ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 1 страница

«Завдання шістдесятників з позицій абсолюту були вельми скромними. Вони по суті обстоювали право здорового глузду, повернення словам і поняттям їхнього питомого смислу, можливість говорити правду про очевидне, про те, що король, вбрання якого підносять до небес, насправді голий, а зневажена замурзана Попелюшка – прекрасна. Що не можна любити людство, зневажаючи власну матір… Не можна будувати культуру, не знаючи її в усьому багатстві, без лакун і спотворень. Не можна мислити й творити в атмосфері незліченних табу. І ще і ще такі ж абеткові істини…»

(М. Коцюбинська)

Історія світової культури розвивається упродовж віків за специфічними законами естетики. Її неперервність у багатьох ключових моментах забезпечує еволюцію «без лакун і спотворень» (М. Коцюбинська). Українській же літературі повсякчас доводиться переживати схему «зруб-парости», «знищення-відродження» (Ю. Лавріненко). Л. Костенко у статті про Лесю Українку «Геній в умовах заблокованої культури» ставить питання: «Чому у поневолених народів є основоположники, борці, мученики, але менше авангардистських течій?». І дає прозору відповідь: «Тому що авангардисти б’ють шибки. А тут треба ламати ґрати»[9]. Безнастанне вставання з колін, відродження, подібно до птаха Фенікса, із тотального попелища, систематичні потуги повернути, утвердити й продовжити втрачені надбання – це той реальний шлях національної культури, який В. Стус афористично сформулював як «раптових спроб зазубрені шпилі».

Одним із таких потужних «паростів» стало унікальне явище українського культурно-мистецького та суспільно-політичного життя – шістдесятництво. Його представники (В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Вал. Шевчук, Гр. Тютюнник, Г. Кочур, А. Горська, С. Параджанов, І. Миколайчук та ін.) стали духовними подвижниками, лицарями культури, ревними захисниками національних інтересів, що й піднесло їх на високий щабель сприйняття і поцінування. Сповідувані ними ідеали, реалізовані у творчості й практичному житті, є докором тим, хто «свою іскру Божу послідовно глушив марнослів’ям кон’юнктури»[10].

Нині існує чимало тлумачень поняття «шістдесятництво». Ведуться жваві й досить гострі дискусії щодо його суті й місця в тодішньому та сучасному літературному процесі, його впливу на пробудження національної свідомості українців. Однак немає розбіжностей у поглядах на шістдесятників як на «славних лицарів волі, які могли б із чистим сумлінням сказати про себе словами великого Т. Шевченка «Ми просто йшли. У нас нема / Зерна неправди за собою...»[11]. Г. Касьянов підкреслює, що то «були люди, які символізували національно-культурне відродження 60-х, його спадкоємність і життєву силу»[12]. В. Іванисенко називає це покоління «несподіваними пришельцями», які твердо знали, що прийшли в літературу «не для того, щоб начищати черевики більшовицькій мафії, а щоб на останньому рубежі, як оті триста юнаків під Крутами, стати на захист свого народу, його зневаженої мови й потоптаної гідності. Це було покоління, позбавлене страху»[13]. Саме тому шістдесятники особливо активно осмислювали тему історичної пам’яті народу. Ці «новобранці літератури, які заклекотіли гейзерами творчості в епоху демократичних змін», вбачали своє основне покликання в тому, «щоб будити приспану національну свідомість»[14]. Відомий сучасний літературознавець В. Дончик, який сам вийшов з тієї «шинелі», до основного «реєстру понять і проблем», найуживаніших в українській літературі 60-х років, відносить такі: «до джерел», «коріння й витоки», «історична пам’ять», «зв’язок часів», «спадкоємність поколінь»[15]. М. Коцюбинська з цього приводу говорила: «Всі ми виросли на хвилі національного і демократичного відродження й були впевнені: те, що було для нас найістотнішим, не вдається придушити і при першій же можливості воно ще відродиться. Це була якась метафізична віра»[16].

Продуктивна художня репрезентація націєтворчої проблематики в українській літературі є явищем закономірним і сподіваним – з огляду на історичне буття народу, для якого в усі часи пріоритетним залишалось «фундаментальне «Хто ми?», що завжди виступало у взаємозв’язку з іншим національним питанням – «Бути чи не бути ?»[17]. В умовах українського буття ці питання здебільшого вирішувались ціною власного життя багатьох речників національної ідеї. Як стверджує один із найяскравіших представників покоління шістдесятників, його філософ і літописець Є. Сверстюк, «вони використовували антиімперські гармати в обороні своїх національних традиційних цінностей, свого єства, в обороні своєї гідності. Крім загальних цінностей, мусили ще віднайти і відновити поганьблену національну святиню»[18]. Якщо європейські філософи й письменники вирішували екзистенційні проблеми буття особистості (нації, людства) в умовах «дегуманізації суспільства через нівелюючий вплив техногенної цивілізації», то українським мислителям і митцям, як справедливо зауважує П. Іванишин, повсякчас необхідно вирішувати ще одну проблему – «проблему існування (виживання) нації в умовах денаціоналізуючої окупації рідної землі»[19]. Н. Зборовська зазначала, що «українське шістдесятництво як феномен літератури і феномен політики розпочинається в середині 50-х років стихійним національно-визвольним протестом проти імперської тоталітарної системи з метою символічного відновлення пошкодженого материнського об’єкта, яким стала колоніальна Україна за часів сталінізму»[20]. Л. Мороз підкреслює, що «попри всі несприятливі історико-політичні обставини, українська література завжди була частиною життя свого суспільства, своєї нації […] Але ця її особливість недостатньо осмислюється нашими дослідниками, частіше помітна схильність до комплексування, мало не каяття. Тим часом такі риси, як громадянськість, патріотичність, високий гуманізм нашої літератури не мусять вважатись ані причиною, ані підставою для тверджень про нібито «другосортність»[21].

Саме такий тип світоглядно-гносеологічного виміру національного буття спостерігаємо у творчості шістдесятників. Їхню поезію можемо вважати складовою національної літератури в тому сенсі, в якому її свого часу означив еміграційний дослідник В. Державин. Він, зокрема, вважав національною ту літературу, котра «формує націю духово, тривало позначаючись на її ментальності»[22]. Для більшості шістдесятників означений напрям художнього мислення визначив органічний зв’язок таких тематичних домінант, як «пам’ять» – «батьківщина» – «духовність»[23]. Як підкреслює А. Ткаченко, «непідробна громадянська напруга, високий художній рівень творів здобули їм широку читацьку аудиторію, їхні перші збірочки вмить зникали з полиць книгарень, окремі вірші переписувалися від руки, усні виступи у вузах, колгоспах, військових частинах, на заводах збирали силу-силенну вдячних слухачів […] Усе це сприяло зростанню інтересу до рідної мови, історії, культури»[24].

У нинішніх умовах становлення української державності видається вельми актуальним і конче потрібним звернення до «громадянського і патріотичного подвигу шістдесятників – не для того, щоб ще раз віддати їм належне, щоб ділити славу і розбиратися, хто зробив більше, а хто менше. Думається, що їм – живим і замученим – менш важливо, яким словом згадує їх Україна – «незлим, тихим», а чи іншим. Болить їм покрита туманом непевності майбутність батьківщини. Ідемо до них за порадою, бо нам потрібен їхній досвід духовного виростання, протистояння і прямостояння (словотвір В. Стуса). На здобутках шістдесятництва ми перевіряємо себе: чи не змаліла література після ейфорії першого успішного кроку в незалежність, чи не розгубилась перед складністю завдань і серйозністю допущених помилок ?»[25]. Сьогодні ми не можемо уявити собі національну культуру «без творчої когорти шістдесятників. Ці митці дали людям надію, сміливо стверджуючи, що жити у своїй незалежній державі – не така вже й примарна ідея, а цілком реальна річ, котрої повинні прагнути всі, хто має хоч краплину власної гідності»[26]. Велика загадка тривалої живучості шістдесятників «на арені раптових змін на зламі 80–90-х років, очевидно, в тому, що світ прийняв мову, вистраждану тим драматичним поколінням»[27].

Не ставлячи за мету вичерпно проаналізувати наявні в літературознавстві дефініції «шістдесятництва» та з’ясувати індивідуальні особливості художньо-стильових парадигм його репрезентантів, зважимось пристати до слушної думки Л. Тарнашинської про те, що «досі не маємо об’єктивного, цілісного й комплексного дослідження природи шістдесятництва» і що, «попри широкий інтерес до нього наукової громадськості, воно й понині залишається terra incognita, якщо мати на увазі дослідження його як явища в усіх взаємозв’язках». Дослідниця стверджує, що «це відбувається через нерозробленість багатьох основоположних теоретичних засад і невиробленість критеріїв (навіть саме поняття «шістдесятники» часто подається в літературознавчих розвідках у лапках, що вказує на певну частку сумнівів щодо наукової правочинності чи коректності цього, скажемо так, досить умовного, однак усталеного поняття), без яких подолати цю спонтанність та фрагментарність дослідження методологічно неможливо»[28]. М. Наєнко у низці статей-спогадів «Шістдесятництво: в історії і в сучасності» говорить про те, що нинішні постмодерністи (в лапках, тобто) намагаються всіляко знеславити шістдесятників, бо ж вони, мовляв, залишалися у рамках своєї ідеологічної епохи […] Коротше кажучи, уявлення про шістдесятництво вкрай розмите»[29]. Подільський шістдесятник М. Мачківський, який активно включився в нову дискусію про шістдесятників, в альтернативному щодо низки публікацій М. Наєнка на сторінках «Літературної України» (серпень-вересень 2008 року) дослідженні «Згадаймо всіх – поіменно» відзначає, що «попереднім публікаціям про шістдесятників бракувало конкретності, проникнення в суть явищ, шкодили поверховість, надмірна тенденційність, зациклення лише на кількох найпомітніших іменах[30]. Отже, й сьогодні актуально звучать слова І. Дзюби, сказані ще 1991 року: «Є вже чимало літературознавчих розвідок, навіть книжок, присвячених окремим, найрепрезентативнішим постатям; є й спроби узагальнень; започаткувалася вже й відповідна мемуаристика. Проте до повної і об’єктивної картини «шістдесятництва» – як у його літературних, так і в громадсько-політичних аспектах – ще дуже й дуже далеко. Хоч час би вже всебічно осмислити це явище»[31].

Унікальним джерелом вивчення різних аспектів шістдесятництва стала книга спогадів І. Жиленко «Homo feriens», що побачила світ у видавництві «Смолоскип» 2011 року. Тут подано зріз тодішнього історичного часу, образ доби загалом і її репрезентантів зосібна крізь призму власного «Я» авторки, її персональної ідентифікації. І. Жиленко «передає відчуття напруженої, задушливої суспільної атмосфери кінця 60-х – початку 80-х, існування в умовах «заблокованої культури», тиск держави на приватність особи, нищення в різний спосіб ідеологічно незаангажованих митців, особливості політики денаціоналізації і способи протистояння їй. Вона не лише ретельно фіксує події, а й пропонує їхнє осмислення в контексті прожитого й пережитого, окреслює своє місце в суспільному житті й літературному процесі»[32]. Традиційно шістдесятництво розглядають як добу всезагального морального й духовного піднесення в країні, викликаного докорінними змінами у внутрішній політиці влади, що їх реальним наслідком стало нетривале повернення суспільству ясного бачення загальнолюдських цінностей. Про шістдесятництво говорять і як про певний соціально-психологічний тип свідомості (поведінки, чину), властивий значній частині суспільства, насамперед інтелігенції. Шістдесятництво трактують як національно свідому молоду національну еліту, котра відверто протиставила себе тоталітарному режимові унітарного суспільства з його політикою денаціоналізації та придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури, категорично не прийняла «фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури»[33]. Відомий культуролог-шістдесятник Р. Корогодський назвав це явище одним із найцікавіших в українському громадсько-політичному та культурно-духовному житті другої половини ХХ століття. Однак, на його думку, в суспільстві й досі не просто немає одностайної оцінки ролі шістдесятників у процесі становлення в Україні державності. Розбіжні, часом протилежні погляди висловлюють і самі шістдесятники[34]. Є. Сверстюк вважає, що це «велике явище другої половини ХХ століття, дивне своєю появою в непевну пору відлиги і стоїчним протиставленням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації. Може, найвидатніше явище в Одіссеї нашого відродження»[35]. Еліта 60-х, за словами М. Лановик, «розколола художнє життя СРСР на дві частини: з одного боку – бездуховний, безликий стиль маси, яка весь час поповнювалась людьми, що не мали чому себе присвятити; з іншого – глибоко філософські, високомистецькі художні стилі, в кожному з яких відбилась людська особистість»[36]. В. Яременко підсумовує роздуми про естетичні уроки шістдесятників такими словами: «Без сумніву, «шістдесятництво» залишиться у літературознавчій та історичній термінології як «неповторність», як поняття містке, що включає в себе не тільки часові рамки, а й численні характеристики, які вказують на явища, що стали визначальними і дали напрямок літературного розвитку на майбутнє»[37]. Т. Гундорова дефініює шістдесятництво як «рід інтелектуалізму. Останній на відміну від богеми буває найчастіше політизованим. Спротив системі і культ індивідуальної незалежності, лібералізм – прикмети такого інтелектуалізму. Культурно й соціально українське інтелектуальне шістдесятництво близьке до західного екзистенціалізму, однак між ними існувала суттєва різниця, яку культурна антропологія визначає як відмінність між індивідуалізмом і соборністю (органічністю, автентичністю). Українські шістдесятники були соборниками, а точніше – народниками. Та модель світогляду і той тип культури, які стали ідеальними для шістдесятників, визначалися на шляху синтезу народної культури з культурою модерною»[38].

Філософським автопортретом доби шістдесятництва стає концепція бунтівної людини в абсурдному світі. Суспільну атмосферу визначає, з одного боку, тотальне невдоволення, а з іншого – інтенсивні пошуки виходу з духовної кризи. Перед цим поколінням, як стверджує О. Зінкевич, «очевидно, постають тисячі запитань, нерозв’язаних загадок, недоказаних правд про минуле. Тому в нього зроджується бунт, бунт проти минулого і проти неясного і загадкового сучасного. Не дивно, що велика частина цієї творчої молоді виривається з-під партійного впливу і залишається втраченою для пануючої системи і режиму»[39].

Світова модерна література й малярство ХХ століття визначили культурні витоки шістдесятників. Однак рушійним стимулом до виникнення цього феномену все ж були соціально-історичні передумови в країні. Маємо на увазі т. зв. «хрущовську відлигу», тобто період тимчасової десталінізації та загальної лібералізації радянського суспільства у 1956–1964 рр. (себто від ХХ з’їзду КПРС до усунення від влади М. Хрущова), що стимулював прагнення інтелігенції творчої свободи та національно-культурного піднесення. Помітні зміни в суспільній свідомості були викликані й розширенням інформаційного поля культурно-мистецького простору. О цій порі в межах дозволеного відбувались різноманітні виставки зарубіжних художників, у читацький обіг входила зарубіжна література та філософія. Інформаційний вакуум української інтелігенції (як, власне, й усієї інтелігенції тодішнього СРСР) заповнювало знайомство з творчим надбанням репрезентантів доби «Розстріляного відродження», що особливим чином вплинуло на зростання національної свідомості творчої молоді. На цей нетривалий період «імперська тоталітарна машина дала короткочасний збій. Було розвінчано культ особи диктатора Сталіна, розпочато процес реабілітації жахливих репресій 20–40-х років, послаблено тотальний контроль влади над умонастроями і культурно-мистецькими процесами в радянських республіках, у тому числі й в Україні. За таких умов постало покоління шістдесятників»[40]. Є. Сверстюк, міркуючи про духовні витоки шістдесятництва, називає насамперед «найбільшого єретика і вчителя західнього мислення» Т. Шевченка, з його «рішучим поверненням до духовних абсолютів, до біблійного світогляду і християнських вартостей»[41]. М. Наєнко також вважає Кобзаря «головним натхненником шістдесятників»[42]. За духовну предтечу вони мали О. Довженка з його вимогою «розширювати межі соцреалізму», М. Рильського з міркуваннями про «потребу краси» в творчості та «Трояндами й виноградом»[43]. В. Іванисенко впевнює, що «шістдесятництво справді розцвіло в пору хрущовського «славного десятиліття», але його коріння, звичайно, треба шукати в попередній добі тоталітарного шаленства», для якої характерні величезні масштаби терору й геноциду українського народу, котрі породили «почуття приреченості й безнадії, суспільну втому, занепад народного духу, зневіру в можливість спротиву більшовицькому свавіллю і взагалі будь-яких перемін на краще»[44]. Отож, короткочасне політичне «повесніння» перед наступними тотальними «заморозками» за законом бумеранга спровокувало інтенсивний вихід із тотальної кризи, речниками й найактивнішими учасниками якого стало молоде покоління національної еліти. Польська дослідниця Богуміла Бердиховська засвідчує факт відчутної творчої свободи молодої української інтелігенції і пояснює це не лише сприятливим політичним кліматом, але й тим, що її «підтримувало старше покоління – ті, кому доля української культури не була байдужою. У цьому найбільшу роль відіграли: Борис Антоненко-Давидович, Максим Рильський, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Андрій Малишко»[45].

Значний вплив на виникнення шістдесятництва мали суспільні й культурні зміни у світі. Йдеться про потужне піднесення в духовному житті, що стимулювало помітну лібералізацію суспільства, сплеск індивідуальної та національної свободи. Прислужився тут і процес нестримного (подекуди – й кардинального) оновлення мистецтва: авангардизм у літературі (жанр «антироману»), малярстві, скульптурі, зародження модерних тенденцій у музиці (рок-музика), театральному мистецтві (театр абсурду). Свідомість української творчої молоді ревно вбирала ідеї західноєвропейської екзистенціалістської філософії та психології (А. Камю, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, К. Ясперс та ін.). Т. Гундорова підкреслює, що «60-ті роки на Заході – час, коли черговий раз заявляє про себе влада несвідомого і складається поп-культура. Соціальна, політична, рокова і сексуальна свобода цих років зрідні тому, що Сюзен Зонтаг охрестила «новою чуттєвістю». 1957 року з’явилися «Міфології» Ролана Барта, «Структурна антропологія» Клода Леві-Строса побачила світ 1958 року, 1960 року в Англії без купюр, у повному обсязі вперше опубліковано «Коханця Леді Чаттерлі» Д. Г. Лоуренса. 1961 року вийшла книга про те, як влада присвоює і маніпулює протягом віків людським божевіллям («Історія безумства» Мішеля Фуко). Раціональна франкфуртська критика заявила світові книгою Герберта Маркізе про народження «односпрямованої людини»[46]. Чимало із названих праць таки докотилися (переважно нелегально) до України. Молоде покоління спрагло вбирало свіжі ідеї, філософсько-естетичні думки, проектуючи на власне життя й творчість і, безумовно, на проблеми буття всієї нації, що спиналась (уже вкотре) з колін і прагнула, нарешті, й остаточно розірвати духовні пута.

Отже, шістдесятництво – це соціокультурний (літературно-мистецький, громадсько-політичний, світоглядно-філософський) рух опору підрадянської України, започаткований у 60-х рр. ХХ ст.; друге українське відродження ХХ століття, регенерація національної еліти, винищеної сталінською репресивною машиною у 30-ті роки; духовна революція проти тоталітаризму[47].

Зародившись спершу як культурницький рух (Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві, очолюваний Лесем Танюком; «Пролісок» у Львові на чолі із М. Косівим), це явище «невдовзі перетворилося на опозицію владним структурам, набуло загальнонаціонального значення»[48]. Його репрезентанти провадили потужну просвітницьку та пропагандистську діяльність з метою пробудження національної свідомості українства. На засіданнях творчих об’єднань «лунали гострі думки і «заборонені» слова – «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався самвидав. Рух опору, що почався із заперечення мистецької сірятини і догм соцреалізму, виразно політизувався – йшлося вже про звільнення від ідеологічних пут»[49]. Молоді протестанти організовували літературні вечори, присвячені видатним діячам української культури. За свідченням очевидців, такого роду заходи «стали збирати чи не більше людей, ніж футбольні матчі»[50]. Ставились напівзаборонені п’єси Миколи Куліша, проводились активні дискусії з питань національної культури, її минулого, сучасного та майбутнього. Подібні творчі об’єднання утворювались в інших містах. Усі вони мали виразну національну сутність. Величезною популярністю користувались публікації ідеологічних лідерів руху «шістдесятників» – Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Можна сказати, що «шістдесятники» сколихнули всю республіку. Ідея українського відродження набувала все більшого поширення[51]. Клуб творчої молоді ініціював створення Громадської комісії з питань дослідження місць масових поховань у Биківні поблизу Києва (до складу комісії входили Л. Танюк, В. Симоненко та А. Горська). Комісія надіслала владі меморандум і виступила з пропозицією встановити пам’ятник жертвам Биківні (місце масових страт українства в період сталінської вакханалії). Членами Клубу творчої молоді та подібних об’єднань провадилась величезна робота по збереженню й відновленню національних святинь. Так, у 1963 році київський Клуб з ініціативи Г. Логвина організував експедицію по Україні, внаслідок якої за посередництвом М. Рильського було надіслано листа до ЦК КПУ із вимогою запобігти руйнуванню пам’яток української культури (це був перший випадок колективного листа в Україні)[52].

Найповніше та найяскравіше шістдесятництво проявилось у літературі, що зазнала відчутного оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усвідомлення тяглості національних цінностей. Покоління шістдесятників проголосило «своїм кредо правду, своїм героєм – людину», заговорило про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності»[53]. Є. Прісовський з позицій очевидця того часу стверджував, що в переломний період кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття творча молодь виявляє «величезний інтерес до всього нового в громадських, культурних процесах, шукає й знаходить нові слова для поетичної розмови про нові явища в житті. І на перший план тут виходить саме національна проблема, пробудження національної самосвідомості та проблема зв’язку національно-патріотичних начал із загальнолюдськими»[54]. І. Драч як яскравий виразник національного заявляє про свою причетність до вселюдського («Тривоги людства – мої тривоги»). І. Дзюба цю позицію шістдесятників роз’яснював у такий спосіб: «Найважливіший шлях до утвердження національної самобутності, можливо, пролягає через універсалізацію власного досвіду, через таку інтерпретацію національного буття, яка зробила б його зрозумілішим і важливим для людей усього світу, не маргінальна культура, а універсальна – ось наше гасло»[55]. Шістдесятники належали до тих митців, котрі «здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське»[56]. Вони взяли на себе «тягар обов’язку перед світом: пояснювати свій народ, а також обов’язок перед своїм народом – відкривати йому світ, а ще – пояснювати народові самого себе»[57].

Творчу діяльність шістдесятників великою мірою визначає національний код. Для В. Симоненка розмова з Україною, зі словом – то, власне, діалог із самим собою. Він тривав усе творче життя. Різні думки висловлював автор, не раз протилежні. Але незамінними були пекучий біль за долю рідної землі, історичну й сучасну, трепетна любов до неї»[58]. Для М. Вінграновського «Україна, її доля були мукою й радістю»[59]. В одній із приватних бесід поет щиро зізнавався: «Батьківщина і народ – це вічна тема. А втім, чи це тема, я не знаю, мабуть, це не тема, а життя поета, його кров, його нерви, його любов, його надія. І коли Шевченко писав, що «в нас нема зерна неправди за собою», то він думав саме про ці категорії існування – як людини, як поета. Батьківщина, земля, любов, люди – без цього поет – не поет. То найголовніше. Все, що я написав, пов’язано з цими категоріями»[60]. Серед шістдесятників помітною в непоступливому утвердженні національної ідеї була Л. Костенко, яка «спрямовувала свої зусилля на розширення і поглиблення процесів національного відродження»[61].

Національна тема в її широкому тематичному спектрі визначила емотивно-ментальну основу поезії більшості шістдесятників, її семантику й тональність, сформувала значущі структурно-функціональні рівні художнього тексту, його індивідуальні моделі. В цьому переконує всепроникність національного духу в ліриці означеного кола митців, її висока патріотична напруга, артистична трансформація народнопоетичного генетичного коду тощо. Однак їхня українськість мала дуже небагато спільного із сентиментальною розніженістю, а кореспондувалася насамперед із дієвим патріотизмом і загальнолюдськими гуманістичними цінностями. «Ідеологія острова» (Ю. Шерех) була для них неприйнятною, тому ліричний герой поезії осягає не тільки національні обшири, але й «гармонійну завершеність світобудови і призначення в ній людини»[62]. Тому закономірною та очевидною постає в естетичній системі шістдесятників мистецька інтеграція, намагання розширити інтелектуальні межі української культури, прагнення ввести її в європейський простір при збереженні національної ідентичності. Своїми морально-естетичними настановами та їх практичною реалізацією вони переборювали «психологію провінціала»[63]. Синтез національно-патріотичного та загальнолюдського начал в діалектичній єдності засадничо визначив особливості їхньої естетики.

Винятково важливим питанням у поглядах на шістдесятництво є визначення його головної домінанти. Має цілковиту рацію М. Наєнко, вона є «насамперед естетичною, а не ідеологічною, хоча й зв’язку з ідеологією не втрачала»[64]. Власне, тим, що найміцніше їх об’єднувало, і була нова літературна естетика з її ненастанним прагненням прориватися до вищого рівня художності. Вони були «свідомі слова, як меча» (І. Драч). Специфікою культурницьких уподобань шістдесятників, як, власне, й політичних, було «переломлення» крізь призму етики й естетики, що в їх епістемології становили органічну єдність, зумовлену параметрами художнього мислення і активною суспільною позицією. Його експлікація стосовно того чи того письменника, як відомо, «рівнозначна виявленню формо / системо / стилетворчого чинника»[65]. Отож, стильовий портрет шістдесятників структурований світоглядними пріоритетами, особливостями морально-етичної конституції. Пошуки індивідуального творчого «Я» кожного з репрезентантів шістдесятництва в умовах панування літературної сірятини, творчого фальшу й «відьомських шабашів фікцій»-істин (Л. Костенко) були невіддільні від морального протистояння системі, намагання вберегти в собі людську гідність у ситуації руйнування загальних міфів та власних утопій. Тому українське шістдесятництво як соціокультурне явище «може пояснюватися в термінах соціальної синергетики, яка передбачає дві протилежні тенденції: перша оприявнює прагнення соціальної системи до стійкості (рівноваги), друга – постійне намагання змінності (порушення рівноваги»[66]. «Якщо перша тенденція зумовлена свободою соціального відбору (як і будь-якого відбору) з принципом усталеності, то друга – породженням внаслідок подолання старих соціальних суперечностей нових суперечностей, що дають новий імпульс для розвитеку»[67].

Література о цій порі «моралізується і персоналізується, при цьому фокус робиться на автобіографічному інтелектуалізмі Шевченкового вибору – голос Поета зростається з голосом Народу»[68]. Мабуть, цілком закономірно, що серед світоглядних пріоритетів шістдесятників найчастіше називають правдоборче кредо Шевченкового штибу. Неабияка роль тут належить і О. Довженкові, якого Є. Сверстюк назвав «патроном» шістдесятників: «Усі ми вийшли з Довженка» […] Для нас важливими були його тексти, які вчили нас говорити, вчили інакше дивитися на світ. Вільне слово має особливе значення, воно може кардинально все змінити. Довженко давав свіже повітря, розширював наше бачення. Його антибільшовизм полягав власне в естетичній опозиції і в тому, що він дивився на речі не вузько, а бачив широкі обрії»[69].

Характеризуючи загальносуспільну, категоріальну сітку шістдесятництва (юний ідеалізм, неприйняття, опір, протистояння), більшість його учасників особливу увагу акцентували на таких морально-етичних пріоритетах, як «шукання правди і чесної позиції. В самому шуканні вже є неприйняття й опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді, за шукання істини – замість ідеї, спущеної зверху для оспівування»[70]. Теза «правда життя – істина поезії» (Д. Павличко) стає означенням суті творчого кредо шістдесятників. В. Симоненко закликає «любити все прекрасне і земне / І говорити правду всім бульдогам» (сонет «Я»). Д. Павличко пише збірку, що має символічну назву «Правда кличе» (1958), в якій доводить тотожність мистецької істини та концентрованого виразу правди життя. За словами В. Моренця, її «гарячим попелом вкрито поріг «шістдесятників»[71]. На ІV з’їзді письменників України (1960 р.), виконуючи вказівку «згори», Д. Павличка «осмикнув» сам П. Тичина. Збірку було «арештовано» й вилучено з обігу, як і більшість «неугодних» поетичних творів шістдесятників. Чого тільки варте багаторічне «мовчання» Л. Костенко. Збірки бунтівливої авторки «Мандрівки серця» (1961) та «Над берегами вічної ріки» (1977) розділяє довгих 16 років. Саме за правдоборче вільнодумне слово було піддано «забуттю» чесне ім’я В. Симоненка (1966–1981 рр.). Засадничими естетичними настановами шістдесятників стало намагання «не оспівувати, не вдягати банальне в оздобні шати, а говорити про те, що не дає спокою, що болить, відчувати «правди голос, що веде нас у житті»[72].

Поиск по сайту: