Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНА ЧАСТИНА



МІНІСТЕРСТВО освіти і науки, молоді та спорту україни

ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ державний гуманітарний університет

Галина Райбедюк

Вивчення творчості

Українських поетів-дисидентів

 

 

Навчально-методичний посібник

 

 

Ізмаїл – 2012

 

ББК

УДК 373. 016: 821. 161.2-1

 

 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів (Лист № 1/11 – 1063 від 08. 02. 11 р.).

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Мейзерська Т. C. – доктор філологічних наук, професор кафедри української філології Київського національного лінгвістичного університету;

 

Стус Д. В. – кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

 

Редактор –кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету О. А. Зарудняк.

 

 

Райбедюк Г. Б. Вивчення творчості українських поетів-дисидентів: Навчально-методичний посібник. – Ізмаїл: РВВ ІДГУ, 2012. – 540 с.

 

У посібнику висвітлюються теоретичні та історико-літературні проблеми, пов’язані з творчістю українських поетів-дисидентів (І. Світличного, В. Стуса, І. Калинця, М. Руденка, Т. Мельничука, С. Сапеляка,). Їхня спадщина, представлена у найяскравіших і найприкметніших проявах, аналізується в контексті національної та європейської літератур як явище естетичного характеру.

Методичні матеріали, вміщені в посібнику, розраховані на їх багатофункціональне використання. Вони можуть бути творчо адаптовані під час вивчення українського літературного процесу 60-80-х років ХХ століття у вищому навчальному закладі й у загальноосвітній середній школі.

Посібник адресується вчителям-словесникам, студентам-філологам, учням-старшокласникам, усім, хто шанує національну історію та культуру.

 

ISBN

© Райбедюк Г. Б., 2012

ВСТУПНІ ЗАУВАГИ

 

Художня творчість українських поетів-дисидентів 6080-х років ХХ століття, анафемованих за радянського часу з відомих ідеологічних причин, тільки сьогодні відкривається широкому читацькому загалу. По-новому постає перед нами безсмертність музи, що дарувала натхнення В. Стусові, І. Калинцю, І. Світличному, Т. Мельничуку, М. Руденкові, С. Сапеляку, Ю. Литвину, І. Сокульському. Магнетична сила ідей «лицарів Гулагу» (В. Лисенко) в культурі притягала до цього феномену не один десяток митців, які в період політичних «заморозків» в Україні стали яскравими представниками нонконформістської літератури. Звернення до їхньої творчості, її вивчення – шлях до того, щоб зробити нашу історію Правдою.

Літературне дисидентство неординарне явище в історії національної культури. Його репрезентують поети «індивідуальних духовних зусиль, затятої надії, подвижництва і стоїцизму»[1]. Доля призначила їм «обстоювати й берегти українську духовність, рятувати український духовний космос від руйнування та поглинання його хаосом імперської тоталітарної системи»[2].

Творчість дисидентів, що розвивалась у межах потужного шістдесятництва, постала в індивідуально окреслених іпостасях – і тематичного, й жанрово-стильового плану. Водночас їх єднали спільні світоглядні пріоритети, що визначили високу естетику, гуманізм культури та морально виважену етику буття. Всі вони різні за типом художнього мислення, іманентними засобами поетичного вислову, врешті рівнем таланту, однак одностайні в зорієнтованості на екзистенційне бачення світу й унікальність людини в ньому, її право на життя, самоозначення, саморух, «самособоюнаповнення» (В. Стус). Шукання правди й чесна громадянська позиція, неприйняття фальші «істин»-фікцій (М. Коцюбинська), протистояння нормативній соціалістичній поетиці, виступ проти етичного та національного нігілізму, культивування «вічних» мотивів у творчості – такі спільні домінанти художньо-філософської та морально-етичної концепції дають підстави для допусту про своєрідний дискурс у літературному процесі означеної пори, що значною мірою визначав його естетичний клімат. Дисиденти не всі були знайомі між собою, в багатьох аспектах мали неоднакові естетичні пріоритети, ідеологічні важелі, типологічно відмінні художні системи, тому коректніше вести мову не про літературне угрупування чи мистецьку школу, а про тенденціюв літературі. Про самих же в’язнів сумління можна говорити як про літературне покоління – з огляду на інтелектуальну та духовну єдність його представників і контекстуальність їх поезії, зумовленість біографічними чинниками багатьох її аспектів (проблематика, пафос, специфіка наративу).

В українському літературознавстві наявна, з одного боку, канонізація постатей дисидентів як в’язнів сумління, а з іншого – реакція заперечення такого способу інтерпретації. І досі триває творення міфу про них завперш у зв’язку з в’язничною біографією, громадянською позицією, суспільним протестом, трагічним стоїцизмом тощо. Ведучи мову про сучасний стан осмислення феномена В. Стуса, Дмитро Стус зауважує, що й сьогодні відчутне намагання «перетягнути поета на політичний бік, відтісняючи на маргінес його творчість і його духовну складову»[3]. В літературі ХХ століття справді годі шукати художні твори, що були б «настільки перейняті заповіданою українською історією проблематикою, а проте вони зовсім не надаються для утилітарної експлуатації в політичній боротьбі»[4].

Мученицька біографія українських в’язнів сумління, подібно до Шевченкової, безсумнівно, органічно накладається на ідеологічні котурни. Однак, незважаючи на очевидну соціальну ангажованість їхніх художніх творів, жоден із них не став «рабом поетичної публіцистики» (М. Коцюбинська). Ця ангажованість далека від риторичних і методологічних відповідників соціалістичній естетиці. Якщо ж вести мову про маніфестовану ними ідеологію, то вона вочевидь межує з «високою естетикою, як у випадку кола «вісниківців»[5]. Навіть виразна громадянська риторика дисидентського тексту не заступає в ньому естетичної домінанти та універсального характеру втілюваних екзистенційних проблем, пов’язаних із амбівалентною суттю світобудови, що розгортається в межах новітнього есхатологічного міфу.

Сьогодні вченими зроблено посутній крок у вивченні «першої хвилі» шістдесятників (В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, Д. Павличка, М. Вінграновського та ін.). Як підкреслює В. Дончик, надзвичайно важливе завдання, що постає сьогодні перед істориками літератури – «персоналізувати» шістдесятництво – розглянути кожного окремо, не в дусі традиційного літературного портретування (це є, і цього забагато), а проаналізувати різний вибір, різні долі, позиції, версії, шляхи, дискурси. Адже В. Стус – один вибір і доля, Ліна Костенко – схожий вибір, але інша доля, М. Вінграновський – ще інший, Б. Олійник – спільний, схожий початок і зовсім протилежний вибір, В. Коротич – взагалі все протилежне. А Дзюба? Чи Світличний, Сверстюк? А все на початку 60-х років було єдиним рушенням і навіть в міжособистісних стосунках були єдність і порозуміння»[6]. Особливо ретельного дослідження в цьому ракурсі вимагає творчість опозиційних щодо влади інакомислячих поетів-шістдесятників, чия мистецька постава формувалась в умовах «задротів’я». З огляду на обставини біографії їх ще називають «в’язнями сумління», а у зв’язку із правозахисною діяльністю більшості з них – «дисидентами в законі» (І. Світличний).

Проблема фахового вивчення літературного дисидентства, як, власне, й видання самих художніх творів цих поетів, за радянського часу перебувала «поза межами можливого» (І. Франко). Єдиним шляхом оприлюднення віршів дисидентів в умовах «великої зони» був самвидав. Художні твори в’язнів сумління друкувались здебільшого за кордоном на сторінках періодичних видань (часописи: «Сучасність», «Визвольний шлях», «Дукля»), а також виходили окремими поетичними збірками: «Ґратовані сонети» І. Світличного (Мюнхен, 1977), «День молодого листя» С. Сапеляка (Брюссель, 1980), «За ґратами» М. Руденка (Торонто, 1980), «Із-за ґрат» Т. Мельничука (Торонто, 1982), «Палімпсести» В. Стуса (Мюнхен, 1986). Ці та інші «арештовані» збірки дисидентів останніми роками пробиваються на білий світ. Літературознавці поступово вводять їх у науковий обіг.

Упродовж двох останніх десятиліть помітні вдалі спроби подати узагальнену картину дисидентського явища в Україні в книгах Г. Касьянова («Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років»), В. Овсієнка («Світло людей»), Б. Захарова («Нарис історії дисидентського руху в Україні: 1956–1987»), в розвідках англійського дослідника Дж. Берча («Український націоналістичний рух в СРСР з 1956 року») та американських учених К. Фармера («Український націоналізм у післясталінську еру: міф, символи та ідеологія в радянській національній політиці») та Я. Білоцеркович («Дисидентство Радянської України: дослідження політичного відчуження»), у літературно-художніх альманахах («Зона», «Біль», «Поле відчаю й надії», «Сучасність», «Визвольний шлях»), у «Документах української Гельсінської групи 1978–1982» (Торонто; Балтимор). Історіографію й джерела вивчення проблеми «Український правозахисний рух» подано в ґрунтовному дослідженні А. Русначенка «Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Литві, Латвії, Естонії у 1940–1980 рр.». Звертають на себе увагу еміграційні праці, в яких зібрано інформацію про українських політв’язнів. Найповнішим вважають покажчик «Українські політв’язні в СРСР» (Торонто; Балтимор, 1981). Із довідкової літератури на особливу увагу заслуговують такі видання: перший енциклопедичний довідник дисидентського руху «Рух Опору в Україні: 1960–1990» (К., 2010), впорядкований колективом авторів на чолі з Осипом Зінкевичем; Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР (Харків, 2006). Цінними джерелами щодо вивчення руху опору в Україні та діяльності його репрезентантів стала праця О. Обертаса «Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років) (К., 2010) та рідкісна книга-фоліант «Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах» (К., 2012), упорядкована О. Шевченком.

В Україні уже побачила світ ціла бібліотека художньої спадщини письменників-дисидентів, що донедавна перебувала під сімома замками спецслужб (В. Стус, І. Світличний, М. Руденко, С. Сапеляк, Т. Мельничук, Ю. Литвин та ін.). Унікальним виданням дисидентської лірики стала антологія «Поезії із-за ґрат» (К., 2012), у якій зібрано твори тих митців, котрі зазнали переслідувань радянської влади й перебували в ув’язненні. З’явилася низка ґрунтовних літературознавчих розвідок (О. Бровко, Г. Віват, І. Дзюби, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Кодака, М. Коцюбинської, І. Малковича, В. Моренця, К. Москальця, І. Онікієнко, М. Павлишина, О. Рарицького, Е. Соловей, Д. Стуса, Л. Тарнашинської, М. Ткачука та ін.), присвячених висвітленню різних аспектів творчості дисидентів. Мова про них насамперед як про героїв-страдників, мучеників, у біографії яких «світло етичного абсолюту» (І. Дзюба) заслоняє індивідуальність поета, й понині є одним із найстійкіших стереотипів в осмисленні мистецького феномену літературного дисидентства. Художні тексти в’язнів сумління більшою чи меншою мірою виступають їх біографічними самоокресленнями, однак вони становлять значно ширше явище, оскільки цим поетам вдалось піднестися «понад обставинами біографії, понад всякі обставини побуту й географічної приналежності»[7]. Адекватне сприйняття та всебічне й об’єктивне обґрунтування й тлумачення активної присутності дисидентів у літературному процесі 60–80-х років ХХ століття спонукає до висновку про їх художню творчість як системно організовану філософсько-естетичну цілісність. Однак в сучасному літературознавстві у вивченні цього феномену доволі загостреним є «конфлікт між традиційним (патріотичним) літературознавством і постмодерністським (космополітичним). Останніми роками сформувався помітний розрив між інтелектуальною материковою Україною та українською інтелектуальною діаспорою»[8].

Сьогодні ще не створено комплексної наукової розвідки про літературне дисидентство як естетичне явище. В пропонованому посібнику узагальнено надбання вчених материкової України та еміграції в царині вивчення та осмислення життя й творчості українських в’язнів сумління. Тут розглядаються складові дисидентського дискурсу, виявляються його етичні та естетичні виміри, з’ясовуються спільні та індивідуальні джерела поетики найчільніших репрезентантів, досліджуються іманентні ознаки їх художньої творчості, висвітлюються місце та роль в історії національної культури.

Методичні матеріали, вміщені у посібнику, розраховані на їх універсальне застосування. Вони сприятимуть ґрунтовному фаховому засвоєнню актуальних наукових проблем, що структурують зміст теми «Творчість українських поетів-дисидентів» (ширше – «Літературний процес 60–80-х рр. ХХ ст.»). До посібника включено систему запитань, тематику науково-дослідних завдань і творчих робіт, блок підсумкових тестів, що базуються на матеріалі інтерпретаційної частини. Доцільним видається перелік рекомендованих джерел (науково-критичних праць і художніх текстів). Посилання в тексті посібника, рекомендована література зорієнтують і викладача, й студента в найважливіших виданнях поетичних творів дисидентів, а також у могутті наявного нині корпусу праць про них (літературознавчих, публіцистичних, історичних, культурологічних, джерелознавчих тощо). Матеріал посібника може бути використаний у процесі вивчення історії української літератури у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю, а також у загальноосвітніх середніх школах різних типів.

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНА ЧАСТИНА

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.