Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ



До сечової системи належать нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечовивідний канал (уретра). Сечова система підтримує на постійному рівні внутрішнє середовище організму, виділяє кінцеві продукти обміну речовин і здійснює внутрішню секрецію.

Серед хвороб сечовидільної системи виділяють хвороби нирок і сечових шляхів – ниркових мисок, сечовода, сечового міхура та уретри. Хвороби нирок поділяються на дві основні групи: 1) запальні процеси – нефрити (гломерулонефрит, інтерстиціальний нефрит, пієлонефрит, абсцес нирок, пери- і паранефрит, піонефроз); 2) дистрофічні процеси (нефроз, нефросклероз, гідронефроз). При гломерулонефриті запальний процес охоплює судинну систему – мальпігієві клубочки та капсулу Шумлянського-Боумена, а при інтерстиціальному – міжканальцеву сполучну тканину і навколоклубочковий інтерстицій. Пієлонефрит (від грец. pyelos – миска; nephros – нирка; itis – запалення) – це неспецифічне інфекційно-запальне захворювання, при якому в патологічний процес втягуються ниркова миска, чашечка і паренхіма нирки з переважаючим ураженням інтерстиціальної тканини (у собак і коней відсутні ниркові чашечки, а в корів – ниркова миска). Пієлонефритом найчастіше хворіють корови і собаки, причому, самці собак і коти – у старому віці. У собак на пієлонефрит припадає до 30 % від усіх хвороб нирок. Пієлонефрит може ускладнюватися різною патологією: у нирках утворюються абсцеси, а при їх злитті – карбункули; гнійний процес може переходити на фіброзну капсулу (перинефрит) або в приниркову клітковину (паранефрит). Термінальною стадією гнійного пієлонефриту є піонефроз, при якому нирка перетворюється у велику тонкостінну порожнину або в кілька порожнин, заповнених гнійним ексудатом, сечею і продуктами розпаду тканин.

Нефроз (від грец. nephros – нирка; osis – хворобливий стан) характеризується дистрофічними змінами нирок з переважаючим ураженням ниркових канальців і базальної мембрани клубочків, порушенням водно-сольового та білкового обміну. Захворювання найчастіше зустрічається в коней, високопродуктивних корів і собак. Нефрози є супутниками багатьох інфекційних, внутрішніх і метаболічних хвороб, токсикозів та гнійних процесів. Нефросклероз характеризується склеротичним ураженням ниркових артеріол, атрофією ниркової паренхіми і заміною її сполучною тканиною. Гідронефроз (від грец. hydor – вода) – це розтягнення ниркових мисок і чашечок сечею, яке супроводжується наступною атрофією паренхіми нирок.

Серед хвороб сечових шляхів розрізняють такі: уроцистит – запалення слизової оболонки сечового міхура; уролітіаз – утворення і відкладання камінців у нирках, нирковій мисці, сечовому міхурі та уретрі; хронічну гематурію великої рогатої худоби – уроцистит, який характеризується кровотечею в порожнину сечового міхура з ерозій та виразок його слизової оболонки; нейрогенну дисфункцію сечового міхура (параліч, парез і спазм), непрохідність і запалення уретри.

Клінічна практика показує, що патологія сечової системи, особливо нирок, за частотою займає досить значне місце серед внутрішніх хвороб тварин. Проте при післязабійній ветеринарно-санітарній експертизі та патолого-анатомічному розтині ці хвороби виявляються значно частіше, що свідчить про субклінічний перебіг їх та утруднену діагностику. Захворювання нирок у собак і хутрових звірів реєструються частіше, ніж у сільськогосподарських тварин. У понад 50 % собак, старших 8-ми років, при клінічному обстеженні в нирках виявляються патологічні зміни. Уролітіаз кішок у структурі захворюваності становить 5–10 % від загальної кількості хворих. Особливо схильні до захворювання коти перської породи. Уролітіаз найчастіше реєструють у норок: їх смертність через цю хворобу становить 10–20 % загальної загибелі по причині неінфекційних хвороб.

Сечову систему досліджують за такою схемою: а) дослідження акту сечовиділення; б) дослідження нирок і сечовивідних шляхів (сечоводів, сечового міхура, уретри); в) дослідження сечі. При дослідженні сечової системи застосовують загальноклінічні методи – огляд, пальпацію, перкусію і додаткові, або спеціальні – лабораторне дослідження сечі, катетеризацію, цистоскопію, біопсію, рентгеноскопію, рентгенографію, сонографію та функціональні проби.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.