Набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності: український досвід 1 страница

Досліджено особливості механізму набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності; етапи набуття громадянами України права власності на земельні ділянки за давністю користування. Пропонуються шляхи оптимізації механізму набуття права власності на підставі набувальної давності, а також — зміни до чинного законодавства України

У сучасних умовах трансформації суспільства, коли завершилися більшість етапів приватизації майна, особливо гостро постає питання набуття права власності на землю як одне з найбільших багатств країни. Мабуть недарма останнім часом все більш гостро, виходячи з репортажів засобів масової інформації, окреслюються проблеми «простих» громадян щодо набуття останніми права власності на їх земельні ділянки, які є не лише ласими шматочками для окремих суб’єктів, а становлять подекуди єдине джерело існування населення, особливо селян.

Не дивним вимальовується детективний сюжет, який розгортається навколо питань набуття права власності на землю, особливо із землями, правовий статус яких із тих чи інших питань залишається неврегульованим.

Набуття права власності на земельні ділянки стає найбільш корумпованою сферою сучасного суспільства. Про це свідчать неодноразові публікації у ЗМІ. Зокрема, найрезонанснішими справами стали викриття у 2009 р. посадовця Бєлгород-Дністровської РДА Одещини, який за вирішення питання щодо виділення земельної ділянки площею 8 га на узбережжі Чорного моря вимагав від підприємця 10 мільйонів доларів, а от голова Бережанського району Миколаївської області за шматочок землі біля моря запросив 1 мільйон гривень [1, 4].

Так, голова однієї з сільрад Баришівського району Київщини за вирішення питання про погодження та виділення земельної ділянки для садівництва на території сільради площею 9 га вимагала 4 мільйони 575 тисяч гривень. Безцінна українська земля. нині потрібна всім. Про це свідчить той факт, що найбільш корумпованою залишається сфера земельних відносин. Лише впродовж січня - серпня 2009 р. працівники спецпідрозділів боротьби з організованою злочинністю виявили 199 злочинів у
сфері службової діяльності, у тому числі й 76 фактів хабарництва. Найбільш показові злочини, скоєні в цій сфері: отримання хабарів за виготовлення службової документації на незаконний перерозподіл, допомогу у вирішенні питання щодо безоплатної передачі землі у власність або довгострокову оренду, сприяння та прискорення процедури прийняття рішення сесією місцевої ради щодо надання дозволу на розробку проектів відведення земельних угідь, зміну цільового призначення ділянок тощо [2, 4].

На Волині голова однієї із сільрад разом із землевпорядником, фахівцем районного відділку Держкомзему та начальником архівного відділу РДА підробили документи, незаконно приватизувавши понад 4 га землі та завдавши таким чином державі збитків на 344 тисяч гривень [3, 9].

Наведені вище факти лише вкотре підкреслюють, що земля, відносини, пов’язані з набуттям права власності на землю, набувають усе більшого значення для кожного громадянина у нашій країні, від простого селянина до власника корпорації. Звідси однією з актуальних проблем земельних відносин є питання набуття права власності на земельні ділянки, адже саме з правом власності асоціюється повноправна можливість володіння, користування та розпорядження землею. У контексті набуття права власності на землю неабиякого значення набуває інститут набувальної давності.

Метою нашої статті є з’ясування правових умов та механізму набуття права власності на земельні ділянки громадянами України на підставі набувальної давності. Першочергово вважаємо за необхідне уточнити саме поняття набувальної давності як вихідного міжгалузевого інституту набуття права власності.

Набувальна давність як поняття використовується в нині чинному ЦК України [4], а саме в ч. 2 ст. 48, ч. 3 ст. 335, ст. 344, 1157, п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 р. Дефініція поняття «набувальна давність» законодавчо визначається в ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме зазначається, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 9 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. Поняття набувальної давності характерним є також для цивільного законодавства сусідніх країн, зокрема Російської Федерації. Дефініція набувальної давності розкривається у ст. 234 ЦК РФ, під якою розуміється: особа — громадянин або юридична особа — яка не є власником майна, але добросовісно, відкрито та безперервно володіє як своїм власним нерухомим майном протягом 15 років або іншим майном протягом 5 років, набуває права власності на це майно.

Водночас ч. 2 ст. 344 ЦК України обумовлює, що набуття права власності на земельну ділянку за набу- вальною давністю регулюється законом. Фактично положення ч. 2 ст. 344 ЦК України має бланкетний характер викладу норми у статті нормативноправового акта, тим самим змушує звертатися та уточнювати набувальну давність по відношенню до земельної ділянки до спеціального закону, яким, на нашу думку, є і повинен бути саме ЗК України [5].

І. Спасибо-Фатєєва вказує на те, що умовами набуття права власності у цьому випадку є: добросовісність заволодіння; відкритість і безперервність володіння; сплив визначеного
законом строку, а також рішення суду (для набуття права власності на нерухоме майно, транспорті засоби, цінні папери). При вирахуванні цього строку передбачається можливість приєднання до свого володіння строку володіння особи, правонаступником якої є володілець. Початком вирахування строку при бездоговірному за володінні є момент заволодіння, при договірному — сплив строку позовної давності [6, 324-325].

Умовами виникнення права власності за давністю володіння є: 1) добросовісність; 2) відкритість; 3) безперервність; 4) тривалість володіння.

Добросовісність означає, що підстави знаходження, заволодіння майном є законними. Відкритість володіння означає, що особа не приховує свого статусу від інших осіб, факту, що вона не є власником майна, але володіє та користується таким майном як власник. Спеціальне правило щодо безперервності володіння встановлене на випадок правонаступництва. Особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем є володілець. Тобто смерть не перериває перебігу строку. Його перебіг продовжується на користь спадкоємця, який прийняв спадщину [7, 302].

Для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери перебігу строку набувальної давності недостатньо. Умови набувальної давності підтверджуються судовим рішенням. Давнісний володілець повинен довести факти добросовісності, відкритості, безперервності та тривалості свого володіння. Якщо такі факти будуть доведені в судовому порядку, то рішення суду вважатиметься завершальним юридичним фактом, що призводить до виникнення права власності у давнісного володільця [7, 303].

О. Яворська зазначає, що однією з причин введення набувальної давності є потреба у визначенні режиму задавненого майна [7, 302].

Під час вирішення проблеми співвідношення ЦК та ЗК України насамперед, стверджує Н. Кузнєцова, слід застосовувати принцип lex specialis. Втім, слід мати на увазі, що lex specialis завжди є вичерпним нормативним актом, який передбачає повноту регулювання. Однак з огляду на ту кількість неузгодженостей та банкетних норм, які містить З К України як спеціальний нормативний акт, назвати його вичерпним і повним досить складно [8, 19].

Виведення процедури набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування потребує уточнення. Звісно, не можна не погодитися з точкою зору Н. Кузнєцової щодо пріоритету норм ЗК України над нормами ЦК України у врегулюванні земельних відносин як норм спеціальних. Поряд із цим слід мати на увазі, що норми ЦК України мають субси- діарний характер, оскільки досить часто ЗК України змушує звертатися до норм ЦК України для врегулювання окремих питань власності на земельні ділянки в Україні.

Першим питанням у реалізації громадянами їх права власності на земельну ділянку внаслідок набувальної давності слід визначитися із порядком набуття права власності на такі земельні ділянки. Стаття 81 ЗК України встановлює, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно- правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної та кому
нальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Таким чином, можна дійти висновку, що оскільки громадянин, який зібрався набути права власності на земельну ділянку на підставі набу- вальної давності, не має жодних документів, які засвідчували б право користування, володіння чи розпорядження цією земельною ділянкою, то і жодна з цивільно-правових угод як підстава набуття права власності на земельну ділянку не може бути застосована. У сучасних умовах формування земельного кадастру України, визначення земель, що перебувають у державній чи комунальній власності, не завжди можна визначитися із суб’єктом права власності на таку земельну ділянку.

То ж для більш детального розгляду питання набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності слід розглянути такий приклад, який в умовах сьогодення є непоодиноким.

Громадянин України вирішив оформити право власності на земельну ділянку, якою він користується останні понад 15 років, а досі цією земельною ділянкою користувалися його батьки, діди, яким ця земельна ділянка була надана у користування за часів СРСР. На цій земельній ділянці свого часу дід громадянина України збудував будинок, у якому проживав, однак по смерті цей будинок був зруйнований. У подальшому земельна ділянка щорічно оброблялася спадкоємцями. Слід зазначити, що окрім бажання на цей час він не має жодних правовстановлюючих документів (незважаючи на те, чому так сталося, документи на право користування земельною ділянкою за часів СРСР у сільській місцевості не видавалися, чи то такі документи втратилися, згоріли при пожежі сільської ради, загубилися. При цьому відсутні земельно-кадастрові книги тощо), які б засвідчували його право на набуття цієї земельної ділянки у приватну власність. Поряд із цим громадянин, який виявив бажання набути у власність таку земельну ділянку, як обробляв цю землю, так і продовжує її обробляти (орати, сіяти, збирати врожай, виконувати інші сільськогосподарські дії, пов’язані з обробленням землі).

Керуючись ч. 1 ст. 119 ЗК України, такий громадянин, який добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, може звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Отже, першою ланкою у набутті права власності на земельну ділянку за давністю користування є звернення громадянина до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням. Розмірковуючи над цією стадією, слід зазначити, що цілком логічно представники органу державної влади або місцевого самоврядування вимагатимуть від громадянина підтвердження факту користування земельною ділянкою, право власності на яку цей громадянин бажає набути. Але яким має бути рішення органу влади чи місцевого самоврядування за наслідками розгляду такої заяви громадянина? Закономірною буде відмова у сприянні реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством права громадянина на отримання земельної ділянки у власність, оскільки відсутні підтверджу

ючі дані про перебування у користуванні цього громадянина конкретної земельної ділянки.

Таким чином, постає необхідність громадянинові підтвердити факт користування земельною ділянкою. Отже, другою стадією у набутті громадянином права власності на земельну ділянку за давністю користування є встановлення факту користування земельною ділянкою впродовж 15 років. Оскільки цей факт має юридичне значення, тобто від його встановлення залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичної особи, то такий громадянин повинен звернутися до суду із заявою про встановлення факту користування земельною ділянкою. Поряд із цим громадянин повинен навести докази, які свідчать про те, що він дійсно кри- стувався земельною ділянкою. Враховуючи, що документів, які підтверджували б законність користування земельною ділянкою, громадянин не має, доказами виступатимуть свідчення очевидців, людей, які проживають поряд понад 15 років, обробляють суміжні ділянки чи земельні ділянки по сусідству тощо. У рішенні суду має бути зазначено, що дійсно громадянин Н. добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою, яка знаходиться за адресою протягом конкретного періоду, 15 і більше років. Крім того, ч. 1 ст. 259 ЦПК України зазначає, що у судовому рішенні має бути зазначено поряд із відомостями про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Отримавши таке рішення, громадянин має знову звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про передачу йому у власність конкретної земельної ділянки орієнтовною площею (оскільки відсутні землевпорядні документи), що розташована за адресою (зазначається населений пункт, вулиця, адрес тощо).

Частина 2 ст. 119 ЗК України вказує на те, що передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому ЗК України. Поряд із цим слід зазначити, що розділ IV ЗК України лише у ст. 121 ЗК України визначає норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Отже, можна дійти висновку, що законодавець надає право громадянам набувати право власності на земельні ділянки за давністю користування безоплатно, за умови, що цей громадянин не використав «ліміт» розмірів земельних ділянок певних видів, на які громадянин України має право безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності у власність.

Крім того, керуючись частинами 5, 6, 7 ст. 118 ЗК України, громадянин, який виявив бажання набути права власності на земельну ділянку за давністю користування нею, насамперед має подати заяву на розробку технічних документів, що підтверджуватимуть розмір земельної ділянки та розробку проекту приватизації землі. Після отримання такого дозволу (видається у місячний термін з дня подання заяви) громадянин звертається до організацій, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт із проханням про розроблення проекту відведення земельної ділянки. Поряд із цим громадянин укладає з такою організацією відповідну угоду (як правило, ознакою такої угоди є платність виконання робіт).

Після отримання проекту відведення земельної ділянки громадянин повторно звертається із заявою до органу влади або органу місцевого само
врядування про передачу земельної ділянки у власність. І згідно з ч. 2 ст. 118 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування приймають рішення щодо приватизації земельних ділянок у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Поряд із цим слід зазначити, що прийняття цими органами позитивного рішення про надання дозволу на приватизацію громадянином земельної ділянки на підставі набувальної давності не є беззаперечним, тобто органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування можуть відмовити громадянинові у наданні дозволу на приватизацію такої земельної ділянки.

Підсумовуючи викладене, вважаємо, що першою стадією у набутті права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності має бути звернення до суду із заявою про встановлення юридичного факту — володіння та користування земельною ділянкою впродовж 15 і більше років. Первинне звернення до органів виконавчої влади або місцевого самоврядування із заявою про надання дозволу на право отримання земельної ділянки у власність у зв’язку з давністю користування слід виключити. Єдиним обґрунтованим мотивом звернення громадянина із заявою до органів влади та місцевого самоврядування (перед зверненням до суду) є з’ясування наявності в органів влади чи місцевого самоврядування документальних даних про власника земельної ділянки, на яку претендує громадянин, а також встановлення інших можливих претендентів. У такому випадку ч. 2 ст. 119 ЗК України має чітко регламентувати порядок набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування, а не містити лише норму, що має відсильний характер. Окрім цього, правозастосовна практика, зокрема судова, та практика діяльності окремих юридичних консультацій вказує на доцільність звернення до правоохоронних органів суб’єктом, який виявляє бажання набути право власності на земельну ділянку за давністю користування із заявою «про забезпечення права користування земельною ділянкою, підтвердження тривалості користування, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою тощо». Розгляд такої заяви, зібрані матеріали за фактом її розгляду, а також прийняте рішення, як засвідчують окремі адвокати, слугуватиме доказом у цивільній справі під час встановлення юридичного факту тривалості користування земельною ділянкою.

Друга стадія — судового встановлення юридичного факту добросовісності заволодіння, відкритості та безперервності користування земельною ділянкою має, на нашу думку, встановити давність користування (не менше 15 років), безперервність користування, має відтворюватися в особливостях ведення сільськогосподарських робіт (адже вирощування однорічних та багаторічних рослин має свої особливості, ведення садівництва має свої відмінності тощо). Крім того, найбільш цікавою умовою є добросовісність заволодіння. О. Яворська вказує на законність як ознаку добросовісності заволодіння. Але у такому випадку є всі підстави до законності користування земельною ділянкою (передача у користування, договір оренди, дарування, купівлі-продажу), таким чином, зникає сама підстава набуття права власності на земельну ділянку — набувальна давність. Вважаємо, що добросовісність заволодіння має добросовісний та недоб

росовісний (за відсутності претензій з боку користувача або законного володільця) характер. На цій стадії також має бути вирішене питання недопущення передачі у власність самовільно захопленої земельної ділянки (одна річ, коли громадянин бажає отримати у власність земельну ділянку, якою користується він та яку до цього часу обробляли його батьки, діди, прадіди, громадянин сплачував податок на користування землею тощо, зовсім інше — коли громадянин всупереч чинному законодавству самовільно почав обробляти земельну ділянку, яка перебувала досі у комунальній чи державній власності, при цьому не сплачував податки, збори, інші обов’язкові платежі за користування земельною ділянкою. В останньому випадку, вважаємо, є доцільність отримання згоди органу місцевого самоврядування на можливість передачі такої земельної ділянки у власність конкретному громадянинові та відсутність інших претендентів на отримання у власність цієї ж земельної ділянки чи інших користувачів, а то й власників).

Третьою стадією на шляху набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності є стадія звернення до органу влади чи місцевого самоврядування із заявою на отримання дозволу на виготовлення технічної документації та розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Четвертою стадією є стадія отримання рішення органу влади чи місцевого самоврядування на передачу у власність земельної ділянки на підставі набувальної давності.

П’ятою, завершальною стадією, є стадія виготовлення правовстановлюючих документів — державного акта на право власності на земельну ділянку.

Отже, на нашу думку, слід виокремити такі стадії набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності: 1) попередня стадія, пов’язана із встановленням документального підтвердження права користування суб’єктом земельною ділянкою; 2) стадія судового встановлення юридичного факту добросовісності заволодіння, відкритості та безперервності користування земельною ділянкою у разі невстановлення документів, що підтверджували б право суб’єкта на користування конкретною земельною ділянкою; 3) стадія звернення суб’єкта до органу місцевого самоврядування із заявою про отримання дозволу на виготовлення технічної документації та розроблення проекту відведення земельної ділянки; 4) стадія отримання рішення органу влади чи місцевого самоврядування на передачу у власність земельної ділянки на підставі набувальної давності; 5) виготовлення державного акта на право власності на землю. Водночас вважаємо недоцільним та необґрунтованим звернення до правоохоронних органів, особливо до міліції, прокуратури із заявами, що мають на меті підтвердження в адміністративному порядку тривалості користування суб’єктом земельною ділянкою.

Таким чином, існує нагальна потреба внесення змін до ст. 119 ЗК України, а саме чіткого встановлення процедури набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності.

31. Актуальні питання набуття права власності на земельну ділянку через механізм розпаювання земель

Як відомо, в процесі проведення земельної реформи на селі 6,7 млн. українських селян отримали земельні частки (паї). Однак досвід свідчить, що володіння земельним паєм – це не тільки володіння певним благом, яке селяни отримали від земельної реформи, а й ціла низка правових проблем, з якими селяни стикаються в процесі реалізації права на земельну частку (пай).

Поняття “земельна частка (пай)” введене до законодавства України Указом Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. № 666/94 (далі – Указ про прискорення земельної реформи) й пов’язане з паюванням земель колективних сільськогосподарських підприємств (далі – КСП) як одним із головних напрямів земельної реформи в Україні. Слід, однак, відзначити, що можливість паювання земель була передбачена ще Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. Саме цей кодекс запровадив так звану колективну власність на землю, яка й стала правовою базою паювання сільськогосподарських земель. Крім цього, згідно з зазначеною редакцією кодексу, члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, яким земля була передана в колективну власність, отримали право виходу з нього та виділення в натурі частки землі в розмірі так званої середньої земельної частки.

Однак, передбачений Земельним кодексом України механізм паювання сільськогосподарських земель був дуже недосконалим і на практиці майже не застосовувався. Саме тому початок паювання земель в Україні цілком справедливо пов’язують з прийняттям Президентом України в середині 90-х років двох указів – про прискорення земельної реформи та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. № 720/95 (далі – Указ про паювання земель).

З набранням чинності вищезгаданими указами паювання земель набуло таких рис. По-перше, в указах Президента України чітко визначено, що при паюванні сільськогосподарських земель КСП та інших сільськогосподарських підприємств право на земельну частку (пай) мають тільки члени сільськогосподарського підприємства, землі якого паюються. Працівники соціальної сфери села та інші громадяни, що мешкають у сільській місцевості, такого права не мають (за виключенням Львівської області, де паювання земель розпочалося до прийняття зазначених указів Президента України на підставі рішень Львівської обласної ради). По-друге, розмір земельної частки (паю) обчислювали комісії, утворені сільськогосподарськими підприємствами з числа їх членів, і затверджувала районна державна адміністрація. На відміну від середньої земельної частки, єдиний розмір якої встановлюється для всіх сільськогосподарських підприємств на території сільської (селищної) ради, розмір земельної частки (паю) є єдиним (рівним) тільки для членів сільськогосподарського підприємства, для якого він обчислений. По-третє, обчислений комісією господарства та затверджений районною державною адміністрацією розмір земельної частки (паю) є постійним (незмінним). Він може бути змінений лише після скасування паювання земель господарства і проведення повторного паювання, а також при уточненні списку членів господарства, які мають право на земельний пай. По-четверте, член господарства, якому надана земельна частка (пай), отримував також державний документ, що посвідчує право на таку частку, – сертифікат на право на земельну частку (пай). Більше того, в сертифікаті зазначаються розмір частки в умовних кадастрових гектарах та вартість у грошовому вираженні. По-п’яте, особа, яка отримала сертифікат на право на земельну частку (пай), має чітко визначене в зазначених указах Президента України право на розпорядження нею шляхом продажу, дарування, міни, застави, передачі в спадщину, а також шляхом виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки.

Таким чином, земельна частка (пай) являє собою умовну частку сільськогосподарських земель, розмір якої визначений як середній по господарству в умовних кадастрових гектарах. На відміну від земельної ділянки, яка має чітко визначені межі й розмір у фізичних гектарах, місцезнаходження та межі земельної частки (паю) є невизначеними. Громадянин, якому надана земельна частка (пай), не знає точного місця її розташування на полях сільськогосподарського підприємства.

Слід відзначити, що новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-III (далі – ЗК) ввів новий вид земельної частки (паю). Така частка надається громадянам не з земель колишніх КСП, а з земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств при їх приватизації. Правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, істотно відрізняється від правового режиму земельної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності.

По-перше, право на земельну частку (пай), яку отримали члени КСП, посвідчує виданий від імені держави правовстановлюючий документ – сертифікат на право на земельну частку (пай), тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв’язку з їх приватизацією, законодавство не передбачає. По-друге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени КСП, є об’єктом ринкового обігу: воно може відчужуватися на підставі цивільно-правових угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не є об’єктом ринкового обігу. Це право набувається ними на досить короткий час (2-4 місяці), а саме на період з моменту прийняття рішення про виділення земельних часток (паїв) до завершення землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) в натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадянам-власникам цих ділянок державних актів на право власності на землю. Саме тому отримання та реалізація права на земельну частку (пай) регулюють різні норми ЗК.

Правовий режим земельної частки (паю), яку громадяни отримують у процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, визначає ст. 25 ЗК, тобто стаття, яка міститься в основній частині кодексу. А правовий режим земельної частки (паю), які громадяни України отримали в результаті паювання земель, що були передані у колективну власність колективних і деяких інших недержавних сільськогосподарських підприємств, визначають норми Перехідних положень ЗК (пункти 8, 9, 15-17). В даній роботі правовий режим земельних часток (паїв), отриманих громадянами в результаті паювання земель, що були в свій час передані недержавним сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, не розглядається, оскільки ми досліджували його раніше. (Див.: Кулинич П. Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському господарстві // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. – К., 2001. – С. 79-96). Останнє обумовлено тим, що практично всі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства-суб’єкти права колективної власності на землю в результаті їх реформування протягом 2000 р. припинили свою діяльність.

Новий Земельний кодекс України не передбачає можливості надання земель у колективну власність, а отже й паювання земель через механізм їх передачі в колективну власність. Фактично отримані в результаті паювання колективних земель земельні частки (паї) є свого роду залишком колишнього інституту права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. З виділенням у натурі (на місцевості) останньої з таких земельних часток (паїв) у вигляді земельної ділянки (саме цей процес активно проходить на селі) відбудеться повне “очищення” земельного законодавства України від інституту колективної власності на землю. Що ж до земельних часток (паїв), отримуваних громадянами в процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, то таке паювання земель може відбутися будь-коли, якщо відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування прийме рішення про приватизацію відповідно державного чи комунального сільськогосподарського підприємства. Отже в цій статті розглядається правовий режим земельних часток (паїв), отриманих у результаті паювання земель колективної власності.

Поиск по сайту: