Носік Проблеми здійснення права власності на землю укр. народу.

Здійснення права власності на землю Українського народу залежить безпосередньо від правового становища суб’єктів, які за Конституцією України можуть набувати і реалізувати право власності на землю Українського народу. Носік пропонує визначити в теорії земельного права і враховувати у законотворенні та закріпити у законодавстві особливості юридичної природи таких правових категорій, як “здійснення права власності Українського народу на землю”, “здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу”, “здійснення громадянами, юридичними особам і державою права власності на землю”.

В основі здійснення права власності на землю Українського народу лежать потреби та інтереси Українського народу та інших суб’єктів у використанні землі як основного національного багатства шляхом реалізації відповідними суб’єктами конституційних імперативів у межах, визначених Основним та іншими законами держави. При цьому межі здійснення права власності Українського народу на землю не окреслюються лише зовнішньою лінією сухопутної і водної поверхні території держави, а поширюються також і на всю глибину надр і на повітряний простір над територією, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Юридична природа поняття "здійснення прав власника на землю від імені Українського народу", розкривається через такі ознаки:

а) детермінованість поведінки суб’єкта здійснення права потребами та інтересами Українського народу;

б) залежність правового становища органів державної влади та місцевого самоврядування як суб’єктів здійснення прав власника від основного права власності Українського народу на землю;

в) неможливість таких суб’єктів здійснення прав власника на землю від імені Українського народу вчинювати дії у власних інтересах;

ґ) обмеженість свободи поведінки суб’єктів здійснення прав власника на землю від імені народу потребами, інтересами і правами Українського народу у використанні землі;

г) відповідальність суб’єктів здійснення прав власника на землю перед Українським народом .

такі юридичні конструкції у сфері здійснення права власності на землю, як виключна державна власність, довірча власність, представництво, доручення, управління земельним фондом, державне регулювання земельних відносин, не охоплюють юридичної сутності концепції “здійснення прав власника на землю від імені Українського народу” як самостійного, особливого правового явища у національній правовій системі.

Носік обґрунтовує висновок щодо формування у системі земельного права України самостійного комплексного під-інституту “Здійснення прав власника на землю від імені Українського народу” як складової загального інституту права власності на землю Українського народу.

Здійснення громадянами, юридичними особами і державою права на користування землею як природним об’єктом права власності Українського народу на юридичному титулі права власності на земельну ділянку визначає як законодавчо забезпечена, активна, вольова, охоронювана державою міра можливої і необхідної поведінки відповідних суб’єктів, спрямована на реалізацію закріплених виключно у законі правових норм щодо набуття у власність земельних ділянок, володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, захист права власності на землю.

Конституція України не виключає можливості здійснення громадянами України, а також юридичними особами України права власності на землю шляхом використання землі як природного об’єкта права власності Українського народу не лише на праві загального землекористування, а й на юридичному титулі права власності на конкретну земельну ділянку для задоволення особистих потреб та інтересів у використанні землі виключно відповідно до закону. В дисертації стверджується, що іноземні фізичні і юридичні особи можуть мати у власності земельні ділянки за умови законодавчого закріплення такого права для них у законі. При цьому Верховна Рада України може взагалі заборонити іноземним особам набувати у власність земельні ділянки на території України.

Оскільки громадяни і юридичні особи можуть користуватися землею як природним об’єктом права власності Українського народу на юридичному титулі права власності на земельні ділянки, то здійснення цими суб’єктами права власності на землю необхідно, на думку дисертанта, розглядати через набуття і реалізацію громадянами, юридичними особами права власності на земельні ділянки. Підстави, умови і способи набуття та реалізації такого права зазначеними суб’єктами обов’язково мають бути закріплені у законі. Перелік підстав виникнення для громадян, юридичних осіб права власності на земельні ділянки має бути у законі вичерпним.

22. Проблемні питання здійснення права приватної власності на землю: суб’єктно-об’єктний склад, підстави набуття та припинення

Чинний ЗК значно розширив коло суб’єктів права власності на землю. ч. 1 Ст. 80 ЗК Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юр особи - на землі приватної власності;

б) територ громади, які реалізують це право безпосередньо або через ОМС, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні ОДВ, - на землі державної власності.

Обмеження суб’єктно-правових можливостей власників земельних ділянок, наданих для ведення особистого підсобного господарства у зв’язку із введенням у дію нового ЗК та запровадженням нової категорії «земельні ділянки особистих селянських господарств» (ст. 33 ЗК).

Проблема - відсутність положення у перехідних положень ЗК про те, що особисті селянські господарства є правонаступниками особистих підсобних господарств.

Проблема – відсутність механізму реалізації п. 4 ст. 81 та п. 4 ст. 82 ЗК. З якого моменту в осіб виникає обов’язок відчуження? Хто контролює річний термін і де він встановлюється?

Проблема – протягом одного року і семи місяців до суб’єктів права приватної власності не були віднесені спільні підприємства.

Проблема – встановлення обмежень та мораторію відповідно до п. 13-15 Перехідних положень ЗК. Раніше мораторій обмежувався тільки роком, а наразі – прийняттям двох законів (перша особливість). Мораторій стосується не усіх власників ЗД ОСГ, а тільки тих, які набули ЗД для ведення ОСГ шляхом виділення у натурі власники паїв (друга особливість) (Головне ? – яким чином особа набула права на земельну ділянку?). Таким чином можливість відчуження залежить від способу набуття права власності на ЗД. Мораторій щодо відчуження земельних часток – паїв (сертифікати)…

Проблема – відсутність механізму реалізації ст. 32 ЗК. Членам фермерського господарства ніколи не передавались ЗД на праві … (відповідно до ЗУ «Про фермерське господарство» земельні ділянки передавались на ім’я голови ФГ).

Суб´єктами права приватної власності на землю ст. 80 ЗКУ визначає громадян [України] та юридичних осіб. З урахуванням змісту ст. 81 та ін. норм ЗКУ, це положення слід розуміти розширено, оскільки суб´єктами права приватної власності на землю визнаються також іноземні громадяни та особи без громадянства.

Законодавство визначає, які земельні ділянки можуть належати кожному із перерахованих суб´єктів.

Щодо громадян України обмеження по об´єктному складу земель, що можуть перебувати у їх власності, практично відсутні (див. ч. 1 ст. 81 ЗКУ).

Іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до ч.2ст. 81 ЗКУ, «... можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні

ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об´єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.»

З ч. 4 ст. 81, ст. 145 ЗКУ випливає, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, проте лише у спадщину, і протягом року зобов´язані їх відчужити. У разі невиконання цієї вимоги настають передбачені п.«д» ст. 143 ЗКУ наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене.

На відміну від наведеного вище практично загальноприйнятого тлумачення ч. 4 ст. 81 ЗКУ, на думку О. В. Єлісєєвої, положення ст. 145 та п.«е» ст. 140 ЗКУ не встановлюють винятку із загальної і безумовної заборони іноземцям набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Вважаємо цю думку помилковою: переконані, що норми названих статей є спеціальними щодо загального положення ст. 81, а тому мають перевагу.

Юридичні особи « (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності...» (ч. 1 ст. 82 ЗКУ).

Проблема. Формулювання ч. 1 ст. 82 ЗКУ «... для здійснення підприємницької діяльності» можна тлумачити таким чином, що начебто для інших потреб юридичні особи набувати земельні ділянки у власність не можуть. За такого тлумачення позбавляються можливості мати земельні ділянки на праві власності, наприклад, релігійні організації. Саме так тлумачив норму закону Держкомзем України (лист від 29.04.2003 № 14-11-11/2704).

На наш погляд, таке тлумачення є помилковим. Процитована норма не містить прямої заборони для юридичних осіб, згаданих у ч. 1 ст. 82 ЗКУ, набувати земельні ділянки не для підприємницької діяльності. За таких умов, якщо набуття земельних ділянок для підприємницької діяльності прямо дозволено, слід вважати, що набуття для непідприємницької діяльності тим більше дозволяється. Тобто ч. 1 ст. 82 ЗКУ слід тлумачити a fortiori. При такому тлумаченні слід керуватися тим, що важко знайти будь-які мотиви, які б виправдали поставлення вітчизняних релігійних організацій у менш вигідне становище, ніж, скажімо, становище підприємства торгівлі або іноземної юридичної особи (які можуть набувати земельні ділянки у власність не лише для ведення підприємницької діяльності - див. нижче). Принцип рівності усіх субєктів права власності, закріплений у ст. 13 Конституції України, ст. 5 ЗКУ, передбачає, зокрема, те, що закон не може містити необґрунтованих виключень і обмежень.

Ч. 2 ст. 82 ЗКУ передбачає, що іноземні юридичні особи «... можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об´єктів нерухомого майна та для спорудження об´єктів, пов´язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об´єктів нерухомого майна.»

Правила щодо набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у спадщину, передбачені ч. 4 ст. 82 ЗКУ, ідентичні тим, що встановлені для іноземних громадян та осіб без громадянства (див. вище).

Ч. З цієї ж статті визначає, що спільні підприємства (засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб)

«... можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб.»

Істотною проблемою є те, що при поділі юридичних осіб на види (юридичні особи України, іноземні юридичні особи, спільні підприємства) у ЗКУ законодавець, схоже, намагався закріпити автономне розуміння національності юридичної особи (за колом засновників), відмінне від змісту аналогічних понять у ГКУ. Проте спроба ця виявилася надзвичайно невдалою. Основних недоліків, на наш погляд, три. По-перше, виходячи із буквального формулювання ст. 82 ЗКУ, місце створення (реєстрації) юридичної особи (яке впливає, серед іншого, на місце сплати більшості податків) не має жодного значення. За таким тлумаченням до юридичних осіб [України] слід відносити юридичні особи, засновані українськими громадянами за кордоном (що навряд чи відповідає наміру законодавця). По-друге, при визначенні спільного підприємства не має жодного значення розмір частки іноземного суб´єкта, тому юридична особа, створена в Украї-ні за мізерної участі іноземного суб´єкта (наприклад, 0,0000000001 %), буде вважатися спільним підприємством з усіма відповідними обмеженнями. По-третє, не має жодного значення та обставина, що після заснування підприємства корпоративні права у ньому можуть перейти від засновників до інших осіб. Так, засновники - громадяни України можуть відчужити свої частки у статутному (складеному) капіталі іноземцям, і навпаки.

Виходячи із явної відповідності того, що випливає із цілей правового регулювання, і того, що буквально передбачено у ст. 82 ЗКУ, а також враховуючи існування положень про національність юридичної особи в ЦКУ та ГКУ питання про розуміння термінів «юридична особа України», «іноземна юридична особа» та «спільне підприємство», вжитих у ст. 82 ЗКУ, є дискусійним.

На наш погляд, за умов суперечливості і неоднозначності існуючого правового регулювання слід застосовувати цільове, телеологічне тлумачення, яке найкраще відповідатиме уявному наміру «ідеального» законодавця. А «ідеальний» законодавець не міг би не враховувати місця реєстрації юридичної особи, кола учасників (не лише засновників) та розміру іноземної інвестиції. За таких умов слід вважати, що недосконала та не зовсім зрозуміла система визначення національності юридичних осіб у ст. 82 ЗКУ була «скорегована» більш новими і більш адекватними існуючим потребам суспільства положеннями ГКУ.

Так, що стосується іноземних юридичних осіб, відповідно до ч. 1 ст. 117 ПСУ,

«1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.»

Як видається, тим більше слід вважати іноземними будь-які юридичні особи, створені за законодавством інших держав.

Хоча терміну «спільне підприємство» господарське законодавство не визначає, на наш погляд, йому відповідає поняття «підприємства з іноземними інвестиціями», визначене ч. 2 ст. 62 ПСУ:

«2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.»

Всі інші юридичні особи, що не підпадають під визначення іноземної юридичної особи та спільного підприємства, слід вважати юридичними особами України.

Проблема. У практичній діяльності виникає проблемне питання: чи може державне (комунальне) підприємство або підприємство із часткою державної (комунальної) власності мати земельні ділянки на праві власності? Відповідь на це питання неоднозначна. Що ж стосується позиції автора, вона зазнала змін (якщо бути точним, змінилася на протилежну). Сьогодні вона полягає у тому, що, хоча ЗКУ (див. ст. 81 та ін.) і не передбачає можливості державних (комунальних) підприємств володіти земельними ділянками на праві власності, відсутня і відповідна заборона, отже, набуття земельних ділянок у власність відповідно до закону (наприклад, цивільного законодавства про правочини) можливе. Що ж стосується положень господарського законодавства щодо того, що майно державного (комунального) підприємства належить йому на праві оперативного управління та повного господарського відання, їх застосування до відносин власності на землю виключається в силу положень ч. 1 ст. 4 ГКУ, яка встановлює, що кодекс не регулює земельні відносини). Таким чином, державні (комунальні) підприємства можуть набувати земельні ділянки у власність.

Проблема. Не знаходить одноманітного вирішення у правовій доктрині та правозастосовчій практиці питання про те, чи може юридична особа придбати у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства (далі - ОСГ), адже, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про особисте селянське господарство», ОСГ - це «господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають ...». На думку П. Ф. Кулинича, законодавство не містить прямих чи непрямих заборон на придбання земельної ділянки для ОСГ юридичними особами (крім іноземних), проте, ставши власником земельної ділянки, юридична особа зобов´язана передати ділянку в оренду громадянину для ведення ОСГ або змінити цільове призначення. На противагу, незаконною вважають практику придбання ділянок для ведення ОСГ юридичними особами і М. Федорченко та О. Янов.

Нам видається, що усталена практику розгляду «ведення ОСГ» (а також ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва тощо) як цільового призначення земельних ділянок є некоректною. Цільове призначення земельної ділянки, яка надана для ведення ОСГ - це виробництва сільськогосподарської продукції та розміщення відповідної виробничої інфраструктури (ч. 1 ст. 22 ЗКУ), а у якій формі здійснюватиметься така діяльність - питання вторинне, не пов´язане із цільовим призначенням земельної ділянки. Тому придбання юридичними особами ділянок, що використовуються для ведення ОСГ громадянами, закону не суперечить.

Проблема. Проблемним є питання визначення земельної правосуб´єктності селянських (фермерських) (відповідно до чинного раніше законодавства), або фермерських господарств (за діючим законодавством). Наприклад, справи про припинення права власності і користування землями, наданими для ведення господарств, в усіх випадках розглядаються господарськими судами. Обґрунтовується така практика тим, що, хоча земельна ділянка для ведення фермерського господарства і була надана громадянину, фермерське господарство з дати його державної реєстрації здійснює обов´язки власника земельної ділянки.

Вважаємо, що таку практику визнати вірною не можна, адже земельна ділянка для ведення фермерського господарства (далі - ФГ) надається громадянину (ст. ст.. 118,121 та ін. ЗКУ, ст. 7 ЗУ «Про фермерське господарство»). Створення ФГ як юридичної особи само по собі не призводить до переходу права власності на земельну ділянку від громадянина до господарства - для такого переходу необхідна пряма вказівка у законі, якої немає.

П. 13 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ передбачає загальне обмеження для всіх суб´єктів права приватної власності: «На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом». Обмеження безглузде (на площі 100 га ведення ефективного сільського господарства по більшості напрямків неможливе), але воно, на жаль, має місце.

Розширення кола суб´єктів приватної власності на землю за рахунок включення до нього юридичних осіб - новела чинного ЗК, яка, проте, лише закріпила уже існуючу ситуацію, коли на порушення попереднього ЗКУ Указами Президента України («Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню» від 29.12.1993 № 612, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12.07.1995 № 608, «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19.01.1999 № 32), а також відповідно до ЗУ «Про особливості приватизації об´єктів незавершеного будівництва» від 14.09.2000, право власності на земельні ділянки визнавалося за юридичними особи України.

23. Актуальні питання здійснення права комунальної власності на землю: суб’єктно-об’єктний склад, підстави набуття та припинення

Вперше термін комунальна власність на землю з’явився у Конституційному договорі між Президентом України та ВР від 08 червня 1995 року, - «Про основні начала організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в України на період до прийняття нової Конституції України».

Конституція, ЗУ «Про місцеве самовр-ня», ЗУ «Про розмежування земель держ та комун власності», ЗК). Суб’єктами є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (місцевий референдум, загальні збори), або через органи місцевого самоврядування.

Причини, чому досі не розмежовані ЗД:

· відсутність стимулу та інтересів в органах місцевого самоврядування;

· відсутність матеріальних ресурсів, які необхідні для розмежування;

· до цього часу також не затверджений державний акт на право власності на земельну ділянку.

Водночас існують дуже багато рішень органів місцевого самоврядування стосовно такого розмежування. Наприклад: рішення Київської міської ради № 39/96 «Про питання розроблення проекту розмежування земель державної та комунальної власності у м. Києві.

24. Проблеми права державної власності на землю: суб’єктно-об’єктний склад, підстави набуття та припинення

Проблема державної форми права власності на землю. «У державній власності перебувають усі землі крім земель приватної та комунальної власності». Нічийних земель не буває. Які органи реалізують право державної власності на землю?:

- Кабінет міністрів України;

- Рада міністрів АРК;

- Місцеві державні адміністрації;

- Державні органи приватизації.

Раніше такою компетенцією наділявся і Держкомзем,

1. Відсутність на законодавчому рівні чіткого розмежування компетенції ОВВ щодо всіх форм розподілу та перерозподілу земель (користування, власність). п.12 Перехідних положень - це повноваження здійснюють ОВВ, але не сказано які,

2. спори між ОМС і ОДВ щодо розпорядження земельними ділянками у зв’язку із відсутністю встановлення меж у всіх населених пунктах в межах території України. Дані Держкомзему 1.01.2010 із 29835 населених пунктів встановлені межі у 19252 населених пунктах. В Києві теж не встановлено, адже проект землеустрою,

Відсутність чіткого розмежування повноважень при продажу ЗД на конкурентних засадах, при продажу ЗД у порядку ст. 128 ЗК, при передачі земельних ділянок в оренду (ст. 4 ЗУ «Про оренду землі»). Відсутнє розмежування повноважень органів виконавчої влади і в п. 12 Перехідних положень ЗК.

Необхідно знати, які землі державної власності не можуть передаватися у приватну власність – ч. 4 ст. 84 ЗК. землі атомної енергетики та космічної системи; під держ залізницями, об'єктами держ власн повітряного і трубопровідного транспорту; оборони; під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особл екол, оздор, наук, естетичну та історико-культурну цінність; лісогосподарського призначення; водного фонду; які викор-ся для забезп діяльності ВРУ, ПУ, КМУ, ін ОДВ, НАН Укр, держ галузевих академій наук; з\д зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; з\д, які закріплені за держ проф-тех навч закладами; з\д, закріплені за ВНЗ держ і комун форм власності.....

Ст. 14 Конституції передбачає набуття права власності державою. Разом з тим, законодавець чітко визначає для якої мети набуваються такі земельні ділянки у власність – ст. 85 ЗК (наприклад: з метою видобування корисних копалин не можуть передаватися земельні ділянки у власність іншої держави). Необхідний міжнародних договір.

25. Особливості права спільної власності на земельну ділянку

Положення про право спільної сумісної власності на земельну ділянку вміщені до ст.89 ЗКУ:

«Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.»

Засади виникнення та здійснення права спільної сумісної власності визначені також ЦКУ: ст.ст.368 («Право спільної сумісної власності»), 369 («Здійснення права спільної сумісної власності»), 370 («Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності»), 371 («Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності»), 372 («Поділ майна, що є у спільній сумісній власності»). Так, відповідно до ст.369 ЦКУ,

«1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

…»

Проблема. Слід звернути увагу, що положення п.«б» ч.2 ст.89 ЗКУ фактично не застосовуються, оскільки землі фермерських господарств набуваються конкретними громадянами у їх одноосібну власність (ст.118 ЗКУ, ст.7 ЗУ «Про фермерське господарство»).

Проблема. Ч.1 ст.89 ЗКУ передбачає, що земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. Вважаємо, що слід погодитися з І.І. Каракашем¹, який вважає, що дану норму слід тлумачити розширено, визнаючи можливість мати землю на праві спільної сумісної власності також за іноземними громадянами та особами без громадянства. Аргументом на користь такого підходу є положення ч.2 ст.368 ЦКУ.

Проблема. Проблемною є доля земельної ділянки при приватизації її співвласниками житлового будинку. Відповідно до п.«в» ч.2 ст.89 ЗКУ, «[у] спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки … співвласників жилого будинку.» У правозастосовчій практиці, зокр., у м. Києві, при приватизації земельні ділянки надаються таким особам у спільну сумісну власність. Практичної доцільності у цьому немає, між тим, спільна сумісна власність значно утруднює здійснення права власності, особливо, коли йдеться про осіб, що не є членами однієї сім’ї.

На наш погляд, тлумачити дану норму слід звужено; вона не може розглядатися як така, що забороняє набуття земельних ділянок у спільну часткову власність співвласниками жилого будинку.

Із приватизацією земельної ділянки у даному випадку також пов’язана проблема застосування ст.121 ЗКУ. Спірним є питання, чи застосовується норма безоплатної приватизації з урахуванням того, що земельну ділянку отримує кілька осіб? При буквальному тлумаченні – без такого врахування. З іншого боку, існують підстави для розширеного тлумачення норми. Вважаємо, що з урахуванням конституційного положення (ч.2 ст.3) про те, що «[п]рава і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», громадяни повинні отримати ділянку у спільну власність з урахуванням норм безоплатної приватизації кожного з них. Лише такий підхід буде справедливим.

Проблема. Тривалий час не мало однозначного вирішення питання про те, чи підпадатиме під режим об’єкта спільної сумісної власності подружжя земельна ділянка, приватизована під час шлюбу. Деякі дослідники відповідають на це питання ствердно².

Відповідно до ч.2 ст.60 Сімейного кодексу України, «[в]важається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя». Післяпевного періоду невизначеності була вироблена цілком вірна, на наш погляд, практика³, за якою цитовані положення сімейного законодавства, що встановлюють режим спільної власності на майно, набуте під час шлюбу, не поширюються на випадки безоплатної приватизації земельної ділянки. З положень спеціального земельного законодавства (ст.ст.116, 121 та ін. ЗКУ) чітко випливає нерозривний зв’язок права на приватизацію з особою його суб’єкта.

Втім, ЗУ від 11.01.2011 №2913-VI ст.61 Сімейного кодексу України було доповнено ч.5, яка прямо віднесла приватизовану земельну ділянку до об’єктів спільної сумісної власності подружжя. Пояснювальна записка до відповідного законопроекту не дає зрозумілої відповіді, навіщо це було зроблено. Вважаємо, що при прийнятті закону законодавець припустився серйозної помилки. Водночас, його положення не мають зворотної сили і не поширюються на випадки виникнення права власності на земельні ділянки до набрання ним чинності.

26. Набуття права власності на землю в Україні: види, форми, правові підстави

У доктрині ЗП набуття прав на з/д розглядається через правові форми, способи, які в свою чергу розгл-ся як норм-правові засади, моделі дозволеної та зобовязаної поведінки субєктів які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Саме способи набуття прав на землю забезпечуються динаміку об’єктивного права в суб’єктивне, сприяють задоволенню інтересів громадян, ФО, ЮО, держави щодо прав на землю за допомогою законодавчо закріплених засобів організаційно – правового і процесуального характеру.

Способи набуття Існують різні терміни: «умови», «підстави», «способи» тощо.

Умова – необхідна обставина, яка забезпечує здійснення створення чого-небудь. У спеціально-земельній літературі до умов набуття права власності на ЗД відносять: приписи у яких містяться дозволи, правила, норми, заборони, що забезпечують виникнення права власності на землю тощо.

Підстави розглядаються як сукупність юридично-значимих дій з настанням яких у суб’єктів виникає правомочності щодо володіння, користування та розпорядження земельними ділянками.

Вживаються терміни «правові форми (способи)». Розглядаються як правові моделі поведінки, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Способи набуття прав на землю забезпечують динаміку реалізації об’єктивного права у суб’єктивне, сприяють задоволенню інтересів громадян, юридичних осіб, держави, органів місцевого самоврядування щодо прав на землю за допомогою закріплення засобів організаційно-правового та процесуального характеру.

Форми набуття права власності: приватизація земельних ділянок, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод, у тому числі на аукціонах, набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, при переході права власності на земельну ділянку на житловий будинок або споруду (ст. 120 ЗК), виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток, паїв, розмежування земель державної та комунальної власності, передача земельних ділянок з державної власності у комунальну та навпаки.

Ознаки форми набуття права власності шляхом приватизації:

- законодавець визначає чітке коло осіб та види земельних ділянок, які підлягають приватизації;

- ускладнена модель – приватизації земельних ділянок земель запасу, земельного фонду; спрощена модель – приватизація земельних ділянок, які вже перебувають у користуванні громадян;

- визначити види приватизації земельних ділянок.

Право власності набувається у такі способи:

1. приватизації земельних ділянок і земель державної і комунальної,

2. придбання земельних ділянок на підставі цивільно – правових угод, в т.ч. на аукціонах,

3. набуття права власності за набувальною давністю,

4. перехід права власності на земельну ділянку при переході права власності на будинок,

5. виділення в натурі ( на місцевості) земельних часток (паїв),

6. розмежування земель державної та комунальної власності,

7. передача земельних ділянок із державної в комунальну власність і з комунальної в державну ( остання – після розмежування)

Проблеми приватизації:

1. відсутність на законодавчому рівні поняття «земельної ділянки» і її юридичних ознак,

2. відсутність в єдиному законі виключного переліку окремих категорій осіб, які мають переважне право на одержання земельних ділянок ( ветерани війни ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу», потерпілих від ЧАЕС ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали від ЧАЕС» ст.20, 21; ветеранів праці п.7.ст.7 ЗУ «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку»),

3. відсутність реалізації положень, закріплених у ч.1 ст. 1 і ч.2 ст. 42 ЗК що можливості приватизації земельних ділянок ЖБК і ГБК, ОСББ,

4. виділяють від 6 – до 8 моделей приватизації: вони виділені лише у спеціальній літературі, ці стадії є неконкретними,

відсутність закріплення на рівні закону всіх стадій, різних моделей приватизації земельних ділянок з визначенням конкретних та реальних строків щодо:

· розробки та проходження документів,

· надання висновків та прийняття рішень зацікавленими ОДВ, ОМС,

· перенесення меж земельної ділянки в натуру на місцевість,

· строки виготовлення та державної реєстрації державного акту на право власності на земельну ділянку (частково, адже для спрощеної процедури – 30 днів),

5 . відсутність на законодавчому рівні чіткого переліку технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки у відносинах реалізації права на приватизацію земельних ділянок громадянами України за спрощеною моделлю, що гарантовано ч.ч.1,2 ст. 118 ЗК.

Настечко К.О, «Оформлення прав на земельні ділянки: правові та організаційні питання» автореф.,

Ковалено, Мірошниченко «Проблеми ефективності правового забезпечення приватизації земель України», Юридична Україна 2009 № 2,

Кулинич П.Ф. «Земельні ділянки СГ призначення як об’єкти правового обігу», ПУ, 2010 №5.

27. Правові проблеми приватизації земельних ділянок в Україні

Проблеми реалізації ст. 25 ЗК - Приватизація земель держ і комунальних с/г підпр, уст та орг :

- не визначає співвідношення приватизації земель с/г призначення із приватизацією самих підприємств (ст. 6 ЗУ «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»);

- безпідставно розширений перелік осіб, які мають право на земельну частку, пай;

- при реалізації ст. 25 ЗК, щодо приватизації земель зазначених підприємств, фактично може припинитися господарська діяльність самого підприємства.

Другим способом набуття є придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод, у тому числі на аукціоні (Глави 20-21 ЗК, положення ЦК та інших актів).

Відповідно до ст. 121, 122 ЗК тощо, фізичні особи мають право набувати земельні ділянки шляхом купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, інших угод, а також у порядку спадкування.

При укладенні будь-яких угод із зем ділянками повинні бути враховані вимоги ст. 132 ЗК.

Стадії:

- укладання у письмовій формі угоди, її нотаріальне посвідчення та реєстрація зазначеної угоди (ЗУ «Про нотаріат», Інструкція про вчинення нотаріальних дій, п. 6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів);

- замовлення та виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання державного акту на право власності на земельну ділянку (ст. 56 ЗУ «Про землеустрій», Інструкція про складання, видачу, зберігання державних актів, затверджена наказом Держкомзему 04 травня 1999 року № 43);

- державна реєстрація державного акту та його видача.

Поиск по сайту: