Основних форм розрахунків

Дослідження валютно-фінансових умов зовнішньоторговель­них контрактів показали, що при проведенні торговельних опе­рацій важливим є правильний вибір форми розрахунків, оскільки він дає змогу контрагентам зменшувати витрати і ризики невико­нання протилежною стороною своїх зобов'язань за контрактом.

Форми розрахунків — це врегульовані законодавством країн-учасниць способи виконання грошових зобов'язань за зовніш­ньоторговельним контрактом. При цьому порядок здійснення форм міжнародних розрахунків також регулюється міжнародни­ми документами, які розробляються спеціально створеними ор­ганізаціями — Міжнародною торговельною палатою. Комісією з права міжнародної торгівлі ООН тощо.

Форми міжнародних розрахунків умовно поділяються на до­кументарні (акредитиви, інкасо) і недокументарні (платіж на від­критий рахунок, авансові платежі, банківський переказ, векселі та чеки).

Міжнародні розрахунки являють собою цілком самостійну си­стему, яка пов'язана з рухом між країнами товарно-матеріальних цінностей та грошей і яка має певні особливості.

По-перше, міжнародні розрахунки на відміну від внутрішніх регулюютьсяне тільки національними нормативними і законодавчими актами, а ще й міжнародними законами, банківськими правилами і звичаями, такими як: Єдиний чековий закон, за­тверджений Женевською конвенцією у 1931 р.; Єдиний закон про переказний та простий вексель, прийнятий Женевською вексель­ною конвенцією у 1930 р.; Уніфіковані правила та звичаї для до­кументарних акредитивів, остання публікація яких (.№ 500) здійс­нена Міжнародною торговельною палатою (МТП) у 1993 р.; Уні­фіковані правила для інкасо, остання редакція яких набула чин­ності з 1 січня 1996 р. (публікація МТП № 522); Уніфіковані пра­вила для контрактних гарантій, виданих МТП у 1978 р. (публі­кація № 325); Уніфіковані правила для гарантій, що підлягають оплаті на вимогу, видані МТП у 1992 р. (№458), та інші, які регулю­ють окремі форми і способи міжнародних розрахунків, визначають характер взаємовідносин учасників розрахункових операцій. Подіб­ний розмах уніфікацій міжнародних розрахунків з боку світового співтовариства викликаний інтернаціоналізацією господарських зв'язків, збільшенням обсягів міжнародних торговельних угод і, от­же, розрахунків, універсалізацією банківських операцій.

По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валю­тах. Тому, з одного боку, на їх ефективність впливає динаміка ва­лютних курсів. З іншого боку, нормальне функціонування міжнаро­дних товарно-грошових відносин досягається лише за умови віль­ного обміну національної валюти на валюту інших країн, безпереш­кодного руху грошей. Іншими словами, найефективніше включення тієї чи іншої країни в міжнародний поділ праці та міжнародні валю­тні розрахунки можливе тільки на основі конвертованої валюти.

Конвертованість валют немовби розмиває національні кордо­ни під час руху товарів, послуг, переміщення капіталу в масшта­бах світового ринку. Так, експортеру, який реалізує продукцію за кордон з оплатою у валюті імпортера або валюті третіх країн, конвертованість валют забезпечує можливість безперебійного перетворення одержаної виручки у власну національну валюту для підтримання нормального кругообігу його коштів усередині країни. Аналогічно вирішується проблема розрахунків для імпор­ту товарів, які підлягають оплаті в іноземній валюті: через меха­нізм конвертації здійснюється обмін національної валюти імпор­тера на потрібні інвалютні кошти платежу.

Вільна конвертація національної грошової одиниці — не тіль­ки форма зв'язку між національним та світовим господарствами. Вона забезпечує країні:

• вільний вибір виробниками і споживачами найвигідніших ринків збуту та закупівлі усередині країни і за кордоном;

• розширення можливостей залучення іноземних інвестицій і розміщення інвестицій за кордоном;

• стимулююча дія іноземної конкуренції на ефективність, гну­чкість і пристосовування підприємств до умов, що змінюються;

• підтягування національного виробництва до міжнародних стандартів щодо ціни, витрат, якості та асортименту;

• можливість здійснення міжнародних розрахунків у націона­льних грошах.

Третя особливість міжнародних розрахунків полягає в тому, що в країнах з частково конвертованою валютою держава вико­ристовує відповідні валютні обмеження, які безпосередньо впли­вають на валютні розрахунки.

Валютні обмеження — це зако­нодавча або адміністративна заборона, лімітування і регламен­тація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Валютні обмеження звужують можливо­сті і підвищують витрати валютного обміну і платежів за міжна­родними угодами. Основними причинами валютних обмежень є:

— нестача валюти,

— тиск зовнішньої заборгованості,

— розбіжності в платіжних балансах.

Головна мета їх введення — концентрація валютних цінностей у руках держави, а також вирівнювання пла­тіжного балансу і підтримання валютного курсу національної грошової одиниці. При цьому можливі різні форми валютних обмежень залежно від їх внутрішнього змісту і структури:

• блокування виручки експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами;

• обов'язковий продаж валютної виручки експортерів повніс­тю або частково центральному, та уповноваженим банкам;

• обмежений продаж іноземної валюти імпортерам (лише за наявності дозволу різних установ);

• заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою;

• регулювання строків платежів за експортом та імпортом;

• численність валютних курсів — різні курсові співвідношен­ня валют за різними видами операцій, товарними групами і регі­онами.

В Україні до подібних обмежень належать: обов'язковий про­даж експортерами 50% валютної виручки на ринку, регулювання строків платежів за експортом та імпортом, зокрема, контроль за авансовими платежами за імпортом і платежами в розстрочку за експортом, 90-денний термін зарахування валютної виручки на рахунок експортера.

Валютні та інші обмеження, які заважають здійсненню зовні­шніх операцій, примушують торговельні фірми у всьому світі ретельно вивчати питання експортно-імпортного ліцензування, ва­лютного контролю, податкового законодавства; вимоги з екології й охорони праці; юридичні вимоги до товарів (послуг), їх упаку­вання та маркування; особливості тарифів і квот; торговельного ембарго; антидемпінгового законодавства; наявності конвертова­ної валюти і стабільності місцевої валюти в країні потенційного партнера. З цією метою торговельні фірми можуть навіть призна­чати місцевих агентів для збору необхідної інформації в країнах потенційного покупця (продавця), проведення маркетингових до­сліджень.

У багатьох підручниках до особливостей міжнародних розра­хунків відносять їх документарний характер. Це досить хибне уявлення, оскільки багато країн світу вже давно використовують як документарні, так і недокументарні форми розрахунків. При цьому за останні кілька років значно зросла популярність недокументарних розрахунків через їх простоту і дешевизну.

У розрахунках між країнами з розвинутою ринковою економі­кою переважають недокументарні форми розрахунків.

Документарні поширені в розрахунках з країнами третього світу, а також з деякими країнами Східної Європи. Це пов'язано з тим, що до­кументарні форми дають можливість значно зменшити ризик не­платежу або непостачання товару.

Документарні форми розрахунків широко використовуються в українській зовнішньоторговельній практиці. Зокрема, докумен­тарні акредитиви за імпортними операціями використовуються в розрахунках з партнерами із Західної Європи, Північної Амери­ки, Японії, тобто з розвинутими країнами, які враховують підви­щений ризик країни — України — і низьку платоспроможність українських імпортерів. При експортних операціях українські підприємства і банки використовують акредитиви в розрахунках з країнами третього світу, платоспроможність яких оцінюється низько. Водночас багато українських підприємств успішно вико­ристовують недокументарні форми розрахунків.

Кожна форма розрахунків містить певну частку ризику для експортера або імпортера і залежить від багатьох чинників: від виду товару, ступеня взаємної довіри контрагентів, наявності кре­дитної угоди, платоспроможності зовнішньоторговельних парт­нерів, рівня попиту і пропозиції на даний товар, надійності залу­чених банків. Тому кожний контрагент намагається наполягати на тій формі розрахунків, за якої він мав би найменший ризик. Різні форми розрахунків щодо оцінювання ризику відображені нарис. 4.1.

Як видно з рис. 4.1, авансовий платіж і платіж на відкритий рахунок перебувають на різних полюсах. Це пояснюється тим, що дані форми розрахунків становлять однобічні вигоди або про­давцеві, або покупцеві. Крім того, на відміну від документарного інкасо й акредитива, участь банків при цих формах розрахунків значно менша. Вони е лише провідниками грошових коштів.

Авансові платежі

У міжнародній практиці розрахунків авансові платежі є най­більш вигідною формою для експортера.

Аванс — це грошова сума або майнова цінність, яка передається покупцем продавцеві до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань за ко­нтрактом.

Отже, аванс може бути в грошовій і товарній формах.

Товарна форма авансу передбачає передання імпортером експор­теру сировинних матеріалів або комплектуючих, необхідних для виготовлення замовленого обладнання.

Грошова форма авансу передбачає сплату покупцем узгодже­ної за контрактом суми в рахунок належних за договором плате­жів до відвантаження товару (надання послуги), а іноді навіть до початку виконання контракту.

У світовій практиці розрахунків авансові платежі використо­вуються, якщо:

^— продавець не впевнений у платоспроможності покупця;

— економічна і політична ситуація в країні покупця нестабільна;

— при поставці дорогого обладнання (кораблів, літаків), яке виготовлене за індивідуальним замовленням;

— при поставках рідкісних дефіцитних товарів,а також товарів стратегічного призначення (ядерного палива, зброї);

— у разі досить тривалих строків дії контракту.

Аванс може надаватися як у розмірі повної вартості контракту (замовлення), так і у вигляді частки, відповідного відсотка від неї. Для експортера найвигіднішим є авансовий платіж на загаль­ну суму контракту або попередня оплата. У цьому разі експортер достатньо захищений від ризику того, що іноземний покупець відмовиться або буде неспроможним заплатити за товар, який йому вже відвантажений. Аванс на загальну суму контракту та­кож означає, що експортер отримує у своє розпорядження вільні кошти, які він може використати на закупівлю сировини, виплату заробітної плати, технічне оснащення підприємства тощо. Більше того, попередня оплата звільняє постачальника від необхідності звертатися до банку за кредитом зі сплатою відсотків та інших витрат за користування ним.

З іншого боку, аванс, навіть у розмірі відповідного відсотка від суми контракту, слугує засобом забезпечення зобов'язань, прийнятих покупцем за контрактом. У разі відмови прийняти за­мовлений товар постачальник має право отриманий ним аванс використати на відшкодування збитків.

До очевидних недоліків цієї форми розрахунків належить комплексний ризик імпортера: ризик того, що експортер не до­ставить товар або доставить несвоєчасно і зовсім іншої якості чи специфікації. Крім того, порушення виконання зобов'язань екс­портера за контрактом може статися у вигляді недотримання асо­ртименту товару, що поставляється, а також умов пакування і транспортування, що може призвести до визнання товару некон­диційним. У такому разі імпортер ризикує втратити аванс (або повернути його через тривалий час за рішенням суду) і матеріа­льну компенсацію.

Авансовий платіж також означає, що імпортер кредитує поставку на відповідний період, до того як він фізично отримає товар у своє розпорядження.

Від авансу необхідно відрізняти завдаток і відступні. Завда­ток, як і аванс, видається в рахунок суми, яка вказана в договорі. У разі невиконання умов договору контрагентом, що дав завда­ток, він втрачає повну суму завдатку. Якщо ж невиконання зо­бов'язань за контрактом виявиться з боку сторони, що отримала завдаток, то ця сторона зобов'язана повернути його у подвійному розмірі. Таким чином, завдаток не звільняє сторону, яка не вико­нала договір, від відшкодування збитків іншій стороні.

Відступні являють собою обумовлену в договорі суму, спла­тивши яку контрагент звільняється від взятих на себе зобов'язань за контрактом без відшкодування додаткових збитків іншій сто­роні. Таким чином, якщо аванс і завдаток спонукають контрагентів до своєчасного виконання договору, то відступні, навпаки, при відповідних обставинах можуть послабити стимули до вико­нання контракту.

Авансовий платіж у розмірі загальної вартості контракту ви­користовується, коли:

• валютне законодавство й органи валютного контролю країни покупця допускають авансові платежі у розмірі 100% вартості контракту;

• відсутні державні обмеження або заборона на імпорт/експорт товарів;

• імпортер має вдосталь ліквідних ресурсів для здійснення авансового платежу;

• ціна товарів, що купуються за допомогою авансової форми розрахунків, відносно невелика в загальному обороті коштів ім­портера.

У міжнародній торгівлі розрахунки у формі авансу на загаль­ну вартість контракту використовуються відносно рідко, що по­яснюється трьома основними причинами.

По-перше, у зв'язку з посиленням конкуренції товаровиробників і наповненням товар­ного ринку рядом товарів сформувався стійкий «ринок покупця» й експортери змушені пристосовуватись до інтересів імпортерів при оплаті товарних поставок.

По-друге, експортери переважно мають справу не безпосередньо з кінцевими споживачами або ве­ликими операторами ринку, а з посередниками, які здебільшого не мають достатньо власних ресурсів для 100% попередньої оплати. По-третє, самі продавці не завжди погоджуються на цю форму розрахунків, оскільки вона обумовлює надання імпортеру значних фактичних знижок. Статистика свідчить, що авансові пла­тежі за зовнішньоторговельними контрактами у підсумку можуть знизити реальну ціну товару на 5—7% за рахунок знижки, яку отримують покупці.

На відміну від міжнародної практики, в Україні при розрахун­ках за імпортом головною вимогою іноземного партнера є отри­мання авансу на загальну вартість контракту, що пов'язано з не­довірою до держави в цілому. При цьому, здійснюючи авансовий платіж, український імпортер практично кредитує іноземного партнера за контрактом, у багатьох випадках не вимагаючи знижки до продажу ціни товару за наданий кредит. Якщо ж умова знижки ціни все ж включається до контракту, то реально вона зовсім не відповідає тим втратам, яких зазнають україн­ські підприємства при 100-відсотковому відволіканні своїх обі­гових коштів.

Авансові платежі, що покривають лише частину суми контракту, досить поширені в міжнародній торгівлі. При цьому основну частину платежу продавець отримує після відвантаження товару, використовуючи інші форми розрахунків, платіжні та фінансові інструменти. Наприклад, 5—10% вартості контракту сплачують­ся у формі авансу, а решта — у формі відкритого рахунку або ак­редитива. Іноді авансові платежі безпосередньо здійснюються в межах акредитивів (при використанні акредитива «з червоним застереженням»).

Світова практика свідчить, що авансові платежі, як правило, становлять 10—30% суми контракту. При цьому частина контра­кту, що авансується, залежить від призначення авансу. Так, якщо видається завдаток у рахунок суми, що вказана в договорі, то він дорівнює зазвичай 10—15% суми контракту. Аванс імпортера на виконання спеціального замовлення або поповнення обігового капіталу експортера досягає 30—50% сумі контракту. Водночас аванс як форма розрахунків за контрактами з довгостроковим партнером або на основі міждержавних угод може досягати 100% суми контракту. Іноді в контракті передбачається сплата авансу кількома внесками: наприклад, 10—20% вартості замовлення — при підписанні контракту і 15% — після подання технічної доку­ментації. Цей метод має назву поетапних платежів.

Аванс сплачується протягом відповідного строку з дати під­писання контракту. При постачаннях складних видів машин і об­ладнання з великим строком виробництва контракт набуває чин­ності після переказу покупцем авансу, який виплачується про­тягом 30—90 днів з дати підписання контракту. У контракті та­кож обумовлюється, через який проміжок часу після сплати ава­нсу буде здійснено поставку товару. Як правило, аванс реалізу­ється через банківський переказ (також використовуються й інші інструменти — чеки).

Розмір оплати за отримання авансу визначається обумовленою в договорі ставкою у відсотках річних, при цьому відсотки на ко­ристь покупця нараховуються з дня переказування авансу до дати реальної поставки товару. Однак частіше відсоткова ставка у ко­нтракті не вказується, а враховується сторонами при узгодженні ціни товару, тобто через зниження ціни на розмір витрат, пов'я­заних з наданням авансу.

Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова повинна бути своєчасно зафіксована в контракті. При по­ставці товару партіями аванс може бути на обліку до останньої поставки і погашатися при кінцевих розрахунках. Аванс раціонально погашати у відповідній частці від кожної поставки. У цьому разі можливі два способи: пропорційний, коли при кожній поста­вці погашається частина авансу, відповідна його частині у варто­сті товару, і прогресивний, коли відсоток погашення авансу з ко­жною новою поставкою пропорційно зростає.

При інших рівних умовах для імпортера більш вигідний та­кий спосіб погашення авансу, який зводить до мінімуму реаль­ний строк авансування ним експортера. Для експортера більш вигідно, якщо аванс погашається при розрахунках за останнє відвантаження товару, оскільки цей спосіб забезпечує най­більш тривале користування авансом і повністю страхує від можливих втрат у разі відмови покупця від наступних партій товару.

Оскільки авансовий платіж пов'язаний для покупця зі значним ризиком, при його використанні він часто вимагає виставлення на себе гарантії першокласного банку (гарантії повернення аван­су або гарантії необхідного виконання контракту).

У міжнародний практиці, особливо в країнах Західної Європи, авансові платежі і тим більш попередня оплата не користуються широкою популярністю. Все більша частина угод укладається на умовах розстрочки платежу.

На відміну від європейських країн, в Україні авансові платежі застосовуються значно частіше. Це обумовлюється такими при­чинами:

— по-перше, українські підприємства ще тільки набувають відповідного досвіду у зовнішньоторговельній діяльності і є но­вачками на світових ринках. З боку іноземних фірм до них мало довіри, і тому фірми вимагають 100-відсоткових авансових пла­тежів;

— по-друге, самі українські підприємства недостатньо юри­дичне захищені, і це змушує їх перестраховуватись, вимагаючи 100-відсоткового авансу від своїх покупців. Наполягаючи на ава­нсовому платежі, вони обмежують кількість потенційних партне­рів, а також зменшують свій прибуток за рахунок зниження ціни товару. Крім того, відповідно до Інструкції Державної податкової адміністрації України «Про порядок відрахування і сплати подат­ку на додану вартість», авансові платежі, отримані українськими підприємствами від іноземних і вітчизняних осіб у рахунок май­бутнього експорту товарів, робіт і послуг, оподатковуються на додану вартість. Винятками є лише авансові платежі за товари, які не оподатковуються ПДВ відповідно до закону України «Про податок на додану вартість».

Це означає, що підприємство-експортер повинно відволікати з обігу і перераховувати до бюджету частину коштів від отриманих авансів до моменту фактичного відвантаження продукції на екс­порт. З іншого боку, у разі непоставки товару експортер може відчути труднощі з поверненням покупцеві отриманого авансу в повній сумі через затримку або неможливість повернення з бю­джету раніше перерахованих коштів.

Поиск по сайту: