ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 4 страница

Проти шістдесятників було кинуто багатий арсенал ганебних засобів боротьби, вироблений тоталітарною практикою: провокації, демагогію, бездоказові звинувачення у формалізмі і відході від реалістичних традицій»[190]. Тон цькуванням і нагінкам на них задавали ортодоксальні літературно-критичні виступи М. Шамоти «Талант і народ» (1958), А. Трипільського «Краса мистецтва в літературі соціалістичного реалізму» (1959) та ін. Ідеологи соціалістичного реалізму виводили критерії художності з «правдивості» ілюстрування письменниками партійних ідей. За доведеною до повного абсурду соцреалістичною демагогією «якість» кожного твору вимірювалася тільки ідейною відданістю його автора режимові»[191]. Основний метод радянської літератури стає не стільки черговим етапом у її естетичній «еволюції», скільки «ідеологічним конструктом влади, покликаним виконувати чітко задані позаестетичні функції»[192]. Розгортання соцреалізму як культурного проекту мало вкрай негативні наслідки й призводило до відчутного зниження естетичного рівня художньої літератури. Кадебістські «шарашки» й угодницька їм тодішня Спілка письменників чинили неймовірні речі, здійснювали систематичні ганебні нагінки на молодих літераторів з метою розколу шістдесятництва, що на перших порах було монолітним. Основні звинувачення знову ж таки лягали у площину ідеологічну й оберталися в основному довкола так званого націоналізму того чи того письменника, що кваліфікувався як тяжкий гріх, учинений супроти радянської літератури (ширше – проти всього радянського народу). Таким цькуванням піддавались найкращі її представники. Згадують очевидці: «Загальна картина стара, як світ: беззахисність і невлаштованість, переслідування владою та легіоном слуг…»[193]. Здійснювались уже відомі щодо старших митців пера ідеологічні проробки, відбувався тиск з боку партійних структур з метою одержавлення молодих талантів. За свідченнями М. Вінграновського, «тодішні літературні тарбозаври, що спеціалізувалися на підозрілості і на криках, не дрімали, і вони почали наш (шістдесятників. – Р. Г.) погром і розгром. Преса і радіо, які мусили нас визнати, тепер почали розправу. В газетах з’явилися статті і замітки типу: «Я такого-то шістдесятника не читав і читати не буду, бо наперед знаю, що він формаліст і відщепенець!»[194].

Шістдесятникам нелегко доводилось у подібних ситуаціях. Як стверджує Г. Клочек, «своє переслідування прогресивних митців ті чиновники виправдовували демагогічними заявами про власну відданість «комуністичним ідеалам» та «своєму народові»[195]. Однак надії тих чиновників були переважно марними. Шістдесятники життям і творчістю потверджували свою незламність і небажання прийняти встановлені ними «правила гри». Л. Костенко після багаторічних ідеологічних «проробок», пов’язаних зі збірками «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора», вимушена була піти у «внутрішню еміграцію». Її позиція була незламною, а відповідь владі – однозначною. У саркастичній формі поетеса апелювала до всіх «номенклатурних дурнів, бюрократів, пласких мурмил в квадратурі рам», котрі прагнули за пафосними гучними словами сховати справжню сутність ницих лжепатріотів, що люблять Україну, «як хліб і кусень сала» (І. Франко):

Нелегко нам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись…

Не говоріть від імені народу, –

розперетричі ви йому впеклись![196].

Тут можна навести чимало прикладів ідеологічних «перевиховань» інших шістдесятників. Так, приміром, на одну із традиційних для середини 60-х років сумнозвісних нарад представників творчих спілок із партійним і комсомольським активом був викликаний М. Вінграновський, який, безумовно, після багатьох «порад» мав покаятись. Однак вийшло навпаки. Поет став за трибуною і прочитав вірш-виклик «можновладцям», засвідчивши непоступливість громадянської і творчої позиції:

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір’їна в гордих його крилах,

Я – гнівний меч його, що від Дніпра до звізд[197].

Отже, в умовах естетичного консерватизму й національно-патріотичного нігілізму політизація поезії шістдесятників була вимушена й функціонувала на рівні іманентної свободи, «на рівні суспільного дихання, на вроджених засадах патріотизму, без чого людина втрачає себе як людину»[198].

У рецензіях на поезії Л. Костенко, вміщених на сторінках «Літературної газети» (1962, 26січня), критики вимагали, щоб вона більше писала на теми «громадського і соціально-політичного значення» та більш «активізувалась у громадському житті». О. Підсуха зізнавався, що протягом тривалого часу відкидав поезії М. Вінграновського («Літературна газета», 1961, 17 листопада). Видавництво «Радянський письменник» відхилило книжку І. Драча, а «Молодь» – В. Міняйла. Було знищено вже віддруковану поему «Розп’яття» П. Скунця, самого ж автора звільнено з роботи в обласному видавництві «Карпати», а згодом – піддано довготривалому забуттю. Багатьом молодим письменникам, як свідчить О. Зінкевич, «ряд газет і журналів не дали своїх сторінок тільки через те, що вони не захотіли йти втертими, традиційними шляхами старшого літературного покоління»[199]. Цю непросту ситуацію докладно описує І. Дзюба: «Поряд з прямою вульгарною дискредитацією перших «шістдесятників» робилися і спроби протиставити їм інших талановитих людей з числа їхніх ровесників чи з молодших. А тодішній секретар ЦК КПУ А. Д. Скаба у доповіді на нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України 8 квітня 1963 року спробував розділити молодих на «чистих» і «нечистих», наївно сподіваючись приманити цим навіть Василя Симоненка: «Поетичні збірки В. Коломійця, В. Коротича, В. Симоненка, Р. Третьякова, М. Сома пройняті мажорними, життєствердними акордами, любов’ю до партії і народу». Ця похвала потрібна була для того, щоб, показавши в такий спосіб батьківську турботу про молодих, тим «переконливіше» напосістися на інших молодих, неслухняних: «Формалістичні викрутаси із словом неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів. А що справа стоїть саме так, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко» («Літературна Україна», 9 квітня 1963 року). Це був тільки початок. Команду підхопили ревні літературні наглядачі, а їх у всі часи було вдосталь. Тон тотальних звинувачень підвищувався з кожним днем…»[200]. Ситуація ставала не просто задушливою, а таки загрозливо небезпечною. За словами М. Жулинського, «навіть провісницьки чутливий Василь Стус не передбачав такого наростання насильницького тиску на горло тих, хто жадібно ковтнув свіжого повітря відлиги і замірився більше не йти на компроміси з власною совістю і національною гідністю»[201].

Влада, таким чином, стимулювала своєю офіційною політикою щодо художньої літератури закономірне зміцнення неофіційного культурно-мистецького простору в державі й пришвидшувала тенденцію появи нонконформістського письменства та його підпільну (дисидентську) творчість. Вона зазнавала ворожих (а згодом – відверто войовничих) характеристик, протиставлялась «радянській» літературі з її чіткою «визначеністю ідейної позиції». Новаторство покоління шістдесятників, що виразно загострювало конфлікт між елітарною й масовою культурою та ще й актуалізувало проблему відродження національної літературно-мистецької традиції, набувало в офіційному ідеологічному дискурсі виключно негативних відтінків. Поезія молодого покоління трактувалась як наслідок «недостатньої теоретичної підготовки і ідейної загартованості», «повторення формалістичних засобів, що мали місце у мистецтві 20-х років»[202]. На сторінках преси з’являється сила-силенна публікацій із промовистими назвами типу «Ідея і краса нерозривні», «Прекрасне воює з потворним», в яких «життєстверджуючі комуністичні ідеї» протиставляються новій якості естетики шістдесятників з її гуманістичними, які добачали завдання поезії «в пошуках індивідуального «Я», а не в реєстрації колективної волі чи обслуговування вимог державної освіти та пропаганди»[203]. Сучасна дослідниця літературно-мистецького простору 1960–1970-х рр. в Україні, історик О. Заплотинська на основі багатого документального матеріалу робить висновок, що «майже цілковита відсутність професійно написаних критичних матеріалів підмінялась примітивно лакейськими характеристиками»[204]. Таким чином формувалась не тільки літературознавча, але й громадська думка щодо негативного образу літератора-інакодумця.

Після першої хвилі арештів (1965 р.) шістдесятники опинилися перед вибором, власне, перед загрозою перестати бути творчим поколінням. За словами Л. Костенко, склалася ситуація, коли «труд митця оцінює слимак». Духовний світ України дедалі чіткіше розмежовувався на «ми» і «вони». «Ми» – національно свідома творча еліта, «вони» – агресивні цензори, бездарні «літературознавці в цивільному», що творили, за свідченням самих шістдесятників, «деструктивну атмосферу диктату і навколоспілчанського сервілізму та нашіптувань»[205]. Переважній більшості із них, незважаючи на вкрай несприятливі умови, усе ж вдавалось прориватись до читача крізь «штучно створену глуху облогу» (Г. Клочек), уникаючи політичної зашореності та ідеологічних приписів. Вони твердо й непоступливо відстоювали свої життєві й творчі принципи, не йшли на жодні компроміси із владою, впевнено виборювали право на звучання власного слова. Інша частина добровільно приймала духовні пута, лякливо зіщулюючись від страху й передчуття біди. Так у суспільстві почав вироблятися тип «запопадливого агітатора з надійно заброньованою душею», який готовно відгукувався на всі так звані соцзамовлення часу, натомість втрачаючи мистецький хист, письменницьку совість, по-стаханівськи «видаючи на гора» літературну сірятину. Думаючи про все це, Л. Костенко вибухнула гірким «Мимовільним парафразом»:

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть[206].

Сьогодні, гадаємо, не варто ідеалізувати одних шістдесятників або ж огульно засуджувати інших. Міф «комуністичного раю» для багатьох із них був якщо не переконанням, то, принаймні, світлою утопією. Представник того покоління письменник А. Дімаров у інтерв’ю «Вістям з України» зізнавався: «Мені набридло брехати: брехати правду […] брехати напівправду, брехати брехню, що їх я часто-густо писав за часів Брежнєва і за часів Сталіна. Щиро писав! Бо тоді такий був. І в усе це щиро вірив»[207]. Аналогічне засвідчують і «Покаянні псалми» Д. Павличка, що є, за його ж словами, «каяттям багатьох людей, каяттям доби старої, спробою сказати правду про той час, коли ми були грішними, вірніше, мусіли бути такими…»[208]. У вірші «Кострище» (1991) сумнів щодо юнацького ідеалізму періоду шістдесятих запікся пекучим болем поетового відвертого й болісного зізнання:

Людей любив я, а не звірів,

Як мамин зойк, біду чужу

Під серцем чув, не лицемірив,

Та все, в що я несхитно вірив,

Ви обернули на олжу![209].

Коли розпочався офіційний наступ влади на українську еміграцію, дехто з шістдесятників також включився у цю кампанію. Серед них був, скажімо, І. Драч, який у вірші «О будьте ви прокляті», опублікованому 22 липня 1966 року в «Літературній Україні», обурено й гнівно метав блискавки на «українських буржуазних націоналістів» із Заходу, які начебто використовують шістдесятників для своїх брудних цілей» [210]. Для того, щоб зрозуміти ту ситуацію, як слушно зауважує В. Панченко, треба уявити «тодішнього молодого інтелігента-ідеаліста, вихованого в умовах суворої ідеологічної «дієти», якого, проте, починала непокоїти проблема чистоти революційного прапора»[211]. Через кілька десятків літ І. Дзюба назве цей тип «інфантильним ідеалістом» із не подоланими ще «комсомольськими ілюзіями»[212]. Літературне покоління шістдесятників, «сповнене романтичного ідеалізму молодості, спочатку сприйняло нові суспільні віяння як реальну й жадану можливість відбутися морально повноцінними особистостями»[213]. Подібне особистісне (громадянське й творче) самовизначення пережила М. Коцюбинська. У статті «З любов’ю і болем» вона з цього приводу писала: «…прозріння, думання, впізнавання прийшли до мене вже десь після університету […] Страшно подумати, я, філолог-україніст із університетською освітою, більше того, кандидат філологічних наук, лише тоді відкрила для себе існування таких поетів, як Плужник, Зеров, Антонич. Парадокс! Затриманий, спотворений, неповноцінний розвиток, наслідки якого я й досі видихаю…»[214]. А в 60-і роки ці знання могли б збурити свідомість молодої творчої інтелігенції. Нівеляція особистості в умовах тоталітарного режиму, як підкреслює М. Жулинський, «передбачала різні форми нейтралізації бунтівливого мислення – від фізичного знищення до приручення митця славою, привілеями, страхом, ласкою. Саме проти нівеляції творчої індивідуальності, проти обмеження сфери функціонування українського слова, проти ідеологічної стелі, яка зависла над думкою і змушувала її в’юнитися, а не сягати небосхилу самовираження, і бунтували шістдесятники»[215].

Отже, в ситуації обнадійливих, а згодом оманливих шістдесятих років зробити єдино правильний вибір, що забезпечив би самореалізацію особистості, було фактично неможливо. До того ж, як слушно зауважує Л. Тарнашинська, «за тоталітаризму такий вибір завжди передбачав дилему: або ти зраджуєш себе й працюєш на «систему» (можливі хіба що варіанти: робиш це, сліпо вірячи в її ідеологію, чи, відчуваючи або й будучи переконаним в облудності цієї ідеології, працюєш на неї заради якоїсь власної вигоди, як-от благополуччя, кар’єри тощо), або, відкинувши конформізм, зберігаєш себе, свою індивідуальність, але ціною відчуження од суспільства, ціною внутрішньої еміграції, а то й ціною каральних методів, що їх система застосовувала до інакомислячих»[216]. Обирати власну долю означало тоді балансувати межи етичними полюсами стратенства й пристосуванства. Способи розв’язати цю етичну дилему були суто індивідуальними. Б. Тихолоз виокремлює три головні варіанти виходу з цієї кризової «межової» (у термінології екзистенціалістів) ситуації, що зумовили утворення трьох етичних полюсів шістдесятництва[217]:

– дисидентство (від лат. dissidens – незгодний) – активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність – геройська самоофіра приречених на страту, свідомих своєї приреченості; цю когорту репрезентують непримиренні максималісти-смертники, свідомі своєї Голгофи (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець); вони гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту;

– «внутрішня еміграція» – позірна самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання; насправді ж – вимушена ізоляція: митці прагнули вийти зі своєю творчістю до загалу, та їх позбавляли можливості діалогу з суспільством – як не арештами, то громадською обструкцією; вони відлучаються від літератури як інакомислячі, непокірні; це були «емігранти без еміграції» (Л. Костенко, М. Коцюбинська, Вал. Шевчук), які намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту й писали «в шухляду»;

– конформізм (від лат. conformis – подібний, відповідний) – намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар’єру; угодовство, пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання; ця частина генерації набуває статусу офіційного, канонізованого шістдесятництва (В. Коротич); вони друкували сотні віршів і статей, видавали книжки з обов’язковими «паровозами» (програмовими поезіями про партію і Леніна) і «датськими» віршами (до «красных дат календаря»), які уможливлювали їх вихід у світ, обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади. Значна частина представників цієї категорії шістдесятників прямо не поривала з комуністичною ідеологією, свідомо чи несвідомо поступалася своїми принципами й переконаннями людиноненависницькій системі, до певної міри слугуючи їй своїми талантами (В. Коротич). Н. Зборовська говорила про «світоглядну дволикість офіційного шістдесятництва». Намагаючись реалізувати ідеологічні ілюзії того покоління 20-х років, що складе когорту «розстріляного відродження», вони не зуміли до кінця подолати в собі віру в комуністичну ідеологію як «Всесвітню Правду», з одного боку, а з іншого – спромоглися впевнено й переконливо утвердити «новонароджуване вільнодумство. Вони були дуже схожі на своїх «батьків»[218]. Яскравим прикладом сказаного може бути творчість І. Драча. Згодом в інтерв’ю з В. Панченком поет зізнається: «…Великий вплив на мене мали такі критики – Іван Дзюба, Іван Світличний і Євген Сверстюк. Але такою ж мірою впливали і старші люди – Микола Бажан, Олесь Гончар, Дмитро Павличко. Якщо Дзюба, Світличний і Сверстюк уособлювали те, що називається дисидентство, то Бажан, Гончар і Павличко були представниками, так би мовити, офіційного світу […] І мене весь час носило між цими двома берегами […] У певний момент на мене страшне, приголомшливе враження справило зізнання Дзюби – це коли він засудив себе, свої погляди […] Для мене це було важким, мене різко кинуло вбік від дисидентства, у гострі взаємини з ним, штовхнуло до берега Бажана, Гончара й Павличка»[219].

Починаючи із середини 60-х років, «на шістдесятників посилився тиск репресивних органів, а відтак знову почалися політичні репресії. Під цією загрозою покоління фактично розділилося на кілька груп: одні вважали за необхідне шукати компромісів із владою; інші зберігали себе для подальшої боротьби за більш слушної нагоди; треті ж на жодні компроміси погодитися не могли, і їх поглинали репресії»[220]. Саме в середовищі останніх і зародився «правозахисний рух, з’явилися феномени в’язничної та емігрантської художньої творчості (В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, З. Красівський)»[221].

Так шістдесятництво було ґвалтовно розкраяне на підпільне, «проскрибоване», та офіційне, толероване – і контрольоване! – державою[222]. Однак, як підкреслює М. Коцюбинська, «попри історичні обмеженості, недостатню культурну й національну виробленість; досить значну неоднорідність, яка з часом зумовила ідейну і моральну поляризацію колишніх соратників і побратимів; зерна конформізму, що буйно проросли в сприятливому живильному середовищі; прикру еволюцію, аж до самозаперечення, тих чи тих конкретних людей, що були або називають себе шістдесятниками, – попри все це у своєму зародженні й становленні, як явище sui generic – то була світла сторінка в духовному самовизначенні української нації, важлива, мабуть, не так своїми естетичними чи філософськими, як моральними результатами»[223]. Міркуючи про роль шістдесятників в українському суспільному й культурному житті, варто прислухатись і до думок Б. Бердиховської: «Наскільки питання про значення покоління шістдесятих років для розвитку інтелектуального життя залишається дискусійним (хоча ніхто не збирається піддавати сумніву цінність поезії Василя Стуса, Ігоря Калинця, Григорія Чубая чи прози Валерія Шевчука), настільки безсумнівною є їхня заслуга у збереженні української національної ідеї, яку вони пронесли крізь важкі роки так званого застою до нашої сучасності»[224]. Про шістдесятників можемо сказати сьогодні словами Є. Маланюка, адресованими свого часу Г. Чупринці: «Це людина, яка не лише літературно, але й біографічно дала зразок національної повноти і великого національного серця»[225]. Осмислюючи значення шістдесятництва з позиції часу, І. Жиленко як представник цього покоління, учасник і свідок літературного процесу й культурно-національного руху у згадуваній книзі спогадів «Homo feriens» формулює його у такий спосіб: «Ми лише підтримували вогонь у час, коли вогонь майже нікому не був потрібен. У цьому наша історична місія. Щоб вогонь не погас зовсім. Колись прийдуть інші і докірливо запитуватимуть: «Чому у ваш час вогонь був такий слабий?». Але не дати вогню погаснути – це теж вимагає чийогось життя»[226]. Цю естафету й прийняла та частина шістдесятників, котра виразно засвідчила своє протестуальне «Я», свідомо піде на Голгофу супроти тоталітарного монстра. Їх згодом назвуть дисидентами, в’язнями сумління. Вони відосібнювались від канонізованого шістдесятництва, йшли «на самотні битви проти псевдохудожніх бутафорій радянського псевдогуманізму, проти русифікаторських зашморгів на все, що було субстанцією української національної ідеї та збереження своєї громадянської – і просто людської гідності»[227]. Наприкінці шістдесятих «протистояння було передусім морального характеру: брутальна сила наступає на морально-етичну позицію нонконформістів – тієї вже й немолодої молоді, що налаштувалась іти проти течії – чи то в публічних виступах, чи то в своїх майстернях…»[228].

Саме на основі морально-етичної консолідації та ідентифікації в когорті шістдесятників дедалі помітніше виформовується генерація подвижників і каменярів на шляху до вільної України в самій Україні, котрі в своїй творчості щільно пов’язували національну та екзистенційну проблематику. Кряжевою для них стала ідея самоцінності людського життя. О цій порі народжується концепція нової особистості – вільної, величної духом і прагненням «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка). Ця титанічна концепція потверджується творчою долею дисидентів, їх безкомпромісною, незламною життєвою позицією. І це була «не лише поетична декларація, а й прискіпливо виконана програма життя»[229]. Не втручатися в політику опозиційні щодо влади шістдесятники вже не могли, та й не хотіли. Як зазначає М. Жулинський, вони добре усвідомлювали, «що головна причина браку можливостей для повної реалізації творчих здібностей кожного з них криється в самій політичній системі. Вони прагнули свободи – і особистої, і політичної, свободи і для себе, і для свого народу». В. Дончик з цього приводу міркує: «…втручання письменників в політику, коли серце не велить бути осторонь, коли ось тут, при тобі, твориться доля народу […] Дехто скаже: «Краще б не втручались». Але хто це міг визначати чи спрямовувати? В усьому є історична зумовленість або Божа доцільність»[230]. Таким чином, як справедливо вважає відомий історик В. Баран, саме творче покоління шістдесятників, що сповідувало нові («інші») думки, репрезентувало в поезії відмінну від офіційної тематику й образність, стало ядром духовної опозиції режиму в Україні[231]. Однак шістдесятницька генерація становила опозицію режиму переважно в дозволених межах, тоді як та її частина, яку ми називаємо дисидентською гілкою, свідомо виходила поза ці межі, стаючи рухом опору в Україні. Р. Корогодський у згадуваних спогадах «Брама світла. Шістдесятники», не сакралізуючи свою епоху й досить-таки критично її оцінюючи, стверджує, що не можна ототожнювати шістдесятників із дисидентами[232]. Їх відрізняє протестний (моральний) потенціал у художній творчості, а в житті – активне протистояння владі. Шістдесятники розпочали діалог із Т. Шевченком, дисиденти ж продовжили й розгорнули Шевченків етизм, зокрема його «християнсько-екзистенційне окреслення[233]. Однак етика буття, сформована життям і творчістю дисидентів, більше тяжіє до, так би мовити, гуманістично-екзистенційного її виміру, «примирення» світоглядних протилежностей: теоцентризму й людиноцентризму (теодицеї та антроподицеї). Апологія людського начала в буттєвій концепції дисидентів підносилась ними до рівня естетичної якості.

Своєю етичною визначеністю, громадянською позицією проскрибоване шістдесятництво дало відповідь на поставлене Л. Костенко питання про вирішення дилеми, перед якою постали митці у гнівливій духовно-психологійній ситуації кінця 60-х – початку 70-х років: «Одне із двох – або люби свободу, / Або залеж від милості владик» («Сніг у Флоренції»). Для цих поетів органічним стало кредо В. Симоненка, який стверджував: «Та не піддавшись зарібку легкому / Я не прислужував ніколи і нікому» («Поет»). Дисиденти, невдовзі названі «в’язнями сумління», протиставляли внутрішню свободу задушливій атмосфері тоталітаризму, духовну опозицію – літературі соціалістичного реалізм». Кожним словом і кожним вчинком вони наражалися на смертельну небезпеку й нерідко змушені були платити життям за право бути собою, за можливість поставити своє Слово на службу лише єдиному Богові – Правді.

Міркуючи про покоління шістдесятників та його ідеологічну (а відтак і етичну й естетичну) «розчахнутість», що дала поштовх активізації дисидентського руху в Україні, важко не погодитись із відомим поетом-дисидентом І. Калинцем, який сам вийшов із тієї «шинелі». В інтерв’ю газеті «День» він з цього приводу говорив: «Я дотримуюсь думки, що шістдесятники – це синонім до дисидентів, які продовжували шевченківську традицію. Літератори, які йшли на компроміс, не можуть бути тими шістдесятниками, якими були ми. Про декого з них можна тільки сказати, що розпочинали в 60-х роках, але потім зрадили свої ідеали. Тобто шістдесятники – це ті, хто були гнані, сиділи по тюрмах, але й ті, хто був на волі, проте не служив комуністичним ідеалам»[234]. У зв’язку з цим і постала виразна дихотомія літературного процесу. З одного боку, виробився, за влучним образним висловлюванням М. Слабошпицького, «тип запопадливого агітатора й ілюстратора з надійно заброньованою душею, який готовно відгукувався на всі так звані соцзамовлення часу чи, точніше це називаючи, лягав у кон’юнктурний дрейф, щоб дістатися островів омріяного благополуччя, де сліпили зір монументальні храми слави і почесті від жреців державної ідеології»[235]. На протилежному «боці барикад» виступили літературні й морально-етичні гаранти національних інтересів і загальнолюдських вартостей, котрі були категоричними у неприйнятті духовних і фізичних пут. За ними невдовзі закріпиться дефініція «дисиденти». Їхня громадсько-культурна й творча діяльність полягала не в простому змаганні літературно-мистецьких чи суспільних ідей. У двобої зійшлися «чоловіцтво зі звірством», сказав би І. Франко, і могутніша звіряча сила зламала сотні і тисячі людських доль, понівечила молодий цвіт нації. Але не зламала цілого покоління»[236]. Сьогодні очевидно, що це високоталановите, одержиме національною ідеєю літературне покоління «в’язнів сумління» знайшло «свій дім і сотворило своє ім’я» в «силовому просторі шістдесятництва»[237]. І в цьому, поза сумнівом, полягає його історично вагомий сенс.

Рекомендована література

1. «Ми з епохи шістдесятих»: діалог шістдесятників // Літературна Україна. – 2012. – 7 червня.
2. Бердиховська Б. Шістдесятники – бунт покоління // Українська мова та література. – 2006. – Ч. 14–15 (462–463).
3. Богачевська М. Наші шістдесяті // Сучасність. – 1996. – Ч. 10. – С. 36–40.
4. Бойко О. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 656 с.

5. Бондаренко О. Літературне шістдесятництво в оцінці сучасного літературознавства // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1999. – Вип. 3. – С. 197–208.

6. Бондаренко О. Українське шістдесятництво як суспільно-естетичне явище // Питання літературознавства. – Чернівці. – 1998. – Вип. 5 (62). – С. 131–138.

7. Брюховецька Л. Лицарі духу: Шістдесятники // Українська культура. – 1992. – № 7. – С. 10–11.

8. Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1990. – 262 с.

9. Василишин Я. Домінанта національного в боротьбі шістдесятництва // Дивослово. – 2003. – № 12. – С. 16–17.

10. Гладир Ю. Феномен шістдесятництва в сучасній літературознавчій інтерпретації // Наукові записки. Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград, 2011. – Вип. 94. – C. 164–174.

11. Граб О. Шістдесятництво: Витоки й духовні наслідки // Українська культура: Збірник наукових праць. – Рівне. – 2001. – Вип. 6. – С. 68–76.

12. Гримич В. Порахунки з минулим: «Молодь», друга половина 60-х // Літературна Україна. – 2000. – 8 червня.

1. Гундорова Т. Шістдесятництво: метафора, ім’я, дім // Коцюбинська М. Мої обрії: У 2 т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 2. – С. 4–10.
2. Дзюба І. Є поети для епох : наук.-попул. вид. – К.: Либідь, 2011. – 208 с.
3. Дзюба І. Забуті – поруч: Ще про одного «шістдесятника» // Літературна Україна. – 1991. – 13 червня.
4. Домчук М. Сумський шістдесятник Микола Данько: архітектоніка долі // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 20011. – № 3 (214). – Ч. 2. – С. 224–228.
5. Дроздовський Д. Код майбутнього: Криза людини в європейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва. – К.: ВД «Всесвіт», 2006. – 189 c.
6. Жиленко І. Homo feriens: Спогади. – К.: Смолоскип, 2011. – 816 с.
7. Жулинський М. З плеяди «шістдесятників»: Іванові Дзюбі – 60 // Літературна Україна. – 1991. – 1 серпня.
8. Жулинський М. Люди, що вирвалися із обмежень звичності: Українська інтелігенція періоду хрущовської «відлиги» // Літературна Україна. – 1996. – 3 жовтня.
9. Заплотинська О. Українське шістдесятництво: визначення дефініцій та історіографія проблеми // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – Вип. 5. – С. 448–458.
10. Зарецький О. Офіційний та альтернативний дискурси. 1950–80-ті роки в УРСР. – К.: Інститут української мови НАН України, 2008. – 440 с.
11. Зарецький О. Українські шістдесятники і хрущовська відлига в етнокультурному просторі СРСР // Сучасність. – 1995. – Ч. 4. – С. 113–125.
12. Зборовська Н. Стильовий портрет шістдесятництва // Слово і час. – 2001. – № 12. – С. 26–42.
13. Зборовська Н. Шістдесятники // Слово і час. – 1991. – № 1. – С. 74–80.

26. Зборовська Н. Шістдесятництво як наївний дискурс батьківства // Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури: монографія. – К.: Академвидав, 2006. – С. 350–366.

Поиск по сайту: