СПІЛКУВАННЯ як ВЗАЄМОДІЯ

Поняття про взаємодію

Вивчення спілкування як складного соціально-психо­логічного явища передбачає виокремлення в його струк­турі універсальної властивості, яка зумовлює всі форми його вияву. Такою властивістю для спілкування є взає­модія.

У філософії категорія «взаємодія» використовується для визначення загальної форми зв'язку речей чи явищ У їхній взаємній зміні, впливові одних на інші.

Соціальна взаємодія є складовою та формою вияву загальної, універсальної взаємодії. Інакше кажучи, суспільство — це система реальних зв'язків і взаємодій людини з іншими людьми, соціальними групами, сукупність усіх соціальних відносин — опосередкованих і безпосередніх, свідомих і неусвідомлених.

У процесі діяльності люди обмінюються не тільки інформацією, а й різними діями. Ці дії забезпечують планування спільної діяльності, її координацію та розподіл функцій. За їхньою допомогою здійснюються взаємне стимулювання, взаємний контроль та взаємодопомога у процесі розв'язання спільного завдання. Це передбачає, що кожний з учасників — партнерів по взаємодії — зробить свій внесок у її розв'язання, що забезпечить більшу ефективність порівняно із сумою індивідуальних дій.

Таким чином, взаємодія (інтеракція) в соціально-психологічному плані — аспект спілкування, що виявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності, досягнення певної спільної мети.

Людина, взаємодіючи з іншими людьми, одночасно вступає у певні конкретні зв'язки та відносини з ними, з різними соціальними групами, суспільством загалом. Тому в структурі інтерактивного спілкування (взаємодії) можна виокремити два боки: внутрішній (змістовний) і зовнішній (формальний).

Внутрішнім (змістовним) боком взаємодії є сукупність відносин особистості з соціальним середовищем, які можна розглядати у двох аспектах: широкому (соціаль­ному) і вузькому (міжособистісному).

У широкому розумінні особистість є суб'єктом численних і різноманітних відносин: виробничих, політичних, релігійних, національних, моральних тощо. Такі віносини найчастіше називають суспільними, або соціальними. Їхньою характерною ознакою є те, що вони позбавлені індивідуальності, особистісного виразу і відображають зв'язки, взаємодію не між конкретними особистостями, а між представниками різних соціальних груп, між різними соціальними типами. Ці відносини мають об'єктивний характер: особистість вступає в них незалежно від своїх бажань і прагнень, симпатій чи антипатій.

У соціальних відносинах відображаються найсуттєвіші зв'язки між різними сферами життєдіяльності людей, які виконують у суспільстві певні соціальні функції (ролі). Система цих функцій визначає поведінку та діяльність особи певними нормами, що відображають найбільш ти­пові, суспільно необхідні різновиди діяльності та спосо­би їх виконання.

Але для кожної конкретної особистості такі суспільні відносини дуже рідко виступають у «чистому» вигляді. Відбиваючись у її внутрішньому світі, вони набувають суб'єктивного, особистісного забарвлення, індивідуаль­ного відображення і форми вияву, стають фактом свідо­мості людини як міжособистісні відносини, як конкрет­ний результат її взаємодії з соціальним середовищем.

Соціально-психологічний і особистісний аспекти су­спільних відносин виявляються у поведінці людини, її мотивах, почуттях, настроях, оцінках. Тому на емпірич­ному рівні як безпосередня реальність постає міжособистісний соціально-психологічний аспект суспільних відносин не тільки для учасників, а й для дослідників.

Цей факт досить часто є гносеологічним джерелом однієї з поширених помилок соціально-психологічних досліджень. Так, у концепції інтеракціонізму, в соціометрії Дж.Морено соціальні відносини ототожнюються з міжособистісною взаємодією. Звідси робиться висновок про визначальну роль мікросередовища в розвитку су­спільства й особистості.

Насправді ж усе, що відбувається в межах міжособистісних відносин, змістовно зумовлене певним типом со­ціальних відносин, задане метою спільної діяльності лю­дей. Самі міжособистісні відносини формуються не десь поза суспільними відносинами, а всередині них, як кон­кретна персоніфікація знеособлених соціальних зв'язків.

Залежність міжособистісних відносин від соціальних добре показав американський психолог Дж.Фурст. У своїй книзі «Невротик, його середовище і внутрішній світ» він розповідає про власника фабрики — ввічливу та уважну до своїх робітників людину. Він давав їм можли­вість добре заробити, створював певні умови для праці, терпляче ставився навіть до їхньої профспілкової організації. Але коли за умов конкуренції його прибутки почали зменшуватися, він почав звільняти робітників, урізати їм платню, розігнав профспілку. Врешті-решт його відносини з робітниками змінилися докорінно: вони стали ворожими, антагоністичними. Отже, в соціальних відносинах індивідуально-психологічні особливості конкретних людей, які вступають у спілкування між собою, важливі в першу чергу для виконання офіційних функцій, а вже потім — для встановлення міжособистісних стосунків.

Таким чином, змістом взаємодії між людьми є певна І специфічна для соціальної структури суспільства сукупність економічних, правових, політичних відносин. Реаліізація цього змісту в конкретній діяльності людей вимагає певних засобів і форм виразу. Вони можуть мати як раціональний, так і емоційний характер, виявлятися в конкретних способах соціально-психологічного, міжособистісного спілкування.

Обидва різновиди відносин — і соціальні, і міжособистісні — реалізуються саме у спілкуванні (прямому чи опосередкованому), в діяльності людей та соціальних груп. Але кожний з них виявляється у специфічних формах спілкування.

Міжособистісні відносини формуються під впливом безпосередніх умов життєдіяльності людини, їхньою специфічною рисою є емоційна забарвленість. Почуття, які визначають ці відносини, можна поділити на дві групи: кон'юнктивні та диз'юнктивні.

До кон "юнктивних належать почуття, які зближують людей, об'єднують їх у кооперацію, виражають готовність співробітничати, спільно діяти. Диз'юнктивні почуття роз'єднують людей, роблять взаємини напруженими, конфліктними. Інтенсивність виявлення почуттів впливає на вктивність діяльності членів групи і є одним із показниників соціально-психологічного клімату групи. (Докладніше специфіка і особливості цих відносин будуть розглянуті під час аналізу малої соціальної групи.)

Реалізація відносин у конкретній діяльності відбу­ться у формі взаємного обміну діями, який визначає зовнішній (формальний) бік взаємодії. Саме такий обмін (навичками, вміннями) є підґрунтям взаємодії як мате­ріального, практичного аспекту спілкування на відміну від інформаційного як обміну думками, почуттями, цінностями.

Різновиди взаємодії

Традиційно в соціальній психології усі різновиди взаємодій поділяють на дві групи. До першої відносять дії, які сприяють організації спільної діяльності, забез­печують її інтеграцію, узгодженість, ефективність. Та­кими формами взаємодії є кооперація, згода, пристосу­вання, співробітництво тощо. До другої — конкуренцію, конфлікт, опозицію, тобто дії, що призводять до не­узгодженості спільної діяльності, зниження її ефектив­ності.

В експериментальних дослідженнях такий дихотомічний поділ взаємних дій є недостатнім для аналізу групової діяльності. Тому багато дослідників намагаються виокремити дрібніші одиниці взаємодії, які можна емпірично спо­стерігати, контролювати, реєструвати. Зокрема американсь­кий психолог Р.Бейлз запропонував своєрідну схему для вивчення послідовних фаз групової спільної діяльності.

Усі різновиди взаємодій, або можливих форм поведінки, були поділені вченим на дванадцять груп, які у свою чергу об'єднувалися у дві головні категорії: зона постановки і розв'язання проблеми (це власне дії) і зона емоцій (пози­тивних і негативних), тобто характеристика ставлення ін­дивіда до самої діяльності. Діяльність групи під час роз­в'язання певного спільного завдання є послідовним пере­ходом вщ однієї фази до іншої: 1) орієнтування членів груп щодо спільного завдання; 2) оцінка ходу розв'язання за­вдання членами групи; 3) контроль; 4) прийняття рішення. Супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи позитивні та негативні емоції.

Схема Р.Бейлза досить часто використовується в екс­периментальних дослідженнях, особливо в умовах лабо­раторного експерименту.

У загальному плані схема Р.Бейяза має такий вигляд:

Разом із тим висловлюється чимало критичних зауважень, головним з яких є те, що ця схема не враховує змісту спільної групової діяльності, а бере до уваги тільки форми взаємодії.

Поиск по сайту: