Структура прикладної політології 12 страница

Отже, щоб бути дієвими інститутами артикуляції сус­пільних інтересів, політичні партії мають готувати профе­сійних політиків, робити публічну політику фаховою.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні принципи формування політичної партії.

2. Поясніть, як відбувається процес формування політичної партії.

3. Зазначте, яким чином відбувається процес залучення членів політичної партії.

4. З'ясуйте, що таке партійна структура? Охарактеризуйте її ос­новні компоненти.

5. Проаналізуйте напрями роботи політичної партії.

6. Дайте характеристику політичним партіям України з точки зору ^внутрішньої організації та напрямів діяльності.

7. Розробіть структурні схеми підготовки статуту і програми політичної партії.

8. Назвіть і охарактеризуйте критерії формування позитивного іміджу лідера політичної партії.

9. Які чинники впливають на динаміку формування місцевих осередків політичної партії?

10. Порівняйте особливості практичної діяльності функціонерів та Активістів політичної партії.

11. На основі відповідного досвіду розробіть зразок поточного звіту внутріпартійного підрозділу перед керівництвом політичної Партії.

156 Предмет і специфіка прикладної політології

Література

Базів В.Інструмент влади: Порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній си­стемах. — Л., 1999.

Дюверже М.Политические партии. — М., 2002.

Ильясов Ф. Н.Политический маркетинг. Искусство побеждать на выборах. — М., 2000.

МалкинЕ., Сучков Е.Основы избирательных технологий и пар­тийного строительства. — М., 2003.

Мейтус Л.Политическая партия: стратегия и управление. — М., 2004.

Организацияработы первичной партийной ячейки: Метод, по-соб. — М., 1995.

Острогорский М.Демократия и политические партии. — М., 1997.

Побудоваефективної політичної партії / Упоряд. І. Підлуська, О. Грязнова, В. Замятін. — К., 2003.

Политическиепартии в условиях демократии. — Борнхайм: Фонд Конрада Аденауэра, Сант-Августин, 1995.

Політичніпартії в демократичному суспільстві / Й. Тезінг, В. Гоф­мейстер. — К., 1997.

Романюк А., Шведа Ю.Партії та електоральна політика. — Л., 2005.

Технология создания партии:Учеб. пособ. / Под ред. А. Чадаева, В. Быковой. — М., 2007.

ШведаЮ. Теорія політичних партій та партійних систем. — Л., 2004.

1.7. Політична участь як показник якості політичного режиму

Становлення первісних форм державності і типів владування спричинило появу такого суспільного явища як політична участь. Від епохи Відродження її розглядають як безпосередню участь громадян у вибо­рах і державному управлінні. У сучасній політичній науці це явище є критерієм, за яким оцінюються наслід­ки діяльності державно-політичних інститутів, а також ступінь впливу на політичне життя національних тра­дицій, менталітету, рівня політичної культури, якості правлячих еліт та інших чинників суспільно-політично­го розвитку.

Політична участь як показник якості політичного режиму 157

Природа і сутність політичної участі

Для політичного процесу як форми функціонування політичної системи, що постійно змінюється, розвиваєть­ся, характерне різноманітне співвідношенням сил, перехід від рівноваги між ними до дисбалансу і знову встановлен­ня рівноваги. Він є складною конфігурацією свідомої і сти­хійної діяльності, тобто акцій, що регулюються державою, і спонтанних акцій громадян, їх груп. Аналіз політичного процесу традиційно звертає увагу на діяльність владних інститутів та інституціалізованих акторів і часто залишає поза сферою свого інтересу форми політичної участі неін-ституціалізованих суб'єктів політики, зокрема громадян. Показниками якості політичної системи, її демократично­сті є не лише характер політичних рішень, а й форми полі­тичної участі, якими опосередковується вплив суспільства на них, і спосіб їх прийняття.

Політична участь є найважливішим критерієм для ви­значення типу політичного режиму, характеру політично­го процесу, а також показником його демократичності.

Взаємовплив акторів політичного процесу відбуваєть­ся на горизонтальному і вертикальному рівнях. За гори­зонтальної взаємодії держава і соціальні групи виступа­ють переважно на паритетних началах як партнери, що «Яідомо прагнуть до раціонального досягнення узгодже­них суспільних цілей; за вертикальної — політичний процес є своєрідною стихією, якій протистоїть державна влада, відіграючи роль управлінської підсистеми цього процесу, яка формує цілі, приймає рішення, пов'язані з національно-державними пріоритетами. Кожна з підси­стем має власне функціональне навантаження: одна інте­грує суспільство, формулює колективні цілі і приймає рі­шення, інша фігурує як тиск громадян та їх груп, пов'яза­ний з представництвом інтересів. Взаємодія між групою, яка здійснює управління (владою), та групами, які здій­снюють тиск на правлячу еліту, як правило, охоплює такі стадії:

1) артикулювання індивідуальних і групових інтере­сів. Найчастіше це відбувається через артикулювання осо­бливих колективних інтересів, які акумулюють у собі гру­пи індивідуальних інтересів. Виразниками їх є асоціації різнесменів, профспілки, які представляють інколи різні *птереси роботодавців, найманих працівників з однакових проблем (економічні реформи, приватизація чи реприва­тизація, лібералізація тощо);

158 Предмет і специфіка прикладної політології

2) агрегування (узагальнення) інтересів. На цій стадії відбувається відбір і об'єднання в загальну партійно-полі­тичну позицію різних інтересів індивідів та їх груп;

3) вироблення політичного курсу. Інтегруючу роль при цьому виконують представницькі та законодавчі інститу­ти, які формують колективні рішення;

4) реалізація прийнятих рішень. Здебільшого це пов'я­зано із функціонуванням інститутів виконавчої влади, які здійснюють відповідні заходи і вишукують для цього необхідні ресурси;

5) контроль і арбітраж. У межах політичного процесу ці функції виконують інститути судового і конституційно­го нагляду, які нівелюють неузгодженості між організа­ціями і соціальними групами на основі загальновизнаних норм.

На кожній стадії переважає вплив одних політичних акторів над іншими, яскраво виражені певні типи політич­ної, поведінки.. Але завжди форми політичної поведінки визначають за ступенем впливу суспільства при реалізації державної політики.

У демократичному суспільстві громадяни є безпосеред­німи учасниками політико-владних відносин, мають змогу впливати на характер і перебіг суспільно-політичних про­цесів, формування структур влади, що є важливим чинни­ком їх політичної соціалізації, протистояння бюрократії, деградації влади загалом. У цьому полягає роль політичної участі як одного з найважливіших феноменів демократії.

Політична участь — залучення членів соціально-політичної спіль­ноти до політико-владних відносин; вплив громадськості на фор­мування і перебіг існуючих соціально-політичних процесів у сус­пільстві, створення владних структур; індивідуальні або групові дії суб'єктів політичного процесу з метою впливу на владу будь-якого рівня.

Політична участь є складним, багатогранним явищем, яке поєднує широкий спектр засобів, прийомів здійснення політичного впливу і обумовлюється психологічними, со­ціальними, економічними, культурно-історичними та ін­шими факторами.

У повсякденному житті політична участь виявляється у будь-яких, переважно добровільних, діях індивідів, груп, пов'язаних з їх безпосередньою або опосередкованою участю в розробці, прийнятті і реалізації політико-вла­дних рішень, курсів політичних сил. Залежно від того, хто і як впливає на владу, виокремлюють такі види полі­тичної участі:

Політична участь як показник якості політичного режиму 159

а) автономна політична (дії, які мають переважно добро­
вільний характер і раціональну мотивацію на основі розви­
нутих уявлень про політику) і мобілізована (дії, які є наслід­
ком маніпулювання свідомістю або мають неполітичну
мотивацію, тобто стимулюються примусом, насиллям, стра­
хом, економічними санкціями);

б) індивідуальна політична (прагнення до забезпечення
соціального, професійного статусу, членства у політичних
партіях, громадянських об'єднаннях, участь у голосуван­
нях, громадських опитуваннях) або колективна (співробіт­
ництво в рамках груп інтересів, участь у колективних ак­
ціях протесту);

в) активна політична або пасивна (участь у діяльності
політичних партій, виборах або цілковите ігнорування
цієї діяльності);

г) легально-конвенційна політична (відповідає встано­
вленому законом порядку) чи нелегальна (порушення за­
конів і традицій; політичний, тероризм., заборонені зако­
ном акції протесту);

ґ) традиційна політична (зорієнтована на підтримання політичної спадкоємності і стабільності) або інноваційна {спрямована на зміни, розвиток);

д) постійна політична (діяльність професійних полі­
тиків і політичних активістів) або епізодична (голосу­
вання на виборах, грошові внески на виборчу кампанію
їощо).

Кожен суб'єкт політичного процесу вдається до різних форм політичної участі з метою задоволення власних інте­ресів. Правляча еліта, переслідуючи власні інтереси, не­рідко прагне узаконити певні форми політичної участі гро­мадян.

Політична участь у будь-яких своїх формах найчастіше спрямовується на забезпечення таких цілей:

— формування чи посилення почуття національної ідентичності;

— підвищення регулюючих та інших можливостей Держави (формування армії, сплата поточних податків, за­провадження і використання нових законів);

— стимулювання економічного розвитку, запобігання кризам чи подолання їх;

— нарощування зовнішньополітичних можливостей Держави.

Наприклад, для здобуття ваги у світі, впливу на сусідні Держави політична еліта прагне демонстрації публічної під-"фимки своїх зусиль у країні, що може замінити необхід-

160 Предмет і специфіка прикладної політології

ність розвитку певних інститутів та інших стимулів. Збіль­шення податкових надходжень можна домогтися завдяки створенню партії, організації масових демонстрацій, а не лише шляхом формування, забезпеченням ефективного ад­міністративного апарату.

Політична участь як явище суспільного життя може ви­ражатися в різноманітних як легітимних, так і неправових формах і проявах. їх якість залежить від типу політичного режиму; історичних традицій суспільної та індивідуальної громадянської участі; соціокультурних характеристик, географічного середовища, ментальних особливостей, типу і рівня розвитку політичної культури, масштабу території і розвитку системи масових комунікацій; інституційовано-го (нормативно-правового) забезпечення політичної уча­сті; освіченості суспільства і доступу до інформації; мате­ріальних можливостей суб'єктів політичної участі тощо. На них впливає також психологічний фактор, який поля­гає в особистому сприйнятті індивідом своєї участі в полі­тиці, відчутті власної причетності до неї. За спостережен­нями політичних психологів, поведінку політичних акто­рів стимулюють зовнішнє середовище, базові потреби, настанови, цінності, орієнтації людини, переконання та цілі суб'єктів політики, а також зворотний зв'язок між по­літичною поведінкою та умовами, які її сформували.

Людина відчуває потребу в політичній участі (активній чи пасивній), якщо зовнішнє середовище сприяє (пере­шкоджає) задоволенню її життєвих потреб. Якщо життєві потреби людини не задовольняються, вона намагається вплинути на відносини влади і підлеглості з метою пере­розподілу суспільних ресурсів на свою користь, обираючи для цього найприйнятніші способи. Чим більшу причет­ність до прийняття суспільно значущих рішень відчуває індивід, тим активніші його громадянська позиція та від­носини з політичними інститутами.

Різноманітність факторів, що зумовлюють політичну участь, є причиною відсутності єдиної класифікації її форм. У політичній науці виокремлюють такі групи чин­ників, що визначають форму політичної участі:

1) легітимні (погоджені з владою вибори, мітинги, де­монстрації, петиції) і нелегітимні (громадська непокора, тероризм, повстання, переворот);

2) інституціалізовані (голосування, участь у діяльності партій) та неінституціалізовані (масові збурення, не визна­ні законом угруповання з політичними цілями);

3) політична участь місцевого і загальнонаціонального характеру.

Політична участь як показник якості політичного режиму 161

Не кожна політична дія є формою політичної участі. До цієї категорії може бути зарахований лише конкретний політичний акт, у т. ч. його вербальний прояв, а не лише певна емоція (наприклад, у СРСР поширеними були емо­ційні форми: розмови «на кухні», переказування політич­них анекдотів). Політична участь має бути реальною, на добровільній основі, за наявності альтернатив.

Конкретними формами прояву політичної участі мо­жуть бути:

— електоральна участь;

— участь у прийнятті рішень під час загальнонаціо­нальних і місцевих референдумів, плебісцитів;

— робота в органах державної влади і місцевого само­врядування;

— участь у виборах партійних лідерів і контроль за їх діяльністю;

— участь у прийнятті законів і контроль за їх виконан­ням;

— участь у масових акціях на підтримку певних ініціа­тив політиків, акціях протесту або громадської непокори (мітингах, зібраннях, політичних страйках, акціях сабо­тажу, визвольних війнах, революціях тощо);

— засвоєння і передавання політичної інформації;

— членство у політичних партіях, громадських органі­заціях тощо.

Природа політичної участі суттєво відрізняється в краї­нах з демократичним і недемократичним політичним ре­жимами. У демократичних країнах найхарактернішою оз­накою політичної участі є її добровільність. У країнах з не­демократичним політичним режимом форми політичної участі обмежені, мають переважно примусовий характер і набувають ознак мобілізованої участі — символічного за­лучення владою громадян держави у політичні дійства за­для імітації власної підтримки. У тоталітарних державах політична участь є суто мобілізованою. Вдаються до неї й авторитарні режими. Зокрема, за недостатньої легітимно-сті авторитарна влада вдається до самолегітимації (випра­вдання влади, політичного курсу, підкреслення своєї зна­чущості), підтримуючи тим самим авторитет у власних очах та піднімаючи рейтинг своїх політичних рішень.

Часто політичні актори разово використовують мобілі­зовану політичну участь, тобто вдаються до політичної мо­білізації — заходів, що забезпечують готовність політич­них сил (партій, громадських об'єднань) до конкретних суспільно-політичних подій, акцій. Правляча еліта здій-

j_62 Предмет і специфіка прикладної політології

снює політичну мобілізацію через зосередження і залучен­ня значних матеріальних і людських ресурсів для дося­гнення своїх цілей, насамперед шляхом організації масо­вої підтримки більшістю населення, контролю за фінан­совими та інформаційними ресурсами. До політичної мобілізації можуть вдаватися великі парті; та масові рухи для забезпечення перемоги на виборах, підтримання за­пропонованих програм і політичних курсів. Політична мо­білізація здійснюється за допомогою різноманітних засо­бів, включаючи примус, індоктринацію (нав'язування своєї доктрини), авторитет, маніпулювання, політичне на­сильство та ін.

У повсякденному житті, як правило, відбувається по­єднання різних форм і видів політичної участі. Інтенсив­ність їх поєднання залежить від умов конкретної країни, але об'єктивно вона значно вища у транзитних (перехід­них) суспільствах. У зв'язку з цим американські політоло­ги Г. Алмонд і С. Верба виокремлюють змішані, або пере­хідні (еволюціонуючі), типи політичної участі, яким від­повідає піддансько-партициптивний тип політичної культури — поєднання високих вимог (суб'єктивних, об'єктивних) до політичної особистості за суттєвого обме­ження можливостей щодо їх реалізації. Це означає, що під час важливого соціально-історичного процесу, особливо перехідного типу (від монархії до республіки, від колоні­альної залежності до незалежності, від апартійної системи до багатопартійності, від авторитаризму до демократії), вдосконалюються традиційні і виникають нові види полі­тичної участі, відбувається дедалі активніше залучення масових груп і категорій населення в політику. Але у будь-якому разі особа або група осіб, вдаючись до тієї чи іншої форми політичної участі, керується певними власними мо­тивами.

Серед базових мотивів політичної участі розрізняють:

а) інструментально-раціональні — участь розглядаєть­
ся як діяльність, спрямована на забезпечення і захист інте­
ресів політичних акторів;

б) освітньо-розвивальні — сприяють загальному ро­
звитку громадянина, наприклад шляхом набуття нових
знань про політику;

в) комунітаристські — участь зумовлена морально-
етичними причинами, уявленнями про загальне благо і
необхідністю його підтримання.

Загалом форми політичної участі ґрунтуються на куль­турі політичної участі — зумовленому історичними, со-

Політична участь як показник якості політичного режиму 163

ціально-економічними, політичними умовами, духовни­ми, ментальними та іншими особливостями рівні засвоєн­ня політичних норм і цінностей, способів політичної пове­дінки і діяльності. На її формування впливають почуття громадянської відповідальності, суб'єктивна впевненість у корисності, ефективності такої діяльності.

Культуру політичної участі, за твердженням Г. Алмон-да і С Верби, визначають: розуміння того, що означає де­мократія і як вона функціонує; довіра до державних і сус­пільних інститутів; міжособистісна довіра; інтерес людей до політики, впевненість в ефективності громадської уча­сті; залучення до діяльності різноманітних організацій, зорієнтованих на вираження громадських інтересів; рі­вень самоорганізації і готовність до співпраці; рівень гро­мадянської відповідальності.

Основними показниками культури політичної участі є ступінь укорінення у суспільстві демократичних ідеалів і цінностей, здатність суспільства за необхідності задіяти демократичні інститути і механізми для реалізації загаль­нонаціональних, групових інтересів.

Найпоширенішими і наймасовішими формами полі­тичної участі є електоральна участь, а також участь у ре­ферендумах. Решта форм політичної участі другорядні для більшості громадян або є сферою компетенції політичного класу — осіб, які професійно займаються політикою. Для більшості з них політика є видом професійної діяльності, джерелом доходів.

Політичне відчуження

У сучасному світі помітна тенденція зменшення участі громадян у «політиці з великої букви» (діяльність політич­них рухів, членство у політичних партіях, участь у масових акціях на підтримку ініціатив, протестні виступи, контро­лювання діяльності місцевих органів влади). Це явище має різну природу в розвинутих і молодих демократіях.

У розвинутих демократіях зміна влади, як правило, не призводить до докорінної зміни державної політики. Тому громадяни не мають потреби прискіпливо відстежувати по­літичні процеси й активно на них впливати. Значною мі­рою впливає на це і професіоналізація політичного життя, внаслідок чого для більшості громадян цікавитися політи­кою стає дедалі складніше. Цю справу вони делегують про­фесійному політичному класу. З цих причин значній части-

164 Предмет і специфіка прикладної політології

ні населення демократичних країн притаманний абсенте­їзм (лат. absentia — відсутність) — байдуже ставлення до здійснення своїх політичних прав, ухилення від здійснен­ня громадських обов'язків, у т. ч. від участі у виборах.

Явище абсентеїзму ґрунтується на впевненості людей у тому, що правляча еліта забезпечить звичний рівень спо­живання без їх особистої участі і є добровільною, усвідо­мленою відмовою від участі, у політичному процесі. Крім того, абсентеїзм породжений підвищенням ролі в політиці особистісного фактора, коли особистість лідера, а не про­грама, яку він пропонує, забезпечує чи не забезпечує йому підтримку; суттєвими розбіжностями між програмами по­літичних партій і їх діяльністю; невиразністю, подібністю політичних програм.

У молодих демократіях багато громадян вимушено стають політично пасивними, хоч є чимало й таких, хто свідомо уникає політичного життя. У цих країнах по­літичне відчуження набуває ознак політичної апатії (грец. apatheia — нечутливість, байдужість), або політич­ної аномії (франц. anomie — відсутність закону, організа­ції), що означають морально-психологічний стан свідомо­сті, для якого характерні деформація системи цінностей, зумовлена протиріччям між проголошеними цінностями і неможливістю їх досягнення, відчуження від соціального життя. Громадяни не бачать результатів власної участі, стають індиферентними стосовно політичних процесів.

Крайньою формою політичної пасивності є криза полі­тичної участі — зменшення політичної активності грома­дян, тобто кількості тих, хто голосує на виборах, бере участь у референдумах, є членом політичної партії, ціка­виться політикою загалом. Дослідники характеризують кризу політичної участі як «згортання традиційних форм політичної участі суспільства» (Р. Інглхарт), заміну їх складнішими структурами і формами соціального, полі­тичного впливу. Ця тенденція простежується в сучасних суспільствах, ознаками її є зміщення акценту з порівняно простих форм (голосування, участь у виборах, референду­мах, членство у політичних партіях) на складніші проблем­но-спеціалізовані форми масової участі. Криза політичної участі пов'язана також із неспроможністю правлячої еліти створити інституційні умови для врахування зростаючих вимог щодо участі у політиці нових соціальних груп.

На характер політичної участі негативно впливає роз­мивання позицій класичних політичних партій, внаслідок чого громадяни, не бажаючи бути чиїмось «військом», пе-

Політичнаучасть як показник якості політичного режиму 165

реходять до більш активних видів участі — масових акцій протесту, пікетування тощо.

З огляду на чинники, які засвідчують кризу політичної участі, сучасна політична наука пропонує заходи, поклика­ні зупинити цей процес, перевести його в режим оптимі­стичного розвитку. Одним із найоптимальніших варіантів подолання кризи політичної участі є інституційна адап­тація (лат. adapto — пристосовую) — ухвалення в межах політичної системи інституційного рішення щодо нових ви­борчих процедур, електоральних інститутів, вдосконалення партійної структури і формування організованих груп інте­ресів тощо. За такого підходу можлива угода між правля­чою елітою і контрелітою, яка прагне участі в прийнятті ключових політичних рішень. Такий шлях, за тверджен­ням учених, веде до розвитку найефективніших моделей представницької демократії — участі громадян у роботі пе­ріодично або постійно діючих виборних органів державної влади та місцевого самоврядування. Наприклад, одним із елементів інституційної адаптації, який сприяв пом'якшен­ню кризи політичної участі, було прийняття Верховною Ра­дою України Закону «Про особливості застосування Закону про вибори Президента України 26 грудня 2004 р.».

Альтернативним варіантом подолання кризи політич­ної участі може бути авторитарний вихід — відмова від пошуку інституційного варіанта розширення ефективної політичної участі, насильницьке його обмеження шляхом заборон, репресивних заходів. Нерідко це призводить до примусової, мобілізаційної чи імітаційної участі, без якої не можуть обійтися тоталітарні й авторитарні режими.

Особливості політичної участі громадян України

У сучасній Україні наявні всі формальні інститути де­мократії (інститут виборів, поділ функцій влади між різни­ми владними органами, інститути громадянського суспіль­ства, конкурентні ЗМІ тощо). Однак кількісні (формальні) показники ще не є остаточним свідченням демократичності системи, оскільки для позитивних висновків про здатність суспільства впливати на характер прийнятих політичних рішень, формування (ротацію) правлячої еліти та інші чин­ники свідчать якісні показники, передусім форми політич­ної участі. Саме вони є ознакою ефективності і якості полі­тичного режиму, який утвердився у державі.

Політичні та економічні перетворення, які відбуваються ^в Україні, створили умови для розширення сфери політич-

166 Предмет і специфіка прикладної політології

ної компетенції українського суспільства. На політико-пра-вовому рівні державою забезпечено умови для легітимних форм політичної участі суспільства. Однак проблема поля­гає в ступені засвоєння цих можливостей суспільством, окремими групами та верствами. Як свідчить досвід розвит­ку посткомуністичних країн, форми політичної участі та рі­вень громадянської активності у цих країнах залежать від історичних особливостей їх розвитку, ступеня проникнення тоталітаризму (авторитаризму) в їх попередній історії. При загальній подібності багатьох процесів у них утверджують­ся дещо відмінні форми політичної участі.

За роки перетворень в Україні сформувалися цілком адекватні уявлення про демократію. Більшість громадян надає перевагу саме демократичним цінностям та інститу­там, а не цінностям соціалістичної системи, що спростовує міф про недовіру до атрибутів демократії, які були деваль­вовані в суспільстві псевдодемократичними діями політи­ків. Передусім ідеться про форми політичної участі, втіле­ні в пострадянській Україні, — повноцінні вибори органів влади, політичні свободи, свобода підприємництва, свобо­да пересування тощо.

Сумніви щодо функціонування демократичних інсти­тутів виникають за невідповідності між ставленням до де­мократії та її інструментальними можливостями, що під­тверджують дані соціологічних опитувань. Громадяни Ук­раїни загалом розуміють сутність демократії, пов'язуючи її з концепцією необмежених прав людини (66% респон­дентів), свободою зібрань, віросповідання, з економічним процвітанням (51%), хоча про ключові політичні свободи зауважили лише 36% респондентів. Водночас рівень песи­мізму щодо стану демократії нині є небачено високим і ста­новить 64%. Причому 58% опитаних вважають, що більш демократичною Україна не стає (опитування Міжнародної фундації виборчих систем у межах проекту «Ставлення та очікування: Опитування громадської думки в Україні за 2003 р.»). Характерно, що рівень зацікавленості громадян політикою до президентських виборів 2004 р. був суттєво нижчим ніж після них.

За позитивного ставлення до демократії більшість на­селення не вірить в інструментальні її можливості, тобто що участь у голосуванні забезпечує вплив на процес ухва­лення рішень у державі, а також не вважає, що партії, профспілки, ЗМІ та інші громадські організації є інстру­ментами для захисту їх інтересів, здатними впливати на рішення уряду. Реальними засобами захисту своїх прав вони вважають нелегітимні форми участі («неправові

Політична участь як показник якості політичного режиму 167

практики») — використання особистих зв'язків і зна­йомств, розв'язання проблем за допомогою хабара.

Отже, реалією українського сьогодення є недовіра до суспільних і політичних інститутів, функціонально при­значених захищати права громадян. Низький рівень полі­тичної активності громадян зумовлений звуженням про­стору публічної політики, оскільки вони не відчувають своєї спроможності впливати на політику держави. В сус­пільстві домінують споживацькі настрої; значна кількість людей перебуває за межею бідності, спрямовує свої зусил­ля на елементарне виживання і адаптацію до нових умов життя; відсутнє «державне замовлення» на суспільну самоорганізацію як суттєву умову професійної самореалі-зації. У зв'язку з цим життєва енергія громадян спрямову­ється в інші сфери, а власне політична діяльність стає справою професіоналів — політичного класу і його безпо­середнього оточення: активістів і волонтерів політичних партій, співробітників ЗМІ, аналітиків, іміджмейкерів тощо. Простежується також зникнення з української полі­тики культури чесної, коректної змагальності ідей, пози­цій, концепцій майбутнього, витіснення цих феноменів від­верто меркантильними інструментами; широке використан­ня нелегітимних або напівлегітимних засобів впливу на рішення виборців; відверте спотворення результатів волеви­явлення внаслідок тотального застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіска­льних органів; «ручне» управління економікою через видан­ня або позбавлення ліцензій на певний вид бізнесової діяль­ності тощо. За цих умов партії як основна форма політичної самоорганізації в уявленнях громадян перетворилися на «елітні угруповання», неспроможні виконувати функцію артикуляції групових і суспільних інтересів.

Не довіряючи владі, громадяни України, однак, не втрачають інтересу до політичного життя держави, рівень якого інколи навіть вищий, ніж у «розвинутих демокра­тіях». Це підтверджують соціологічні опитування: кіль­кість людей, які цікавляться політикою, становить приблизно 40%. Але таке зацікавлення має дещо відсторо­нений характер і є своєрідною формою розваг. Не знижу­ється також електоральний потенціал громадян, що за­свідчує виборча статистика, яка в період між електораль­ними циклами демонструє приблизно однаковий рівень явки виборців — понад 70%.

Поиск по сайту: