Сучасні проблеми формування незалежної української правової держави. Права і свободи громадян України

24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність Української держави. На референдумі 1 грудня 1991 року український народ підтримав це рішення свого ви­щого законодавчого органу. Цими актами було завершено кілька-сотрічну боротьбу українського народу за своє право на націо­нально-політичну самоідентифікацію, на гарантування свого існу­вання. Широкі маси населення, підтримуючи рішення Верхов­ної Ради, покладали на отримання державної незалежності ве­ликі сподівання у вирішенні цілого комплексу проблем пол­ітичного, економічного, культурного порядку. Однак перші роки незалежності не принесли очікуваних багатьма результатів та й не могли принести їх так швидко.

Проблеми становлення незалежної правової української дер­жави зумовлені цілим рядом факторів як історичного, об'єктив­ного, так і суб'єктивного характеру.

Після ліквідації залишків Галицько-Волинського князівства, останнього з державно-політичних утворень українського народу часів Київської Русі, Україна тривалий час (за винятком корот­ких періодів держави Богдана Хмельницького, автономії Геть­манщини та Української Народної Республіки) не мала власної державності. Бездержавність — так називається наша хворо­ба, відзначав видатний український політолог В.Липинський.

За часів існування Радянського Союзу більшість українсь­ких земель було знову об'єднано в складі Української Радянсь­кої Соціалістичної Республіки, щодо якої, до цього часу ні в суспільстві, ні в наукових колах немає однозначного ставлення. Представники крайніх правих поглядів стверджують, що УРСР була лише "ширмою", засобом закабаления українців Радянсь­кою імперією, нищення національної самоідентифікації та ру­сифікації, а ліві — що вона була "справжньою державою украї­нського трудового народу".

Істина, можливо, лежить посередині. Радянською адміністра­тивно-командною системою УРСР розглядалась лише як зруч­ний засіб пригасити незалежницькі прагнення українського на­роду та впевнити світову громадськість у "добровільному союзі народів" у рамках СРСР. В той же час більшість українських земель було об'єднано в межах УРСР, українці були представлені в ООН та ряді інших міжнародних організацій як державна на­ція, у широких мас населення вироблялася звичка до наявності власних управлінських органів та території і кордонів.

Наявність структур державного управління УРСР забезпе­чило легітимність проголошення незалежності України і спри­яло уникненню гострих конфліктів в перехідний період. Однак спадкоємність між державними структурами УРСР та незалеж­ної української держави призвела до того, що багато негатив­них моментів радянських часів "перекочували" в нові умови.

Тривалий період бездержавності привів також до того, що український народ втратив свою політичну еліту (князівсько-боярська стала складовою Речі Посполитої, козацька — Російсь­кої імперії). Безелітність українців трактувалась по-різному. Так, члени Кирило-Мефодіївського Товариства записали в своє­му програмному документі "Книги буття українського народу", що українці "не зробили собі не пана, ні царя, а створили козацтво", і ніякий пан "не осквернив своїми вустами української мови", вважаючи, що така безелітність робить українців саме тим народом, який найбільш зацікавлений в побудові нового суспільства без експлуатації людини людиною. Подібних по­глядів дотримувалися і прихильники соціалізму в українській політичній думці М.Грушевський та М.Драгоманов. Останній взагалі вважав, що українці повинні більше прагнути не до по­будови власної держави, а до ліквідації будь-якої державної влади, що повинна бути замінена громадським самоуправлінням.

Водночас такі прихильники української незалежної держав­ності як М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов, вважали відсутність власної політичної еліти однією з найбільших тра­гедій українського народу. Без неї всі спроби відновити неза­лежність вважались приреченими на провал.

Відомий діяч української еміграції І.Багряний висловив після Другої світової війни думку, що управлінські кадри май­бутньої незалежної України сформуються не в еміграції, а в надрах державної влади УРСР. Цей прогноз виявився досить точним. Радянська номенклатура, ставши першою політичною елітою незалежної України, принесла в нові умови старі звич­ки. Головною її особливістю є відсутність уміння та бажання брати на себе відповідальність. Адже за радянських часів вони були сумлінними виконавцями "розпоряджень центру", а не са­мостійними політиками. І потрібен певний час для того, щоб виробились нові психологічні установки. Ця еліта має поки що більше ознак не справжньої національної політичної еліти, а псевдоеліти.

Крім старої номенклатури, радянська система залишила в спадок незалежній Україні нешанобливе ставлення до законів, що гальмує наповнення змістом проголошеного правового ха­рактеру нової держави. Незважаючи на прийняття цілого ряду правових законів, наповнення їх реальним змістом є поки що проблематичним. Закон ще не є вищою цінністю ні для багать­ох рядових громадян, ні для державних службовців. У рядових громадян ставлення до держави часто має патерналістський ха­рактер (держава повинна "дати" роботу, зарплату, освіту, житло) без розуміння того, звідки вона може це взяти, а деякі державні службовці розглядають її ледве не як свою приватну власність чи засіб особистого збагачення. Тому формування правової куль­тури, підвищення ролі судової гілки влади в суспільному житті та взаємовідносинах громадянина і держави залишаються над­звичайно актуальною проблемою.

Правова держава не може існувати без громадянського сусп­ільства. За довгі роки радянської влади, коли придушувались будь-які прояви інакодумства, коли держава втручалась практич­но у всі сфери життя індивіда, існування громадянського сусп­ільства було практично неможливим. В.Стус називав Радянсь­кий Союз "великою зоною", на відміну від "малої", таборів, в яких перебували в'язні, при цьому зазначаючи, що в "малій зоні" часто почувався вільнішим, ніж у великій, бо там люди боялись мен­ше. Процеси "перестройкі" та "гласності" поклали початок фор­муванню громадянського суспільства, в тому числі і в Україні. Однак завершення цього процесу пов'язане з наповненням ре­альним змістом громадянських прав та свобод жителів України.

Права людини — це невід'ємні свободи та права особис­тості, які індивід отримує з огляду на сам факт свого народ­ження, основне поняття природного і взагалі всякого права вза­галі. Права людини включають у себе громадянські,, економічні, соціальні, культурні права та політичні свободи, а також права цілих груп суспільства (дітей, жінок, народу, нації, національ­них меншин і т.п.). При поширенні прав людини на соціальні групи вони не відчужуються від особистості, вихідним зали­шається визнання екзистенційної самоцінності всіх індивідів, що становлять спільноту.

Права — це забезпечені людині як соціальній істоті сусп­ільством і закріплені в законодавстві можливості мати, корис­туватися і розпоряджатися матеріальними, політичними, куль­турними та іншими соціальними благами і цінностями, корис­туватися свободами в межах, визначених законом. Основні пра­ва громадян закріплені в Основному законі держави — Консти­туції. Це право на працю, відпочинок, житло, охорону здоров'я, освіту, правовий захист, участь в управлінні державними та гро­мадськими справами, матеріальне забезпечення старості і т.п.

Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують грома­дянам держави реальну можливість безперешкодно користуватись матеріальними та духовними благами, всебічно задовольня­ти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними сво­бодами, які також закріплюються Конституцією, є свобода слова, ДРУку, зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій та мані­фестацій, свобода совісті і т.п. Політичні свободи виступають інструментом наповнення прав громадянина реальним змістом.

Права та свободи громадянина нерозривно пов'язані з вико­нанням ним своїх обов'язків, серед найважливіших з яких є повага до держави, закону, обов'язок захищати державу, поважа­ти законні права та свободи інших. Ніхто не має права вимагати від інших того, чого він не виконує по відношенню до них. Ніхто не може вимагати від держави забезпечення своїх прав, якщо не поважає її та не виконує своїх обов'язків перед нею.

Права людини не лише закріплені в національному законо­давстві, а й викладені у Загальній Декларації прав людини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 ро­ку. В ній підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст.1), кожна людина во­лодіє всіма правами і свободами, що проголошені Декларацією, без будь-яких обмежень (ст.2).

Загальна Декларація прав людини є першим розділом Міжнародного біля про права людини, що включає також Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права. Крім того, ООН прийнято Декларацію прав дитини (1959р.), Кодекс повед­інки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979р.), Дек­ларацію про право на розвиток та ряд інших документів. Важ­ливе значення в міжнародно-правовому закріпленні прав люди­ни має Заключний акт Наради з питань безпеки та співробіт­ництва в Європі та документи гельсінкського процесу.

Згідно з українським законодавством у питаннях прав лю­дини міжнародні пакти мають пріоритет.

До найважливіших проблем формування незалежної украї­нської держави необхідно віднести:

— проблему формування повноцінної структури державної влади (чіткий розподіл гілок влади та повноважень владних інституцій, розвиток мережі дипломатичних представництв, органів державної безпеки і т.п.);

— проблему формування національної політичної еліти (на­буття нею відчуття відповідальності, включення політиків, для яких інтереси української держави та народу є вищими за осо­бисті, відсторонення від влади та виведення з владних оргайів людей випадкових, некомпетентних, відверто ворожих ідеї дер­жавності і т.п.);

— проблему наповнення реальним змістом проголошеного правового характеру української держави (виховання поваги до закону у всіх без винятку громадян України, підвищення ролі судової влади і т.п.);

— проблему формування повноцінного громадянського сус­пільства (розвиток різноманітних форм самодіяльності грома­дян, гарантування недоторканності чесно заробленої приватної власності як основи дійсної свободи індивіда і т.п.);

— реальне забезпечення прав людини, громадянських, соц­іальних, економічних та культурних прав та політичних свобод усіх громадян України при чіткому виконанні ними своїх обо­в'язків.

Поиск по сайту: