Підхід автора до визначення поняття «земля»

Виходячи із згаданих вище положень законодавства, а також із підходів, що висловлюються у науці земельного права, видається, що сьогодні в земельному праві поняття «земля» вживається у розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідну для використання відповідної земельної ділянки за цільовим призначенням (у тому числі її забудови), включаючи ґрунтовий покрив у межах цього простору.

У свою чергу, земельна ділянка - це частина землі із визначеними межами та місцем розташування.

Розуміння земельної ділянки як простору характерне для практики ООН: «ділянка реєструється у кадастрі чи системі реєстрації нерухомого майна та зазвичай подається як частина площини, хоча фактично є певним об´ємом простору» («The parcel is registered in a cadastre or real property registration system and is usually shown as an area although in fact it represents a volume ofspace»).

Слід наголосити, що далеко не завжди межі земельної ділянки точно встановлені на місцевості. Вони можуть бути визначені дуже приблизно або й не визначені на місцевості зовсім (втім, якась, хоча б приблизна прив´язка, яка дозволяє ідентифікувати земельну ділянку, все-таки необхідна). Наприклад, чинне раніше законодавство допускало вказівку у правоустановчих документах лише на поштову адресу та площу земельних ділянок (яка дуже рідко відповідає фактичному землекористуванню). На наш погляд, навіть у таких випадках слід вважати, що йдеться саме про земельну ділянку з визначеними (хоча і з дуже низькою точністю) межами та місцем розташування.

2. Методологічні засади земельного права України

3. Державна земельна політика України: актуальні питання правового забезпечення

http://www.razumkov.org.ua/ukr/files/category_journal/NSD107_ukr_8.pdf

4. Предмет земельного права України: підходи до визначення

У теорії права є загальновизнаним, що наявність особливого предмету правового регулювання (кола однорідних суспільних відносин, що регулюються) є обов´язковим критерієм виділення окремої галузі права.

Предметом земельного права прийнято вважати земельні відносини. У ст. 2 Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) земельні відносини визначені як «суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею», тобто відносини власності на землю. Такий підхід справедливо критикується у науці земельного права. Вказується, що земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо. Крім того, даному положенню, позбавленому регулятивного значення, вочевидь, взагалі не місце в законі.

В. В. Носік визначає предмет земельного права як «врегульовані нормами та методами земельного, приватного, публічного права суспільні відносини, що виникають між суб ´єктами у процесі здійснення права власності на землю Українського народу, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, виконання заходів з охорони і раціонального використання землі як основного національного багатства, захисту суб ´єктивних земельних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави».

На думку М. В. Шульги, предметом земельного права є «вольові суспільні відносини, об´єктом яких є земля як складова частина біосфери, що забезпечує належне існування флори і фауни та життєдіяльності людини».

На наш погляд, узагальнюючи існуючі в доктрині земельного права визначення земельних відносин, їх можна визначити як відносини, що пов´язані із використанням, охороною та відтворенням землі.

У правовій доктрині, особливо російській, можна зустріти широке розуміння предмету земельного права (або «права нерухомості»), як такого, що охоплює, окрім земельних, ще й містобудівні, гірничі, водні та лісові відносини. Для української правової доктрини такий підхід не властивий.

5. Земельні правовідносини: актуальні питання змісту та класифікації

Перше монографічне дослідження – в 1958 р. Аксеньонок Грирорій Олекс. «Зем. правоотн. в СССР». Класифікував земельні відносини на 2 групи: відносини права власності та відносини права землекористування. Звужено розглядаються зем. правовідносини через повноваження власника зем. ділянки ч. 1 ст. 2 ЗК.

Стаття 2. Земельні відносини
1. Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

2. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

3. Об'єктами зем відносин є землі в межах території України, зем діл та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

За інститутами зем. права зем. правовідносини зем. правовідн поділяються на інститути Загальної частини:

· інститут права власності;

· інст. права користування;

· інст. зем. реформи;

· набуття прав на землі та зем. ділянки;

· інст. управління у галузі використ., відтвор та охорони земель (в ньому залежно від функцій упр: -відносини щодо розподілу та перерозпод.земель, -щодо ведення зем. кадастру, -щодо здійсн. контр за викор. та охор земель, -щодо здійсн. моніторингу, -щодо проведення держ. землевпорядної експертизи);

· інститут охорони земель;

· інститут плати за землю;

· інститут відповідальності за порушення вимог зем. зак-ва.

Інститути Особливої частини: інститути 9 видів земель.

За характером реалізації зем. прав суб’єктів зем. правовідносини поділяються: матеріальні і процесуальні зем. правовідносини. На рівні матеріальних визначається правосуб’єктність осіб (визначає суб’єктів права держ., прив., комун. власності на зем. ділянки), правовий режим земель тієї чи ін. категорії. Процесуальні норми зем. права поділяються на неюрисдикційні і юрисдикційні. Неюрисдикційні – певна процедура набуття прав на зем. ділянки (набуття прав. власності через процедуру приватизації). Юрисдикційні спрямовані на захист прав суб’єктів зем. правовідносин. За методом прав. регул.: регулятивні і охоронні

6. Проблеми методів земельного права України

Метод – це засоби і прийоми правового впливу на поведінку учасників зем відносин.

У теорії зем права методи поділяють на 2 види: загальні та спеціальні. Загальні притаманні кожній галузі права і поділяються на 2 види: імперативний і диспозитивний. В зем праві імперативний метод є переважним з огляду на особливості землі як об’єкта права, потреби в раціональному використанні та охороні землі як осн нац багатства. Імперативний метод використовується майже у всіх видах зем відносин – реформаційні, приватизаційні, власності, користування, охорони землі, захисту зем прав.

Після проведення зем реформи і переходу від монополії держ власності на землю до можливості використ землі на праві прив, колект, комун та держ власності, призвело до необхідності викор диспоз методу. Диспоз метод проявляється через рекомендації, які закріплюються нормативно і надають можливість альтернативної поведінки суб’єктів; санкціонування, делегування.

Спец методи у ЗП: планування територій, поділ земель на категорії, землеустрій, грош оцінка земель, зем торги, консервація земель.

Аналіз змісту зем. правовідносин дає можл. зробити висновок, що більшість врегульовано саме імперативним методом (щодо набуття, плати за землю, настання відп-ті) – це обумовлено специфікою землі як об’єкта правовідносин, поєднання прив. та публ. правовідн. Специфічні обов’язки щодо використання земель.

До іншої частини правовідносин можемо застосувати комбінований метод (як імпер., так і диспозитивний). Зем. ділянку можна продавати лише у межах цільового призначення. Необх. зем. реєстрація. так як існують певні обмеження.

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини, поведінку їх учасників, їх певну сферу, соціальне середовище.

У доктрині земельного права існують погляди, за якими для земельного права характерна низка специфічних (галузевих) методів правового регулювання. Так, на думку В. В. Носіка, галузевими методами земельного права є «визначення цільового призначення земельної ділянки, зонінг, нормування, погодження, утримання від певних дій, відведення земельної ділянки в натурі, експертна, нормативна грошова оцінка земельних ділянок» та ін.

Такий підхід є вираженням існуючої у теорії права тенденції, за якою для виділення галузі права обов´язкова наявність свого специфічного методу (методів) правового регулювання. Проте більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий (диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод субординації), де перевага надається приписам та заборонам. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи.

Відповідно, для земельного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання - адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного), виділення окремого «земельно-правового методу» є недоцільним.

Приєднуючись до такого підходу, вважаємо, що визначальною для визнання земельного права окремою галуззю права є наявність специфічного кола однорідних земельних суспільних відносин (предмету правового регулювання), що на спільних засадах врегульовані системою правових норм.Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних відносин. Вони являють собою відповідні характерові земельних відносин способи та засоби впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин.

У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон та метод диспозитивний, який визначає лише межі поведінки учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового регулювання.

Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки.

У земельно-правовій літературі висловлена обгрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин —рекомендаційний, санкціонований та делегований

Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.

Делегованийметод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей.

7. Принципи земельного права України: поняття, види, проблеми реалізації

принципи ЗП – основоположні засади, вихідні ідеї, незаперечні вимоги, загальновизнані в суспільстві та утвердженні в реальному житті й у правосвідомості імперативи, які узагальнено виражені в законах у вигляді універсальних, абстрагованих від конкретних сусп відносин приписів. У принципах не закріплюються конкретні права та обов’язки суб’єктів, вони визн соц спрямованість пр норм.

В теорії – це основні засади, вихідні ідеї, що хар-ся універсальністю, заг. значимістю і відображають суттєві положення права. Залежать від істор. періоду, розв. екон., політ., соціал. ін. умов. Принцип виключної держ. власності на землю, постійного землекористування, заборони прив. власності на землю і оренди, принцип пріоритету використ. земель с/г призначення. Більшість вчених зосередж. увагу на існуванні загальних (конституційних) і спеціальних принципів, які притаманні саме для зем. права.

· пріоритет вимог екол. безпеки в процесі використання земель;

· особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу, як основного засобу вир-ва. умови життєдіяльності людини;

· цільового і раціонального використання землі; - титова – наукова обґрунтованість, і найбільш доцільність використання

· множинності форм власності на землю (ст. 13 КУ – право власності укр.. народу, держ., прив., комун.);

· гарантування сталості прав на земел. ділянки;

· платності, ін.

Кожний кодифікований акт при його розробці має відповідати певним вимогам:

· виражати конституційні засади зак-чої дійсності;

· забезпечувати відповідність певної закономірно існуючої галузі права;

· бути системною, упорядкованою, внутрішньо узгодженою узагальнюючою сукупністю правових норм;

· мати загальну і особливу частини, які уособлюють загальний і диференційований хар-ер цих норм.

Принцип права - це основоположна норма, або норма найбільш загального, основоположного характеру. Принципи права є свого роду стрижнем, на якому будується система права і законодавства. Вони також відіграють важливу роль у тлумаченні правових норм.

Принципи земельного права можуть формуватися із змісту правових норм, на основі судових рішень, досягнень правової доктрини54. Помилково вважати, що принципи можна створити за допомогою самого лише проголошення в законі тих чи інших положень принципами.

Виділяють загальні (конституційні), міжгалузеві та галузеві принципи55. Зупинімось більш детально на галузевих принципах земельного права.

Спроба законодавчо встановити галузеві принципи земельно-правового регулювання була зроблена у ст. 5 ЗКУ. До «принципів земельного законодавства» віднесено:

«а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.»

Далеко не все, що закріплено у зазначеній статті, насправді може вважатися принципами. Так, не є, на наш погляд, принципом «забезпечення гарантій прав на землю», оскільки гарантованість - це невід´ємна ознака будь-якого права, негарантованого права існувати не може; не є принципом «забезпечення рівності права власності» різних суб´єктів - на даний час дане гасло не відповідає існуючому правовому регулюванню тощо.

На наш погляд, справді правовими принципами в усталеному розумінні на сьогодні можуть вважатися лише положення, закріплені у п. п.«г» та «д» статті. Розглянемо їх більш детально.

Забезпечення раціонального використання та охорони земель (п.«г» ст. 5 ЗКУ)

На нашу думку, найважливішим принципом земельного права є принцип раціонального використання земель, що обумовлює необхідність розглянути його детальніше.

Визначення раціонального використання земель наведено у ГОСТ 26640-85, де воно розглядається як:

«Забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами.»

Існує і низка доктринальних визначень:

Раціональним вважається «таке використання [земель], у ході якого забезпечується одержання сталих високих урожаїв сільськогосподарських культур, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сфери сільськогосподарського виробництва для потреб інших галузей народного господарства, збереження та підвищення родючості ґрунтів, охорона навколишнього середовища».

Зазначається, що «під раціональністю землекористування розуміють ... наукову обґрунтованість і найбільшу доцільність використанн я ... земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони».

Раціональне використання земель розглядається як «раціональне використання природних ресурсів - полягає у збереженні такої якості навколишнього природного середовища та природних ресурсів, з одного боку, та досягнення таких національних моделей виробництва та споживання, і такої міжнародної економічної системи - з іншого, за яких розробка природних ресурсів забезпечує економічне зростання та сталий розвиток суспільство.

І. О. Іконицька вважає, що поняття «раціональне використання включає в себе і досягнення максимального ефекту в цілях землекористування, і охорону землі як природного об´єкту у процесі користування нею».

Як вказує колектив харківських авторів, «раціональність землекористування в першу чергу означає те, що воно здійснюється суворо за цільовим призначенням», передбачає ефективну експлуатацію земельної ділянки та покращення стану землі60.

М. І. Краснов розглядав раціональне використання землі у сільському господарстві як систему землеробства, що являє собою науково обґрунтований комплекс взаємопов´язаних технологічних (агротехнічних), меліоративних та організаційних заходів з використання землі, відновлення та підвищення родючості ґрунтів, що включає організацію земельних територій (землеустрій) та сівозмін, системи обробки ґрунтів та удобрювання, водну та хімічну меліорацію тощо.

На думку М. М. Бринчука, раціональне природокористування - це досягнення необхідного економічного, естетичного, рекреаційного або ін. ефекту при здійсненні природокористування з одночасним дотриманням вимог охорони як використовуваних природних об´єктів, так і навколишнього природного середовища в цілому.

Н. Г. Станкевич визначає раціональне використання земель як «забезпечення їх суворо цільового використання з максимальним ефектом для землеволодільців, землекористувачів, власників і при врахуванні вимог охорони як земельних ресурсів, так і навколишнього середовища в цілому».

За «радянських» часів раціональне використання земель розглядалося як максимальне залучення земель до сільськогосподарського виробництва (Д. І. Гнаткович). Зараз хибність такого підходу очевидна, адже надмірна розораність земель в Україні складає серйозну екологічну проблему. Сьогодні у землевпорядній науці поняття «раціональне використання» земель розглядається як таке, що охоплює «досягнення максимального ефекту землекористування та охорону землі - природного резерву».

Як зазначає А. Д. Юрченко, зміст терміну «раціональне використання земель» відрізняється залежно від того, про які землі йдеться: суходільні, перезволожені, кислі, засолені землі; термін «раціональний» має економічний та екологічний зміст, що конфліктують між собою. Економічно раціональна оранка є нераціональною з екологічної точки зору (тим більше це справедливо по відношенню до забудови), а екологічно раціональне використання земель шляхом їх виведення з обробітку (перелоги) може розглядатися як безгосподарність.

На наш погляд, раціональне використання земель слід розуміти як таке їх використання, що найкраще відповідає інтересам суспільства.

Таке використання передбачає встановлення у конкретній ситуації балансу різних інтересів та пріоритетів (екологічних, економічних, естетичних та ін.). Принцип «раціонального використання» має виступати оціночним критерієм у випадках реалізації т. зв. дискреційних повноважень у сфері земельних відносин (при наданні висновків щодо можливості вибору місця розташування земельної ділянки за ст. 151 ЗКУ, при погодженні проектів відведення земельних ділянок за ст. ст. 118, 123 ЗКУ, при проведенні державної експертизи землевпорядної документації відповідно до однойменного Закону тощо).

8. Земельне право як галузь права, наука та навчальна дисципліна: загальна характеристика

Інтернет: М.В. Шульга Земельне право України

Земельне право як складова частина системи права України тісно пов’язана з іншими галузями вітчизняної системи права. Це залежить від ступеня взаємопроникнення відповідних груп суспільних відносин та засад їх законодавчого врегулювання. При цьому воно визначається тим, що земельне право становить фундаментальні засади для певних галузей права. Таке значення земельного права має місце у врегулюванні усього комплексу природно-ресурсних відносин. Для інших суспільних відносин, які врегульовані відповідними галузями права, земельне право має основоположне значення, коли вони випливають із відносин, пов’язаних з використанням та охороною земельних ресурсів, зокрема природоохоронних, підприємницьких тощо.

Перш за все є особливий зв’язок земельного права з конституційним правом, норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважливіші засади всіх галузей права України, в тому числі й земельного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об’єктами права власності Українського народу, — вихідне для земельного права, оскільки воно становить основу всіх його правових інститутів.

Земельне право має певний зв’язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підставою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання відведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видачі документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, притягнення до адміністративної відповідальності осіб, виннику порушеннях земельного законодавства, тощо.

Зв’язок земельного й адміністративного права виявляється також у визначенні повноважень місцевих органів самоврядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої щодо управління землями.

Важливе значення для земельного права має його зв’язок з цивільним правом. Цей зв’язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв’язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земельній ділянці, у визначенні суб’єктів права власності на землю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земельних ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушенням земельних прав тощо.

Взаємозв’язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об’єкта навколишнього природного середовища, який функціонує у складі екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв’язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно економічні земельні відносини, що виникають у зв’язку з наданням і вилученням земель та порядком їх використання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збереження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятливого антропогенного впливу.

Безпосередній зв’язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливості використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодификації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачаються спеціальні норми, які враховують взаємозв’язок природних ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження.

Слід зазначити, що право України — єдине за своєю сутністю, цілям і завданням, яка охоплює низку відносно відокремлених галузей (головних структурних підрозділів) правової системи та регулює різноманітні суспільні відносини. Тільки залежно від їх характеру воно поділяється на окремі складові — галузі права. У загальній системі вітчизняного права виключно важливе місце посідає сукупність юридичних норм, що об’єднана земельним правом як самостійною галуззю у цій системі. Його місце в системі права України визначається роллю та значенням правового регулювання земельних відносин. Не випадково реформи суспільних відносин, зокрема економічна реформа, було розпочато з реформування земельних відносин.

Згідно з відомою концепцією ієрархічної структури галузей права земельне право належить до основних галузей права у правовій системі. Для визначення земельного права самостійною правовою галуззю воно має всі специфічні ознаки: коло суспільних відносин, що становлять його предмет, методи регулювання цих відносин та нормативно-правовий акту вигляді Земельного кодексу. В розвитку земельного права як самостійної галузі права об’єктивно заінтересоване й сучасне українське суспільство.

9. Розвиток доктрини земельного права на території України

Законодавство не дає визначення поняття правнича школа, однак на локальному рівні є визначення поняття наукової школи вКНУ ім. Ш. затверджене вченою радою від 10.01.2005 р.

наукова школа – усталений науковий колектив, що сформувався за певний період науковцями, наукові інтереси яких були спрямовані на розв’язання довготривалих завдань за певними науковими напрямками та отримав наукові результати, які визнані як в України, так і за її межами.

Ознаки:

1. усталений науковий колектив, який формується та розвивається колективом вчених, наукові інтереси яких спрямовані на розв’язання завдань визначених в їх науковому напрямку;

2. очолюється наук керівником, засновником наук-го напрямку, наукові здобутки якого визнані наук громадськістю;

3. є базою в підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації певного напрямку (кандидат, доктор юр наук);

4. об’єднує наукові дослідження, що виконуються за першочерговими напрямами, визнані державами як пріоритетні у світовій науці;

5. її статус визначається вченою радою за поданням відповідного факультету інституту.

Зазначені ознаки є характерними для 5 наукових шкіл.

1.КНУ: ЦП, ЗП, ЄП, ПЄБ В Укр.

2.Інститут держави і права імені Корецького

3.Харк академія ім. Яр.Мудргого(Шульга(перший коментар до ЗК), Гетьман, Вовк, Лісова(забесп землеустрою в УКР)

4.Одеська академія (кафедра аграрн, зем, єкол права.Погрібний, Каракаш, Гуревський»право приватної власності громадян Укр»,

5.Львів, ун-т Франка.(кафедра трудове, зем, єк пр..Титова(фермерство в Укр.НовийЗК-позитивні та негативні аспекти.) Федорович.

1. В КНУ легалізована рішенням вченої ради в 04.12.00 р.

Витоки- дослідження 19-20 ст., гірн-зем, зем, колгосп, прав охорони НПС. Проф. Удінцев(1896 працював в ун. Ім. св.. Володимира,«1901 Руське гірниче земельне право», «викуп посесійних земель і лісів»,

Положення про наукові школи в КНУ ім. Т. Шевченка затв вченою радою 10.01.2005 р.

Земельне право, екологічне право та право екологічної безпеки (кафедра трудового, земельного та екологічного права, 4.12.2000 р, засновник – Андрейцев В.І.) Удінцев В.А., Індиченко П., Пантилийченко, Янчук В.З., Мунтян В.Л., доц. Миронець та ін. вчені.

Основні наукові праці:

Андрейцев:актуальні проблеми практичної теорії : земельне право і законодавство суверенної України, К., 2005р.,-ЗП та З з-во суверенної України,

Балюк-Коментар до ЗК, Проблеми розмежування земель комун і держ власності,

Гринько С.В. «Правові аспекти реєстрації прав на землю»

Заєць «Правові аспекти реаліз земельної реформи в Україні», 2006р.,

Марусенко «Правові аспекти земельних сервітутів в Україні»,

Мірошниченко: Колізії в правовому регулювання земельних відносини в Україні, Нормування як засіб правового регулювання земельних відносин: автор. на здобуття кюн,

Носік-право власності на землі укр. народу, Момент істини: літопис кафедри труд, зем, єк права. Проблеми здійснення права власності на землю українського народу

Бахуринська «Правові засади концесії земельної ділянки за законодавством України»,

Старостенко «Правове регулювання межування земель в Україні», 2009р.,

Сьогодні, представниками є Балюк Г.І., Носік В.В., Краснова М.В, Мірошніченко А.М., Коваленко, Заєць, Марусенко Р.І., Євстігнєєв, Бахуринська, Старостенко Д.М, Бевз, Саркісова Т.Б.

2. Інститут держави і права ім. Корецького. Шемшученко Ю.С., Семчик В.І., Кулинич П.Ф, Бусуйок Д.В (Обмеження прав людини); наукова школа сформована у відділі правових проблем зем, агр та еколог права, яке очолює Семчик В.І

Науково-правничі школи в Україні, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства ( м. Харків, Львів, Одеса)

3)Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (наукова школа сформована на кафедрі екологічного права), Наук керівник Шульга М.В , Гетьман А.П докт.проф,академік, Вовк Оксана Миколаївна, доц,кюн Конишева Олена Василівна, Лісова Тетяна Вікторівна, Лейба Людмила Василівна.

4) Одеська національна юридична академія, сформована на кафедрі агарного, земельного та екологічного права. У витоків докт, проф Погрібний О.О. Зараз очолює Каракаш Ілля Іванович. Луняченко Анатолій Васильович, Гуревський В.К., Глотова Олена Володимирівна та ін..,

5) Наукова школа Львівського національного університету ім. І Франка. Раніше - Титова. Зараз - Федорович В.І. кюн,доц, Ващишин Марія Ярославівна., Ільницька Н.В

10. Поняття, особливості та види джерел земельного права України: підходи до розуміння у земельно-правовій доктрині

Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов´язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави).

У загальній теорії права виділяють такі види джерел права:

• правовий звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права (крім певних винятків, зафіксованих у Кодексі торговельного мореплавства - ст. ст.. 293, 295, 308, які не мають відношення до регулювання земельних відносин);

• правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика - в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту - більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику - т. зв.«jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона має бути визнана джерелом права, у т. ч. і в Україні. Іншими словами, ми приєднуємося до т. зв. доктрини, за якою право - це не буква закону, а те, як розуміє її суд. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт - слід звернутися також до судової практики.

Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти Конституційного Суду України, акти-узагальнення судової практики.

При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т. зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів -нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов´язкові86, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні.

• правові принципи (див. вище питання б);

• нормативно-правові акти - офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила загального характеру. Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох - навіть єдиним джерелом права в Україні. Основними різновидами нормативно-правових актів в Україні є:

• закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР87). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов´язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 ЗУ «П ро міжнародні договори України» такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства.

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного - Конституції"), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у п. 7.3 ст. 7 ПКУ передбачено, що «будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім залу VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «вимоги державних та інших стандартів, обов´язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання».

NB. На сьогодні можна виділити наступні основні види нормативних документів (далі - НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін.

Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, «технічний» характер, об´єднання у ієрархічно-побудовані та узгоджені системи «під егідою» певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров´я (далі - МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (наприклад, «ГОСТ 26640-85», «ДБН А. 1.1-1-93» тощо).

Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О. Н. Соколовського» створено технічний комітет (далі -ТК) зі стандартизації ТК-142 «Ґрунтознавство». Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров´я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство».

Законодавство колишніх СРСР та УРСР застосовується для регулювання відносин, що не врегульовані законодавством України (ЗУ «Про правонаступництво України» та Постанова ВРУ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP» від 12.09.1991).

Законодавство, що втратило чинність, може застосовуватися щодо відносин, які виникли під час його дії. Це особливо часто має місце у земельних відносинах з огляду на специфіку земельної ділянки (як об´єкт права земельна ділянка може існувати надзвичайно довго).

Ч. 2 ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною від 14.06.1994 передбачає необхідність гармонізації (забезпечення «приблизної адекватності законів») законодавства України до законодавства ЄС, зокрема, «у галузі навколишнього середовища». На даний час у ЄС діють акти, що стосуються охорони ґрунтів, напр., Директива 86727S7EEC від 12.06.1986 про захист навколишнього середовища, особливо ґрунту, при використанні каналізаційних осадів у сільському господарстві. Ціла низка документів стосується заохочення виведення земель (особливо орних) із сільськогосподарського використання тощо. Між тим, законодавство ЄС не може застосовуватися в Україні безпосередньо.

11. Проблеми систематизації земельного законодавства в умовах сьогодення

Аналізуючи чинний ЗКУ з погляду його ефективності, к.ю.н., старший науковий співробітник, заступник завідувача відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Павло Кулиничу доповіді «Кодифікація земельного законодавства України: ретроспектива та перспектива» зауважив, що цей документ є не продуктом кодифікації, а наслідком приведення норм Земельного кодексу 1992 р. у відповідність до положень Конституції України. Оскільки чинний ЗКУ не діє повною мірою, неможливо оцінити його ефективність до закінчення дії Перехідних положень. Науковець вважає, що до завершення земельної реформи недоцільно кодифікувати земельне законодавство. Вчений звернув увагу на те, що в історії земельного права України не було такого періоду, впродовж якого земельні відносини регулювалися б лише одним правовим актом – Земельним кодексом. Практично всі земельні кодекси регулювали земельні відносини у тісній взаємодії з іншими земельно-правовими актами, прийнятими як до введення в дію чергового Земельного кодексу, так і після його затвердження. Чинний ЗКУ є законодавчим актом, у якому кодифіковані лише основні, найпринциповіші положення та норми земельного законодавства України. Кодекс не містить усіх його норм, що робить необхідним прийняття низки інших законодавчих актів з питань регулювання земельних відносин, які розвиватимуть та доповнюватимуть норми ЗКУ. Отже, його слід вважати неповним кодексом, тобто кодексом, у якому кодифікована лише частина норм земельно-правових актів. Пан Кулинич вважає, що юридичні передумови для розробки та прийняття повного ЗКУ виникнуть тоді, коли, по-перше, буде повністю сформоване земельне законодавство України, норми якого врегулюють усі види земельних відносин без будь-яких прогалин, та, по-друге, всі або більшість земельно-правових норм забезпечуватимуть стабільність розвитку земельних відносин в Україні. На думку вченого, в подальшому кодифікувати земельне законодавство необхідно на рівні правового регулювання використання окремих категорій земель. Доцільним видається прийняття Закону України «Про агроландшафти» з метою правової охорони таких природних об’єктів, як лісосмуги, що їх використовують сільськогосподарські товаровиробники. Доповідач запропонував створити об’єднаний орган для вироблення консолідованої наукової позиції щодо нормотворчості в галузі земельних відносин, наприклад Асоціацію юристів-екологів. Запропоновано також на законодавчому рівні закріпити необхідність проведення громадської наукової експертизи проектів нормативно-правових актів. Наукові підходи до аналізу ЗКУ із виявленням його залежності від низки інших джерел земельного права запропонував к.ю.н., доц. кафедри трудового, аграрного та екологічного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана ФранкаВолодимир Федорович.У доповіді «Завдання та шляхи систематизації земельного законодавства України» вчений зауважив, що завдання галузевої систематизації мають базуватись на завданнях ЗКУ. На його думку, у першу чергу треба провести офіційну інкорпорацію земельного законодавства, яка прирівнюється до офіційного опублікування. Наступним кроком має бути консолідація земельного законодавства. Лише на базі вказаного консолідованого акта можлива подальша кодифікація земельного законодавства із прийняттям нового кодифікаційного акта – ЗКУ. Йому мають бути властиві основні ознаки кодифікаційних нормативно-правових актів, а саме: висока цілісність і внутрішня узгодженість, структурний поділ на частини з виділенням загальної частини, відносна зовнішня стабільність та пріоритетність у структурі законодавства того ж рівня. Водночас за неможливості прийняття єдиного кодифікованого акта земельного законодавства України доцільно прийняти три акти цього ж рівня – ЗКУ (охоплює загальні положення, правові форми використання земель, правовий режим окремих видів земель), Землевпорядний кодекс України (землеустрій, моніторинг, кадастр, інші функції управління, охорона земель) та Містобудівний кодекс України (планування та забудова територій, використання земель у межах населених пунктів для містобудівних потреб).

12. Проблеми законодавчого врегулювання земельних відносин в контексті необхідності розмежування правового регулювання відносин, об’єктами яких виступають земельні ділянки та нерухоме майно

Проблеми щодо права власності на землю та землекористування завжди гостро стояли перед українським суспільством. Саме питання про те, хто матиме повноваження на володіння, користування та розпо­рядження землею, було стрижнем у відносинах між державою і народом на всіх державотворчих етапах.

З прийняттям останніх законодавчих актів у сфері регулювання земельних правовідносин визначилися основні титули власності, постій­ного та тимчасового користування землею, запроваджено ринок землі, що є суттєвими новелами у розвитку земельних відносин. На їх реалізацію прийнято понад 300 правових актів, проте, як показує судова практика, цей блок прийнятих норм не вирішує повністю всіх проблем у взаємо­відносинах між суб'єктами. Залишається досить велика кількість прогалин у законодавстві, які потребують вирішення вже сьогодні, без їх відкла­дення на інший термін.

Безпосередньо основними законодавчими актами, що регулюють пи­тання оренди земельних ділянок, є Земельний, Господарський та Бюд­жетний кодекси України, Закони України „Про місцеве самоврядування в Україні", „Про оренду землі", „Про оцінку землі", „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність" тощо.

1 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України, який ознаменував початок нового етапу земельної реформи, принципово новий рубіж розвитку земельних відносин. Він, у порівнянні із Земельним кодексом 1992 року, містить положення, які є новими для регулювання відносин права власності та землекористування.

В той же час аналіз практичних ситуацій, що склалися у застосуванні норм цього Кодексу щодо безпосередньої оренди земельних ділянок, свідчить про недосконалість деяких його положень, котрі потребують загального вивчення та надання відповідних рекомендацій із застосу­вання.

Основними з них є відсутність чітких матеріально-правових і проце­суальних гарантій зміни юридичного титулу права постійного користу­вання земельною ділянкою на право власності чи оренди. Масовий ха­рактер носять проблеми щодо довільного тлумачення безапеляційних прав органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок в оренду під забудову.

Непоодинокими є випадки відсутності можливості на продаж земель у власність суб'єктам господарювання під об'єктами, які були збудовані в попередні часи при оформленні землекористування за діючим на той час законодавством, через відсутність технічної документації по розме­жуванню земель між населеними пунктами.

З цього приводу слід також виокремити загальну проблему земель­ного титулу - тимчасового користування землею - з точки зору його не­обхідності у випадку надання земельної ділянки в оренду під забудову нерухомого майна.

Процедура розпорядження земельними ділянками, що належать територіальним громадам, відповідно до чинного законодавства, вкрай заплутана та непрозора. Ця ситуація існує через недосконало сфор­мульовані норми Земельного кодексу та Закону України „Про оренду землі". Так, незрозуміла правова конструкція статті 120 ЗК України взагалі позбавляє чіткого визначення наявності права у власника нерухомості та одночасно такого обов'язку власника землі на отримання передачу земельної ділянки, на якій вона споруджена, у власність або користування. Надання органам місцевого самоврядування права на суб'єктивний підхід при вирішенні саме такого питання на практиці по­роджують зловживання правом та обмежують власника нерухомості на отримання земельної ділянки в користування або у власність.

Ще однією проблемою, яка існує в сфері землекористування, є суб'єктивність органів місцевого самоврядування у визначенні строків оренди земельної ділянки. Ці строки можуть встановлюватися взагалі індивідуально для конкретного суб'єкта, залежно від тих чи інших об­ставин, які не пов'язані з господарською діяльністю.

Переходячи до фактичного аналізу правових приписів порядку передачі земельних ділянок в оренду, звернемося до статті 16 Закону України „Про оренду землі", за якою особа, котра бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України.

У свою чергу, статтею 124 ЗК України лише частково окреслено такий порядок. Так, в ній зазначено, що: передача ділянок в оренду відбувається за рішенням органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди; передача земельної ділянки в оренду під забудову або із зміною їх цільового призначення здійснюється за проектами відведення в порядку, визначеному статтями 118 та 123 цього ж Кодексу.

При розгляді земельних справ найбільше проблемних питань виникає у спорах, які пов'язані з укладенням договорів оренди землі.

Так, згідно зі статтею 123 ЗК України, юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до відпо­відної державної адміністрації або місцевої ради. До клопотання про відведення земельної ділянки додаються матеріали, передбачені частиною п'ятнадцятою статті 151 цього Кодексу документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування. Відповідна адміністрація або рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроб­лення проекту відведення земельної ділянки. Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду в установлений строк може бути оскаржено в судовому порядку. Рішення про відмову у наданні земельної ділянки в користування має містити мотивовані пояс­нення з посиланням на відповідні положення нормативно-правових актів, затвердженої містобудівної документації та документації із землеустрою.

Названа стаття Земельного кодексу лише на перший погляд встанов­лює порядок та строки вирішення питання про оренду землі. Так, відсут­ність в цій статті (та й у всьому Кодексі) конкретного способу захисту при порушенні органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади такого строку або взагалі ігнорування обов'язку щодо прийняття негативного для ініціатора оренди рішення нівелює його право на судовий захист.

Як вказано вище, відмова органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду в установлений строк може бути оскаржено в судовому порядку. При цьому в статті не зазначено, яким саме способом оскаржується така відмова: чи то визнанням бездіяльності таких органів незаконною; чи то спонуканням до прийняття рішення. Проте і в першому, і в другому випадках порушені права особи в кінцевому підсумку не поновлюються, оскільки існує реальна загроза повторної бездіяльності або прийняття негативного рішення зазначеними вище органами. У випадку подальшого оскарження самого негативного рішення та визнання його судом недійсним, відсутня ймовірність прийняття в подальшому позитивного рішення про передачу земельної ділянки в оренду.

На наш погляд, реальним виходом із цієї ситуації було б встановлення норми, яка є аналогічною положенням статті частини 17 статті 151 ЗК України, за якою у разі задоволення позову щодо оскарження відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта рішення суду є підставою для розробки проекту відведення земельної ділянки.

Наступною проблемою після отримання позитивного рішення про надання згоди на розроблення проекту відведення земельної ділянки є умовний другий етап на шляху до укладення договору оренди земельної ділянки. А саме, відповідно до частини 6 статті 123 Земельного кодексу, проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміо­логічним органами, органами архітектури та охорони культурної спад­щини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адмі­ністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.

На цьому етапі існує правова неврегульованість оскарження дій сусідніх землекористувачів, які невмотивовано або з певними власними інтересами відмовляють ініціатору оренди у погодженні акту розме­жування земельної ділянки. Як приклад можна навести одну із справ господарського суду Херсонської області, за якою розглянуто спір про спонукання до підписання акту розмежування земельної ділянки. При розгляді справи суд зіткнувся з проблемою законодавчого зобов'язання на підписання такого акту в примусовому порядку, тобто як існуючого обов'язку щодо підписання сусідніми землекористувачами актів розмежу­вання земельних ділянок. В цьому випадку слід зазначити, що діючим законодавством не встановлено порядку вирішення таких спорів та одночасно критеріїв оцінки розмірів земельних ділянок та їх меж, необ­хідних для передачі в оренду її ініціатору.

Аналогічна проблема щодо оскарження дій щодо прийняття або не­прийняття рішення про безпосереднє затвердження проекту відведення земельної ділянки існує і на другому етапі отримання землі в оренду, порядок вирішення якої наведено вище.

13. Проблеми правових прецедентів як джерел земельного права України

· правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні¹. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»²), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики.

Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики³. При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т.зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові⁴, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні.

14. Рішення та висновки Конституційного Суду України в системі джерел земельного права

15. Проблеми застосування правових звичаїв у регулюванні земельних відносин

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pruk/2010_2/16.pdf Увага!!!! Це стаття нашої викладачки Коваленко!!!

16. Проблеми співвідношення стандартів та інших нормативно-технічних документів з джерелами земельного права

Станда́рт (от англ. standard — норма, образец) в широком смысле слова — образец, эталон, модель, принимаемые за исходные для сопоставления с ними др. подобных объектов.

Нормативно-технічні документи - міжнародні, державні, галузеві, міжгалузеві нормативи та стандарти. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави).

17. Проблеми адаптації земельного законодавства України до acquis communautaire Європейського Союзу.

18. Право власності на землю: проблеми поняття, ознаки, зміст

Право власності на землю традиційно розглядається як суб’єктивна та об’єктивна категорія,(і як категорія "право" взагалі – через хар-ку сукупності відносин - суб,об,зміст,підстави)..

З точки зору суб’єктивного права до визначення права власності на землю підходить ЗК ст 78- повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

На сьогодні обґрунтовується точка зору щодо розширення змісту поняття права власності за рахунок доповнення компонентом щодо охорони землі.

Як об’єктивна категорія, визначення в доктрині – як інститут зп в якому є сукупність норм......Андрейцев.

Розгляд права власності через правовідносини, як правого елементу.

Доктриною зп – підстави набуття та припинення права власності на з/д – взаємопов’язані категорії.

У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

Раніше у Ч. І ст. 2 Закону УРСР "Про власність" визначає право власності як "врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Цьому підходу загалом слідує і земельне законодавство: ч. І ст. 78 ЗК України визначає право власності на землю як "право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками⁹* (див. також ст. 317 ЦК України).

"сукупність повноважень різних суб 'єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами" (у т. ч. земельними)

Ч. 1 ст. 316 ЦК України визначає право власності загалом як "право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб". Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через його зміст, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

На думку В. В. Носіка, у "суб'єктивном урозумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану Конституцією України можливість окремої особи чи іншого суб 'єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості грунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність .

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право особи на землю (земельну ділянку), що полягає у можливості найбільш повного панування над нею, з обмеженнями, встановленими законом або договором, і яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом - найбільш повним .

Визначення права власності на землю у об'єктивному розумінні формулюється лише у правовій доктрині (в законодавстві відсутнє).

В. В. Носік пропонує визначення, за яким право власності в об'єктивному розумінні - "визнана в суспільстві і гарантована Конституцією України свобода як міра можливої, необхідної чи дозволеної для громадян, юридичних осіб, держави і народу поведінки, межі якої визначаються закріпленими в Основному Законі та інших законах правомочностями, правами та обов'язками громадян і юридичних осіб, повноваженнями органів державної влади та місцевого самоврядування щодо використання землі та інших природних ресурсів, виробництва, розподілу і перерозподілу капіталу, охорони землі та інших матеріальних об 'єктів власності, захисту прав і свобод суб 'єктів власності в суспільних відносинах' 3.

Вважаємо, що у об'єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо здійснення суб 'єктивного права власності на землю.

У даній темі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб'єктивному розумінні.

Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності

В більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право власності на землю, йдеться не про власне "землю", а про "земельну ділянку", оскільки лише земельна ділянка може бути об'єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - "предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки'1 (ст. 179 ЦК України; див. також ст. 125 та ін. ЗК України), а отже, майном (ст. 190 ЦК України). Таким чином, усталений термін "право власності на землю" в більшості випадків фактично означає "право власності на земельну ділянку.

Ознаки права вл-ті на землю:

- Поєднання абсолютного характеру права власності на землю з обмеженим характером права власності (з урахуванням дотримання відповідних імперативів незалежно від форми власності на землю та земельні ділянки); обмеження – власність зобов’язує. Ч.3 ст.1 ЗК – 4 основні обмеження. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі

o Обов’язки власників земельних ділянок, передбач ст. 91,

o встановлення земельних сервітутів – гл 16,

o глава 17 – обмеження, які регулюють відносини добросусідства;

o глава 18 – обмеження прав на землю;

- екологізація всіх форм і відносин, що проявляється у всебічній охороні земель, у забезпеченні високоефективного використання с\г угідь, у еколого-врівноваженому веденні землеробства.

- публічно-правовий характер права власності на землю (відносини власності на землю та 3 елементи змісту права власності) повинні переслідувати публічного інтересу теперішнього і наступного поколінь.

- земельні ділянки є самостійним об’єктом права власності та землю.

ПРОБЛЕМА - Потребує корегування ч.2 ст.79 ЗК – зазначене положення суперечить чинному екологічному законодавству, оскільки в Україні діє поресурсове регулювання. Норма передб автоматичне поширення змісту пр власн на зем діл і на ін обєкти – ліси, води...

- земельні ділянки як об’єкт природного походження не мають вартості, оскільки не є майном у власному значенні цього слова. Ціна виступає у вигляді капіталізованої ренти. При продажу зем діл, власник по суті продає право на одержання прибутку від її експлуатації у майбутньому.

Ф-іїї права власності – теорія соціальної ф-ії пр власн – поєднання індивідуальних та суспільних інтересів в процесі використання земельних ділянок. У зв’язку з цим допускаються обмеження обсягу правомочності власника аж до викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відсудження. На державу покладаються певні обов’язки: встановлення різноманітних обмежень тільки на рівні законів, справедлива компенсація власнику усіх збитків; захист прав власника

Зміст права власності на землю (земельну ділянку) складають повноваження з володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою (ст. 78 ЗК України, ст. 317 ЦК України).

Особливості права володіння земельними ділянками

Легального визначення володіння як складової права власності не існує. У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. Так, право володіння визначається як'

-"юридично встановлена можливість гарантування сталості належності юридично та в натурі (на місцевості) визначених земель і земельних ділянок іхнім суб'єктам згідно з правовстановлюючими документами і земельно-правовою документацією, невідчужуваності та невід'ємності цих об'єктів від власників без їхнього особистого волевиявлення, визнання виключності та абсолютності належних їм прав на ці землі та земельні ділянки, а також на результати здійснюваної ними нешкідливої й безпечної господарської та іншої діяльності, що створює почуття свободи в їх використанні відповідно до цільового призначення для задоволення власних матеріальних і духовних потреб та інтересів"

Аналіз чинного законодавства (ст. 334 ЦК України, ст. 125 ЗК України) висновок, що закон прирівнює до фактичного панування над земельною ділянкою оформлення прав на неї (видачу державного акту на право приватної власності, внесення записів до земельно-кадастрової документації щодо земель державної та комунальної власності). Див. ч. 1 ст. 125 ЗК України: Право власності на

Поиск по сайту: