його); технології «масових

280Прикладні політичні технології

зборів», «акцій протесту»; висунення кандидата, який ре­ально не може виграти вибори; «клонування» ЗМІ; «ідео­логічне кліше»; «порушення синтаксичних структур»; «заплескування закінчень фраз»; «підміна понять»; «ма­ленька переможна війна» тощо. Політична практика наси­чена технологіями з негативним змістом (антитехнологія-ми), які використовують для створення незадовільного враження про політика. Часто в політичних антитехноло-гіях беруть за основу часткове, другорядне, ігноруючи зна­чуще і масштабне, експлуатуються проблеми соціальних груп, недосконалість відносин суб'єктів політики і влади, нерозвиненість правових засад здійснення політики, низь­кий рівень політичної культури суб'єктів політичного процесу, національні, етнічні особливості громадян, особи-стісні якості (надмірна довірливість, схильність до драмати­зування, фетишизування явищ і подій). Однією з антитехно-логій є популізм (англ. populism, від лат. populus — народ) — спрощені пояснення складних суспільних проблем, викори­стання примітивних лозунгів і закликів. Його спрямовують на людей, не схильних до глибокого мислення, оскільки най­ефективніше він спрацьовує на буденному рівні.

Для стимулювання запрограмованої поведінки вибор­ців щодо себе політик повинен правильно організувати си­стему впливу на громадську думку, щоб максимально до­нести до свідомості людей мету і сенс своїх дій. У цьому по­лягає і завдання політичних технологів, які займаються формуванням іміджу лідера. Ефективним методом такої діяльності є створення його як суб'єкта віртуального полі­тичного світу, який сприймається людьми як справжня і єдина реальність.

Поиск по сайту: