Поняття про комунікацію та її різновиди

Терміни «спілкування», «комунікація» («соціальна комунікація»), «обмін інформацією» («інформаційний обмін») дуже часто вживаються як тотожні. Це зумовле­не не тільки їхньою спільною семантичною основою, багатозначністю використання як у науковому, так і в буденному розумінні, а й тими функціями, які вони ви­конують у життєдіяльності особистості, соціальної гру­пи, суспільства.

У вузькому розумінні термін «комунікація» визнача­ється як обмін інформацією між людьми, як смисловий аспект соціальної взаємодії, складова спілкування.

Процес обміну інформацією під час спілкування між людьми має свою специфіку.

По-перше, спілкування не можна розглядати тільки як відправлення інформації якоюсь системою передачі інформації або як прийом її іншою системою, оскільки на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями, тут йдеться про відносини двох індивідів, які є активними суб'єктами: взаємне інформування пе­редбачає налагоджування спільної діяльності.

Це означає, що кожний учасник комунікативного процесу передбачає також активність свого партнера, отже, він не може розглядати його лише як об'єкт, ін­ший учасник постає також і як суб'єкт. Звідси випливає, що, спрямовуючи йому інформацію, на нього і необ­хідно орієнтуватися, аналізувати його мотиви, мету, ус­тановки. 1 тоді можна передбачити, що у відповідь на відправлену інформацію буде одержана нова інформація від партнера. Тому в комунікативному процесі відбу­вається не просто «рух інформації», а щонайменше ак­тивний обмін нею.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного. Саме в цьо­му розумінні Л.С.Виготський стверджує, що знак у спіл­куванні подібний до знаряддя в праці. Комунікативний вплив, який при цьому виникає, є нічим іншим, як пси­хологічним впливом однієї людини на іншу з метою змі­ни її поведінки'. Ефективність комунікації саме і вимі­рюється тим, наскільки вдалося здійснити цей вплив. Це означає зміну самого типу відносин, що склався між учасниками комунікації.

По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка приймає її (реципієнт), володіють єдиною або подібною системою кодування і декодування знаків, інакше кажучи, говорять однією мовою. Це особливо важливо, оскільки комунікатор і реципієнт у комунікативному процесі постійно міняються місцями. Будь-який обмін інформацією психологічно можливий лише за умови, що знаки і закріплені за ними значення відомі всім учасникам комунікативного процесу. Тільки прийняття єдиної системи значень забезпечує партнерам можливість розуміти один одного.

Для опису цієї ситуації соціальна психологія запозичила з лінгвістики термін «тезаурус», яким позначається єдина система значень, прийнята всіма членами групи, учасниками комунікативного процесу. Але справа в тому, що навіть знаючи значення одних і тих же слів, іноді по-різному їх розуміють: соціальні, політичні, вікові та інші особливості можуть бути цьому причиною. Ще Л.С.Виготський підкреслював, що думка ніколи не дорівнює прямому значенню слів. Тому в людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки значень, а й змісту слів. А це можливе за умови включення комунікації до певної спільної системи діяльності. Справжнє ефективне спілкування — це не стільки обмін значеннями, скільки обмін смислами, більше того, це — пошук спільного смислу.

Розрізнення понять «значення» і «смисл» у лінгвістиці та психології має давню традицію. Значення — це відображення найсуттєвіших та узагальнених боків предметів і явищ. Система значень є відносно постійною, об"єктивною та єдиною сукупністю понять, дій чи цінностей для більшості членів соціальної групи.

Смисл — це той суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті, в конкретній ситуації спілкування. Порівняймо, наприклад, значення слів «орел», «дуб» та їхній смисл, якщо ними характеризують конкретну людину.

Саме у спілкуванні смисл слова збагачується і модифікується, воно звільняється від жорстких семантичних еталонів (значень) і набуває нових, незвичайних нюансів, показуючи суб'єктивне ставлення людини до конкретного об'єкта. Тому кількість значень слова обме­жена для кожного етапу розвитку мови, а кількість смислів практично є необмеженою.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою.

Спонукальна інформація висловлюється в наказі, про­ханні, інструкції, пораді. Вона розрахована на те, щоб стимулювати певні дії, і виконує такі функції:

а) активізації поведінки, тобто спонукання до дії в за­даному напрямку;

б) інтердикції, тобто заборони певних дій або небажа­них різновидів діяльності;

в) дестабілізації, або порушення деяких автономних форм поведінки та діяльності.

Констатуюча інформація виступає у формі повідом­лення і передбачає зміну поведінки не прямо, а опосе­редковано і поступово. Сам характер повідомлення бу­ває різним: міра об'єктивності може варіювати від бай­дужого тону викладу до включення в сам текст повідом­лення елементів переконання. Варіант повідомлення ви­значається комунікатором.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну ко­мунікації.

Аксіальна (від лат. ахіз — вісь, осьовий) комунікація спрямовує свої сигнали до якогось окремого отримувача інформації (індивідуального чи групового).

Ретиальна (від лат. геїе — мережа) комунікація має своїм адресатом багатьох реципієнтів, великі соціальні групи, які розосереджені у просторі й у більшості випад­ків є анонімними для комунікатора.

Моделі аксіальної комунікації використовуються здебільшого в ситуаціях безпосереднього міжособистісного спілкування. Масове спілкування, яке здійснюється за допомогою засобів масової комунікації, використовує моделі ретиальної комунікації.

Для вивчення ефекту впливу виокремлюють одиниці (елементи) комунікативного процесу. Американський со­ціальний психолог ГЛассуел у структурі комунікативно­го процесу виокремлює п'ять таких елементів:

1. Хто передає інформацію (комунікатор, передавач інформації).

2. Що передається (повідомлення, або конкретніше - текст).

3. Як (за допомогою якого каналу).

4. Кому (аудиторія, рецепієнт).

5. З яким результатом (ефект впливу).

Аналізуючи цю схему, слід звернути увагу на те, що повідомлення не завжди адекватно відображає певний предмет спілкування, який існує поза конкретним актом спілкування. І комунікатор, і реципієнт мають власне (і в більшості випадків різне) уявлення про ті предмети, та ситуації, які в сукупності утворюють предмет спілкування. Отже, ефект обміну інформацією значною мірою залежить від відповідності змісту повідомлення предметові спілкування, адекватності тих знакових систем, якими корисистується комунікатор та реципієнт.

Засоби комунікації

Передача будь-якої інформації можлива лише за до­рогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі й відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна (від лат. уегЬІнп — слово, словесний, усний) комунікація використовує як знакову систему мову — найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння у процесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна "комунікативних ролей», тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Діалог, або діалогічна мова, як специфічний різновид змови є послідовною зміною комунікативних ролей, в ході якої виявляється зміст мовного повідомлення, тобто відбувається збагачення, розвиток інформації.

Невербальна комунікація включає різні знакові систе­ми: оптико-кінетичну, пара- та екстралінгвістичну, про­сторово-часову, контакт «очі в очі», які мають свої особ­ливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жес­ти, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної моторики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — мі­міка, пози — пантоміміка). Ця загальна моторика відо­бражає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комуні­кації надає спілкуванню певних нюансів, що сприйма­ються неоднозначне за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значу­щість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що виокремилась особлива галузь до­сліджень — кінесика, яка вивчає ці проблеми.

Велике значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираз обличчя найбільше під­креслюють кути губ, нахмурювання або піднімання брів і зморщування чола. Ці елементи міміки дають змогу пе­редати всю гаму емоцій і почуттів — від приємного зди­вування до розчарування.

Погляд — ключовий елемент невербальної комуніка­ції. Як правило, саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Бігаючий погляд найчастіше говорить про нудьгу або про бажання у свою чергу взяти слово (якщо тільки воно не виражає страх чи почуття провини).

Пильний погляд, спрямований прямо в очі співбесід­нику, часто сприймається як ознака деякої агресивності.

Функції погляду, проте, залежать і від типу культури. Так, в африканських країнах і на Сході опускання очей слухачем перед тим, хто говорить, е знаком поваги до останнього.

Певне значення мають також жести. Палець, що вка­зує на іншу людину, сприймається як більш агресивний жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похи­тування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Свої почуття та стани людина може висловлювати та­кож за допомогою пантоміміки. Наприклад, людина ви­являє до партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Неприязнь у людини, що сидить, виявляється у напруженості тіла і, навпаки, розкутість тіла, нахил вперед є виразом симпатії.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і виражає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напругу, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як ознака агресивності. Екстралінгвістична знакова система – це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мовлення.

Простір і час організації комунікативного процесу теж особливою знаковою системою, мають певне смислове навантаження як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення партнерів обличчям до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення.

У різних культурах розроблені свої нормативи часових характеристик спілкування, які є своєрідними доповненнями до семантичне значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення ж інтерпретується як вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь — проксемика (Е.Холл), яка вивчає норми просторової і часової організації спілкування («просторова психологія»).

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням специфічних наборів просторових та часових констант комунікативної ситуації. Останні називаються хронотопами. У літературі описані, зокрема, хронотопи «лікарняної палати", «вагонного супутника» та ін. Суть їх полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до першого, зустрічного, яким є «вагонний супутник».

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт «очі в очі», який має місце у візуальному спілкуванні. У дослідженнях контакту «очі в очі» інтерес був зосереджений перш за все на вивченні інтимного спіл­кування. Англійський дослідник М.Аргайл розробив на­віть певну «формулу інтимності», з'ясувавши залежність міри інтимності від такого параметра, як дистанція спіл­кування, яка по-різному дає можливість використову­вати контакт «очі в очі».

Особливе значення має візуальне спілкування для дити­ни. Встановлено, що дитині властиве фіксування уваги передусім на людському обличчі. Експерименти на дорос­лих також показали, що найбільш жвава реакція виявлена на два горизонтально розміщені кола (аналоги очей).

У розмові люди то дивляться один на одного, то від­водять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Найчастіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Візуальний кон­такт відбувається здебільшого, коли обговорюється при­ємна тема. При обговоренні неприємної теми часто утримуються від такого контакту. Охочіше дивляться на тих, ким захоплюються, або з ким знаходяться в близь­ких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки. Контакт очей доповнює вербальну комунікацію.

У представників деяких культур засобом невербальної комунікації є дотик. Це невід'ємний елемент комуні­кації в Африці, на Середньому Сході, в більшості країн Латинської Америки. Один спостерігач підрахував, що пара, яка сидить за столиком ресторану в Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні — жодного, у Джексонвілі (США) — близько восьми.

Стосовно всіх чотирьох систем невербальної комуні­кації постає одне загальне питання: що їх об'єднує? Кожна з них використовує власну знакову систему, яку можна розглядати як певний код. І якщо у випадку з мовою система кодування загальновідома, то під час не­вербальної комунікації важливо у кожному випадку ви­значити, що ж можна вважати кодом і як забезпечити володіння ним партнера по комунікації. У протилежному випадку ніякого змістовного «додатка» до вербальної комунікації описані системи не дадуть.

Як відомо, в загальній теорії інформації є поняття "семантично значуща інформація» — це та кількість інформації, яка дана не на «вході», а на її «виході», тобто яка «спрацьовує», причому на «вході» її завжди біль-ніж на «виході». У процесі людської комунікації це поняття можна інтерпретувати так: семантично значуща інформація — це та, яка впливає на зміну поведінки і має сенс. Усі невербальні знакові системи збагачують цей зміст , допомагають розкрити повністю змістовний бік інформаціі.

Вербальна і невербальна комунікації тісно пов'язані собою. Невербальна комунікація є суттєвим «додатком" до вербальної, підсилює її. За оцінкою дослідників, тільки 7% змісту повідомлення передається значенням слів, у той час як 38% інформації визначається тим, як ці слова вимовляються, і 55% — виразом обличчя.

Бар'єри спілкування

У ході передачі й прийому інформації відбуваються її суттєві втрати. Часто, передаючи інформацію, ми думаємо, що слухачі засвоюють її майже на 100 відсотків. Насправді це не так. Багато інформації втрачається з різних причин. Це добре показує А.Моль у своїй книзі «Соціодинаміка культури» (М., 1973).

Уявимо, що комунікатор задумав передати певну інформацію, яка повинна набути словесних форм (внутрішня мова). Бар'єром на цьому шляху стає межа нашої уяви(перекодування думки в слова). При цьому втрачається до 30% інформації. Інший бар'єр — активний мовний фільтр, словниковий запас комунікатора. Набуває мовних форм 80% тієї інформації, яка перекодована на внутрішню мову. Третій бар'єр — словниковий запас реципієнта — збіг словникового запасу комунікатора і реципієнта. Залежно від словникового запасу реципієнт сприймає майже 70% висловленої інформації. Обсяг цих втрат залежить від уміння слухати і концентрувати увагу, не дозволяючи собі відволікатися на сторонні подразники.

Інші втрати інформації виникають через необхідність перекладу того, що почуто, в образи уяви, тобто від здатності реципієнта розуміти значення слів. При цьому втрачається майже 60% інформації, почутої реципієнтом. Подальші втрати відбуваються за рахунок обмеженості обсягу пам'яті. Не все зрозуміле залишається в пам'яті. Отже, у ході монологічного спілкування (лекція, урок) у слухачів залишається в пам'яті близько 20% інформації.

За умов людської комунікації можуть виникати специ­фічні комунікативні бар'єри, пов'язані з уразливими місця­ми в будь-якому каналі комунікації або з помилками у ко­дуванні чи декодуванні Вони мають соціальний або психо­логічний характер. З одного боку, такі бар'єри можуть ви­никати через відсутність єдиного розуміння ситуації спіл­кування, зумовленого не просто різною «мовою», якою го­ворять учасники комунікативного процесу, а відмінностями глибшого плану. Це можуть бути соціальні, політичні, релі­гійні, професійні відмінності, які не тільки призводять до різної інтерпретації одних і тих самих понять, а й взагалі до різного світосприймання, світорозуміння.

Такі бар'єри породжені об'єктивними соціальними причинами, приналежністю партнерів до різних соціаль­них груп. Комунікація в цьому випадку демонструє тіль­ки те, що вона є боком спілкування. Звичайно, процес комунікації здійснюється і за наявності таких бар'єрів. Але вся ситуація комунікативного акту значно усклад­нюється за цих обставин.

З іншого боку, бар'єри під час комунікації можуть мати виражений психологічний характер: вони вини­кають або внаслідок різних індивідуальних психологіч­них особливостей тих, хто спілкується (наприклад, скритність одного, сором'язливість іншого, наявність «некомунікабельних» рис тощо), або через якісь особливі психологічні відносини, що склалися між партнерами (антипатія, недовіра один до одного). У цьому разі до­сить чітко простежується і той зв'язок, який існує між спілкуванням і відносинами між партнерами. Розв'язати таку проблему можна через навчання спілкуванню шляхом використання соціально-психологічного тренінгу.

У ході комунікації відбувається не тільки передача інформації, а й соціальна орієнтація учасників. На думку Б.Ф.Поршнєва, поширення інформації в суспільстві відбувається через своєрідний «фільтр» довіри чи недовіри. Цей фільтр діє так, що абсолютно істинна інформація може неприйнятною, а хибна — прийнятною. Психологічно важливо з'ясувати, за яких обставин той чи інший канал інформації може бути блокований цим фільтром. Адже існують різні засоби, які допомагають прийняттю інформації, послабленню чи підсиленню дії фільтрів.

Сукупність таких засобів А.А.Брудний називає фасцинацією. Фасцинація (від англ. — зачарування) - це спеціально організовані засоби впливу для зменшення втрат семантично значущої інформації під час її сприймання реципієнтами, підвищення довіри до неї. Засоби фасцинації відіграють роль підсилювача семантично значущої інформації, створюючи їй додаткове "тло", яке частково долає фільтр недовіри. Прикладом таких засобів може бути музичний супровід повідомлення, просторовий або кольоровий супровід дії тощо.

У людських культурах сформовані різні традиції спілкування людрй. Цікавою щодо цього є японська культура, в якій дуже поширена ввічливість.

Японець намагається не допускати занадто категоричних формулювань, висловлювань. Той, хто говорить, не стверджує: «Я вважаю, що...», а говорить: «Мені здається, що...». Ті, хто обговорюють проблему, не заявляють, що попередній оратор не має рації. Просто думка одного підхоплюється і розвивається у висловлюванні іншого з певними змінами. Тому в повсякденному житті з двох фраз «будь-ласка, встаньте» і «чи не встанете Ви» з точки зору японця прийнятнішою буде друга фраза, оскільки вона не має характеру примусу, залишає свободу вибору.

Один японський кінознавець сказав: «Ваше кіно жорстоке. Ви не уявляєте, яке воно неприємне для нашого глядача. Ваші діалоги починаються з рішучого «ні». Навіть чоловік із жінкою в кадрі розмовляють на підвищених тонах, весь час з'ясовуючи відносини. Ми не розуміємо, коли ви активно, напором, а не розумом намагаєтесь ствердити істину. Ми, японці, коли говоримо, навіть в очі один одно­му не дивимось, щоб не образити якоюсь тінню в погляді. Навчіться слухати. Ми також не завжди погоджуємось один із одним, але вміємо слухати. Ви ж стверджуєте, при­чому стверджуєте криком». Хоч як це прикро, але слід погодитися з японським кінознавцем.

Ми більше звикли до монолога, ніж до діалога. Пси­хологічно це зрозуміло, адже діалог потребує постійної готовності до контакту. Причому людина як учасник цього діалога повинна постійно прогнозувати, врахову­вати ситуацію, очікування, позиції свою і партнера.

Інакше кажучи, у процесі спілкування обов'язково має бути взаєморозуміння між його учасниками. Це пе­редбачає не тільки сприймання зовнішніх ознак парт­нера по спілкуванню, а й зіставлення їх з його особис-тісними характеристиками, інтерпретацію на цій підставі його поведінки. Все це становить зміст перцептивного боку спілкування.

Розділ 4

Поиск по сайту: