Філософія як теоретична форма світогляду

Співвідношення філософії і науки, а також інтерпретація наукового світогляду і філософії як теоретичної форми світог­ляду залежать від розуміння природи філософських знань і ролі науки в існуванні людини й суспільства. Багато філософських шкіл та напрямів, особливо сучасних, свідомо уникають розгляду чи то наукових, чи то світоглядних проблем. Через це з'являються такі трактування співвідношен­ня філософії і науки, розуміння специфіки наукового світогля­ду і філософії як його теоретичної форми:

1. Філософія — це наука про найбільш загальні закони при­роди, суспільства, пізнання, або філософія — це наука про мето­ди і форми пізнання, тобто методологія науки.

2. Філософія — це не наука. Це світогляд (певний тип світог­ляду, відмінний, наприклад, від релігійного і міфологічного).

3. Філософія — це і наука, і світогляд, тобто філософія вико­нує в культурі, духовному житті суспільства функції світогляду.

Розглянути співвідношення філософії та науки, визначити роль філософії у життєдіяльності людини, духовній культурі суспільства можна лише у широкому соціально-історичному контексті, тобто не з точки зору якоїсь окремої філософської школи, а з погляду всієї історії культури і філософії крізь при­зму всієї сукупності філософських знань, ролі філософії, її впливу на розвиток науки і пізнання.

Філософія, філософське знання виконують такі функції:

1. Наукова, і в ширшому розумінні, пізнавальна. У філо­софських вченнях на основі узагальнення, аналізу знання, набу­того завдяки природничим і гуманітарним дисциплінам про світ (його структуру, закономірності) створюється цілісна кар­тина світу, розглядається питання про природу людини, її по­ходження й способи існування. Таким чином, філософія — це узагальнене знання про світ у цілому, основні сфери його буття (про природу, суспільство, свідомість), а також закономірності функціонування й розвитку цих сфер.

Філософія не обмежується узагальненням, систематизацією та аналізом знання, що отримується природничими та соціаль­ними науками. Філософія, за допомогою власних методів та ка­тегорій, досліджує природну, соціальну і духовну дійсність. Вона також має великі можливості теоретичного прогнозування та моделювання явищ та процесів, що часто є недоступним для багатьох наукових дисциплін.

2. Методологічна. У філософії досліджується пізнавальна діяльність людини в усіх її аспектах, розробляється методологія наукового пізнання, визначаються та обґрунтовуються категорії істинності та хибності знання (див. додатково тему "Пізнання").

3. Світоглядна. Це одна із головних функцій. І в цьому плані філософія багато в чому збігається із світоглядом і нази­вається системно-раціоналізованим світоглядом. Світоглядна функція філософії полягає не лише в тому, що у філософських вченнях пропонуються відповіді на питання про сенс життя людини, цілі та цінності її буття. Вона полягає також в тому, що філософія не обмежується в пізнанні світу створенням його точ­ної копії, а осмислює дійсність та буття людини через цінності (політичні, моральні, естетичні і т.д.).

Науковий світогляд — це також системно-раціоналізова­ний світогляд. Проте науковий світогляд неможливий без філо­софського знання. Сама по собі наука (прикладна чи теоре­тична), наприклад, математика, фізика, хімія, біологія, пси­хологія і т. д. не може бути світоглядом.

По-перше, тому, що наука досліджує окремі, відносно авто­номні системи, грані буття світу чи людини.

По-друге, мета наукового пізнання і науки (як це визначи­лось з моменту її формування в Новий час) — отримання справ­жнього знання про світ, про те, як він влаштований і які його закономірності, з особливої точки зору, передусім безвідносно до суб'єкта пізнання (індивідуальних та групових цінностей, цілей, норм і т.п.).

Наукове знання повинно бути максимально очищене від спотворень, які привносить суб'єкт пізнання своїми органами чуттів, ступенем розвитку мови, понятійного апарату і т. д. Воно має бути само максимально незалежне від оціночного став­лення, тобто безвідносне у створюваній картині світу і сутності людини від цілей і цінностей людського існування, уявлень про сенс життя.

Науковий світогляд ґрунтується на принципах раціональ­ного пізнання, має чітку структуру, логічно оформлений. Він відкидає догматизм, виходить із критичного ставлення до змісту світоглядних уявлень, спирається на обов'язкову їх практичну перевірку. Науковий світогляд є базою для формування переконань.

Відповідаючи за своєю природою теоретичному рівню світог-I ляду, науковий світогляд може бути названий світорозумінням. Науковий світогляд — не антипод філософського, як теоре­тичної форми світогляду, а філософськи осмислене знання. Це філософська концепція, що ґрунтується на науковому пізнанні світу та людини. У цьому плані слід розуміти й інший статус філософії як науки. "Якщо існує наука, справді необхідна лю­дині, то це та, якій навчаю я — а саме: належним чином знати вказане людині місце у світі, і з якої можна навчитися того, яким слід бути, щоб бути людиною"(І.Кант).

Філософія — це теоретична форма світогляду або системно-раціоналізований світогляд. Будь-яка філософська концепція завжди виражає певні світоглядні настанови. Навіть тверджен­ня про те, що філософія — це не світогляд, розкриває певну філо­софську позицію, тобто дає світоглядну оцінку самій філософії.

Філософія є теоретичною формою світогляду, бо у вирі­шенні онтологічних, праксеологічних і гносеологічних проблем виходить із світоглядних принципів та настанов. Вона пропонує їх розв'язання стосовно буття людини, через розуміння її сут­ності та призначення.

Філософія виконує функції світогляду в його теоретичній формі ще й тому, що все аксиологічне знання (наприклад, ети­ка, естетика) — предмет філософського дослідження.

Філософія є системно-раціоналізованим світоглядом, оск­ільки вирішення світоглядних проблем ґрунтується на прин­ципах і методах теоретичного пізнання. А це передбачає дотри­мання законів мислення, правил висновку і доведення.

Філософія ґрунтується на властивих теоретичному й науко­вому пізнанню формах відображення — поняттях, судженнях, висновках, концепціях. На основі створюваної у філософії кар­тини (моделі буття світу та людини) вибудовується світог­лядна концепція, де не лише вказуються життєві орієнтири, а й здійснюється логічно послідовне обґрунтування цілей, цінно­стей людського індивідуума, розкривається його призначення, аргументується вибір сенсу життя.

ПОКАЖЧИК ІМЕН

АВГУСТИН Аврелій (Блаженний) (354—430) — християнський теолог, філософ; справив значний вплив на середньовічну філософію, деякі напрями сучасної релігійної думки.

АКСАКОВ Іван Сергійович (1823—1886) — російський письмен-ник-публіцист, один з ідеологів слов'янофілів.

АНАКСІМЕН з Мілета (бл. 585 — бл. 525 до н.е.) -давньогрець­кий філософ- матеріаліст, останній представник мілетської школи.

АРИСТОТЕЛЬ (384—322 до н.е.) — давньогрецький філософ, учений-енциклопедист. Його праці охоплюють усі доступні філософії й науці того часу знання.

БЕКОН Френсіс (1561 — 1626) — англійський філософ, родона­чальник англійського матеріалізму та методології експерименталь­ної науки.

БЕЛЛ Деніел (нар. 1919) — американський соціолог, представ­ник сцієнтистсько-технократичного напряму соціальної філософії (творець теорій "деідеологізації" і "постіндустріального суспільства").

БЕРГСОН Анрі (1859 — 1941) — французький філософ, пред­ставник філософського напряму інтуїтивізму і філософії життя.

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович (1874—1948) — російський релігійний філософ; 1922 р. висланий з СРСР; представник екзис­тенціалізму і персоналізму, справив великий вплив на французьких учених цієї філософської орієнтації.

БОКЛЬ Генрі Томас (1821 — 1826) — англійський історик, пред­ставник школи географічного детермінізму в соціології. Його праці мали великий вплив на передову інтелігенцію у багатьох країнах світу у XIX ст.

БРУНО Джордано (1548—1600) — італійський філософ-матеріаліст, поет. Викладав своє учення у формі пантеїзму, розвивав ідеї Коперника про будову Всесвіту. Був звинувачений католицькою церквою у єресі і після 8 років тюремного ув'язнення спалений на вогнищі.

ВІНДЕЛЬБАНД Вільгельм (1848—1915) — німецький філософ-ідеаліст, історик філософії, один із засновників баденської школи неокантіанства.

ГАЙДЕҐҐЕР Мартін (1889—1976) — німецький філософ і соц­іолог, один із основоположників і головних представників екзистен­ціалізму.

ГЕҐЕЛЬ Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — німецький філософ, представник німецької класичної філософії, творець теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму.

ГЕЛЕН Арнольд (1904—1976) -4- німецький філософ, представ­ник ідеалістичного напряму у "філософській антропології". >

ГЕЛБРЕЙТ Джон Кеннет (нар. 1908) — американський еко­номіст і публіцист, творець теорії "нового індустріального суспіль­ства".

ГЕЛЬВЕЦІЙ Клод Адріан (1715—1771) — французький філо­соф-матеріаліст, один з діячів Просвітництва.

ГЕРАКЛІТ з Ефеса (бл. 520 — бл. 460 до н.е.) — давньогрець­кий філософ-матеріаліст і стихійний діалектик.

ГІЗО Франсуа (1787—1874) — французький історик, один з творців домарксової концепції класової боротьби.

ГОББС Томас (1588—1679) — англійський філософ-матеріаліст, один з представників механістичного детермінізму.

ГОЛЬБАХ Поль Анрі (1723—1789) — французький філософ-про-світитель, один з основоположників школи французького матеріалі­зму та атеїзму, ідеолог французької буржуазної революції.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822—1885) — російський публіцист, філософ, соціолог і природознавець, ідеолог панславізму, представник концепції "історичного кругообігу", циклічності історич­ного процесу.

ДЕКАРТ Рене (1596—1650) — французький філософ, математик і природознавець, представник класичного раціоналізму.

ДЕМОКРІТ з Абдери (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) — давньогрець­кий філософ, один із засновників атомістичної теорії, найяскравіший представник античного матеріалізму.

ДЖЕЙМС Вільям (1842—1910) — американський філософ-іде-аліст, психолог, один із засновників прагматизму.

ДЬЮЇ Джон (1859-1952) — американський філософ-ідеаліст, пси­холог і педагог, один з представників прагматизму. ЕМПЕДОКЛ з Акраганта (бл. 490 — бл. 430 до н.е.) — давнь­огрецький філософ-матеріаліст.

ЕПІКУР (341 — бл. 270 до н.е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст, послідовник Демокріта.

ЗЕНОН з Елеї (бл. 490 — бл. 430 до н.е.) — давньогрецький філософ, представник елейської школи, автор відомих апорій, що об­ґрунтовували неможливість руху.

ЗІММЕЛЬ Георг (1858—1918) — німецький філософ-ідеаліст, соц­іолог, представник філософії життя. Його праці справили значний вплив на розвиток соціології XX ст.

КАМЮ Альбер (1913—1960) — французький філософ, письмен­ник і публіцист, представник екзистенціалізму.

КАНТ Іммануїл (1724—1804) — німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії.

КАРЄЄВ Микола Іванович (1850—1931) — російський історик, філософ і соціолог, представник суб'єктивної соціології.

К'ЄРКЕГОР (Кіркегор) Серен (1813—1855) — данський теолог, філософ-ідеаліст і письменник, попередник екзистенціалізму.

КОНТ Огюст (1798—1857) — французький філософ і соціолог, один із засновників позитивізму та соціології.

КОПЕРНИК Міколай (1473—1543) — польський астроном і мис­литель, творець геліоцентричної системи світу.

ЛАПЛАС П'єр Сімон (1749—1827) — французький астроном, ма­тематик і фізик, творець гіпотези походження сонячної системи; за філософськими поглядами близький до французького матеріалізму.

ЛЕВКІПП (бл. 500—440 до н.е.) — давньогрецький філософ-мате­ріаліст, засновник античної атомістики, вчитель Демокріта.

ЛЕЙБНІЦ Готфрід Вільгельм (1646—1716) — німецький філо­соф-ідеаліст, математик, фізик, юрист, історик, мовознавець, винахід­ник. Справив значний вплив на розвиток німецької класичної філо­софії.

МОНТЕСК'Є Шарль Луї (1689—1755) — французький філософ-просвітник, правознавець, письменник, основоположник географічно­го напряму в соціології.

МОСКА Гаетано (1858—1900) — італійський соціолог, юрист, політолог, творець однієї з концепцій еліти.

НЩШЕ Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ, представ­ник ірраціоналізму та волюнтаризму. Його ідеї справили відчутний вплив на філософію життя.

ПАРЕТО Вільфредо (1848—1923) — італійський економіст, соц­іолог і політолог, автор теорії еліт.

ПІРС Чарлз Сандерс (1839-1914) — американський філософ, логік, математик і природознавець. Один із засновників прагматизму, осно­воположник математичної логіки й семіотики.

ПЛАТОН Афінський (427—347 до н.е.) — видатний давньог­рецький філософ, творець класичної концепції об'єктивного ідеаліз­му, автор понад 30 діалогів, у яких розглядаються основні філо­софські проблеми.

ПЛЕССНЕР Гельмут (1892—1985) — німецький філософ, один із основоположників філософської антропології.

ПОППЕР Карл Раймунд (1902—1994) — австрійський філософ, логік, соціолог.

ПРОТАГОР з Абдери (бл. 480—410 до н.е.) — давньогрецький філософ, найяскравіший представник школи софістів.

ПТОЛЕМЕЙ Клавдій (бл. 100 — бл. 168) давньогрецький астро­ном, математик і географ, творець геоцентричної теорії будови Все­світу.

РЕНАН Жозеф Ернест (1823—1892) — французький філософ, історик релігії, філолог.

РІККЕРТ Генріх (1823—1892) — німецький філософ і соціолог, один з головних представників баденської школи неокантіанства.

РОТХАККЕР Еріх (1888—1965) — німецький філософ, психолог і соціолог культури, представник культурно-антропологічного напряму у філософській антропології.

РУССО Жан Жак (1905—1980) — французький просвітник, філо­соф, соціолог і письменник, представник деїзму, просвітник ідей фран­цузької буржуазної революції.

САРТР Жан Поль (1905-1980) — французький філософ і пись­менник, один з основних представників французької феноменології, засновник атеїстичного екзистенціалізму.

СОКРАТ (бл. 470—399 до н.е., жив в Афінах) — давньогрець­кий філософ-ідеаліст, учитель Платона.

СОРОКІН Пітирим Олександрович (1889—1968) — американсь­кий соціолог російського походження, один з родоначальників концепції соціальної стратифікації і соціальної мобільності.

СПЕНСЕР Герберт (1820—1903) — англійський філософ і соц­іолог, один з родоначальників позитивізму.

СПІНОЗА Бенедикт (Барух) (1632—1677) — голландський філо-соф-матеріаліст, представник пантеїзму та атеїзму.

ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1891 — 1975) — британський історик і філософ, представник концепції культурно-історичних циклів сусп­ільного розвитку.

ТОЛАНД Джон (1670—1722) — англійський філософ-матері-аліст, прибічник натуралістичного пантеїзму та атеїзму.

ТОФЛЕР Алвін ( нар. 1928) — американський соціолог, футуро­лог і публіцист, автор одного з варіантів концепції постіндустріаль-ного суспільства.

ФАЛЕС Мілетський (бл. 625 — 547 до н.е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник мілетської школи філософів.

ФЕЙЄРБАХ Людвіг (1804—1872) — німецький філософ-матері­аліст та атеїст.

ФІХТЕ Йоганн Ґотліб (1762—1814) — представник німецької класичної філософії, суб'єктивний ідеаліст.

ФІЧИНО Марсидіо (1433—1499) — італійський філософ-неопла-тонік і гуманіст.

ФРЕЙД Зігмунд (1856—1936) — австрійський невропатолог, пси­хіатр, психолог, творець теорії психоаналізу.

ФРОММ Еріх (1900—1980) — німецький філософ, психолог і соціолог, з 1933 р. у США; один із засновників неофрейдизму.

ШЕЛЕР Макс (1874—1928) — німецький філософ і соціолог, один із засновників філософської антропології, аксіології і соціології знання.

ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775—1854) — німець­кий філософ, об'єктивний ідеаліст, представник німецької класичної філософії.

ІПОПЕНГАУЕР Артур (1788—1860) — німецький філософ-іде-аліст, прибічник ірраціоналістичної і песимістичної філософії.

ШПЕНГЛЕР Освальд (1880—1936) — німецький філософ-іде-аліст, представник філософії життя і творець однієї з концепцій куль­турно-історичних циклів суспільного розвитку.

ЮНҐ Карл Густав (1875 —1961) — швейцарський психолог і психіатр, творець аналітичної психології і теорії архетипів. Справив великий вплив на розвиток міфології, релігії та фольклору.

ЯСПЕРС Карл (1883—1969) — німецький філософ-екзистенці-аліст і психіатр.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

АБСОЛЮТ (лат. absolutus — безумовний, необмежений) — по­няття філософії для позначення вічного, нескінченного, досконалого і незмінного суб'єкта, першопочатку всього сущого, яке не залежить ні від чого іншого і протиставляється відносному й кінцевому буттю, творить його з себе.

АВТОРИТАРИЗМ — (від лат. autoritaris — вплив, наказ, цілко­вита влада) політичний режим, який характеризується зосереджен­ням необмеженої влади в руках окремих осіб або групи осіб, обме­женням, звуженням політичних прав та свобод громадян та гро­мадсько-політичних організацій, повноважень представницьких інсти­тутів влади, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядку­ванням владі всіх соціальних структур.

АГНОСТИЦИЗМ (грец. а — не, gnosis — знання, тобто недоступ­не пізнанню, непізнаване) ■— вчення, що частково чи повністю запе­речує можливість пізнання людиною дійсності.

АДЕКВАТНИЙ (лат-adequatus — рівний, прирівняний) — відпо­відний, співмірний, еквівалентний. У теорії пізнання термін "адек­ватний" служить для позначення точного відтворення у формах людсь­кої свідомості об'єктивних зв'язків і відношень дійсності. Внаслідок цього людське знання стає істинним.

АНІМІЗМ (лат. animus — дух, душа) — віра в духовні, нематері­альні істоти, які впливають на життя людей і тварин, об'єкти та явища матеріалістичного світу. Анімістичні уявлення — елемент будь-якої релігії.

АНТРОПОГЕНЕЗ (грец. anthropos —. людина і genesis — поход­ження, виникнення) — процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, початковий розвиток її трудової діяльності, мови, а також соціального життя суспільства. Вчення про антропо­генез — розділ антропології.

АНТРОПОМОРФІЗМ (грец. anthropos — людина morphe — фор­ма) — уподібнення людині, перенесення на явища неживої природи, тварин, небесні тіла і т.д. людських властивостей, наділення нежи­вих предметів і тварин рисами психіки людини, а також її тілесними особливостями, наприклад, міфологічних істот.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (грець. — anthropos — людина і лат. centrum — центр) погляди, згідно з якими людина є центром світо­будови, її вищою цінністю та метою.

БІОСФЕРА (грец. bios — життя і sphaira -куля) — "земна обо­лонка", яка охоплена життям і має своєрідну геологічну та фізико-хімічну організованість і проходить у своєму розвитку певні епохи. Зона активного життя, що охоплює частину атмосфери й літосфери, гідросферу і становить цілісну динамічну систему, в якій усі живі організми та середовище їх проживання органічно взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

БУТТЯ — філософське поняття, що означає реальність, яка існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості людини.

БУТТЯ СУСПІЛЬНЕ — поняття, що позначає матеріальні відноси­ни людей з природою та один з одним, які виникають разом із станов­ленням суспільства та існують незалежно від суспільної свідомості.

ВИЖИВАННЯ — творення людиною чи суспільством певного типу оптимальних умов для свого існування. Поява поняття вижи­вання як феномену суспільної свідомості є свідченням загрози існу­вання суспільства як феномену. Виживання людини як виду і роду.

ВИСНОВОК — форма думки, судження, логічна дія, внаслідок якої з одного чи кількох певним чином пов'язаних суджень утво­рюється нове судження, що містить нове знання. Цей перехід від засновку до остаточного судження здійснюється за певним прави­лом логіки (правило висновку).

ВІДЧУТТЯ — вихідний, найпростіший чуттєвий образ, відобра­ження окремих властивостей предметів і явищ суб'єктивного світу, що виникає внаслідок їхньої дії на органи чуттів людини і збуджен­ня нервових центрів кори головного мозку. У відчутті виявляється загальнобіологічна властивість усієї живої матерії — чуттєвість.

ВІРА — світоглядна позиція і психологічна настанова, що ґрун­тується на бездоказовому визнанні істини того чи іншого явища. Віра — це впевненість у правильності певних ідей, які на даний момент неможливо перевірити, довести практично. Віра у надпри­родне — основа релігійної свідомості.

ВЛАДА — реальна можливість здійснювати свою волю в сусп­ільному житті, нав'язувати свою волю іншим.

ВОЛЯ — здатність до вибору мети діяльності і внутрішні зусилля, необхідні для її здійснення. Це специфічний акт, що є незвідним до свідомості та діяльності як таких. Не всяка свідома дія, навіть пов'яза­на з подоланням певних перешкод на шляху до мети, є вольовою. Голов­не у вольовому акті полягає в усвідомленні ціннісної характеристики мети дії, її відповідності принципам і нормам особистості. Для суб'єкта волі характерним є не переживання "я хочу", а настанова "я мушу". Здійснюючи вольову дію, людина протистоїть владі актуальних потреб, імпульсивних дій. За своєю структурою вольова дія розпадається на прийняття рішення та його реалізацію. Часто супроводжується бороть­бою мотивів, за умови, що мета та актуальні потреби не збігається.

ВСЕСВІТ — безкраїй матеріальний світ. Включає в себе безконечне різноманіття окремих тіл, їхніх систем та інших космічних утворень, що виникають внаслідок еволюції матерії. В широкому розумінні — предмет дослідження всього природознавства. У спеціальному — аст­рономії, якадосліджує виникнення, структуру та розвиток різних косм­ічних утворень, їх часово-просторовий розподіл, і космології, що вивчає питання еволюції та будови всесвіту як цілого. Вік галактики оці­нюється в понад 10 млрд., Сонця — 5, Землі — 4,6 млрд. років.

ГЕНІЙ (лат. — genius) — людина, яка має вище творче обдару­вання, що виявляється у створенні якісно нового, відкритті раніше невідомого і значного для людської культури.

ГЕОГРАФІЧНЕ середовище — поверхня Землі, де живе людина; сукупність предметів і явищ природи (земна кора, частина атмосфери, гідросфера, грунт, рослинний світ), які На тому чи іншому етапі залучені до процесу суспільного виробництва і є умовою існування суспільства.

ГІДНІСТЬ — поняття моральної свідомості, в якому виражаєть­ся уявлення про самоцінність людської особистості, її моральну рівність з іншими. Категорія етики, що відображає ставлення індив­іда до самого себе і суспільства до нього. Як форма прояву мораль­ної та соціальної свободи, гідність включає право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обо­в'язку і відповідальності перед суспільством.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ — це добровільні об'єднання гро­мадян, що створюються жителями тієї чи іншої місцевості, країни чи кількох країн на основі спільних, в тому числі й політичних, інте­ресів та для реалізації спільних для членів цієї організації цілей.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — це сукупність існуючих у суспільстві відносин особистостей, сімейних, соціальних, економіч­них, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються поза рамками директивного втручання та регулювання держави.

ГУМАНІЗМ — у вузькому значенні слова — ідейна течія епохи Відродження. Ширше тлумачення гуманізму пов'язане з розумінням його як сукупності поглядів, світоглядної настанови, згідно з якими людина визнається вищою цінністю, вільною істотою, здатною до без­межного розвитку та вдосконалення. Гуманізм — це система по­глядів, що історично змінюються, яка визнає цінність людини як осо­бистості, її прав на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а прин­ципи рівності, справедливості, людяності — бажаною нормою взаємин між людьми. Як цілісна система поглядів, гуманізм виникає в епоху Відродження. У цей період в ньому можна виділити два напрямки: філософсько-релігійний та утопічно-соціалістичний. У 17—18 ст. гу­маністичні ідеали асоціювалися з ідеями про природну рівність людей, про те, що сутність людини, можливості її вільного буття полягають у її розумності, служінні своїм усвідомленим потребам та інтересам. Гуманісти цього періоду прагнули знайти способи поєднання інтересів суспільства та окремої особистості, основним з яких визнавали ідеологію розумного егоїзму та приватну власність. Для розвитку гуманізму велике значення має ідея І. Канта про вічний мир як умову соціальної гармонії і прогресу. Сучасні гуманістичні погляди акцентують на тако­му політичному і соціальному ладі та суспільних відносинах, за яких були б реально гарантовані основні права і свободи особи (демократичний устрій суспільства, відсутність внутрішніх і зовнішніх конфліктів, соц­іально-політична і культурна рівність можливостей тощо). Для су­часного гуманізму характерним є не лише визнання самоцінності людського життя, а й життя в цілому (екологізація гуманістичних ідей). Гуманістична ідеологія — в діяльності і програмах партій і рухів (правозахисних, гуманітарних, антивоєнних, екологічних і т.п.) впливає на ідеологію партій та діяльність інститутів влади.

ДЕМОГРАФІЯ — наука про закономірності розвитку структури, розміщення та динаміку народонаселення. Демографія досліджує про­цеси відтворення народонаселення, під якими розуміють процес жит­тя населення, його безперервне буття, відновлення існування у виг­ляді сукупності окремих індивідів та різноманітних соціальних спільностей, що є суб'єктами відповідних суспільних відносин.

ДЕМОКРАТІЯ — (від грец. demos — народ та krator — правлін­ня) у буквальному розумінні — влада народу. У найбільш уживано­му значенні — форма політичного, державного устрою, яка випливає з визнання народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, його невід'ємного права брати участь у вирішенні спільних держав­них справ, з визнанням принципів свободи, рівності та інших прав людини та громадянина, передбачає запровадження відповідних про­цедур та правових гарантій їх реалізації у всіх сферах життя сусп­ільства. Демократія — це конкретно-історичне втілення ідей рівності і справедливості у процедурах прийняття рішень відповідно до волі більшості з визнанням і повагою до прав та потреб меншості, ша­нобливе ставлення до закону і порядку. Демократія передбачає запе­речення монополії на істину, визнання свободи і рівності громадян в обговоренні та вирішенні спільних проблем, права на існування ба гатьох різноманітних поглядів та уподобань.

ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. determinare — визначити) — вчення про за­гальний, закономірний зв'язок причинної зумовленості всіх явищ ма­теріального й духовного світу. Детермінізм заснований на визнанні об'єктивного характеру причинності, тобто такого зв'язку, в якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок).

ДІАЛЕКТИКА (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду, супе­речку) — теорія і метод пізнання явищ дійсності у їхньому розвитку й саморусі, вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки, зако­ни становлення й розвиток природи, суспільства, мислення. Як тео­рія, методи та методологія, діалектика протилежна метафізиці.

ДОГМА (грец. dogma думка, вчення, рішення) — вчення чи ок­ремі його положення, які вважаються істинними без доказів, критич­ного осмислення й практичної перевірки, лише на основі релігійної віри або сліпого підкорення авторитету.

ДОГМАТИЗМ — спосіб мислення, що оперує незмінними понят­тями, формулами, догмами, ігнорує при розгляді якихось проблем конкретні умови місця і часу.

ДОКАЗ — процес (метод) обґрунтування істинності судження (вис­ловлювання). У широкому значенні доказ розуміють як встановлення істинності судження не лише шляхом логічного розміркування, а й з опертям на практичну, дослідну перевірку, емпіричні свідчення.

ДОЛЯ — поняття, що виражає міфологічні, релігійно-ідеалістичні та філософські ірраціоналістичні уявлення про визначеність подій і вчинків у житті людини якимсь надприродним началом.

ДУХ — поняття, що означає неречовинне начало на відміну від матеріального, природного начала. Питання про співвідношення духу і матерії є основним питанням філософії. В матеріалізмі дух є "ви­щим цвітом" матерії (Ф.Енгельс). В ідеалізмі він виступає як понят­тя (панлогізм), субстанція (пантеїзм) або особистість (теїзм, персо­налізм). В раціоналізмі визначальною стороною духу вважається мис­лення, свідомість, в ірраціоналізмі — позамисленні аспекти — воля, почуття, уява, інтуїція і т.п. В давньогрецькій філософії поняття духу спочатку мислилось як найтонший субстрат з деякими ознаками ма­терії. У Платона і Аристотеля дух (розум, нус) стає найважливішим поняттям — він є першорушієм космосу та формотворчим началом. Біблійно-християнська традиція представляє дух перш за все як осо-бистісний абсолют та особисту волю Бога, що творить світ і людину з нічого. У філософій Нового часу отримує розвиток раціоналістичне розуміння духу насамперед як розуму, мислення (Декарт, Спіноза, фран­цузькі матеріалісти 18 ст.). Німецька класичне філософія особливо розробляє інтелектуалістичну сторону духу. Як самосвідомості Шеллінг представляв всю природу як момент прояву духу, Гегель вибудував філософію світового духу, що виражає себе як система логічних кате­горій, які розвиваються. В ірраціоналістичних трактуваннях (Ніцше, Шопенгауер) розвиваються інтуїтивістські (Бергсон, Лосський) та ек-зистенціалістські інтерпретації. В екзистенціалізмі дух протиставляєть­ся розуму: він є перш за все воля, що випливає з дійсної екзистенції. Позитивізм (неопозитивізм) взагалі ліквідує проблему духу як мета­фізичну, тобто таку, що стоїть поза сферою наукового дослідження.

ДУХОВНІСТЬ — поняття, що позначає здатність людини відчу­вати і усвідомлювати реальність та образи цієї реальності, які безпо­середньо чи опросередковано спрямовують діяльність людини.

ДУША — поняття, що виражає історично змінні погляди на псих­іку та внутрішній світ людини. В релігії, ідеалістичній філософії та психології — поняття про особливу нематеріальну субстанцію, що незалежна від існування тіла. Поняття душі формується на основі анімістичних уявлень про особливу силу, що існує в тілі людини, тварини, іноді і в рослині, що залишає тіло у сні, чи у випадку смерті. З такою інтерпретацією душі пов'язана ідея про переселення душ і в давній індійській філософії, у піфагорійців та орфіків. Давньогрецька натур­філософія просякнута уявленнями про загальну одухотвореність кос­мосу. Платон і неоплатоніки розвивають вчення про світову душу як один з універсальних принципів буття. У Аристотеля душа — активне доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. В монотеї­стичних релігіях душа розглядається як створене Богом безсмертне, неповторне духовне начало. В пантеїзмі — як індивідуальний прояв єдиної духовної субстанції. В філософії Нового часу термін душа став вживатися для позначення внутрішнього світу людини, психіки.

ЕКОЛОГІЯ (грец. oikos — дім, місцеперебування та logos — вчен­ня, наука) — розділ біології, що вивчає закономірності взаємовідно­син живих організмів з навколишнім середовищем, а також органі­зацію та функціонування надорганізмових систем — популяцій, видів, біоценозів і т.п.

ЕЛІТА — найкращі представники колективу, частини суспіль­ства, соціальної групи, верстви чи прошарку, політичного чи соціаль­ного руху, група людей, що володіє такими якостями, які виділяють їх зі свого середовища і роблять вибраними.

ЕМОЦІЇ — (лат. emoveo — збуджую, вражаю, хвилюю) — реакції людини і тварин на дію подразників зовнішнього і внутрішнього середо­вища, суб'єктивні переживання значущості цієї дії, які є сигналами, що дають змогу організму точніше орієнтуватися у зовнішньому середовищі, ефективно задовольняти свої потреби й уникати шкідливих впливів. Емоції виявляються у вигляді почуття задоволення і незадоволення, страху, суму, радощів, гніву і т.п. Вони служать головним механізмом внутрішнього регулювання психічної діяльності та поведінки.

ЖАНР (від франц. — рід, вид) — термін, що визначає родові й видові особливості художньої творчості. В літературі класифікації творів відбу­ваються в значенні літературного роду (епічний жанр), літературного виду (повісті, роману, поеми) та літературного підвиду (історичний, сімей­но-побутовий, пригодницький романи, детектив і т.п.). В музиці виділя­ють Ж. оперний (комічна, велика, лірична, муз. драма і т.п.), симфоніч­ний (симфонія, сюїта, увертюра, симфонічна поема), камерний (соната, квар­тет, романс і т.п.). Поняття Ж. визначає також характер творчості і пов'язану з нею манеру виконання (легкий і т.п.). В образотворчому мистецтві 5К. розрізняють за предметом зображення: побутовий, істо­ричний, батальний, анімалістичний, портрет, пейзаж, натюрморт і т.п.

ІДЕАЛ (франц. ideal, від грец. idea — першообраз, ідея) — доско­налість, довершеність у чомусь, взірець, вища мета, що визначає прагнен­ня й діяльність людей. Уявлення про найвищу досконалість, яка як взірцем, нормою і найвищою метою, визначає певний спосіб і характер дії людини чи певної соціальної групи (класу, верстви, нації і т.п.), ідеальний образ, що визначає спосіб мислення та діяльності людини чи суспільства, класу, соціальної групи. Ідеал конкретно чи ілюзорно відоб­ражає корінні суспільні інтереси. Залежно від сфер людської життєді­яльності формуються суспільні, політичні, етичні, естетичні та інші іде­али, що є виразом активно-творчого ставлення людини до дійсності і відіграють роль кінцевих життєвих орієнтирів. Перетворення природ­них предметів відповідно до ідеалу є специфічно людською формою жит­тєдіяльності, оскільки передбачає спеціальне створення образу мети діяль­ності до її фактичної реалізації. Ідеал у своєму кінцевому сенсі є уяв­ленням про мету людини і людства в цілому. Може бути суспільно-політичним як уявлення про досконалий, найбільш бажаний суспіль­ний лад; моральний — уявлення про досконалі морально-етичні якості людини та досконалі і бажані відносини між людьми; естетичний — з точки зору відповідності уявленням про красу. Також ідеали можуть бути індивідуальні, особисті, колективні, класові, національні, суспільні і т.п. Етичний ідеал у суспільній свідомості представлений двома основ­ними системами етичних нормативів: релігійною та світською. Релігійні етичні вчення протиставляють світську мораль уявленням про існу­вання непорушного і незмінного "божественого закону", розглядають її або як недосконале втілення людьми божественого, або взагалі як ан­типод, повну протилежність вищим моральним заповідям Бога. Світський моральний ідеал обґрунтовується потребою людей у взає­модії, організації найкращого співжиття, досягнення згоди і реалізація спільного інтересу. Є історично змінним. Основними ідеалами мораль­ного ідеалу сучасного демократичного суспільства є взаємопорозуміння, толерантність до поглядів і дій інших, ідеали гуманізму, автономність індивіда, гідність людини та право на власну життєву позицію. Це протиставляється примусовій одностайності, колективізму, тотальному підкоренню життя особистості ілюзорним інтересам спільноти.

ІДЕАЛІЗМ (франц.idealisme, від грец. idea) — протилежний матері­алізму концептуальний підхід, заснований на визнанні первинності ду­ховного, нематеріального начала (психіки, свідомості, мислення) і вто­ринності, похідного від нього матеріального (природного, фізичного).

ІДЕОЛОГІЯ — система поглядів та ідей (політичних, правових, етн­ічних, релігійних, естетичних, філософських), за допомогою яких відбу­вається усвідомлення й оцінка становлення людей одне до одного, до зовнішньої природної й соціальної дійсності, конкретних їх виявів. Ідеологія — це форма соціального самоусвідомлення суб'єктами сусп­ільного життя. У ній відбувається визначення цілей і способів соціаль­ної діяльності щодо реалізації потреб та інтересів груп людей.

ІНТЕЛЕКТ — (від латинського ітелектус — пізнання, розуміння, розум) — здатність мислення, раціонального пізнання, на відміну від таких душевних здатностей, як почуття, воля, інтуїція, уява. За своїм змістом термін "інтелект" є перекладом давньогрецького "нус" (розум) і тотожний поняттю розум. У схоластиці він вживався для позначення вищої пізнавальної здатності (надчуттєве осягнення духовних сутнос-тей) на противагу розуму (ratio) як нижчій пізнавальній здатності (до елементарної абстракції). Протилежне трактування інтелекту давав І.Кант, вважаючи його здатністю до утворення понять, а розум — як здатність утворювати метафізичні ідеї. Таке застосування терміна отримало по­ширення в німецькій класичній філософії і остаточно було закріплене в концепції розуму у Гегеля. В зоопсихологи під інтелектом (ручним мисленням) вищих тварин розуміють їхню здатність до неочікуваних вирішень завдань, легкість засвоєння одного разу знайденого рішення, переносом її на ситуацію дещо відмінну від первинної і врешті до розв'­язання "двофазних задач". У людини інтелект — це рівень здатності до мислення, що розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається відповідно до правил і законів логіки. Часто його тракту­ють як здатність людини створювати абстрактні поняття.

ІСТОРИЗМ — принцип підходу до дійсності як такої, що змінюєть­ся в часі, розвивається. Був висунутий і розроблявся у філософських концепціях Віко, Вольтера, Руссо, Дідро, Фіхте, Гегеля, Маркса, Ен­гельса та ін.

КАСТИ — групи людей, що займають певне успадковане місце в соціальній ієрархії, пов'язані з традиційними заняттями й обмежені у спілкування одна з одною.

КОСМОС — те саме, що і всесвіт, за винятком Землі з її атмо­сферою.

КАТЕГОРІЇ (rpen.kategoria — ознака, визнання, висловлювання) — у філософії та науці гранично загальне поняття, що відображає най­суттєвіші властивості, закономірності та відношення реальної дійсності і пізнання. Вони є формами та принципами процесу мислення, що узагальнено й цілісно фіксують властивості та відношення матері­ального і духовного буття.

КРЕАЦІОНІЗМ (лат. creatio — створення) — релігійно-ідеалістичне вчення про створення світу (живого і неживого) Богом з нічого. Ха­рактерне для теїстичних релігій — іудаїзму, християнства, ісламу.

КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ — поняття, що фіксує комплекс норм і правил, стереотипів, установок, які визначають якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей і навколишнього світу. Куль­тура особистості як цілісне утворення визначається глибиною та мірою освоєння й засвоєння нею загальнолюдських надбань матері­альної та духовної культури суспільства, перетворенням їх на свій внутрішній світ і вміння застосовувати в процесі спілкування з іншими людьми та в життєдіяльності. Формується в процесі соціалізації, через мову, дитячі ігри, навчання і освіту. Основними складовими культури особистості є норми моралі, прийняті і засвоєні індивідом, відчуття різниці між прекрасним і потворним, гуманність.

ЛОГІКА (грец. logike — побудований на міркуванні, від грец. logos — слово, думка, мова, розум, міркування) — наука про загальнозначущі форми думки (поняття, судження, висновки) і засоби мислення (визна­чення, принципи утворення форм думки, правила переходу від одних суджень до інших і т.д.), необхідні для раціонального пізнання у будь-якій сфері. Це наука, що вивчає закони та форми мислення, способи доказів і заперечень, розвитку знання і побудови системи наукового знання.

ЛЮБОВ — інтимне і фундаментальне почуття, що характери­зується емоційно-духовною напруженістю й устремлінням на став­лення до якогось матеріального чи духовного об'єкта, іншої людини як до вищої цінності. Виникає на основі спонтанного і вольового вияву глибинних інтересів та потреб людини, оформлюється в етич­них вимогах безкорисливості та вірності.

МАТЕРІАЛІЗМ (від лат. materialis — речовинний) — один з двох основних і протилежних ідеалізму напрямів, заснований на виз­наченні первинності матерії, природи об'єктивної реальності. Розг­лядає свідомість, дух, мислення, психічне як властивість матерії, що виникає на певному етапі її розвитку.

МЕНЕДЖМЕНТ (англ. managment — управління, регулювання, контроль) — одна із форм сучасного управління процесом суспіль­ного виробництва. Це вид діяльності, що включає сукупність форм, способів і методів, спрямований на здійснення планування, органі­зації, координації та контролю за виробничою взаємодією людей, ефек­тивністю їх участі у спільній роботі.

МЕТОДОЛОГІЯ — сукупність прийомів дослідження у якійсь га­лузі науки, система принципів і способів теоретичної та практичної діяльності, вчення про методи наукового пізнання й перетворення світу.

МЕХАНІЦИЗМ — світогляд, заснований на методологічній наста­нові пояснювати існування і розвиток природи та суспільства законами механічної форми руху матерії. Заперечує якісне різноманіття матеріальних систем, зводить складне до механічної взаємодії простих елементів. Виникнення й поширення механіцизму пов'язане із досягненнями кла­сичної механіки XVII — XVIII ст. (Галілей, Ньютон, Лаплас та ін.)

МІФОЛОГІЯ (грец. mythos — розповідь, легенда, mytholpgia — виклад стародавніх переказів) — форма суспільної свідомості, спосіб несвідомо-художнього, образного і фантастичного відображення дійсності, характерний для людей ранніх стадій суспільного розвит­ку і виражений, як правило, в усній народній творчості.

МИСЛЕННЯ — вищий щабель людського пізнання і форма ак­тивного, цілеспрямованого у загальному відображенні дійсності. Воно дає змогу суб'єкту пізнавати суттєві властивості, зв'язки та відно­шення предметів і явищ, які не можуть бути безпосередньо сприй­няті на чуттєвому ступені пізнання.

МОНІЗМ (грец. monas — один, єдиний) — спосіб розгляду, філо­софський принцип, згідно з яким усе існуюче єдине у своїй першоос­нові і має одне джерело походження та існування.

МИСТЕЦТВА ВИДИ:

1. Живопис (малярство) — основний вид образотворчого мистецт­ва, сутність якого полягає у використанні лінії та кольору на площині. Залежно від призначення і масштабу поділяється на монументальний, станковий, декоративний, книжковий. За жанром розрізняють: реліг­ійний, міфологічний, історичний, побутовий, пейзажний, батальний, абст­рактний і натюрморт; за технікою: олія, акварель, темпера, пастель, гуаш, енкаустика, фреска, мозаїка, вітраж, сграфіто, альсекко.

2. Архітектура — мистецтво проектування і спорудження буді­вель, їхніх комплексів, що формують простір середовища життя та діяльності людей; за функціональною ознакою виділяють сакральну і світську; за локалізацією (міську і сільську); за матеріалами (кам'я­ну, дерев'яну і т.п.); за стилями (романський, готичний, бароко і т.п.); історичними епохами (шумерська, вавилонська, давньогрецька і т.п.).

3. Скульптура — вид мистецтва, основним засобом художнього вираження якого є співвідношення обсягових форм в реальному про­сторі. Скульптурні твори є тривимірними композиціями виконаними з різних матеріалів. Виділяють два основних види — кругла скуль­птура і рельєфна (барельєф, горельєф і контррельєф). Залежно від функцій поділяють на архітектурну, сакральну, меморіальну; за жан­ром — фігуративну, анамалістичну, абстрактну, декоративну.

4. Музика — мистецтво організації звуків передусім у часовому відно­шенні, відображення світу у художніх звукових образах. Джерела звуку — людський голос, музичні інструменти, електричні генератори. Еле­менти музичних творів — мелодія, ритм, гармонія, динаміка, алогіка, ар­тикуляція, колористика, форма. Музика може поєднуватись із словом (вокальні та вокально-інструментальні твори), драматичною дією (теат­ральні і кіно твори), танцем і жестом (балет, пантоміма, мюзикл і т.п.).

5. Література — в широкому розумінні — сукупність письмової творчості; залежно від змісту поділяють на художню, наукову, політич­ну, релігійну і т.п.; у вузькому — лише твори художньої писемності. Художня література є одним з різновидів мистецтва, специфіка якого полягає в тому, що її образи створюються за допомогою мови. Залежно від того, які сторони людського життя і як змальовує, література под­іляється на епос, лірику і драму. В їхніх межах можна виділити види, або жанри: в епосі — роман, повість, оповідання і т.п.; в ліриці — пісня, елегія, ода і т.п.; в драмі — трагедія, драма, комедія, водевіль і т.п. Головні літературні напрямки — класицизм, романтизм, сетимен-талізм, критичний та соціалістичний реалізм, неореалізм тощо.

6. Театр — відображення світу в художньо-сценічних образах. Його особливість — це просторово-часове, синтетичне, авторське і виконавське мистецтво. Театр поділяють на драматичний, музичний (опера, балет), музично-драматичний, оперета, театр ляльок, тіней, пан­томіма, одного актора.

7. Кіно — вид мистецтва, що засобами кінотехніки (реєстрації та відтворення рухомого зображення на плівці), оперуючи зображенням і звуком, відтворює світ у художніх та художньо-документальних об­разах. В останні десятиріччя від нього відділилось телемистецтво — відтворення світу засобами, що здатні передавати зображення на ве­ликі відстані. Виділяють художнє (ігрове), документальне, науково-популярне, анімацію. Жанри — мелодрама, пригодницький фільм, ко­медія, кінороман, кінодрама, кінокомедія, вестерн, детектив і тощо.

8. Декоративно-прикладне мистецтво — охоплює собою ряд галузей творчості, що пов'язані із створенням художніх виробів для побуту.

9. Радіомистецтво.

10. Фотомистецтво.

МИСТЕЦТВО — одна з форм суспільної свідомості, специфічний різновид духовно-практичного освоєння людиною світу. З цієї точки зору до мистецтва відносять ряд різновидів людської діяльності — живопис, скульптуру, музику, театр, художню літературу і т.п. —- які об'єднані тому, що вони є специфічними художньо-образними формами відтворення дійсності. В більш широкому значенні поняття мистецтво відносять до будь-якої форми практичної діяльності, яка здійснюється вміло, майстерно, блискуче в технологічному плані, а часто і в естетич­ному сенсі. Багатозначність терміна мистецтво є вираженням історич­ної еволюції естетичної свідомості людства. Форми художньої твор­чості, ремесла і всякого вміння позначались першопочатково одним терміном, як, наприклад, у давніх греків словом "техне" від якого похо­дять сучасне "техніка". В силу розвитку культури стала поступово усвідомлюватись суттєва відмінність форм художньої творчості від інших сфер практичної діяльності і, одночасно, спорідненість усіх сфер мистец­тва з поезією (літературою). Більше того, в 19 ст. остання розглядалась багатьма теоретиками як "вищій різновид мистецтва". Під поняттям "художня творчість" розуміють особливу сферу людської діяльності, в межах якої відбувається відображення дійсності в конкретно чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів. Головною визначаль­ною ознакою художньої творчості є не створення краси задля збуджен­ня естетичного задоволення, а освоєння дійсності, тобто вироблення специфічного духовного змісту і специфічне суспільне функціонування. Мистецтво в широкому сенсі слова, позначаючи високий рівень май­стерності в будь-якій області діяльності, нехудожньої та художньої, тобто досконале виконання певного виду діяльності чи вид роботи, набуває тим самим безпосереднього естетичного сенсу, оскільки мис­тецька діяльність, де б і як вона не проявлялась, стає красивою, естетич­но значимою. Це стосується і діяльності художника-поета, живописця, музиканта, твори якого прекрасні в тій мірі, в якій фіксують високу майстерність їх творця і викликають почуття естетичного захвату.

НАДІЯ — одна з форм сприйняття майбутнього в духовному житті людини, де бажане, потрібне чи необхідне бачиться й очікуєть­ся як реальність, що повинна здійснитись. На відміну від мрії надія сприймає майбутнє не тільки як можливе, але й як належне і необх­ідне. В надії відображаються життєві інтереси, потреби і сподівання особи і суспільства, а також класів і соціальних груп. Зміст надії завжди конкретно-історичний. В межах наукового світогляду віра і надія базуються на знаннях, практичних переконаннях, науковому передбаченні майбутнього перебігу подій.

НЕСВІДОМЕ — у широкій інтерпретації — це сукупність психіч­них станів, актів і процесів, які не представлені у свідомості суб'єкта, не усвідомлюються ним (індивідом і групою людей). У ряді ви­падків тлумачиться як дії людини, які вона здійснює автоматично, не контролюючи своєю свідомістю.

НООСФЕРА (грец. nous — розум і sphaira — сфера) — поняття для позначення тієї частини Землі й навколопланетного простору, яка опинилася під впливом розумної діяльності людини. В ідеалі­стичній інтерпретації — це ідеальна "мисляча" оболонка, що опови­ває земну кулю, яка утворилася внаслідок появи людини як свідомої істоти. У матеріалістичному трактуванні — це "сфера взаємодії при­роди та суспільства, у межах якої розумна людська діяльність стає панівним фактором розвитку". У розумінні В.Вернадського ноосфе­ра є новою і вищою стадією розвитку біосфери, пов'язаною з виник­ненням у ній людства. Пізнаючи закони природи і створюючи нову техніку та технологію, людина справляє вирішальний вплив на про­цеси у земному та навколоземному середовищі її проживання, знач­но змінюючи і перетворюючи його своєю діяльністю.

ОБОВ'ЯЗОК — категорія етики, яка позначає моральну необхідність виникнення якихось обов'язків окремим індивідом чи групою осіб. В уявленнях про обов'язок зосереджені моральні вимоги соціально-куль­турного середовища до суб'єктів суспільного життя.

ОНТОГЕНЕЗ — поняття, що означає індивідуальний розвиток конкретної особи.

ПАМ'ЯТЬ — здатність до відтворення минулого досвіду, одна з головних властивостей нервової системи, що характеризується здатні­стю тривалий час зберігати інформацію про властивості та події зовні­шнього світу та реакціях організму на них і багатократно вводити її до сфери свідомості та поведінки. Здійснюючи зв'язок між минулим ста­ном психіки та дійсним і процесами підготовки майбутніх станів, пам­'ять надає зв'язність та стійкість життєвому досвіду людини, заперечує неперервність існування людського "Я" і виступає таким чином як одна з передумов формування індивідуальності та особистості.

ПЛЮРАЛІЗМ (лат. pluralis — множинний) — концепція і мето­дологічна настанова, відповідно до якої все існуюче складається з автономних сутностей, незалежних і незвідних одне до одного на­чал. Плюралізм як філософська позиція протилежний монізму.

ПОРЯДНІСТЬ — поняття моральної свідомості, що виражає оці­нку іншими людьми поведінки особи та її самооцінку. Категорія виміру вчинків індивіда у його ставленні до норм суспільних норм моралі та поведінки.

ПОЧУТТЯ — в психології особливий вид емоціональних пере­живань, що мають чітко виражений предметний характер і відрізня­ються порівняною стійкістю. Як стійке емоційне ставлення до об'єкта, почуття можуть не збігатися з емоційним ставленням до нього. Почуття мають культурно-історичний характер, суттєва роль в їх формуванні та розвитку належить особливим знаковим системам (соціальна символіка, обряди, ритуальні дії і т.п.).

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ — сукупність способів і методів здійснен­ня політичної влади, яка відображає характер (порядок) взаємовід­носин громадян і держави. Політичний режим визначається також характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влад, централь­них і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, си­стемою заборон і допущень, які встановлюються державною владою.

ПОЧУТТЯ — здатність живого організму відчувати, сприймати, відображати зовнішні впливи; психофізичні відчуття, які властиві людині у процесі взаємодії з навколишнім середовищем, а також пси­хічний стан людини. Особливий вид емоційних переживань, що ма­ють конкретну спрямованість, чітко виражений предметний характер.

ПРАВО — сукупність норм, правил поведінки людей і стосунків одне з одним, що підтримуються інститутами влади у державі.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА — заснована на верховенстві закону, пова­жання особи і непорушності її прав, свобод і законних інтересів, суверен­на політично-територіальна організація публічної влади всього народу. Це такий тип держави, в якій функціонує режим конституційного прав­ління, існує розвинена і несуперечлива правова система та ефективна судова влада, реальний розподіл влад, їх ефективна взаємодія та взаєм­ний контроль, розвинутий суспільний контроль за політикою і владою.

ПРИРОДА — об'єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманіт­ності та єдності її форм. Вона первісно дана, нестворена людиною, пере­дує суспільству та людській життєдіяльності, утворюючи їхню всеза-гальну і необхідну передумову. В цьому розумінні поняття "природа" виступає синонімом понять "світ", "всесвіт", "матерія", "субстанція", "все суще", "універсум". Поняття "природа" формується історично, його зміст збагачується з розвитком суспільної практики та пізнання. Природа в сучасній науці трактується як: 1) сукупність природних умов існуван­ня цивілізації; 2) предмет людської праці, її речовинний матеріал, на якому і за допомогою якого здійснюється практика; 3) об'єктивне ма­теріальне начало в самій людині; 4) матеріальна дійсність, за допомо­гою якої в практиці об'єктивізуються й уречевлюються відносини лю­дей; 5) можливий і дійсний предмет праці та об'єкт пізнання; 6) за гальний і головний об'єкт наукового знання та пізнання; 7) предмет­ний людський світ, в природній речовині якого проявляється матеріал­ізована людська життєдіяльність і т.д. З соціально-екологічної точки зору природа — це сукупність природних умов існування людини.

ПРИЧИННІСТЬ (казуальність) (лат.causa — причина) — гене­тичний зв'язок між об'єктами та явищами матеріального світу. Він полягає в тому, що будь-яке явище виникає з іншого, зникає, перетво­рюючись на інші, а кожна зміна (наслідок) — результат матеріаль­ної взаємодії і має певну причину.

ПРИХИЛЬНІСТЬ — переживання людиною доброзичливого став­лення до інших людей та явищ та форма усвідомлення потреби злаго­ди між людьми. Прояви прихильності завжди тісно пов'язані з такими якостями людини як щирість, мужність, працелюбність, великодушність, доброзичливість, вірність, відданість справі і т.п. Частина культури по­ведінки, має відношення до повсякденних відносин людей. Стимулює здійснення певних вчинків, підвищує соціальну активність.

РІВЕНЬ ЖИТТЯ — узагальнююче поняття, що характеризує ступінь розвитку умов існування людей в тій чи іншій країні, чи регіоні. Характеризується системою показників — сукупного суспільного про­дукту і доходу на душу населення, рівнем зайнятості, освіти, забезпе­чення житлом, товарами та послугами, екологічними умовами.

РОЗУМ — вище начало свідомості, ступінь мислення, який у філософії трактується як здатність на основі знання, отриманого іншим рівнем мислення, розкривати універсальний зв'язок речей і явищ, їхню сутність, процеси розвитку.

СІМ'Я (родина) — група людей (мала соціальна група), пов'яза­на родинними узами (за шлюбом, по крові і т.д.), спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою, що вико­нує певні соціальні функції, зумовлені історично конкретним спосо­бом виробництва. Це соціальний осередок суспільства — економіч­ний і морально-правовий союз людей. Сім'я здійснює функції забез­печення потреб у шлюбі, батьківстві та материнстві, виховання дітей, нагромадження багатства, господарсько-побутові функції і т.д. В історії розвитку сім'ї виділяють три основні типи: груповий шлюб, парний шлюб і моногамна сім'я (одношлюбність).

СКЕПТИЦИЗМ (грец. skeptikos — той, хто розглядає, критикує і skeptomais — сумніваюсь). У філософії — концепція, методологічна настанова, що піддає сумніву можливість пізнання об'єктивної дійсності, отримання об'єктивної істини.

СОВІСТЬ (сумління) — категорія етики, що виражає нерозрив­ний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує вищу форму здатності людини до морального самоусвідомлення, самостійного виз­начення для себе моральних обов'язків, самооцінки й самоконтролю здійснюваних вчинків. Як внутрішній моральний суддя, совість уособ­лює нерозривну єдність самоусвідомлення особистості та її емоцій­них переживань (моральних почуттів).

СОЦІАЛЬНА ЕКОЛОГІЯ — це інтегративна наука, що вивчає ос­новні закони та закономірності взаємодії суспільства та природи з метою оптимізації та гармонізації їх взаємодії.

СЕРЕДОВИЩЕ — поняття, що позначає сукупність оточуючих людину суспільних, матеріальних та духовних умов її існування, фор­мування та діяльності. Поділяють на природне і штучне, перша і друга природа, культурне середовище, географічне середовище. Од­ною з найважливіших сфер середовища є соціальне. У вузькому ро­зумінні слова вона включає в себе сім'ю, трудовий, навчальний та ін. Колективи і групи. Соціалізація індивіда.

СОЦІАЛЬНА ВЕРСТВА — проміжна або перехідна група, що формується порівняно самостійно (наприклад, інтелігенція, управлінці, службовці тощо) або є елементом суспільного класу, що характери­зується соціальними ознаками.

СУБСТРАТ (лат. sub — під і stratum — споруда; пізньолат. — substratum — основа, підстилка) — матеріальна основа єдності, одно­рідності різних властивостей окремого та різних предметів, речей. Це сукупність простих матеріальних елементів, які утворюють основу систем об'єктивної дійсності та визначають їхні основні властивості.

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia -сутність, першооснова) — філо­софська категорія для позначення першооснови всього існуючого. Субстанцію розуміють як об'єктивну реальність у єдності всіх її виявів, як граничну, якісно однорідну основу, до якої може бути зведено все багатоманіття форм і виявів реальності.

СУБ'ЄКТ (subjectum — підмет,subjectus — той, що в ос­нові) — філософська категорія для пояснення практичної і пізна­вальної діяльності людини, позначення джерела активності, спрямо­ваної на об'єкт, носія предметної практичної й пізнавальної діяль­ності: окремий індивід, соціальні групи, людство.

СУДЖЕННЯ — думка, вираження розповідним реченням, форма думки, яка стверджує чи заперечує щось стосовно явищ і предметів матеріального та духовного світу, їхніх властивостей, зв' язків і відношень і яка здатна виражати істину або хибне твердження. За фор­мою судження — це зв'язок двох понять, воно виконує роль логічно­го присудка.

ТВОРЧІСТЬ — діяльність, що породжує дещо якісно нове, те, що ніколи не існувало раніше. Розглядається в двох аспектах — психо­логічному і філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний механізм акту творчості, філософія розглядає питання про сутність творчості, яке по різному ставиться в різні епохи. В античності — творчість пов'язується із кінцевого, тимчасового і змінного буття, а не вічності. В середньовіччі пов'язувалась з Богом як особи­стістю, що вільно творить світ. Творчість виступає як вольовий акт, що викликає буття з небуття. Епоха Відродження асоціює творчість у першу чергу з художньою творчістю. В сучасній філософії творчість є суттю людського життя. Потребує свободи, уяви, фантазії, образного критичного мислення, критичного ставлення до існуючого.

ТІЛЕСНЕ — те, що природно організоване в людині. Тіло — це форма існування тілесного. У людини тілесне підкорене духовному, контролюється і керується ним. Має специфічну, тілесну діяльність, проявляється як зміна навколишньої дійсності. В тілесній діяль­ності людина реалізує своєрідне ставлення до світу, що проявляється в тому, що, маючи якусь потребу, вона створює певну взаємодію між предметами, отримуючи в результаті бажаний продукт.

ТЕЇЗМ (rpen.theos — бог) — релігійна концепція, що визнає існу­вання особистого Бога, що створив світ й управляє ним, існує поза ним і над ним. До теїстичних належать такі релігії, як іудаїзм, хри­стиянство, іслам.

ТЕМПЕРАМЕНТ ^aT.ternperamentum — відповідне співвідношен­ня частин) — сукупність індивідуальних динамічних особливостей психіки людини, тобто темпу, ритму та інтенсивності окремих псих­ічних процесів і станів. Темперамент виявляється у силі почуттів, швидкості їхнього проходження й ступеня стійкості. В основі тем­пераменту лежать типи нервової діяльності, характеристика індиві­да з точки зору динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму, інтенсивності окремих психічних процесів та станів. У структурі темпераменту можна виділити три головних ком­поненти: загальну активність індивіда, її рухові прояви та його емоційність. Кант у роботі "Антропологія" виділив 4 основних види темпераменту — сангвінічний, що вирізняється швидкою зміною емоцій при їх малій силі та глибині; холеричний — запальністю, поривчастістю вчинків; меланхолічний — глибиною і тривалістю переживань; флегматичний — повільністю, спокоєм, слабістю зовнішніх проявів почуттів. Темперамент задається природою.

ТЕОРІЯ (грец. theoria — розгляд, вивчення) — система узагаль­неного знання, практичної і пізнавальної діяльності людей, комп­лекс поглядів та ідей, що пояснюють ті чи інші сторони дійсності, властиві їй закономірності. Це вища форма систематизації та орган­ізації наукового знання, що створює цілісне уявлення про сутність певних об'єктів та процесів дійсності.

ТОТАЛІТАРИЗМ (від лат. totalis — цілий, повний) — тип пол­ітичного режиму, для якого найхарактернішою ознакою є повний (тотальний) контроль за всіма основними сферами життєдіяльності суспільства, монополізація всієї влади в руках однієї політичної партії, яка, в свою чергу, перебуває під повним контролем свого лідера (вождя, фюрера), однопартійність, заборона на демократичних організацій, фактична ліквідація конституційних прав та свобод, репресії проти опозиційних сил, монополія на інформацію та мілітаризація суспіль­ного життя, знищення громадянського суспільства.

ФАТАЛІЗМ (лат. fatalis — вирішальний, fatum — доля) — філо­софська чи релігійна концепція, згідно з якою світовий процес, кожна подія, життя й дії людини визначені вищими силами, волею Божою, дією законів природи; вільний вибір і випадковість заперечуються.

ФІЛОГЕНЕЗ — поняття, що означає процес історичного розвитку виду організмів.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Основні форми державного правління — монархія та республіка.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ — територіально-організацій­на структура держави, яка встановлює порядок поділу держави на частини та відносини між центральними та місцевими органами влади.

ХАРАКТЕР — сукупність стійких психічних особливостей лю­дини, що виявляються в окремих актах і станах її душевного (псих­ічного) життя, у її звичках, емоційному реагуванні, складі розуму, рисах поведінки. Цілісний, стійкий індивідуальний склад душевного життя людини, що проявляється в окремих актах і станах його психічного життя, а також у манерах, звичках, складі ума та прита­манному людині колі емоційного життя. Характер людини виступає як основа її поведінки і є предметом вивчення характерології. За типологією Юнга виділяються екстравертний та інтравертний типи характеру, що відрізняються перевагою направленості (установкою) на зовнішній об'єкт чи на внутрішній світ думок та переживань.

ЦІЛЬ (мета) — один із суттєвих елементів людського способу існування; ідеальне, мислене передбачення людиною результату своєї діяльності і шляхів його досягнення за допомогою певних засобів.

ЦІННІСТЬ — поняття, що широко вживається у філософській та соціологічній літературі для позначення людського, соціального та культурного значення певних явищ дійсності. По суті, вся бага­томанітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених до їхнього кола природних явищ може виступати як "предметні цінності", як об'єкти ціннісного ставлення, тобто оціню­ватись у плані добра і зла, істини чи неістини, прекрасного чи по­творного, допустимого чи забороненого, справедливого чи несправед­ливого тощо. Способи та критерії, на основі яких здійснюються самі процедури оцінювання існуючих явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі як "суб'єктні цінності" (установки й оцінки, імперативи і заборони, цілі і проекти, висловлені у формі норматив­них уявлень), виступаючи орієнтирами людської діяльності. В

Поиск по сайту: