Набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності: український досвід 4 страница

При цьому Конституцією України передбачається рівність усіх суб'єктів щодо набуття та реалізації права власності на землю, включаючи дотримання принципу диспозитивності у разі звернення за захистом до юрисдикційних органів держави. Важливо також зазначити, що забезпеченість права власності на землю у разі набуття, реалізації повноважень власника, включаючи судовий захист, має здійснюватися відповідно до вимог закону.

В той же час норма статті Конституції України щодо здійснення права власника від імені українського народу делегує ці повноваження органам державної влади та органам місцевого самоврядування у межах, визначених нею, тобто розширює перелік органів, яким делегується таке право відповідно до конституційних положень.

Однак, встановивши право комунальної власності та визнавши його суб'єктами територіальні громади, новий ЗК України юридично спростував право колективної власності вищезазначених сільськогосподарських юридичних осіб, запровадивши спільну часткову та спільну сумісну власність на земельні ділянки (ст.ст. 86-89) і тим самим, логічно вважати поширення її на суб'єктів бувшої колективної власності, легалізованої земельним законодавством, зокрема, Законом України про форми власності на землю від 30 січня 1992 року 5. При цьому не слід забувати, що реально і формально-юридично право колективної власності на землі та земельні ділянки визнано за значною кількістю суб'єктів, що й посвідчено відповідними Державними актами на цю правову можливість. Проте долю їх подальшої реалізації Земельним кодексом не встановлено. А це дає підставу для висновку про те, що сьогодні суб'єктивні можливості осіб, яким земельні ділянки юридично належать на праві колективної власності із-за зазначених законодавчих маніпуляцій не мають належного законодавчого гарантування.

І це в той час, коли їх суб'єктивне право на вказані земельні ділянки посвідчені зазначеним юридичним титулом і зафіксовані в правовстановлюючих документах – Державних актах на праві колективної власності на землю.

Законотворчий нонсенс, за якого наявне суб'єктивне право колективної власності на земельні ділянки не має нормативно-правового забезпечення і реального правового гарантування за чинним законодавством, створює юридичні перешкоди на шляху його реалізації в практичному житті і потребує невідкладного правового урегулювання, оскільки суперечить імперативному конституційному принципу про те, що право власності на землю гарантується. До офіційного вирішення цього питання потрібне якнайшвидше тлумачення та рішення Конституційного суду України про поширення норм статей 86-89 ЗК України, тобто застосування принципу аналогії закону, або прийняття спеціального роз'яснення законодавчим органом нашої держави, враховуючи, що сьогодні наявне порушення суб'єктивних земельних прав колективної власності на землю, створеного із прийняттям коментованого ЗК України.

При цьому ЗК України передбачає способи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки шляхом:

• визнання земельних прав;

• відновлення якісного стану земельної ділянки, який існував до правопорушення, запобігання вчиненню дій, здатних порушити або створити ризик такого порушення прав на землю;

• визнання земельних угод недійсними;

• визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування

• відшкодування збитків, заподіяних у зв'язку з порушенням, обмеженням або іншим обтяженням прав на земельні ділянки;

• визнання права відновлення стану зд застосування інш способів

Принципове значення мають норми, які безпосередньо передбачають гарантії права власності на земельну ділянку будь яких суб'єктів:

Неможливість позбавлення права власності на земельну ділянку, за винятком випадків, передбачених ЗК України та іншими законами України, зокрема:

а) у разі земельного правопорушення – нецільового використання земельної ділянки;

б) навмисного зволікання в усуненні допущених порушень законодавства у разі пропуску термінів, встановлених спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів:

• забруднення земельних ділянок радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами;

• забруднення земельних ділянок бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами;

• засмічення земельних ділянок забороненими рослинами;

• пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем;

• порушення встановленого режиму використання земельних ділянок, які особливо охороняються;

• використання земельних ділянок способами, які завдають шкоди здоров'ю населення;

в) конфіскації земельної ділянки за виключним рішенням суду;

г) примусового звернення стягнень за земельну ділянку по зобов'язанням власника земельної ділянки;

д) порушення встановлених строків для відчуження земельної ділянки іноземцями та особами без громадянства;

є) примусового відчуження земельної ділянки, яка перебуває у власності фізичних або юридичних осіб з мотивів суспільної необхідності у разі введення воєнного або надзвичайного стану за умови повного відшкодування її вартості з правом вимоги на її повернення після припинення дії вказаних обставин або надання іншої рівноцінної ділянки у разі неможливості повернення примусово відчуженої;

ж) добровільної відмови власника від права власності на земельну ділянку на користь держави або територіальної громади на підставі заяви з укладанням угоди про її передачу та подальшого нотаріального посвідчення і державної реєстрації.

Відшкодування вартості земельної ділянки фізичних і юридичних осіб у разі її викупу для суспільних потреб з письмовим попередженням вказаним органом, що уповноважений на прийняття такого рішення не пізніше року до цього та за згодою власника для наступної мети:

а) розміщення будівель і споруд органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших виробничих об'єктів державної і комунальної власності, оборони, національної безпеки;

б) розміщення дипломатичних і прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

в) розміщення об'єктів природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, облаштування міських парків, майданчиків відпочинку, інших об'єктів загального користування, пов'язаних із обслуговуванням населення;

г) будівництва і обслуговування лінійних об'єктів, транспортної та енергетичної структури:

• газопроводів, водопроводів, нафто- та газових терміналів;

• шляхів сполучення;

• електростанцій, ліній електропередач;

• аеропортів;

• інших подібних об'єктів.

Можливість звернення власника до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки, відшкодування збитків, пов'язаних з її викупом у разі встановлення невикористання такої ділянки для суспільних потреб.

Очевидно, що наведена модель захисту прав власника земельної ділянки ще не повною мірою забезпечує гарантуючі можливості, а тільки вказує на правові форми дозволяючого характеру. Тому правова модель норми ЗК України має бути сформульована за формулою “судовий захист прав власника земельної ділянки у разі порушення вимог їх викупу та використання викупленої земельної ділянки не за цільовим призначенням” з тим, щоб судові органи у разі встановлення вищезазначених фактів приймали імперативні і однозначні рішення щодо поновлення та захисту прав власників земельної ділянки, що й відповідало б духу і змісту абсолютності правомочностей власників земель та земельних ділянок.

Проведений аналіз норм розділу “Гарантії прав на землю”, чинного земельного законодавства дозволяє виділити й інші правові можливості забезпечення прав власників на землю і земельні ділянки та реалізації ними правомочностей щодо користування, володіння і розпорядження, які можна сформулювати у формі “встановлення спеціальних способів правового забезпечення прав власників земель і земельних ділянок”. До таких гарантованих способів прав землевласників можна віднести:

• заборона втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування без рішення суду у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою та стосовно встановлення додаткових обов'язків чи обмежень, не передбачених законодавчими актами;

• покладання на органи виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідальності за шкоду, заподіяну їх неправомірними втручаннями у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою;

• встановлення відповідальності у формі визнання за законом недійсними актів органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, якими порушуються повноваження власників земельних ділянок та відшкодування ними в повному обсязі збитків, завданих власникам внаслідок видання неправомірних актів.

Запровадження підстав, порядку, організаційно-правових форм та процедури вирішення земельних спорів та особливостей виконання рішень, прийнятих органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування (ст., ст. 158-161):

У системі гарантування права власності на землі та земельні ділянки за чинним ЗК України чільне місце відводиться позитивному правовому регулюванню придбання земельних ділянок у власність на підставі цивільно-правових угод, зокрема, продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам і юридичним особам, іноземним державам, іноземним юридичним особам (ст., ст. 127-129); особливостей продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення сільськогосподарського товарного виробництва громадянам України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням такого виробництва та юридичним особам, установчими документами яких передбачено ведення зазначеного виробництва (ст. 130), а також набуття права власності на земельні ділянки за договорами міни, дарування, успадкування та ін. (ст. 131), зміст таких угод та можливість укладання договору застави земельних ділянок, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності.

Важливим правничо-гарантуючим засобом доцільно визнати юридичні важелі ЗК України, які регламентують продаж земельних ділянок державної або комунальної власності суб'єктам підприємницької діяльності під забудову на конкурентних засадах, визначають особливості їх підготовки до земельних торгів, процедури їх проведення та визнання такими, що не відбулися (ст.,ст. 134-138), а також відчуження земельних ділянок, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб на аукціонах за рішенням суду у разі звернення на них стягнення (ст. 139).

Гарантування права власності на землі та земельні ділянки здійснюється і за допомогою норм ЗК України, які визначають вичерпний перелік підстав для його припинення, зокрема, у разі добровільної відмови від наданої правової можливості володіння, користування та розпорядження, смерті власника за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за його рішенням, звернення стягнення на неї на вимогу кредитора, відчуження її з мотивів суспільної необхідності або суспільних потреб, конфіскації за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений термін (ст. 140).

Проте, вищезазначене формулювання підстав, тобто обставин, з настанням яких має припинятися право власності на земельні ділянки не можна повною мірою визнати виправданим, оскільки їх наявність сама по собі не позбавляє права власності, а лише слугує умовою для такого припинення на підставі відповідних юридичних фактів або їх сукупності, що утворюють юридичний склад. Скажімо, добровільна відмова від права власності на земельну ділянку, або смерть власника, чи звернення стягнення на неї не припиняють правосуб'єктності власника, враховуючи що за цих умов необхідно ще здійснити сукупність юридичних дій, спрямованих на таке припинення – подання заяви, винесення відповідного рішення про припинення, анулювання відповідних записів у реєстрових документах, позбавлення правовстановлюючих документів тощо.

Отже, більш вірно визначати вищеназвані обставини у якості умов для настання можливостей припинення суб'єктивного права власності на землі або земельні ділянки.

У контексті вищезазначених проблем чільне місце належить і нормам гарантуючого призначення, які визначають вимоги щодо встановлення та зміни меж районів, сіл, селищ, міст, районів у місті, порядок їх встановлення, посвідчення прав власності відповідних суб'єктів державними актами на вказані права (ст., ст. 173-176); здійснення землеустрою у частині формування раціональної системи землеволодінь, встановлення на місцевості меж земельних ділянок власників, у процесі розгляду і затвердження землевпорядної документації та проектів створення нових землеволодінь та інших землевпорядних заходів (ст., ст. 181-186); ведення земельного кадастру (ст., ст. 193-206); проведення контролю за використанням та охороною земель, моніторингу земель (ст., ст. 187-206).

Генеральною гарантією вищевикладених засобів захисту, своєрідною “гарантією гарантій” права власності на землі та земельні ділянки на забезпечувальному рівні доцільно визнати застосування методів юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства в частині визнання недійсними угод, укладених із порушенням встановленого порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок та, зокрема, притягнення винних осіб до адміністративної й кримінальної відповідальності за порушення вимог легалізованого права власності на земельні ділянки.

Так, стягнення забезпечувального адміністративно-правового характеру можуть застосовуватися у разі скоєння адміністративних правопорушень, які зачіпають інтереси та порушують права відповідних власників земельних ділянок: псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами тощо (ст. 52 Кодексу України про адміністративні правопорушення *); використання земель не за цільовим призначенням, недотримання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан землі та ін. (ст. 53 КУпАП); самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 51 1 КУпАП), приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53 2 КУпАП); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків по приведенню їх у стан, придатний для використання за призначенням, або невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту (ст. 54 КУпАП); відхилення без належного дозволу від затверджених у встановленому порядку проектів внутрігосподарського землеустрою (ст. 55 КУпАП); знищення громадянами межових знаків землекористування (ст. 56 КУпАП); самовільна забудова площі залягання корисних копалин (ст. 57 КУпАП); використання ділянок земель державного лісового фонду для розкорчовування, спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів і т.ін. без належного дозволу на їх використання (ст. 63 КУпАП); пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 74 КУпАП); порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду шляхом здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зонах, а також територіях, зарезервованих для наступного заповідання, забороненої господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог режиму цих територій та об'єктів, самовільної зміни їх меж, невжиття заходів для попередження і ліквідації негативних наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду (ст. 91 КУпАП).

У системі гарантування права власності на землю задіяні також санкції кримінально-правового захисту у частині, що стосується забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для вищезазначених об'єктів. Настання тяжких наслідків, а також загибель людей, їх масове захворювання визнаються кваліфікуючими ознаками, що посилюють застосування кримінально-правових санкцій (ст. 239 Кримінального кодексу України) *.

Разом із тим, варто вказати на те, що нині чинний КК України не передбачає застосування кримінально-правових засобів захисту права власності на землі та земельні ділянки у якості самостійного складу злочинів, що навряд чи є виправданим з точки зору конституційно-правових вимог гарантування цього права, а тому у разі скоєння таких правопорушень проти власності можливе застосування кримінально-правових норм, які передбачають притягнення винних осіб як за злочини проти майна (умисне знищення або пошкодження майна – ст. 104; погрози знищення майна – ст. 105; необережне знищення або пошкодження майна – ст. 106 та ін.).

Отже, право на землю гарантується конституційно-правовими нормами, земельно-правовим регулюванням і забезпеченням, іншими актами законодавства України, спрямованими на регулювання різноманітних правовідносин, об'єктами захисту яких виступають права різних власників на окремі категорії земель та земельні ділянки, використання яких пов'язується із титулом права власності у різних правових формах, що дозволяє говорити про наявний, хоча і дещо недосконалий, механізм правового гарантування прав власників у зазначеній сфері, а у разі порушення цих прав застосувати вищевикладені засоби для захисту повноважень правосуб'єктних осіб.
_____

Поиск по сайту: