ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕГЕТАТИВНОГО ВІДДІЛУ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Вегетативна нервова система складається із симпатичного і парасимпатичного відділів. Досліджують її методом рефлексів та фармакологічними методами.

Найбільш поширені рефлекси грунтуються на обліку змін серцевого ритму. Око-серцевий рефлекс викликають надавлюванням пальцями через повіки на очні яблука, губо- і вухо-серцевий – за допомогою накладання закрутки у коней відповідно на верхню губу і вушну раковину. Частоту серцевих скорочень підраховують у спокої і через 0,5 хв, не припиняючи подразнення. Якщо вказані дослідження не викликають змін частоти пульсових ударів або вони коливаються у межах 1/4 частини від початкової, то такі результати свідчать про нормотонію – приблизну рівність тонусу обох відділів вегетативної нервової системи. За вираженої ваготонії кількість серцевих скорочень зменшується на 1/3 і більше від початкової кількості ударів за хвилину, а у симпатикотоніків вона зростає на 1/4 й більше.

Для ваготонії характерні легка пітливість, сповільнений пульс, звуження зіниці, блідість і підвищена вологість шкіри, схильність до проносів, еозинофілія. При симпатикотонії спостерігаються загальна неврівноваженість, експансивність, екзофтальмія, частий пульс, схильність до облисіння, еозинофілія.

Фармакологічні методи полягають у введенні в організм різних препаратів, що діють переважно на симпатичний або парасимпатичний відділи вегетативної нервової системи, для встановлення мінімальної їх дози, що спричиняє виражену реакцію. З цією метою використовують речовини, які відтворюють парасимпатичні (парасимпатоміметики), або симпатичні (симпатоміметики) ефекти. Із парасимпатоміметиків використовують холін, ацетилхолін, фізостигмін, а із симпатоміметиків – норадреналін, мезатон, адреналін, ефедрин. Отже, вегетативна нервова система тісно пов’язана з ендокринними залозами: з одного доку, вона іннервує залози внутрішньої секреції та регулює їхню діяльність, а з іншого – гормони, що виділяють ендокринні органи, здійснюючи регулювальний вплив на тонус вегетативної нервової системи (нейрогуморальна регуляція організму).

ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІКВОРУ

Ліквор (спинномозкова або цереброспинальна рідина, liquor cerebrospinalis) омиває нервову тканину, циркулюючи у підпавутинному просторі, шлуночках і каналах головного та спинного мозку. Спинномозкова рідина утворюється у судинних сплетіннях, епендимі, м'якій оболонці мозку, нервовій тканині та глії. У коней і великої рогатої худоби її загальна кількість становить від 300 до 350 мл. Щохвилини утворюється 0,2–0,8 мл ліквору і весь він поновлюється 3–7 разів на добу. Спинномозкова рідина постійно рухається у підпавутинному просторі та периваскулярних щілинах до місць її відтоку, який здійснюється через венозну та лімфатичну системи. Ліквор необхідний для нормального функціонування мозкової тканини. Він є амортизатором для головного та спинного мозку, захищаючи його від механічних пошкоджень, бере участь у живленні, обмінних процесах мозкової тканини та виведенні кінцевих продуктів метаболізму, підтримує стабільність водно-електролітного стану, має бактерицидні властивості.

Утворення, циркуляція та склад ліквору залежать не лише від стану центральної нервової системи, а й організму в цілому, тому дослідження його має важливе значення як для діагностики захворювань головного й спинного мозку та їх оболонок, так і для вивчення патогенезу хвороб, що перебігають з ураженням нервової системи, та прогнозування глибини патології. Для клініцистів особливе значення має вивчення проникності патогенних продуктів і лікарських речовин через гематоенцефалічний бар’єр (ГЕБ) у лікворну систему та ефективність ендолюмбального введення лікарських препаратів з метою безпосередньої дії на патологічний процес у мозку.

Для одержання ліквору у ветеринарній медицині застосовують люмбальну, постокципітальну та субокципітальну пункції.

Люмбальну (люмбосакральну) пункцію проводять на стоячих тваринах або вимушено лежачих. Місце пункції знаходиться між останнім поперековим хребцем та переднім краєм крижової кістки. Тут пальпується еластична, ледь помітна “впадина”. Місце проколу знаходиться на перетині двох ліній: перша з’єднує медіальні кути маклаків, друга – проходить по остистих відростках хребців. Місце проколу вистригають і дезінфікують. Пункцію роблять спеціальною голкою з мандреном довжиною 80–150 мм і товщиною 1,2–1,8 мм. Перед пункцією роблять прокол або надріз шкіри. Потім вводять голку з мандреном у субарахноїдальний простір. При проведенні люмбальної пункції голка проколює шкіру, підшкірну клітковину, поперекові м'язи, міжхребцеву зв’язку і тверду оболонку спинного мозку, після проколювання якої відчувається “провалювання” голки в люмбальну цистерну. При правильному проколюванні, після витягування мандрена, спинномозкова рідина виділяється спонтанно струменем чи краплями або її витягують за допомогою шприца. Для кращого витікання ліквору можна перетискати яремні вени, що сприяє підвищенню тиску в спинномозковому каналі. Відстань від шкіри до люмбальної цистерни у дорослої великої рогатої худоби – 70–90 мм, у коней – 120 мм. За відповідних навиків люмбальну пункцію легко виконати, і після неї не буває ускладнень. У собак і котів у першу порцію ліквору часто домішується кров.

Субокципітальну (цистернальну) пункцію здійснюють тварині, що лежить на боці або стоїть у спеціальному станку в положеннях з добре зафіксованою і зігнутою (під себе) головою. У собак, котів, молодняку свиней прокол краще робити при загальному наркозі. Місце пункції знаходиться у потиличній ямці між потиличною кісткою та атлантом. Точку проколу шукають на перетині двох ліній: першої, яка проходить по остистих відростках шийних хребців, та другої – перпендикулярної до неї, яка з’єднує краніальні кути атланта. Ці кути досить добре пальпуються у великої рогатої худоби та коней. Пункцію проводять спе­ціальною голкою з мандреном. Після підготовки місця проколюють зверху вниз шкіру, підшкірну клітковину, вийну зв’язку, м’язи, тверду та судинну оболонки мозку. Глибина до потиличної цистерни у великих тварин становить від 65 до 85 мм. Про правильність проколювання свідчить виділення ліквору після витягування мандрена.

Постокципітальну (цервікальну) пункцію здебільшого роблять на лежачих тваринах з добре зафіксованою та максимально зігнутою вентрально головою, подібно до субокципітальної, але переваги її полягають у тому, що голку вводять подалі від життєво важливих органів (довгастий мозок, передні сегменти спинного мозку). Прокол роблять між першим (атлантом) і другим (епістрофеєм) шийними хребцями на місці перетину двох ліній – першої, проведеної по остистих відростках шийних хребців, та другої, яка з’єднує каудальні кути атланта (перпендикулярно). У великих тварин глибина проколювання від 60 до 90 мм.

Для лабораторних досліджень ліквор беруть фракціями у 3–4 пробірки загальною кількістю від 5 до 15 мл. До ліквору, який містить фібриноген, що буває при ураженнях ГЕБ, менінгітах, потрібно додавати антикоагулянт, щоб запобігти зсіданню.

Фізичні властивості ліквору. Вимірювання лікворного тиску (рахіметрія) проводять спеціальними манометрами або лікворографами і виражають у міліметрах водяного стовпчика (мм. вод. ст.) чи одиницях Паскаля (кПа). Прилад для вимірювання тиску під'єднують до пункційної голки зразу після витягування мандрена, не допускаючи втрат ліквору. Рахіметрію здійснюють протягом 1–3 хв. Лікворний тиск у великої і дрібної рогатої худоби становить 80–270 мм вод. ст., у коней – 270–490. У великих тварин (велика рогата худоба, коні) рахіметрію роблять у стоячому положенні, при ньому тиск дещо нижчий, наприклад, у корів лікворний тиск, заміряний на лежачій тварині, становить 80–250 мм вод. ст., а в стоячому положенні – до 150. Підвищення лікворного тиску спостерігається при менінгоенцефаліті, гідроцефалії, печінковій комі, отруєнні свинцем, абсцесах, набряках, крововиливах у мозок. Зниження тиску буває при закритих мозкових травмах, важкій дегідратації.

Колір. Ліквор, одержаний від здорових тварин, безбарвний. Перші порції його можуть незначно забарвлюватися у червоний колір через домішування крові, яка зникає в наступних фракціях. Яскраво-червоне забарвлення ліквору (еритроцитрахія) зустрічається при крововиливах у лікворну систему внаслідок розриву кровоносних судин. У подальшому це призводить до ксантохромії – забарвлення ліквору в кавово-жовтий колір внаслідок перетворення гемоглобіну в білірубін, оксигемоглобін і метгемоглобін. Еритроцитрахія та ксантохромія спостерігаються при травмах, пухлинах, гіперемії мозку, сонячному ударі, менінгітах, енцефалітах. Жовтий відтінок ліквору буває при піроплазмозі, нуталіозі, лептоспірозі, печінковій комі, жовтяницях.

Прозорість. У здорових тварин спинномозкова рідина прозора. Помутніння ліквору встановлюють при значному збільшенні вмісту клітин (еритроцитів, лейкоцитів, мікроорганізмів) та загального білка в ньому. Це часто буває у хворих на менінгіт, менінгоенцефаліт. При гнійному менінгіті спинномозкова рідина стає мутною, а при туберкульозному менінгоенцефаліті – опалесцентною.

Консистенція. У здорових тварин ліквор має водянисту конси­стенцію. Желеподібна консистенція буває у випадку проникнення через ГЕБ у лікворну систему фібриногену, якого в нормі там немає. Це спостерігається при пошкодженні ГЕБ, гнійному та ту­беркульозному менінгітах.

Запах. Мозкова рідина, одержана від здорових тварин, не має запаху. При уремії ліквор може набувати запаху сечовини. Гниль­ний запах спостерігається при гнійному менінгоенцефаліті, що є несприятливим прогнозом.

Відносна щільність ліквору у тварин становить 1,004–1,008 кг/л. При ураженнях центральної нервової системи (менін­гіт, гнійний менінгоенцефаліт, інфекційний енцефаломієліт коней), злоякісній катаральній гарячці, уремії, діабеті відносна щільність ліквору підвищується.

Хімічне дослідження ліквору. Білок. Визначення концентрації білка в лікворі проводять уніфікованою біуретовою реакцією. У лікворі міститься незначна кількість білка, тому рефрактометричний метод краще не застосовувати. Дослідження кількості білка в спинномозковій рідині має важливе діагностичне значення при патології мозку. Захворювання центральної нервової системи супроводжується підвищенням концентрації білка в лікворі (гіперпротеїнорахія). Залежно від величини збільшення судять про глибину патологічного процесу. Гіперпротеїнорахія пов’язана з посиленим проникненням білків крові через ГЕБ внаслідок його пошкодження, із зниженим виведенням білків з лікворної системи при порушенні циркуляції, надходженням його з клітин мозку при їх дистрофії та некрозі, підвищеному екстрахоріоїдальному утворенні. Підвищення концентрації білка в лікворі настає в основному за рахунок високодисперсних фракцій. У лікворології для встановлення порушення співвідношення між білковими фракціями в спинномозковій рідині (диспротеїнорахії) застосовують колоїдно-осадові проби: Панді, Нонне-Апельта, Вайхбродта, Ланге. Пробою Панді про збільшення білка в лікворі за рахунок високомолекулярних фракцій судять по інтенсивності помутніння ліквору при з’єднанні з насиченою карболовою кислотою. Гіперпротеїнорахія та диспротеїнорахія спостерігаються при бактеріальному менінгоенцефаліті, лістеріозі, злоякісній катаральній гарячці, сепсисі, некрозі мозку, вірусному енцефаліті, отруєнні свинцем, печінковій комі, сонячному та тепловому ударах.

Залишковий азот. Підвищення концентрації сечовини та креатиніну в лікворі є показником ниркової недостатності та уремії. Концентрація аміаку в лікворі досить низька (у корів до 15 мкмоль/л). Зростання вмісту аміаку в лікворній системі – важлива патогномонічна ознака печінкової енцефалопатії та печінкової коми, що вказує на значні порушення антитоксичної функції органа. Аміак токсичний для мозку, тому зростання його концентрації у спинномозковій рідині є несприятливим прогнозом.

Ензими. У лікворі виявлено близько 30 ензимів, які надходять сюди з тканини мозку, плазми крові та клітин самого ліквору. У здорових тварин ензими розміщені всередині нейронів і зали­шають їх лише в мінімальній кількості. Тому активність ензимів ліквору досить низька й становить креатинкінази (КК) – 1–4 од/л, лужної фосфатази (ЛФ) 1–6, аспарагінової та аланінової трансаміназ відповідно 0,0–8,0 і 0,0–5,0 од/л. Навіть при незначних ураженнях паренхіми мозку настає елімінація ензимів у ліквор. Підвищення активності лікворних ензимів спостерігається при некрозі та травмах мозку, печінковій комі, менінгоенцефаліті, лістеріозі, вірусному енцефаліті.

Глюкозу в лікворі визначають тими ж методами, що й у плазмі крові. Кількість її коливається в межах 2,2–3,5 ммоль/л. Зниження концентрації глюкози в лікворі (гіпоглікорахія) є ознакою посиленого гліколізу, порушення транспорту через ГЕБ та викори­стання глюкози клітинами ліквору. Спостерігається вона при інфекційному менінгоенцефаліті, пухлинах, післяродовій гіпокальцемії, виснаженні (аліментарній дистрофії). Підвищення концент­рації глюкози в лікворі (гіперглікорахія) буває при стресі, цукрово­му діабеті, лістеріозі, некрозі, травмі та ішемії мозку. Після вве­дення інсуліну рівень глюкози в лікворі стає вищим, ніж у крові.

Мікроскопічне дослідження ліквору проводять з метою підрахунку кількості еритроцитів, лейкоцитів та виведення лейкограми. Підрахунок клітин в нативному лікворі слід провести протягом 1 год після його взяття, оскільки пізніше вони розпадаються (цитоліз). При необхідності у ліквор додають розчин Тюрка або Самсона, завдяки чому еритроцити руйнуються, а лейкоцити консервуються і забарвлюються. У лейкоцитарний меланжер набирають до позначки 1 розчин, а до позначки 11 – ліквор. Кількість клітин підраховують, використовуючи лічильні камери з сітками Фукс-Розенталя або Горяєва. Підрахунок ведуть по всій камері у великих квадратах. У лікворі клінічно здорових тварин міститься від 0 до 8∙10⁶/л лейкоцитів. Еритроцити можуть бути лише у першій фракції ліквору. Збільшення кількості еритроцитів (еритроциторахія) призводить до зміни кольору ліквору (кривавий). Збільшення кількості лейкоцитів у спинномозковій рідині (плеоцитоз) є наслідком ураження центральної нервової системи і кількість їх знаходиться у прямій залежності від глибини патологічного процесу. Плеоцитоз спостерігається при бактеріальному менінгіті, менінгоенцефаліті, вірусному енцефаліті, лістеріозі, некрозі та абсцесі мозку, печінковій комі.

Для диференціації лейкоцитів ліквор збагачують методом центрифугування або седиментації. Після цього роблять мазок, фіксують і фарбують його. Лейкограма ліквору складається в основному з двох видів клітин: лімфоцитів (60–80 %) та моноцитів (20–40 %), у поодиноких випадках виявляють нейтрофіли, еозинофіли, плазматичні клітини. Гострі запальні процеси у мозковій тканині призводять до збільшення кількості нейтрофілів, хронічні – моноцитів, а при паразитарних хворобах в лікворі збільшується кількість еозинофілів.

Бактеріологічне дослідження ліквору проводять з метою виявлення збудників захворювань: менінго-, пневмо-, стрепто- і стафілококів, лістерій, сальмонел, пастерел та ін. При посіві ліквору на спеціальні живильні середовища одержують чисті культури збудників, що викликають хвороби нервової системи. Для виявлення вірусів застосовують вірусологічне дослідження ліквору.

Імунологічні дослідження застосовують для діагностики інфекційних захворювань, що перебігають з ураженням нервової системи. Для цього користуються імунобіологічними реакціями (Вассермана, Закса-Георгі, Кана, Майніке), імунодифузії, імуноелектрофорезу, імуноадсорбції, досліджують класи імуноглобулінів.

Поиск по сайту: