Набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності: український досвід 5 страница

• суб´єктам права землекористування: право землекористування громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, різних видів юридичних осіб тощо;

• за обсягам повноважень користувача: (1) повне та (2) неповне (подібний поділ права користування існував у правовій доктрині дореволюційної Росії)638. До «повного» права землекористування слід відносити користування на підставі правового титулу, що виключає користування земельною ділянкою іншими особами на іншому «повному» праві, у тому числі власником (право постійного користування, оренда, емфітевзис, суперфіцій), обсяг користування за «повного» права дорівнює обсягу користування власника. До «неповного» права землекористування слід відносити право землекористування, що може «співіснувати» із «повним» і тим більше «неповним» правом користування - наприклад, право загального землекористування, право використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт, право земельного сервітуту тощо;

• термінам користування: (1) постійне - без заздалегідь встановленого строку; (2) право тимчасового землекористування. Зокрема, відповідно до ст. 19 Закону «Про оренду землі» термін договору оренди земельної ділянки визначається за погодженням сторін, але не більше як на 50 років. У свою чергу, оренда як різновид права тимчасового користування поділяється на короткострокову (до 5 років) та довгострокову (понад 5 років) - ч. 4 ст. 93 ЗКУ;

• платністю: оплатне/безоплатне;

• ступенем захисту та пріоритетом: речове або зобов´язальне. Речові права, на відміну від зобов´язальних, характеризуються тим, що вони (а) мають абсолютний характер, (б) своїм предметом мають індивідуально визначену річ, (в) характеризуються «правом слідування» та (г) похідні, залежні від права власності як основного речового права. Виділяють також таку ознаку речових прав, як їх пріоритет перед зобов´язальними;

• відношенням до права власності: (1) первинне (наприклад, оренда); (2) вторинне (наприклад, суборенда, т. з. «службове користування», що було передбачено законодавством про різні види транспорту тощо і зберігається сьогодні як «залишкове явище»).

Існують й інші критерії класифікації права користування.

36. Проблеми права постійного землекористування в Україні

За своєю юр природою, має ознаки – об’єктами є зем діл держ та комун власності; - суб можуть бути як фіз, так і юр особи; - зміст становлять права та обов’язки землекористувачів щодо володіння та користування; - право набувається в порядку надання або вилучення і наступного надання зем діл на невизначений термін для конкретно встановленого цільового використання.

Законом встан обмеження щодо набуття такого права окр. суб’єктами (напр., фіз. особами); обов’язковість сплати зем податку; неможлив вільного розпорядження без рішень ОМС або ОВВ; на зем діл, які занах на праві пост користування не можуть бути стягнення на вимогу кредиторів.

Право постійного землекористування набувається шляхом вилучення або вилучення (викупу) і наступного надання земельних ділянок на невизначений термін для конкретного цільового використання (напр. Розпорядження КМУ від 25 лютого 2009 року № 214-р).

Обєкт – зем ділянки держ і комунал власності.

Субєкт - лише юр особи, засновані на Д чи ком власності, та громадські організації інвалідів, а також суб’єкти у яких це право виникло до набрання чинності ЗК України – 25.10.2001.

Особливості:

- право постійного землекористування можуть мати лише три групи суб’єктів; (ст. 92 ЗК, ч.2 - підпр, уст та орг, що належать до держ та комун власності; - гром орг інвалідів Укр, їх підпр (об'єднання), уст та орг; - реліг орг Укр,

- обов’язковість сплати земельного податку (крім пільг);

- неможливість розпорядження ЗД;

- може бути припинено з підстав, визначених законом і оформляється державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Момент виникнення – видача та реєстрація відповідного держакту.

Проблеми. існування права постійного користування з обмеженим суб’єктивним складом суперечить забовязанням Укр щодо адаптації вітчизняного законодавства до зак. ЄС. Зокрема з точки зору зак. ЄС про конкуренцію, надання права пост користування може розглядатися як державна допомога, що допускається лише обмежано, і тільки для певної виправданої мети.

Проблеми – від-ть закріплення на закон рівні переліку всіх суб’єктів права пост землекористування, у т.ч. тих, які набули це право до 1.01. 2002 року та продовжують їх використовувати за певним цільовим призначенням.

Проблема - відсутність закріплення на законодавчому рівні переліку всіх суб’єктів права постійного землекористування, в т.ч., тих, які набули це право до 1.01.2002р. та продовжують використовувати земельні ділянки за певним цільовим призначенням. Це право не можуть набувати ФО, а ті ЮО визначені ч. 2 ст. 92 + зберігають це право ті суб’єкти, які мали таку правову можливість відповідно до ст.7 ЗК в редакції 13.03. 1992року. – 9 груп суб’єктів,

Проблема - відсутність правопосвідчуючих документів в окремих суб’єктів ( в основному ЮО), яким надавались земельні ділянки на цьому праві до 1.01.2002р. Держкомзем України: Повідомлення – у зв1язку із скороченням ЗСУ та передачею майна і земельних ділянок, що використовувалисть військовими частинами, у відання ОМС (Пост КМУ 29.08.2002 «Про порядок вилучення та передачі військового майна ЗСУ» - виявлено відсутність правопосвідчуючих документів на земельні ділянки у більшості військових часин, установ, П, О ЗСУ),

37. Право загального землекористування громадян: актуальні питання правового регулювання

• право загального землекористування

Право загального землекористування земельним законодавством України прямо не передбачене. У ЗКУ містяться лише окремі вказівки на існування такого права - див. ст. ст.. 83, 84 в частині згадування «земель загального користування» (право загального користування поширюється не лише на ці землі). Натомість, існування права загального землекористування випливає із ч. 2 ст. 38 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»:

«Законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.»

Таким чином, право загального землекористування є правом невиключного безстрокового безоплатного користування земельними ділянками для задоволення життєво необхідних потреб.

У доктрині земельного права України право загального землекористування досліджував І. О. Костяшкін, який пропонує визначення права загального землекористування громадян

«...як комплексного міжгалузевого інституту, що ґрунтується на природно-правовій доктрині і регламентує права та обов’язки, межі і порядок вільного, без закріплення за конкретними суб´єктами і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних (шляхи сполучення) та інших потреб, гарантує можливість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання обов´язків у сфері цільового використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право.»

Об’єктом права загального користування є всі землі України, за винятком обмежень, встановлених законом. Такі обмеження передбачені законодавством України про природно-заповідний фонд, оборону, про державний кордон, транспорт, телекомунікації тощо. Наприклад, відповідно до ст. 16 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» на території природного заповідника забороняється «прохід сторонніх осіб», що виключає територію природного заповідника з переліку об´єктів права загального користування землею.

Об´єктом права загального землекористування є землі, щодо яких здійснення права загального землекористування не заборонене. Насамперед, це землі, спеціально призначені для здійснення права загального землекористування: землі загального користування населених пунктів (вулиці, площі, сквери, парки, набережні, проїзди тощо), спеціально визначені земельні ділянки в складі території природно-заповідного фонду (наприклад, зони стаціонарної рекреації національних природних парків - ст. 21 ЗУ «Про природний заповідний фонд України») тощо.

Об´єктом права загального землекористування можуть бути й інші землі, проте можливість здійснення права загального користування ними істотно обмежується обов´язком не порушувати прав інших осіб. Наприклад, не можна здійснювати право загального користування на територіях, зайнятих посівами деяких сільськогосподарських культур - витоптування рослин порушить право власника на них; не можна вдиратися на присадибну ділянку - це порушить право господаря на повагу до приватного життя тощо.

Не можна не відзначити, що за чинним законодавством України межа правомірності здійснення права загального користування є достатньо розмитою, і більш вдалою видається модель, прийнята в зарубіжних країнах, коли об´єкти права загального користування визначаються позитивно, через пряму вказівку закону. Як відзначає О. Шмигова,

«[п]орівняльно-правовий аналіз законодавства зарубіжних країн дозволяє виокремити дві моделі законодавчого врегулювання права загального рекреаційного природокористування за межами рекреаційних зон. Упертій моделі це право не розповсюджується на визначені природні об’єкти (зокрема, культивовані землі), а у другій - гарантовано лише на визначених природних об´єктах (ліси, прибережна смуга або визначені стежки)».

Суб´єктами права загального землекористування є громадяни України (це прямо передбачено законом), а також іноземці та особи без громадянства, які, за загальним правилом, користуються в Україні тими ж правами, що і громадяни України (ст. 26 Конституції України).

Існує доцільність розширення змісту права загального землекористування за рахунок визнання його суб´єктами не лише фізичних, а і юридичних осіб, причому не лише для визначених ст. 38 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» «життєво необхідних» потреб («естетичних, оздоровиш, рекреаційних, матеріальних тощо»).

Зміст права загального землекористування включає лише правомочність користування земельними ділянками. Слід окремо наголосити, що право загального користування не передбачає можливості володіння земельними ділянками, у тому числі можливості фактичного панування над земельною ділянкою та усунення від користування нею інших осіб.

Право загального користування набувається із народженням людини і припиняється із її смертю та «за визначенням» особливого оформлення не потребує. Це право є невідчужуваним, розпорядитися ним неможливо, його можна лише здійснювати (реалізовувати), фактично користуючись земельною ділянкою. У деяких, чітко визначених законом випадках, реалізація права загального користування допускається лише за згодою власників земельних ділянок. Як приклад можна навести положення ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про фермерське господарство», за якою дії щодо загального землекористування дозволяються лише за згодою власників земельних ділянок, або

38. Проблеми земельних орендних правовідносин

У системі земельних відносин важливе місце займає оренда як особлива форма реалізації земельної власності та господарського використання землі, як головний засіб виробництва в сільському господарстві. Оренда землі — це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), держави. Об'єктами можуть бути і земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди. В умовах трансформації форм земельної власності існує обмежений і неврегульований ринок землі, її оренда сприяє залученню в господарський обіг ділянок, формальні чи реальні власники яких з тих чи інших причин не можуть або не бажають використовувати сільськогосподарські землі за прямим призначенням. Загалом в Україні стали власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай) понад 6 млн. селян. Серед них близько 4 млн. пенсіонерів, а серед працюючих членів господарств лише незначна частина може ефективно самостійно господарювати, маючи відповідні знання і досвід. У розвитку орендних відносин заінтересовані фермери, розмір земле-користувань яких в середньому менше ЗО га, що недостатньо для ведення конкурентоспроможного господарства. Таким чином, є об'єктивні передумови концентрації продуктивних угідь в руках найбільш активної частини сільського населення. В найближчі роки єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу є оренда землі, оскільки вона виступає одним з дієвих регуляторів земельних відносин при відсутності вільного ринку земель.
Оренда землі має глибокі історичні корені. В різних країнах світу вона розвивалась по-своєму, а тому має особливості, що характеризуються певними традиціями і правовим становищем держави. Історія оренди землі свідчить, що імпульси її розвитку беруть початок від земельного власника, і тому об'єктивні передумови названих відносин закладені в самій природі відносин власності, перш за все, приватної. Якщо право приватної власності регламентується законодавством, то орендні відносини мають цивілізований характер.
Орендні відносини щодо землі, базуючись на загальних принципах, мають своєрідну специфіку, зокрема, пов'язану з особливостями даного виду майна — головного засобу виробництва в сільському господарстві. Хто б не був власником, земля як засіб виробництва є загальнонаціональним надбанням, що обумовлює особливості механізму орендних відносин, зокрема, пов'язаних з категорією земельної ренти. Ці особливості обумовлюються також формами земельної власності і господарювання на землі.
При передаванні землі в оренду відбувається поділ повноважень власності: права власника залишаються за ним, але він поступається значною частиною їх по використанню цього майна. Таким чином, повноваження щодо господарського використання майна, зокрема — землі, відмежовуються від інших повноважень і персоніфікуються в іншому суб'єкті правовідносин.
У теорії «наукового комунізму» утвердилось негативне ставлення до оренди землі. Воно полягало в тому, що основний орендодавець — крупний земельний власник феодального типу, а орендарі — селяни і сільські капіталісти. Вважалось, оренда відновлює відсталі аграрні відносини, а відповідно з нею пов'язувалось виникнення та привласнення великими землевласниками абсолютної земельної ренти. Тому Декретом про землю, прийнятим II Всеросійським з'їздом Рад в 1917р., з ліквідацією приватної власності на землю заборонялося надання її в оренду. Але вже в 1922 р. з метою розвитку сільського господарства уряд дозволив оренду землі, хоча із суттєвими обмеженнями — спочатку на 6 років, потім до 12 років (1925 p.).
Прийнятий в травні 1922р. Закон «Про трудове землекористування» боязко підійшов до орендних відносин. Положення Закону дозволяли передачу землі в оренду, але тільки селянським господарствам, тимчасово ослабленим стихійним лихом, недостатньою кількістю робочої сили. При цьому загальною вимогою було те, щоб орендарі всю наявну (включаючи орендовану) землю обробляли самі.
Однак, необхідність розвитку сільського господарства змушувала уряд приймати більш кардинальні рішення, зокрема, не обмежуватися дозволом передачі землі в оренду лише фінансово ослабленим господарствам. До цього кроку спонукали й інтереси орендарів, які вимагали збільшення строку оренди для того, щоб стимулювати капіталовкладення в орендовану землю, забезпечивши їм можливість встигнути за строк оренди відшкодувати зроблені капіталовкладення і отримати прибуток. Але й ці кроки уряду не могли в повній мірі використати можливості орендних відносин. Тому згідно з постановою III З'їзду Рад СРСР (1925 p.), з метою найкращого використання землі та допомоги бідноті, яка не мала можливості через відсутність достатньої кількості засобів виробництва та інвентаря обробляти свою землю (аналогічна ситуація складається нині в багатьох українських селян), було прийнято рішення усунути перешкоди до ширшого використання права селян передавати свою землю в оренду до двох сівозмін при багатопільній системі обробітку і на строк не більше 12 років при трьох- і чотирьохпільній системі. Передбачено було також усунення перешкод у передаванні в оренду окремим землекористувачам земель вільного земельного фонду селянських товариств з направленням доходу цієї оренди на потреби місцевого бюджету. Крім того, була дозволена передача в оренду ділянок (масивів) державних фондів земель на строк понад 12 років окремим землекористувачам за договором.
Саме в цей період з'являється селянин-бідняк, який повністю або частково передав землю в оренду і таким чином видозмінив своє становище, ставши найманим працівником в суспільному секторі виробництва чи найнявшись в інші селянські господарства. Названою ж постановою дозволялась оренда землі з правом найму робочої сили за умови участі в роботі сім'ї орендаря на рівні з найманими працівниками. Орендна плата справлялась в грошовій, натуральній або відробітковій формі.
Дослідження соціально-економічного стану селян того періоду показали, що в економічні відносини щодо найму робочої сили, оренди земельних ділянок, засобів виробництва було задіяно не менше половини селянських господарств, причому основним орендатором був середняк, який володів необхідними засобами виробництва та робочою силою. Підвищений попит на землю для господарювання на кращих, ніж прийняті в 1922 p., умовах призвів до певного зростання орендної плати. Таким чином, оренда сприяла підтриманню високого рівня використання сільськогосподарських земель, розширенню посівних площ, інтенсифікації виробництва.
Але політичний режим в СРСР не міг дозволити існування економічно незалежного сільгоспвиробника. Тому ще до втілення в життя теорії соціалістичної перебудови сільського господарства, не дочекавшись закінчення строків дії багатьох договорів про оренду землі, почались пошуки «криміналу» в орендних відносинах, що досягли в умовах непу високого рівня. Не зважаючи на позитивні результати застосування оренди землі, уряд держави вбачав в ній шлях до «формування капіталістичних відносин на селі».
Жодне аргументоване твердження про недоцільність заборони орендних відносин та про руйнівні наслідки її реалізації не могло бути ним сприйняті. Розвиток сільського господарства протягом непу не відповідав сталінській моделі соціалізму як «великій фабриці, мудро і далекоглядно керованій зверху». З початком колективізації та розкуркулення почала згортатися оренда землі в сільській місцевості
У 1930 р. постановою ЦВК та РНК СРСР «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах масової колективізації та боротьби з куркульством» в названих районах був відмінений дозвіл оренди землі та застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах. Дана заборона поширювалась і на інші райони країни. Як наслідок — самі селяни повсюдно стали відмовлятися від оренди та найму працівників через наступні розкуркулювання та репресії. Цей законодавчий акт не мав юридичної сили заборони оренди землі, але його положення були використані саме в такому напрямі.
Повністю ж виключила оренду земель сільськогосподарського призначення як поза містом, так і в межах міської місцевості постанова ЦВК і РНК СРСР (1937 р.) «Про заборону передачі в оренду земель сільськогосподарського призначення». Вслід за забороною передачі селянської землі в оренду постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР (1937 р.) «Про заходи щодо охорони громадських земель від розбазарювання» були встановлені суворі санкції стосовно колгоспників, які передають в оренду присадибні ділянки. До них передбачалось вживати такі заходи, як: виключення їх з членів колгоспу з позбавленням права на присадибну ділянку. Таким чином, проблема земельних відносин знову перемістилася з економічної площини в політичну. Однак, хоча з 30-х років до самого початку перебудови оренда землі заборонялася, факти прихованої її форми інколи мали місце.
Свідченням цього була передача земельних ділянок в колгоспах і радгоспах південних областей України корейським бригадам, які вирощували згідно з договором з сільськогосподарськими підприємствами овочеву продукцію. Традиційно висока для останніх культура вирощування забезпечувала одержання врожаїв в декілька разів більших, ніж отримували самі господарства, а умови договору забезпечували взаємну вигоду: колгоспам та радгоспам — виконання та перевиконання планів за рахунок зданої ними продукції, а останнім — прибуток. Таким чином, життя та розвиток економічних відносин в аграрній сфері спонукали до трансформування відносин між сільгоспвиробниками та державою. Свідчення тому — рух за відновлення орендних відносин полягав у започаткуванні внутрігосподарської оренди, яка набула поширення в колгоспах і радгоспах. Вона наблизила селянина до землі, створила певні умови для високоефективної його праці. Приблизно третина агроресурсів сільгосппідприємств була передана підрядним колективам. Та незважаючи на переваги орендного підряду, як внутрігосподарської оренди, помітного приросту сільськогосподарської продукції не відбулося. Нерідко можна було почути, що оренда у сільському господарстві себе вичерпала. Проте справа не в цьому.
Вивчення розвитку орендних відносин виявило ряд негативних явищ. Головне з них — примусове нав'язування трудовим колективам орендних відносин без урахування конкретних на це умов. Повсюдний орендний рух вилився в чергову кампанію, у тотальне залучення селян до малозрозумілих для них відносин.
Серйозним недоліком було й те, шо під внутрішньогосподарську оренду не було підведено надійної договірної, а також законодавчої основи. У більшості господарств замість договору про оренду користувалися звичайним внутрішньогосподарським положенням про колективний підряд, складений в інтересах адміністрації. Керівники та спеціалісти старанно розписували в такому документі обов'язки виробників та систему санкцій за певні прогалини в роботі та порушення трудової дисципліни. А про власні обов'язки йшлося загалом. Внаслідок цього адміністрація не забезпечувала орендарів необхідними матеріалами і ресурсами, виділяла їм гірші землі, старі й покинуті будівлі з примітивним обладнанням або зовсім без нього.
Сталося так, що в умовах внутрішньогосподарської оренди селянин так і не відчув себе господарем землі. Такий вид оренди був позбавлений головної функції — формування власника, а, отже, не розвивав відносин власності. Орендар повністю залежав від підприємства, в якому працював, він не мав права розпоряджатися виробленою і, навіть, понадплановою продукцією, якщо це не обумовлювалось договором. Орендодавач усе забирав за розрахунковими цінами. Орендарі у даному разі не могли виходити на ринок із своєю продукцією. Вони не одержали прав юридичної особи, а тому залишались не захищеними як перед адміністрацією, так і перед державою. Єдине, що залишилося орендарям, — дещо модернізована оплата за продукцію.
На жаль, зростаюча інфляція, нестача ресурсів, криза фінансово-розрахункової системи, порушення паритету цін на продукцію сільського господарства та інших галузей народного господарства зробили неможливим подальше використання такого механізму розподільчих відносин хоча б в найближчій перспективі.
Таким чином, необхідність приватної власності на землю та її оренда зумовлені об'єктивною закономірністю існування невідповідності між землеволодінням і землекористуванням. Прийняття Закону України «Про оренду» та включення до Земельного кодексу України положення про приватну власність і оренду землі стало одним з важелів приведення виробничих відносин на селі у відповідність з рівнем розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.
Нині у нашій державі склалися сприятливі умови для розвитку орендних земельних відносин: визначилися земельні власники, розширюється правове поле для організації різних форм господарювання, набувають розвитку ринкові відносини. Тому прийняття Закону України «Про оренду землі» є закономірністю послідовного законотворчого процесу щодо правового забезпечення аграрної реформи, оскільки цей Закон забезпечує не лише правові відносини між власником землі та орендарем, а й формує певні умови функціонування ринку землі.
На перших етапах виправданим є запровадження внутрішньогосподарського обороту земельних паїв шляхом передачі їх в оренду будь-якому члену колективу або самому підприємству, створення нових господарських формувань на базі приватної власності на земельні і майнові паї, передачі у спадщину, нарешті, продажу права на земельний пай члену підприємства або підприємству відповідно до чинного законодавства.
Таким чином, прийняття Закону «Про оренду землі» — напрям до ринку землі. Але психологічний бар'єр на його шляху — помилкове переконання у паразитичній природі земельної оренди, нерозуміння економічної корисності й необхідності існування землевласни-ків-орендодавачів. Для інвестора, який авансує сільськогосподарське виробництво, можливість оренди землі замість її купівлі забезпечує істотну економію стартових інвестицій. Крім того, названа оренда дає змогу орендарю швидше адаптуватися до ринкової кон'юнктури, змінюючи розміри земельних площ, що ним використовуються. Нарешті, оренда порівняно з купівлею значно підвищує ліквідність землі у разі, коли господарство треба ліквідувати, а гроші вилучити. Отже, поділ функцій між орендодавачем та орендарем — це поділ коштів і ділових ризиків, де кожна із сторін вносить свою частку відповідальності за діловий ризик. Такий поділ — об'єктивно необхідна умова раціонального землекористування.
Сьогодні вже є досить даних для того, щоб твердити, що майбутнє сільського господарства України великою мірою залежатиме від розвитку в ньому земельно-орендних відносин завдяки:
зміні законодавчих норм таким чином, щоб суб'єктом власності був не колектив, а селянин;
прийняттю законодавчих актів і механізмів їх реалізації, які сприяли б розвиткові земельно-орендних відносин;
поширенню норм Цивільного кодексу про загальну пайову власність на земельні відносини, що, умовно кажучи, «розкріпачило» б власників сертифікатів на земельні паї щодо дії з ними;
зниженню розміру митного збору за передавання земельної ділянки у спадщину і дарування, через концентрацію продуктивних угідь у руках найбільш активної частини сільського населення.
Отже, в найближчі роки єдиним ре&іьним шляхом створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу є оренда землі. В прав значенні, оренда землі має специфічні ознаки – зем діл надаються у володіння і користування; розпорядження зем діл здійсн власник; орендар може здійсн обмежене розпорядження з підстав, визнач законом; строковість; зворотність – повернення після закінчення строку договору; обов’язковість укладення договору та його держ реєстрація – Перехідні положення ЗУ Про оренду землі – до 1.01.2012 року – строк здійсн держ реєстрації не може перевищ 14 днів з дня подачі заяви про таку реєстрацію; плата за держ реєстрацію не може перевищувати 3 НМДГ; сплата орендної плати в зазнач формі; використання зем діл для цілей, не заборонених законом.

перше на законодавчому рівні певні особливості оренди земель с/го призначення виділені ЗУ “Про оренду землі”, що є безумовно його позитивною рисою. Основні ознаки, які визначають оренду земель с/г призначення, випливають із природних особливостей сільського господарства. До особливостей оренди земель с/г призначення можна віднести: 1) орендодавцями земельних ділянок с/г призначення можуть бути чітко визначені суб’єкти, які отримали земельні ділянки для визначених законодавством цілей (ст.48 ЗК); 2) орендарі земельних ділянок с/г призначення повинні відповідати певним вимогам, встановленим З зак-ом; 3) передавати земельні ділянки с/г призначення у користування (зокрема, оренду) дозволено лише із збереженням їх цільового призначення — для с/г використання; 4) спеціальний характер правомочностей суб’єктів даних земельних орендних відносин; 5) орендовані земельні ділянки с/г призначення, за невеликим винятком, заборонено передавати в суборенду.

Законодавство, що становить сучасну правову базу оренди земель с/г призначення, носить багатоструктурний характер і включає такі складові, як: 1) загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів; 2) галузеве (зокрема, зем, агр, цив та ін.) зак-во, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини, та має на меті їх врегулювання, і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відносин; 3) спеціальне земельне законодавство про оренду земель.

Центральне місце у системі зак-ва про оренду земель с/г призначення займає спеціальне законодавство про оренду земель, серцевиною якого є ЗУ “Про оренду землі”. Цей акт став етапним актом законодавчого рівня у сфері регулювання земельних орендних відносин в Україні.

Проблема - Не передбачена законом така підстава припинення договору оренди з/д як зміна особи орендаря шляхом реорганізації юр особи, оскільки при такій її формі, наприклад, як перетворення, можлива зміна основних напрямків діяльності. У такому разі це повинно бути в обов’язковому порядку підставою розірвання договору оренди з/д с/г призначення. Таким чином, п.3 ст.28 Закону “Про оренду землі” потребує приведення її у відповідність із ст.6 Закону.

Поиск по сайту: