Розділ 7. ЛЮДИНА І КУЛЬТУРА

Виникнення поняття культури. Сутність та основні функції культури. Поняття матеріальної культури. Поняття та особли­вості духовної культури. Поняття масової культури. Національне і загальнолюдське в культурі. Спадкоємність, традиція і новаторство в культурі. Культура і цивілізація. Гуманізм як суспільне явище.

Виникнення поняття культури (різноманітність підходів та інтерпретацій)

В контексті вирішення проблеми про виникнення поняття "культура" становлять інтерес два найбільш загальних і поши­рених підходи в науках про явища суспільного життя.

Першому з них можна було б дати назву філософського та "історико-еволюційного". Він утворює методологічну базу філо­софського знання та традиційно близьких йому соціальних наук. Такий підхід зорієнтований на аналіз історичного "накопичу­вального" процесу розвитку філософської думки в понятті сут­ності будь-яких явищ, результатом чого стає відповідь на пи­тання, як формувалось те чи інше поняття, як визначалась у понятті сутність суспільного явища.

Другому підходові можна було б дати умовну назву "кон­структивістський". В науках, які вивчають людину та сусп­ільство, він поширився в XX ст. в зв'язку з виникненням, у рам­ках загального знання, наприклад, соціології, більш спеціалізо­ваних наук (політична соціологія, соціологія культури і т. ін.), або внаслідок створення нових та вузькопрофільних наук, на­приклад, культурна антропологія, етнополітологія і т. ін. Ство­рення таких наук йшло шляхом цілеспрямованого наукового обмеження об'єкту дослідження. Наприклад, з усієї системи відношень "людина — суспільство" свідомо виокремлюється якийсь аспект, певна сторона пізнання. Такий вузькоаспектний науко­вий розгляд явищ часто потребував попереднього створення, кон­струювання дуже чітких за смислом понять. Тобто поняття (на відміну від історико-еволюційного дослідження та розвитку знання) було не результатом пізнання, а його початком.

Отже, слово і поняття "культура" можна назвати одним з найбільш розповсюджених і популярних у мові гуманітарних і суспільних наук. Явище культури вивчають десятки наукових дисциплін у різних аспектах: загальнофілософському, соціолог­ічному, антропологічному, культурологічному, історичному, струк­турному, функціональному, прикладному (наприклад, етнічні, релігійні, класові прояви культури тощо) і т.д.

Щодо трактування витоків виникнення поняття "культура", то, як правило до середини 90-х років XX століття, в багатьох вітчизняних виданнях (наукових, навчальних, довідкових) їх автори обмежуються формальним посиланням на те, що в перекладі з латини cultura означає опрацювання, оброблення ґрунту, вихо­вання, облагороджування і т.п. Проте, така досить коротка згад­ка про походження терміна "культура" не дає відповіді на пи­тання про те, коли і як виникло і формувалося поняття "культу­ра", кому з мислителів належить на нього "авторське право".

Досить часто, автори вище згаданої навчально-довідкової літе­ратури, після згадки про "латинські корені" терміна "культура", здійснюють стрибок у часі і констатують, що поняття "культура" набуло широкого поширення в філософських вченнях XVIII ст.

При цьому "культура вперше стає предметом філософського пізнання", а саме поняття "центральною категорією просвіти­тельської "філософської історії" (Віко, Вольтер, Кондорсе, Тюрго, Гердер). Відзначається і те, що базовим змістом поняття "культура" в цей період розвитку філософської думки явилось його протиставлення поняттю "натура", яке має на увазі при­роду. В результаті чого, в суспільствознавстві утверджується ідея про соціальну сутність феномену культури, який потім набуває поліваріантного смислового наповнення в різних філо­софських, соціологічних, психологічних, культурологічних шко­лах і течіях XIX — XX ст.

Ряд авторів вказує і на виникнення в період Просвіти про­тиставлення "культури" і "цивілізації". При цьому вони відзна­чають, що німецькі просвітителі співвідносять культуру з ду­ховним і моральним розвитком людської особистості, під циві­лізацією розуміють соціально-політичне життя суспільства. Французькі просвітителі практично заміняють поняття "куль­тура" поняттям "цивілізація", яка являє собою плоди перетво­рення людиною природи.

Якщо більш детально розглядати процес виникнення по­няття "культура" з філософської та історико-еволюційної точ­ки зору, то варто відзначити, що в сучасній літературі немає єдиної думки. Ряд вчених, наприклад, югославський соціолог Д.Маркович, дотримується тієї точки зору, що "першим в історії слово "культура" (інші дослідники культури підкреслюють, що навіть не слово, а більш чітко окреслене за смисловим значен­ням — "термін культура") вжив Цицерон у своєму творі "Лист Тускулинцям" (І ст. до н.е.). В подальшому ідейний вплив праці Цицерона, який зближував феномен культури з філосо­фією, вважав філософію "воїтелькою душ, шукачкою чеснот, гонителькою пороків", тобто визнавав її результатом освоєння комплексу філософських знань і розумів під культурою "куль­туру душі", проявилося в тенденції асоціювати феномен куль­тури з гуманністю, піднесеністю, цивілізованістю, багатством і свободою творчої діяльності людського духу, високими грома­дянськими якостями людини.

На відміну від Д.Марковича, польський соціолог З.Бауман вважає, що поняття "культура" має більш раннє походжен­ня — не римське, а давньогрецьке. На його думку поняття культури виникло ще в VII — VI ст. до н.е. в Давній Греції і було пов'язано за змістом з обрядами і культами, вихованням людини. Найбільша заслуга в античній філософській розробці змісту поняття культура визнається ним за Демокрітом. Як відзначає З.Бауман, Демокріт у своєму філософському вченні про світ показав, "що між природою і вихованням існує певна подібність, оскільки виховання перетворює людину, в результаті чого виникає "друга природа".

Таким чином, Демокріт, розрізнивши "два світи" — світ природи і світ людини (як другої природи), стає в бау-манівській інтерпретації античним джерелом тенденції поняття культури як соціального (неприродного) явища.

Сучасний російський дослідник історії культури А.І.Шенд-рик (видання 2002 р.) також обирає за точку відліку в дослід­женні феномену культури давньогрецьку філософію. Але, по-пер­ше, відзначає більш раннє, додемокрітівське виникнення ідеї "двох світів". У цьому питанні він віддає "пальму першості" софістам — Протагору (481 — 411 pp. до н.е.), Антіфону і Гіппію, які "в найзагальнішому вигляді сформулювали "ідею культури". По-друге, як підкреслює А.І.Шендрик, виникла саме "ідея", а не термін "культура". Та хоча "софісти не вживали сам термін "культу­ра" — пише російський культуролог, — (він виник лише в Дав­ньому Римі), однак це не заважало їм розмірковувати про якіс­ну відмінність двох світів, про їх взаємодію, про особливості становлення і розвитку світу, створеного людьми для себе".

Уповільнено еволюційним процесом збагачення "ідеї", а зна­чить і смислового наповнення "поняття" культура, став період розвитку європейської філософії і мистецтва від епохи Відроджен­ня до епохи Просвітництва (конкретніше, до початку XIX ст.).

Проте протягом усього цього періоду, незважаючи на оригі­нальні і яскраві ідеї, філософські і художні новації у відобра­женні феномену культури, а також творчий розвиток як філосо­фами, так і представниками світу мистецтва, гуманістичної тен­денції в культурі, самостійного наукового осмислення пробле­ма культури не одержала, а рівня теорії не досягла. На думку А.І.ПІендрика, це пов'язано з такими причинами: "1) Із пану­ванням релігійної свідомості, для якої істинним творцем, твор­цем усього існуючого виступає не людина, а верховна істота; 2) із недостатньою розвиненістю, фрагментарністю наукового знання про світ і людину; 3) з існуванням певного стилю нау­кового мислення, що обмежувалось виключно операціями меха­ністичного, виключно "суммативного" характеру".

І лише тоді, підкреслює російський культуролог, коли "в ре­зультаті критики європейськими просвітителями догматів хри­стиянства почався прискорений процес секуляризації громадського життя, коли в результаті великих географічних відкриттів був накопичений достатньо великий обсяг фактів про інші культурні світи, коли механізм мислення, властивий більшості інших представників наукового співтовариства, завдяки широ­кому поширенню ідей Декарта, Френсіса Бекона, Лейбніца, був переборений, відбулося усвідомлення проблеми культури як однієї з найважливіших теоретичних проблем".

Таким чином, не випадково більшість дослідників феномену культури пов'язують процес остаточного формування, тобто філо­софського теоретичного виникнення поняття "культура" епо­хою Просвітництва.

Адже в історії людства і пізнання було досягнуто такого етапу, коли: а) сформувався сам феномен культури в тому зна­ченні, що вже не "сили природи", а "сили культури", тобто ство­рене людьми середовище існування (матеріальні цінності, соц­іально-політичні та правові відносини, інститути, норми і таке інше) стали визначати життя людей); б) утвердився спеціаль­ний науковий термін для його означення; в) було вироблено і акумульовано пласт ідей, які різнобічно розкривали явище куль­тури; і нарешті г) сукупність ідей, на основі створення філо­софії історії, дозволила створити концепцію культури, в межах якої і дали визначення поняттю "культура".

Таким чином, історично рубіжним в становленні теорії куль­тури, виникненні наукового поняття "культура" можна визнати кінець XVIII —- першу половину XIX ст. Стосовно ж того, чиї вчення про культуру можна брати за точку відліку в цьому про­цесі, думки дослідників знову таки розходяться. Виокремимо дві зосновних точки зору, представлених у сучасній літературі.

1. На думку багатьох дослідників, лаври батьків засновників теорії культури належать таким німецьким мислителям епо­хи Нового часу, як Самуель Пуфендроф, Йоганн Готфрід, Гердер, Йоган Крістоф Аделунг. У визначенні культури С.Пуфендро-фом ідейний зміст концентрується на тому, що до культури належить не лише все те, що створено руками людини, а й такі явища, як мова, мораль, наука, традиції суспільні інститути. У визначенні поняття "культура" ЙАделунга пропонується таке формулювання. Культура — "це облагородження і витонченість усіх духовних і фізичних сил людини і всього народу, тож це слово*одночасно означає освіченість і облагородженість розу­му шляхом звільнення від забобонів, а також вишуканість і витонченість звичаїв".

Значний ідейний внесок у філософське розуміння культури вніс Й.Гердер, внаслідок чого значна частина радянських дос­лідників визнавала його родоначальником культурології. Зас­лугами Гердера (основна праця "Ідеї до філософії історії люд­ства", на жаль, залишилась без уваги його філософських сучас­ників) є не тільки постановка проблеми культури вже як теоре­тичної, а й створення ідейних основ для наступних наукових досліджень культури.

Гердер привніс у вивчення культури історичний підхід і ідею прогресу, він став творцем історичної концепції мови, тим са­мим суттєво вплинувши на філософію мови" Гумбольдта (пізніше — Штейнталя, Потебні). Через Гумбольдта і німець­ких романтиків багато ідей Гердера безпосередньо вплинули на філософію історії Гегеля (який, проте, у своїй "Філософії історії" про Гердера навіть не згадує).

Ключову роль у німецькій соціально-політичній і культуро­логічній думці першої половини XIX ст. відіграла також ідея Гердера про значення мови в становленні культури, тракту­вання мови як соціально-духовної форми, яка концентрує і збер­ігає культуру народу. "Будь-яка мова, — підкреслював Гер­дер, — це посудина, у якій відливаються, зберігаються та пере­даються ідеї й уявлення народу".

Гердер ще до марксизму сформулював тезу про соціальну сутність людини і у такий спосіб культури (як "другої приро­ди"). Так, наприклад, в одному із чотирьох законів своєї теорії мови він чітко констатував, що: "Людина за своїм призначен­ням є створення стада, суспільства; тому розвиток мови для неї природний, істотний, необхідний".

Окрім ідеї про соціальну природу людини і культури, ЩОлягли в основу марксистського її розуміння, ще однією важли­вою ідеєю (у другій половині XX сторіччя вона лягла в основу вже самостійного і популярного філософського підходу до досл­ідження культури в рамках радянського марксизму, так званого "діяльнісного підходу", наприклад, Е.Маркаряна) стало по­ложення теорії Гердера про те, що історичний процес, культура породжені творчою діяльністю людей.

У інтерпретації Гердера соціальна (родова) сутність люди­ни знаходить свій прояв у її діяльності, і культура, таким чином, становить результат діяльності людського роду в ціло­му, постає у вигляді історії і культури окремих народів (націй). "Культура народу, — пропонує своє визначення Гердер, — це цвіт його буття, витончене, але тлінне і тендітне одкровення його сутності".

Значний творчий і гуманістичний внесок Гердера в розумі­ння сутності культури для історії філософської і культурологі­чної думки представляють його ідеї про велику роль чинника спадкоємності в розвитку культури окремих народів і люд­ства в цілому, про рівноцінність усіх культур. Останній герде-рівський постулат можна визнати за відправну точку протисто­яння ідейної"вибухової хвилі" європоцентризму, етноцентриз-му і націоналізму в суспільствознавстві XIX — XX ст.

2. На відміну від розглянутої вище точки зору, деякі вітчиз­няні та закордонні дослідники історії "культурологічної дум­ки" розцінюють період від римської античності (Цицерон) до кінця XVIII ст. (включаючи творчу спадщину Гердера) всього лише як передумову виникнення поняття "культура".

Так, український дослідник В.С.Полікарпов підкреслює, що "Ідеї, історично сформульовані в період від Цицерона до Гер­дера (включно. — Авт.), створили теоретичне ядро того гума­ністичного розуміння культури, яке і послужило передумо­вою та вихідним пунктом для формування наукового розумі­ння поняття "культура".

Ще більш конкретний у своїх оцінках (постпросвітницько-го) походження поняття "культура" Д.Маркович. "Можна вва­жати, — підкреслює він, — що тільки після появи робіт відо­мого англійського антрополога Е.Б.Тейлора (E.B.Teylor) термін культури одержав наукове обгрунтування". Перша робота Тей­лора "Відкриття з древньої історії людства" вийшла в 1866 р. і становила аналіз сутності первісної культури. Найбільш- фун­даментальна робота Е.Тейлора "Первісна культура" (1871 p.), пропонує, на думку Д.Марковича, ще "більш повний науковий зміст", оскільки в ній вихідною теоретичною посилкою Тейлора стало припущення про єдність людської природи (мислення і психіки), що визначають єдині для всіх народів шляхи розвит­ку їх культури. Запропоноване Тейлором розуміння культури як сукупності суспільних явищ і продуктів (знаряддя праці й одяг, звичаї і традиції, мораль і мистецтво, правові норми і таке інше) сконцентровано в його визначенні, яке проголошує, що "з ідеальної точки зору на культуру можна дивитися як на загальне удосконалення людського роду через більш удоско­налену організацію певного людського суспільства, його сил і людського щастя".

Вирішення проблеми виникнення поняття "культура" із позицій "конструктивістського" підходу в рамках окремих наук, які вивчають феномен культури, суттєво відрізняється від філо­софського історико-еволюційного підходу.

Зауважимо, що за останні 100 — 150 років проблема культу­ри стала однією з центральних у суспільних науках. Вона стала об'єктом дослідження не тільки філософії й історії, як було раніше, але і з кінця XIX століття нових наук — соціології, психології, антропології, етнографії, політології і т.д. Виникла навіть самостійна галузь наукового і цілісного вивчення куль­тури — культурологія. У рамках кожної з наукових дисциплін сформувалась велика кількість різноманітних підходів у ро­зумінні і визначенні культури (їх у сучасній літературі "од­ночасно працює" декілька сотень. За приблизними підрахунка­ми — 500—600.

У кожній із сучасних наукових дисциплін, у кожному з різноманітних теоретико-методологічних підходів і течій по-своєму розкривається багатовимірний феномен культури, відзначаються його характерні риси і прояви. Внаслідок цьо­го немає і єдиної сучасної класифікації визначення поняття культура, що значить немає фіксованих смислових витоків по­няття "культура".

Але при цьому сучасні галузі знання, в аспекті виникнен­ня поняття "культура", часто об'єднує один "теоретичний механізм". Проявляється він у тому, що замість аналізу того, як відбувався процес становлення і розвиток якогось понят­тя протягом історії людської думки, автори (виключно в рам­ках предметної області своєї науки) займаються конструюван­ням змісту поняття. І разом із формулюванням постулатів своєї науки створюють і її поняття ("вводять поняття"). Внас­лідок цього, у різних сучасних науках, що вивчають одне і те ж суспільне явище, процеси виникнення одного й того самого по­няття будуть істотно відрізняться один від одного. Ця ж тенденція характерна і для пізнавальних процесів і в рамках окремих сучасних наук.

Найбільш яскраво тенденція "конструктивізму" і "науково-теоретичного сепаратизму" проявилася щодо поняття "куль­тура" у науках XX сторіччя.

Як приклад конструктивістського підходу в з'ясовуванні пи­тання про виникнення поняття "культури" в зарубіжній літера­турі американських антропологів А.Кребера і К.Клахона (1952 г).

Відзначимо, що американські дослідники подають це як кла­сифікацію поширених підходів у визначенні поняття культура (причому фактично, у рамках навіть одного спільного напрям­ку — культурної антропології). Але цю класифікацію можна роз­цінювати і як приклад конструювання поняття "культура".

Отже, А.Кребер і К.Клахон виокремлюють такі шість груп визначень поняття "культура":

Описові (наприклад, Тейлора). "Культура, або цивілізація у широкому етнографічному розумінні, складається загалом із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших спроможностей і навичок, засвоєних людиною як чле­ном суспільства".

Історичні ('наприклад, лінгвіст Е.Сепір). Культура являє со­бою "соціально успадкований комплекс засобів діяльності і пе­реконань, що складають тканину життя".

Генетичні (наприклад, соціолог Л.Уайт). "Культура — це ім'я для особливого порядку, або класу феноменів, як-от: таких речей і явищ, що залежать від реалізації розумової спромож­ності, специфічної для людського роду, що ми називаємо "сим­волізацією". Говорячи точніше, культура складається з матері­альних об'єктів — знарядь, пристосувань, орнаментів, амулетів і т.д., а також дій, вірувань і установок, що функціонують у кон­текстах символізування. Це тонкий механізм, організація екзо-соматичних шляхів і засобів, які використовують тварини особ­ливого роду, тобто людин, для боротьби за існування або вижи­вання".

Нормативні (наприклад, філософ Т.Карвер або антрополог К.Уїслер). В розумінні Т.Карвера: "культура ... це матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, ус­тановки, реакції поведінки) незалежно від того, чи йде мова про дикунів, чи про цивілізованих людей". У визначенні К.Уїслє-ра: "Спосіб життя, який наслідує община чи плем'я, вважається культурою", вона "є сукупністю стандартизованих вірувань і прак­тик, яких дотримується плем'я".

Психологічні (наприклад, культурний антрополог Р.Бене­дикт). На думку Рут Бенедикт, "культура — це соціологічне позначення ненаукової поведінки, тобто поведінки, яка не при­таманна людині від народження, не визначена в його зародко­вих клітинах, ... а повинна засвоюватися кожним новим покол­інням наново, шляхом навчання у дорослих людей".

Структурні (наприклад, антрополог Р.Лінтон). В його інтер­претації культури — це: "а) в кінцевому підсумку не більш ніж організовані повторювані реакції членів суспільства; б) куль­тура — це сполучення наукової поведінки і результатів поведі­нки, компоненти яких розділяються і передаються в спадщину членами даного суспільства".

Наведена для прикладу класифікація визначень поняття "культура" американськими авторами ніяк не вичерпує всього різноманіття існуючих підходів і трактувань, шляхів вузько-дисциплінарного "виробництва" поняття "культура", прин­ципів класифікації, яка, власне, і грішить авторським суб'єкти­візмом. Крім запропонованого "американського" варіанту існує велика кількість змішаних способів відповіді на питання про виникнення поняття "культура", а так от підходів до його конструювання.

Зокрема, поділ підходів на три моделі: класичну (її форму­вання завершується в XIX ст. і узагальнено трактує культуру як сферу неприродного буття людини і суспільства), некласичну (модерністську, культура поділяється через процес переживан­ня і пріоритет особистісного перед суспільним), постмодерні-стську (її характеризує відмова від зведення різноманіття про­явів культури до якоїсь першооснови і відмова від пошуку уні­версального визначення).

Ще один більш узагальнений варіант класифікації і частко­во шляхів введення понять "культура", що сьогодні представ­лені у вітчизняній і закордонній літературі.

Діяльніший підхід — інтерпретує культуру як специфічний людський засіб життєдіяльності, особливу "технологію вироб­ництва і відтворення людини і суспільства".

Ціннісний підхід — припускає розуміння культури як су­купності цінностей, як продукт духовної діяльності людей, пред­ставлений ідеалами і смислами, які мають значення для співто­вариств людей.

Структуралістський підхід — розглядає культуру як су­купність "культурних зразків" (соціальних елементів, механізмів та інститутів — звичаї, традиції, шлюб, сім'я і т.п.), як носіїв ціннісних орієнтацій і регуляторів поведінки людини.

Семіотичний підхід — підкреслює комунікативну природу культури, її знакову і небіологічну сутність як сукупності сим­волів і механізмів спілкування людей за допомогою знакових різноманітних систем для передачі накопиченого досвіду.

Більш детально різноманітні аспекти феномену культури і сучасної інтерпретації цього поняття будуть розглянуті в на­ступних питаннях розділу.

Сутність та основні функції культури

Перш ніж теоретично зафіксувати, а також дати характерис­тику основним функціям такого багатовимірного явища як куль­тура (що, до того ж, інтенсивно історично розвивається та суттє­во змінюється), слід відзначити його основні властивості, які, незважаючи на різницю в теоретико-методологічних підходах, визнаються більшою частиною наукового співтовариства, а та­кож зафіксувати найбільш "працююче" в сучасній літературі її визначення.

Якщо інтегрувати в одне відносно повне та теоретично несу-перечливе ціле базові ідеї, які запропоновані в існуючому нау­ковому різноманітті, підходів та дефініцій поняття "культура", то можна було б визначити його таким чином. Культура — це специфічна (неприродна і генетично неуспадкована) сукупність способів та форм відтворення і розвитку людської життєді­яльності, яка представлена процесами і продуктами матері­альної та духовної праці, системою цінностей, знань, норм та інститутів, що регулюють поведінку та особливості спілку­вання індивідів і груп, їх ставлення до природи, один до од­ного і до самих себе.

Сучасні науковці такими суттєвими ознаками культури, що, з одного боку, відрізняють її від природи, а з іншого — від суспільства як системи відносин та елементів (соціальна структура), що утворюють особливе середовище буття культу­ри, своєрідне "поле суспільних відносин", в якому постійно відбу­вається процес культуротворення, визнають:

По-перше, культура є суспільним (у широкому розумінні цього поняття) явищем. Вона не існує поза межами суспільства й без суспільного середовища, а також як надприродне явище становить соціалізованість людини як істоти і тієї реальності, яку вона створює і в якій існує. Ще однією важливою ознакою соціальності культури є те, що неприродний спосіб буття люди­ни — діяльність та спілкування (як і історично створений нею світ, у процесі перетворення природи), неможливі без свідомості. А свідомість є суто суспільним феноменом.

По-друге, культура є явищем історичним. З одного боку, вона, як сукупність матеріальних та духовних цінностей, способів їх створення, змінюється протягом історії людства, постійно транс­формується, а з іншого — успадковується поколіннями і "пере­дається в часі". Історичність культури характеризується ще й відмінністю тієї ролі, яку на певній стадії розвитку суспільства відіграють у ній традиції та новаторство, етнічна неповторність, або навпаки — високий рівень ціннісно-технологічної подібності культур різних народів, тобто домінування в них загальнолюдсь­кого. Ще одним аспектом історичності культури, яку підкрес­люють прихильники ідеї суспільного прогресу, є визнання про­гресу культури та акцент на неперервному зростанні її досконалості як домінуючої тенденції всесвітньої історії, соціально­го розвитку людства.

По-третє, культура має ціннісну природу, її буття — це, перш за все, система цінностей (матеріальних і духовних), що у свою чергу визначає її символічний характер.

Прагнучи до реалізації своїх цілей, для задоволення власних потреб, люди перетворюють світ свідомо. Таким чином вони наповнюють створювану матеріальну та духовну реальність, соц­іальні відносини певними смислами, значимістю. Мати значен­ня для людини — по суті, бути цінним для неї. Цінність необ­хідно розуміти як здатність чого-небудь задовольняти яку-не-будь людську потребу. Цінністю, таким чином, є те, що об'єк­тивно чи суб'єктивно необхідне людині для її існування. Об­'єктивно, оскільки без споживання даного явища існування лю­дини буде або взагалі неможливим, або буде відтворюватись ниж­че суспільних стандартів, що історично склались. Тобто, рівень соціальності, культурності людини (наприклад, трудові навички, освіта, виконання стандартів соціальної ролі) не буде досягати рівня вимог соціальності, культурності оточуючого середовища і для неї вона буде "некультурною"). Суб'єктивний момент цін­ності проявляється у відмінності людських потреб та їх усвідом­лення, а також у неоднозначності індивідуальних та групових оцінок того, що можуть ці потреби та інтереси задовольнити.

Культура як сукупність історично вироблених цінностей, зна­чимостей, явищ матеріального та духовного світу становить та­кож систему знаків та символів, які фіксують ціннісну сутність тієї чи іншої культури та виступають як орієнти­ри і мотиви для дій (матеріальної та духовної діяльності, спілку­вання, поведінки т.п.). Символи виступають своєрідними кода­ми культури, її знаковою системою. Знаковість, символізм куль­тури — це форма її прояву, змістом буде пов'язане із знаком явище, що освоюється людиною (її споживання, створення), що творить саму культуру та людину як культурну істоту. Голов­ним інструментом утворення системи символів, збереження та передачі цінностей є перш за все мова (розмовна, письмова, жес­ти тощо ), а також соціальні інститути й ролі.

По-четверте, хоча культура це єдине (філософською мовою — синкретичне) ціле, але вона завжди має безліч різноманітних проявів. Культура має поліваріантність: сфер (матеріальна і ду­ховна), видів (політична, естетична, моральна тощо), форм (на­приклад, національна, масова, елітарна), рівнів (наприклад, побу­това), суб'єктів (культура особистості, класу, конкретного сусп­ільства), типів (стадіальних, регіональних), вимірів (ціннісний та технологічний), інститутів (сім'я, шлюб, звичаї, традиції) тощо. В даному випадку вищенаведений приклад проявів куль­тури як цілісного явища не є теоретично довершеним і з точ­ки зору переліку структурних складових культури не вичерпує всього їх різноманіття. Крім того, зазначимо, що у даному кон­тексті терміни сфера, тип, вид, форма тощо використовуються без логічно чіткого розмежування змісту цих понять, які до того ж часто вживаються у сучасному суспільствознавстві у суто авторській інтерпретації.

Культура здійснює низку найважливіших функцій, без яких неможливе відтворення і розвиток суспільства та людини. Се­ред великої кількості тих функцій, які реалізує культура, слід виокремити такі основні:

Соціалізації. Це процес формування людської особистості на основі спілкування, виховання та навчання, засвоєння люди­ною певних соціальних ролей, способів діяльності та поведінки, що і створює людину як соціальну істоту. Цей процес дає лю­дині змогу усвідомити та реалізувати свої інтереси, в тій чи іншій мірі самореалізуватися її індивідуальності і творчий по­тенціал. Також процес соціалізації забезпечує відтворення куль­тури, безперервність її розвитку. В деяких наукових та публі­цистичних виданнях функцію соціалізації зводять лише до ви­ховної функції культури.

Комунікативна. Комунікативна функція культури полягає в тому, що культура, завдяки системі знаків та символів (перш за все мови), а також норм та правил, створює простір людського спілкування, а через соціальні інститути визначає і регулює сам характер взаємодії індивідів і соціальних груп, встановлює стан­дарти комунікації між ними,

Регулятивна. Полягає у тому, що культура як сиетема цінно­стей, норм та правил людського співіснування регулює поведін­ку індивідів, стримуючи їх дії у межах соціально (політичного, правового, морального тощо) необхідного як для самозбереження соціуму в цілому, так і для відповідності дій людини щодо соціально-історичних вимог соціального статусу, соціальної ролі. Пізнавальна. Вона полягає в тому, що культура, зосереджен­им якої являється діяльність людей з освоєння та перетворен­ня природного і соціального світів, становить процес всебічного пізнання світу, накопичення та передачі інформації. З точки зору результату — це знання, індивідуальний та груповий досвід, цінності, норми і таке інше. З точки зору технологічної складо­вої пізнавальні функції культури — це "інструменти" пізнан­ня (наприклад, поняття, художні образи, міфи), прийоми та спо­соби одержання інформації і передачі її від однієї людини — іншій, від покоління до покоління. В інституційному вимірі — це сім'я, школи, університети, бібліотеки і т. д.

Інтегративна. Перш за все вона проявляється в тому, що культура як діяльність із створення матеріальних та духовних цінностей здійснюється (безпосередньо і опосередковано, через продукти культури) колективно. Культура як процес створення матеріальних та духовних цінностей інтегрує людей в соціаль­но-історично необхідні для цього групи (діє об'єктивний фактор історично необхідного суспільного поділу праці), визначає ха­рактер їх взаємодії і спілкування всередині груп та між ними. Також на основі мови, цінностей, норм, вірувань і т.д. індивіди свідомо чи несвідомо об'єднуються в групи (наприклад, нація, літературне об'єднання тощо). Ці ж складові і "механізми" куль­тури підтримують єдність і співпрацю в рамках соціальних груп.

Ціннісно-орієнтаційна. Існуючі в культурі цінності, норми, знання, ідеали становлять систему орієнтирів, стандартів та мети життя людей. Вони "програмують" їх рішення і керують їх вчинками. Найбільш концентровано реалізацію цінністно-оріє-нтаційної функції культури забезпечують такі духовні явища, як, наприклад, світогляд, ідеологія, релігія.

Вищезазначені основні функції культури не вичерпують всього їх різноманіття. Дослідники феномену культури відно­сять до функцій культури також прогностичну, самоідентифі-кації, адаптації, моделювання майбутнього.

Крім того, окремі складові культури — типи, види і т.д., а також її різні соціальні носії, тобто суб'єкти культури, реалізу­ють ще й додаткові специфічні функції в історичному процесі, в соціальному, економічному, політичному і духовному житті суспільства.

Однак при всьому цьому слід підкреслити, що і основні, і специфічні функції культури як прояву єдиного цілого невід'єм­ні одна від одної, взаємопов'язані, взаємопроникають і взаємодо­повнюють одна одну.

Поиск по сайту: