Спадкоємність, традиції й новаторство в культурі

Вирішення проблеми співвідношення національного і загаль­нолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатоманіття світової історії, сутності суспільного прогресу, приро­ди національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

У соціальній філософії існують різні трактування співвідно­шення національного і загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З них полярними, альтернативними є концепції "лінійного" розвитку світової історії, загальнолюдського начала в культурі і концепції циклічності (культурно-історичних типів).

Уперше, найбільш теоретично фундаментально проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який ство­рив класичну для західноєвропейського мислення XIX—XX ст. концепцію єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідо­мості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних країн та епох, але й спро­бував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно-історичному вияві (національному).

За Гегелем, всесвітня історія — це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, сутності людського духу через культуру окремих народів та його представників. Людська історія, як драбина, кожен щабель якої є стадією прогресу за­гальнолюдських основ культури.

Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих на­родів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи.

1. Всесвітньо-історичні, які у своїй життєдіяльності, куль­турі "містять загальний принцип", тобто роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну.

2. Народи, які позбавлені у своєму матеріальному, ду&двному бутті загальнолюдських засад, у кращому випадку вони — істо­ричне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення.

У своїх симпатіях Гегель европоцентрист. Віддаючи данину світогляду епохи, він, як і переважна більшість представників суспільствознавства XIX ст., розглядає світовий розвиток лише як процес становлення стандартів західноєвропейської культу­ри. "Прогрес, — стверджує Гегель,- здійснюється лише завдяки кавказькій расі" (в термінології того часу індоєвропейська мовна група — авт.) та її головній складовій — європейцям".

Коли не брати до уваги політичні мотиви такої інтерпретації, то слід зазначити, що в плані теоретичних уявлень такі трактуван­ня були закономірні, бо однією з основних ідей соціальної філо­софії XVIH-XIX ст. був месіанізм. Домінував погляд на націо­нальне як на окрему, самостійну функцію загальнолюдського. Багато філософів вважали, що кожен народ "має своїм призначення­м—здійснення лише однієї сторони всього діяння в цілому". Суб­'єктивізм в оцінці сутності цього цілого (загальнолюдського) при­зводив до поділу народів та їхніх культур для історії на необхідні (із загальнолюдським змістом) і непотрібні (національно само­бутні). У цьому розумінні історія людства та культури уподібню­валася землеробству, де загальновизнаним є те, що бур'яни заважа­ють розвитку культурних рослин і тому їх слід виполювати.

Альтернативним соціально-філософським підходом у ро­зумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно-історичних типів (М.Дани­левский, О.Шпенглер, А.Тойнбі).

Характерна для цього напряму ідея про те, що людське сусп­ільство, світова історія — це лише співіснування у часі та про­сторі декількох самостійних, не взаємопов'язаних між собою на­ціонально-особливих культур, в основі яких лежить духовна жит­тєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх впливів. Більше того, роль фак­тора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та унікальність.

Таким чином, відмітна риса цього напряму виявилася у теоретичному посиланні, що світова "лінія прогресу" — це не вияв загальнолюдського через національне, а багатоманіття на­ціонального як максимально неповторного. Тому, згідно з такою інтерпретацією, історія людства може бути зрозумілою тільки як "феномен множинності культури", "кожна з яких має власну ідею... власне життя... власну смерть".

Серед представників цього філософського напряму погляд на світову історію, її градація на кудьтурні типи (чи цивілі­зації за Тойнбі) як у кількісному, так і в якісному відношенні не однозначні. Один із його засновників М.Данилевський виді­ляв 12 культурно-історичних типів, О.Шпенглер — 8 основних культур, А.Тойнбі — 21 цивілізацію.

Основний теоретичний акцент у концепціях цього напря­му робився на розкритті духовного багатства людського сусп­ільства, значущості та неповторності національних культур. Відповідно до цього підходу "загальносвітовим законом" є те, що кожна культура має неповторні потенційні можливості й національне більш всесвітньо історичне, ніж загальнолюдське.

Новий гуманістичний зміст цих концепцій виразився у тому, що в соціально-філософське знання на зміну дослідженням без­ликої логіки історичної необхідності, законів історії прийшло вивчення творчої діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії творчості — концептуальна вісь цього напряму. Крізь призму сутності творчої діяльності у ньо­му визначаються основні поняття. Так, культура трактується як процес творчості. Наприклад, у А.Тойнбі це процес "відповіді" спільності людей на "виклик" їй, тобто як здатність народу перетворити духовні та матеріальні підвалини свого бут­тя, свою культуру відповідно до змін зовнішнього природного та соціального середовища.

Цінність культури тлумачиться не як відповідність яки­мось визнаним вищим стандартам, а як Ті унікальність, непов­торність, самобутність і здатність набувати нових рис. Під смертю культури розуміють творче "старіння", "апатію", атро­фію творчого потенціалу.

Незважаючи на зовнішні відмінності між двома розгляну­тими альтернативними трактуваннями національного та за­гальнолюдського в культурі, у них чимало спільного. Однією з таких спільних точок є те, що фактично загальнолюдське ото­тожнюється з національним.

У концепціях лінійного історичного розвитку загальнолюдсь­ке завжди представлене певною національною культурою, ідей­но панівною на одному з етапів світової історії.

У концепціях культурно-історичних типів, тобто циклічності, загальнолюдське — це сукупність національних культур.

Однією з причин ототожнення національного і загальнолюдсь­кого в культурі було те, що останнє ще з часів концепції італ­ійського філософа Дж. Віко (його праця надрукована у 1725 р.) розглядалося переважно як духовна культура, що існує лише у формі національної культури, а всесвітня історія є історією націй.

У соціально-філософських концепціях матеріалістичної ор­ієнтації співвідношення національного і загальнолюдського в культурі розглядається як вся життєдіяльність людей та її результати, як єдність матеріальної і духовної культури.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне і за­гальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводиться до націо­нально-особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського в культурі можна лише за допомогою поняття національної культури. її слід вважа­ти "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілі­зації у конкретному народі (нації) упродовж усієї його історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створе­них як самим народом, так і запозичених в інших народів, та таких, що використовуються народом у своєму розвитку".

Таким чином, національна культура — це поєднання загаль­нолюдського та етнічно неповторного (національно-особливого).

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в куль­турі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст матеріальної і духовної діяль­ності, культуру, яка є сутністю людини та її життєдіяльності.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінува­ло, бо тоді на культуру людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені й локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвит­ком, особливо зі становленням промислового суспільства, роз­ширюється і посилюється матеріальна та духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому, не лише у сферах економіки, пол­ітики, а й у духовному житті: науці, мистецтві, інформації і т.д.

Цю тенденцію становлення єдиної культури людства точно сформулював відомий французький мислитель Тейяр де Шар-ден: "Упродовж кількох поколінь навколо нас виникли різні економічні та культурні зв'язки, що збільшуються в геомет­ричній прогресії. Тепер крім хліба... кожна людина щоденно вимагає свою порцію заліза, міді та бавовни, свою порцію елект­рики, нафти і радію, свою порцію відкриттів, кіно та міжнарод­них новин. Тепер уже не звичайну ниву..., а всю Землю по­трібно, щоб забезпечували кожного з нас... Людина не має май­бутнього... поза її об'єднанням з іншими людьми". Традиції і новаторство в культурі — два взаємопов'язані процеси її існування та розвитку.