Набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності: український досвід 3 страница

Нарешті, поточна редакція статті (привнесена ЗУ від 05.11.2009 № 1702-УІ) дещо видозмінила правила про «автоматичний» перехід.

При тлумаченні та застосуванні правил ст. 120 ЗКУ щодо «автоматичного» переходу прав на земельну ділянку існує низка проблемних питань. Висловимо свою думку щодо їх вирішення.

Далеко не завжди земельна ділянка перебуває у власності чи хоча б користуванні власника будинку, будівлі або споруди. У таких ситуаціях, як видається, при відчуженні будинку, будівлі або споруди все-рівно відбуватиметься перехід права на земельну ділянку відповідно до положень ч. 1 ст. 120 ЗКУ (на правильність такого тлумачення вказують, серед іншого, положення абз.З ч. 6 ст. 120, ч. З ст. 121 ЗКУ). На наш погляд, «формальний» власник земельної ділянки фактично вже втратив реальну можливість володіти, користуватися і розпоряджатися нею - така можливість є лише у власника будинку, будівлі чи споруди. Отже, при застосуванні ч. 1 ст. 120 ЗКУ правові титули лише приводитимуться у відповідність до реального стану речей.

Часто суди одночасно із визнанням права власності на земельну ділянку набувача будинку приймають рішення про «припинення» права власності попереднього власника або це ж рішення у завуальованій формі - як рішення про визнання недійсним відповідного державного акта. Як видається, припинення права цієї особи відбувається одночасно із виникненням такого права у набувача безпосередньо в силу вимог закону, тому суд не може припиняти право, що вже не існує. Єдине, що він може зробити - це визнати право за новим набувачем.

Вважаємо, що ч. 2 ст. 120 ЗКУ є спеціальною також і по відношенню до ст. 92 ЗКУ, яка обмежує коло суб´єктів права постійного користування земельними ділянками. Таким чином, якщо набувачем будинку, будівлі або споруди є суб´єкт, не згаданий у ст. 92 ЗКУ, до нього все-рівно переходить право постійного користування, що в подальшому може бути оформлене державним актом.

У судовій практиці виникають проблеми із визначенням розміру земельних ділянок, право на які переходить до набувача будівлі або споруди (якщо відповідна ділянка не ідентифікована в договорі). На наш погляд, для визначення розміру земельної ділянки, що необхідна для обслуговування будівлі або споруди, у складних випадках, що вимагають застосування спеціальних знань, слід призначати експертизу. На даний час склалася усталена практика визначення розміру земельних ділянок, що необхідні для обслуговування частини домоволодінь, за допомогою судової будівельно-технічної експертизи. Не вбачається жодних обставин, що перешкоджали б використанню цього виду експертизи для визначення розміру земельної ділянки, що необхідна для обслуговування будинку або споруди в цілому.

Окремо слід розглянути ситуації, коли земельна ділянка спеціально відводилася для обслуговування певної будівлі (будівель). Найбільш поширеним прикладом є присадибна ділянка, яка і згідно із чинним законодавством (ст. ст.. 40,121 ЗКУ), і згідно із законодавством, що діяло раніше (ст. 67 ЗКУ в ред. 1992 року) відводилася спеціально для «будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд». Крім того, у випадку із присадибною ділянкою, варто зважати, що згідно із законом (ст. 381 ЦКУ) будинок і присадибна ділянка є єдиним цілим - садибою, причому « [у] разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом» (ч. 2 ст. 381 ЦКУ). Виходячи із сказаного, слід вважати, що у разі відчуження садибного будинку одночасно переходить право на всю ділянку, яка була відведена для будівництва і обслуговування цього будинку.

При вирішенні спору щодо площі та конфігурації земельної ділянки слід виходити із чинних будівельних норм та правил, санітарних норм та правил, інших нормативних документів та містобудівної документації. Особливо слід звернути увагу на необхідність застосування ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень», ДБН Б.2.4-3-95 «Генеральні плани сільськогосподарських підприємств».

N8. Далеко не завжди під окрему будівлю та споруду можна виділити окрему земельну ділянку. Існує достатньо багато ситуацій, коли земельна ділянка є неподільною і повинна використовуватися власниками кількох розташованих на ній будинків, будівель і споруд спільно. На наш погляд, у подібних ситуаціях ч. 6 ст. 120 ЗКУ слід тлумачити таким чином, що відчужуватися має частка у праві власності на загальну земельну ділянку, що обслуговує усі розташовані на ній об´єкти нерухомості - її кадастровий номер і слід вказувати в договорі разом із зазначенням частки у праві на земельну ділянку, що переходить до набувача нерухомості.

Аналогічно слід застосовувати закон у ситуації, в якій відчужується лише частина будівлі або споруди. Оскільки сформувати окрему земельну ділянку під частину об´єкту нерухомого майна буде неможливо, слід розуміти ч. 6 ст. 120 як таку, що вимагає (у разі існування сформованої земельної ділянки під всім будинком, будівлею, спорудою) відчуження частки у праві власності на загальну ділянку.

Чинною редакцією ст. 120! ч.1 (4 рази змінювалось, починаючи з 1992 року це положення.) Остаточна редакція – автоматичне припинення / набуття права власності і права користування при переході права власності на будівлю і споруду. Це вид припинення і набуття в силу закону і не потрібно оформляти відповідні документи.

Слід звернути увагу на те, що правило про "автоматичний" перехід права власності насправді застосовується не так вже й автоматично. Перехід права на земельну ділянку відбувається лише тоді, коли до набу­вача має перейти уся ділянки під будівлею (наприклад, якщо це садибна ділянка - див. ч. 2 ст. 381 ЦКУ). В інших випадках "автоматичний" перехід відбувається лише тоді, коли договір передбачає перехід кон­кретної земельної ділянки (як частини первісної ділянки). Якщо ж це не так, вказівки у договорі немає або окремий договір відсутній, від­повідна ділянка може бути визначена лише у ході судового розгляду на підставі відповідної землевпорядної документації (ст. 56 ЗУ "Про зем­леустрій"). І у будь-якому випадку право власності на земельну ділян­ку виникає лише з моменту його державної реєстрації (ст. 125 ЗКУ).

Виникає проблема при переході права власності на будинок, у випадку, коли ЗД попереднього власника будинку перебуває на праві постійного користування. Таким чином, фактично, орендодавець зобов’язаний виступити орендодавцем ЗД.

Звернемось до основних законодавчих актів, які регулюють дане питання.

Відповідно до статті 377 (пункт 1) Цивільного кодексу України особа, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, автоматично набуває право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. У випадку ж, якщо відповідний договір про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди не визначає конкретного розміру земельної ділянки, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Тієї ж позиції дотримується ДПА України (Лист від 10.02.2005 р. № 1152/6/17-3116), визначаючи, що питання про порядок визначення розміру податку з доходів фізичних осіб при нотаріальному посвідченні договорів купівлі-продажу (міни) земельних ділянок, на яких розташований будинок, необхідно розглядати з урахуванням положень статей 377 та 388 Цивільного кодексу України.

В той же час стаття 120 Земельного кодексу України зазначає, що при переході права власності на будівлю і споруду власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди. Звісно, Земельний кодекс України, є спеціальним законодавчим актом відносно Цивільного кодексу України, який, врегульовуючи земельні правовідносини забороняє автоматичне набуття покупцем будівлі права власності на землю. Крім того, слід зважати на те, що, власне, земля та споруда, розташована на ній, є окремо визначеними законодавством об'єктами правовідносин.

Слід зазначити, що питання переходу права власності на земельні ділянки, на яких розташовані нежитлові будинки та споруди, не викликає суперечок, оскільки зазначене положення Цивільного кодексу України не поширює на них своєї дії.

З огляду на вищевказане, при здійсненні купівлі-продажу як житлового так і нежитлового будинку, будівлі або споруди, слід окремими положеннями договору визначати порядок передачі права власності на земельну ділянку, на якій вона розташована, або ж укладати окремий договір купівлі-продажу. У випадку ж неврегулювання таких правовідносин під час продажу жилого будинку, право власності на відповідну земельну ділянку залишається за продавцем, що згодом може призвести до негативних наслідків, а зокрема — спорів між сторонами таких правовідносин (адже у майбутньому продавець матиме право розпоряджатись земельною ділянкою на власний розсуд, не зважаючи на інтереси покупця, якому належатиме будівля).

Окремим питанням є момент переходу права власності на земельну ділянку та будівлю, яка на ній розташована.

Відповідно до положень Земельного кодексу України (стаття 125), право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником чи користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно з положеннями цього ж нормативно-правового акту, право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які можуть бути отримані покупцем лише на підставі документу про оплату вартості ділянки за відповідним договором. Отже, сам момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки не є одночасно моментом виникнення права на землю.

Водночас моментом виникнення права власності на будівлю (споруду) згідно зі статтею 182 Цивільного кодексу України, є момент державної реєстрації такого нерухомого майна.

Отже, ми знову стикаємось із законодавчим регулюванням правовідносин, яке своїм формулюванням викликає ряд протиріч при практичному його застосуванні. Адже із зазначених положень випливає, що моментом переходу набуття права власності на обидва об'єкта є момент їх державної реєстрації відповідно. Однак на практиці ми часто стикаємось із відмовою державних органів здійснити реєстрацію будівлі до моменту пред'явлення покупцем документів, які посвідчують його право власності або користування земельною ділянкою, на якій розташована відповідна будівля, через що виникає проблема неможливості одночасного набуття права власності покупцем на зазначені об'єкти продажу. Як наслідок існування такого часового лагу між моментом посвідчення права власності покупця на земельну ділянку та переходу до нього права власності на будівлю, яка на ній розташована, часто тягне за собою ряд суперечностей між сторонами, а нерідко й стає підґрунтям для грошових махінацій.

Деякі суперечності стосовно права власності на земельні ділянки, також виникають під час придбання споруд, розташованих на земельних ділянках, що знаходяться у державній або комунальній власності. Продаж таких ділянок регулюється частиною 2 статті 127 ЗКУ, у якій відповідно визначається окремий статус земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок — продаж таких ділянок є винятком із загального правила, за яким землі державної та комунальної власності можуть продаватись громадянам та юридичним особам тільки на конкурентних засадах (аукціон, конкурс). Однак, при такому формулюванні норми закону знову ж таки виникає колізія — покупець не може отримати свідоцтво про право власності на будівлю до моменту отримання державного акту реєстрації земельної ділянки, на якій вона розташована. В свою чергу продаж такої ділянки на виняткових умовах неможливо здійснити, якщо покупець не є власником будівлі (тобто не має вказаного свідоцтва).

Загалом можна зробити висновок про існування ряду прогалин та протиріч у нормативно-правовій базі, яка регулює перехід права власності на земельну ділянку під час придбання будівлі, розташованої на ній. Також недоліки існують у чинному законодавстві, яке стосується права користування земельними ділянками, на яких розташовані об'єкти нерухомості, що підлягають продажу, однак висвітлення цих питань є предметом для окремого аналізу.

33. Припинення права власності на землю в Україні: види, форми та правові підстави

Проблеми припинення права власності – відсутність поняття припинення на законодавчому рівні; відсутність чітко визначених процедур; відсутність виключного переліку обставин, з настанням яких припиняється право власності на землю. Процес набуття та припинення права власності взаємопов’язані (нічийних земель не буває). Положення ст. 41 Конституції України, глава XXII ЗК, субсидіарне застосування положень ЦК.

Доктриною земельного права припинення права власності розглядається з двох позицій:

- це певний момент у часі;

- як правова форма, порядок, процедура в результаті якої у одного суб’єкта право власності на земельну ділянку припиняється, а в іншого виникає.

Системне тлумачення глави 21 ЗК дає підстави стверджувати, що ЗК розглядає припинення права власності на з\д як процес. Отже, підставами є юр факти, які започатковують відповідну процедуру припинення права власності на відповідну ЗД.

1 група підстав – ті обставини, коли пр власн припиняється за особистим волевиявленням особи (добровільна відмова або настання фатальних подій - смерть власника) Для конкретної ЮО з моменту ліквідації чи реорганізації, за умови настання непереборної сили.

2 група підстав – як санкція (юридичні факти, коли право власності припиняється як санкція за правопорушення чи невиконання обов’язку: ст.ст. 139 – 148 – не відчуження іноземцем земельної ділянки у визначений строк, право власності на земельну ділянку не припиняється автоматично; виникає питання - коли припиняється можливість відчуження – коли відкрито провадження по примусовому відчуженні земельної ділянки, у судовому засідання може бути накладено заборону на відчуження, право власності припиниться лише при виникненні права власності на земельну ділянку в іншої особи. Питання чи поширюється мораторій на відчуження земельних ділянок: ні.

3 група підстав – викуп ЗД з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб. (КУ, ст. 140, 143,146,147 ЗК, ЗУ від 17.11.2009 «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них знаходяться, які перебувають у приватній власності», ЗУ «Про організацію та проведення фінальної частини УЄФА», ЗУ «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів…», 2006.)

Застосувавши системне тлумачення, ст. 140 є спеціальною по відношенню до ст. 143 ЗК за видом права, що припиняється (право власності, а ст. 143 є спеціальною по відношенню до ст. 140 ЗК за способом припинення права.

Наступна проблема – відсутній механізм реалізації ст. 145 ЗК (відчуження ЗД іноземцями та особами без громадянства). є законопроект про внесення змін до даної статті //

Іноземна особа залишається власником до моменту припинення права власності на підставі рішення суду та реєстрації права власності новим власником. Законодавець не визначає момент припинення права власності, таким чином право власності припиняється з моменту набуття таким правом іншою особою.

Мораторій – обмеження правомочності власника щодо розпорядження власною ЗД.

Проблеми:

1. відсутність визначення поняття «припинення» права власності на земельні ділянки,

2. нема чітко встановлених процедур з визначенням всіх стадій припинення права власності на з/д,

3. відсутність виключного переліку обставин, з настанням яких припиняється право власності на землю.

Підстави і порядок припинення права власності на землю. Підставами припинення права власності на землю с юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин права земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, що зумовлюють припинення права державної, комунальної і приватної власності на землю.

Підставами припинення права держаної власності на землю є:

1. приватизація земель, які перебувають у власності держави;

2. розмежування земель державної і комунальної власності;

3. передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність.

Підставами припинення права комунальної власності визнаються:

1. приватизація земель, які перебувають у комунальній власності;

2. передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.

Загальною підставою припинення права державної і комунальної власності на землю є укладання уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, у тому числі і відповідно до міжнародних договорів.

Право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених ст. 140 ЗК України. Такими підставами є:

1. добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2. смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3. відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4. звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5. відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6. конфіскація за рішенням суду;

7. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Проблеми:

4. відсутність визначення поняття «припинення» права власності на земельні ділянки,

5. відсутність чітко встановлених процедур з визначенням всіх стадій припинення права власності на земельні ділянки,

6. відсутність виключного переліку обставин, з настанням яких припиняється право власності на землю.

Правова основа: КУ, Гл. 22 ЗК, ЦК та інше законодавство.

В науці ЗП припинення права власності на земельну ділянку:

1. як певний момент у часі, коли у 1 суб’єкта припиняється, а у іншого виникає,

2. як процедура, сукупність юридично значимих дій, з настанням яких у 1 суб’єкта право власності припиняється, а у іншого виникає.

Системне тлумачення глави XXII ЗК дає підстави стверджувати, що ЗК розглядає припинення право власності на ЗД як процес. Отже, підставами є юридичні факти, які започатковують відповідний варіант процедури припинення право власності на відповідну ЗД.в т.ч., 3 групи юридичних фактів:

1. обставини, коли право власності припиняється за особистим волевиявленням особи: добровільна відмова власника, відчуження земельної ділянки, смерть власника,

2. юридичні факти, коли право власності припиняється як санкція за правопорушення чи невиконання обов’язку: ст.ст. 139 – 148 – не відчуження іноземцем земельної ділянки у визначений строк, право власності на земельну ділянку не припиняється автоматично; виникає питання - коли припиняється можливість відчуження – коли відкрито провадження по примусовому відчуженні земельної ділянки, у судовому засідання може бути накладено заборону на відчуження, право власності припиниться лише при виникненні права власності на земельну ділянку в іншої особи. Питання чи поширюється мораторій на відчуження земельних ділянок: ні,

3. з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб: КУ, ст. 140, 143,146,147 ЗК, ЗУ від 17.11.2009 «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них знаходяться, які перебувають у приватній власності», ЗУ «Про організацію та проведення фінальної частини УЄФА», ЗУ «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів…», 2006.

Для конкретної ЮО з моменту ліквідації чи реорганізації, за умови настання непереборної сили.

Мораторій – обмеження правомочності власника щодо розпорядження власною ЗД.

34. Проблеми гарантій права власності на землю в Україні

Гарантії права власності на землю розглядають як систему правових норм, які регулюють відносини щодо суб’єктно-об’єктного складу права власності, правовідносини щодо захисту земельних прав власників в адміністративно-судовому порядку.

Позитивне правове регулювання відносин власності на землю:

- нормативно-регулятивні гарантії - позитивне правове регулювання відносин власності на землю: яким чином врегульовані відносини власності,

- управлінські гарантії- передбачений законодавством порядок набуття та припинення права власності на землю,

- адміністративно-судові гарантії. передбачений законодавством порядок захисту прав власників земельних ділянок ОДВ, ОМС, судовими органами (питання розмежування розгляду земельних спорів в порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства, подив. КАС, ГПК, Рішення КСУ 1.04.2010, ППВСУ 19.03.2010 №2).

Гарантування права власності на землю за новим ЗК – відтворення аналогічної конституційної правової ідеї (ч. ІІ ст. 14), що свідчить про закононаступність та деталізацію її в науковому, спеціальному законі, який виступає важливим принципом земельно-правового регулювання.

Механізм гарантування права власності на землю включає систему земельно-правового регулювання правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження з/д, включаючи різні форми набуття прав власності на вказані об'єкти, реалізацію (здійснення) та захист повноважень власників у юрисдикційних органах.

В спец юр літ-рі право власності на землю і з/д розглядається через призму об'єктивного та суб'єктивного права.

Право власності на землю з об'єктивної точки зору варто розглядати в якості системи легалізованих спец-правових норм, які регулюють відносини власності на землю, встановлюють форми та процедури набуття та оформлення прав на земельні ділянки, а також порядок здійснення уповноваженими особами наданої (набутої) правосуб'єктності щодо належних їм з/д, відновлення та захист їхніх прав і законних інтересів в установлених процедурах та організаційно-правових формах.

Сутність суб'єктивного права власності на землю громадян, Укр народу, держави, територ громад, юр осіб та іноземних держав відповідно до норм і принципів міжнародних договорів складає - реалізація відповідними власниками земель і земельних ділянок у формах дотримання, застосування, здійснення наданих законодавством можливостей щодо набуття права власності на землю та земельні ділянки у формі володіння, користування, розпорядження ними та захист наданих чи набутих за законом або договором прав на ці об'єкти

Отже, з об'єктивної точки зору право власності на землю гарантується і гарантом такого регулювання виступає держава, яку репрезентують відповідні державні органи та інституції.

Відтак гарантування права власності на землю означає також юридично визначену можливість вимагати від держави створення системи позитивного правового регулювання відносин власності на землю, усунення колізій, заповнення прогалин в регулятивному і забезпечувальному механізмі, своєчасне внесення відповідних змін, доповнень, систематизації, кодифікації, оптимізації, гармонізації на рівні сучасних вимог права Європейського союзу, а також принципів міжнародного права .

Складові механізму гарантування права власності на землю – нормативно-регулятивні гарантії – позитивне правове регулювання відносин власності на землю; управлінські гарантії – передбач порядок набуття та припинення права власності на землю; адмін.-судові гарантії – порядок захисту прав власників зем діл органами місц самоврядування, державної виконавчої влади, судовими органами.

Гарантії права власності на землю розглядають як систему правових норм, які регулюють відносини щодо суб’єктно-об’єктного складу права власності, правовідносини щодо захисту земельних прав власників в адміністративно-судовому порядку.

Гарантування права власності на землю за новим Земельним кодексом України – відтворення аналогічної конституційної правової ідеї (ч. ІІ ст. 14), що свідчить про закононаступність та деталізацію її в науковому, спеціальному законі, який регулює земельні правовідносини та виступає важливим принципом земельно-правового регулювання. *

Особливої ролі гарантування права власності на землю набуває в науковому, соціально-пізнавальному та правничо-практич­ному значенні, тобто його осмислення як об'єктивно існуючої та суб'єктивно належної категорії.

Механізм гарантування права власності на землю включає систему земельно-правового регулювання правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження землями (земельними ділянками), включаючи різні форми набуття прав власності на вказані об'єкти, реалізацію (здійснення) та захист повноважень власників у юрисдикційних органах.

Центральним в механізмі гарантування права власності на землю є відповідно право власності на землю (земельні ділянки).

За усталеними підходами спеціальної юридичної літератури та науково-практичними оглядами право власності на землю і земельні ділянки розглядається через призму об'єктивного та суб'єктивного права.

Право власності на землю з об'єктивної точки зору варто розглядати в якості системи легалізованих в державі спеціально-правових норм, які регулюють відносини власності на землю, встановлюють форми та процедури набуття та оформлення прав на земельні ділянки, а також порядок здійснення уповноваженими особами наданої (набутої) правосуб'єктності щодо належних їм земель та земельних ділянок, відновлення та захист їхніх прав і законних інтересів в установлених процедурах та організаційно-правових формах. В такому значенні вказаний блок правового регулювання складає центральний інститут права власності на землі, який і посідає провідне місце у науці земельного права та виконує практичну роль у процесі застосуванні відповідного законодавства.

В той же час, реалізація відповідними власниками земель і земельних ділянок у формах дотримання, застосування, здійснення наданих законодавством можливостей щодо набуття права власності на землю та земельні ділянки у формі володіння, користування, розпорядження ними та захист наданих чи набутих за законом або договором прав на ці об'єкти складає сутність суб'єктивного права власності на землю громадян, Українського народу, держави, територіальних громад, юридичних осіб та іноземних держав відповідно до норм і принципів міжнародних договорів. Саме вони виступають носіями основних повноважень щодо володіння, користування і розпорядження землями (земельними ділянками) та реалізують їх у порядку, встановленому чинним законодавством.

Отже, з об'єктивної точки зору право власності на землю гарантується насамперед системою земельно-правового регулювання, і гарантом такого регулювання виступає держава, яку репрезентують відповідні державні органи та інституції відповідно до розподілу функцій влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Зрозуміло, що законодавча система гарантій має бути не тільки обґрунтованою, виваженою, повною та логічною, але й сталою і ефективною, спроможною забезпечити мотиваційну поведінку суб'єктів власності, а у разі порушення їх повноважень, здатною поновити та захистити від правопорушення, компенсувати шкоду у разі її заподіяння власникам.

Відтак гарантування права власності на землю означає також юридично визначену можливість кожного та окремих соціальних груп, громадських об'єднань, інших заінтересованих осіб вимагати від держави створення системи позитивного правового регулювання відносин власності на землю,усунення наявних колізій, дублювання в регулюванні та системі гарантування, заповнення прогалин в регулятивному і забезпечувальному механізмі права власності на землю, своєчасне внесення відповіднихзмін, доповнень до чинного законодавства у цій сфері, його систематизації, зокрема, кодифікації, оптимізації, гармонізації на рівні сучасних вимог права Європейського союзу, а також принципів міжнародного права .

Відповідно позитивне правове регулювання відносин власності на землю має бути спрямоване на створення законодавчих засад розвитку правових форм власності, підстав виникнення конкретних суб'єктивних прав щодо належних земельних ділянок, відповідних моделей правової поведінки їх суб'єктів, особливо в частині визначення процедур приватизації земель у відповідності до їх цільового призначення, придбання земельних ділянок у власність, набуття прав власності на такі ділянки, способів часткового або повного відчуження земель у різних власників, порядок компенсації у зв'язку з переходом та зміною юридичної форми власності, а також можливості власників щодо реалізації повноважень володіння, користування та розпорядження в частині використання (експлуатації) земель, прав і обов'язків щодо відновлення їх якісного стану та безпеки, збереження і примноження відповідно до земельно-кадастрових документів, дотримання процедур посвідчення набутих прав, а також реєстрації юридичного титулу будь-якого власника.

Особливу роль у гарантуванні права власності на землю мають норми Конституції України, зокрема, конституційно-правова норма ч. ІІ ст. 14, яка закріплює базовий принцип земельно-право­вого регулювання – гарантування права власності на землю як неодмінної умови правосуб'єктності різних за правовим статусом осіб, тобто забезпеченість його функціонування у просторі та часі та стосовно суб'єктів цих правовідносин, а отже створення законодавчих засад регулювання і забезпечення сталості правовідносин власності на землю стає визначальним у зазначеному процесі.

Поиск по сайту: