Міжбанківські кореспондентські відносини та система міжбанківських комунікацій. Система СВІФТ

Провідна роль у міжнародних розрахунках належить банкам. Маючи широкий практичний досвід у сфері валютно-фінансових відносин, банки надають своїм клієнтам широкий спектр послуг, серед яких вибір ефективніших форм міжнародних розрахунків, консультації щодо складання платіжних умов зовнішньоторго­вельних контрактів, страхування ризиків, видача банківських гарантій тощо. Ступінь їх впливу в міжнародних розрахунках за­лежить від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни, ку­півельної спроможності її валюти, спеціалізації та універсалізації банків, їх фінансового стану, ділової репутації, мережі філій і ко­респондентських рахунків. Не останню роль в обслуговуванні клі­єнтів відіграє банківська практика, яка у кожній країні має свої традиції.

Міжнародні розрахунки базуються на проведенні банками рі­зного роду фінансових платежів. Для здійснення платежів, що перетинають кордони, банки відкривають іноземні філії або ра­хунки в банках-кореспондентах за кордоном. Усі великі банки, які активно працюють на міжнародному рівні, мають власні закордонні філії у найважливіших торговельних центрах світу — в Нью-Йорку, Лондоні, Токіо, Люксембурзі, Цюріху, Франкфурті-на-Майні, Гонконзі і Сінгапурі.

Однак банки не можуть утримувати власні філії в усіх країнах, з якими їхні клієнти мають ділові контакти, тому для співробіт­ництва з закордонними банками вони встановлюють кореспонде­нтські відносини. У широкому розумінні кореспондентські від­носини являють собою весь комплекс можливих форм співробіт­ництва між банками.

Установлення кореспондентських відносин здійснюється не тільки між банками, що розташовані в різних країнах, а й у межах національних кордонів. Число кореспондентів може сягати деся­тків тисяч. Причин укладення договорів про встановлення корес­пондентських відносин багато. Основними з них є:

• здійснення операцій іншим банком, який може надавати по­слуги дешевше і швидше;

• відсутність самостійності в реалізації деяких видів послуг (можливості виходу на ринок для купівлі валюти тощо);

• зниження ризику власних операцій.

Кореспондентські відносини між банками як у державі, так і за її межами виникають на основі взаємності. При виборі закор­донного банку, який має функціонувати як банк-кореспондент, важливу роль відіграють його надійність і платоспроможність.

Оформлення відносин між банками в різних країнах відбува­ється по-різному. Наприклад, в Україні та в інших країнах СНД при установленні кореспондентських відносин укладається дво­сторонній договір. У Швейцарії, Англії та інших країнах Європи кореспондентські відносини оформлюються за допомогою листів на ім'я керівництва банку з проханням відкрити коррахунок. Від­криття відносин завжди супроводжується низкою контрольних документів, таких як: річний звіт, баланс, тарифи комісійних ви­нагород за операціями тощо.

На практиці існують дві можливості оформлення кореспонде­нтських відносин банків:

• із взаємним відкриттям рахунків (А-кореспонденти);

• без відкриття рахунків (Б-кореспонденти).

У разі А-кореспондента (рис. 2.1) зв'язок між банками здійс­нюється через кореспондентський рахунок. За українським зако­нодавством, кореспондентський рахунок — це рахунок для об­ліку розрахунків, які виконує одна банківська установа за дору­ченням і на кошти іншої банківської установи на підставі укладе­ного кореспондентського договору (угоди).

Банки відкривають рахунки в іноземних установах у націона­льній валюті країни-контрагента. На рахунках відображаються всі операції, які здійснюють банки за дорученням своїх клієнтів та за власний рахунок. Оскільки власник рахунку зобов'язаний знати щоденні залишки на своєму рахунку і його стан, то для нього складається виписка, яка відправляється через систему СВІФТ або телексом чи поштою. Надсилаються також повідом­лення (авізо) за рахунком про проведення відповідних операцій, які містять всю інформацію, необхідну учасникам останніх.

Рис. 2.1. А-кореспондент із взаємними зв'язками через рахунок

Банки відкривають один одному рахунки, які поділяються на рахунок «Ностро» і рахунок «Лоро».

«Ностро» — це кореспон­дентський рахунок, відкритий на ім'я банку в кореспондента (ра­хунок резидента в банку нерезидента).

«Лоро» — рахунок банку-кореспондента, відкритий у себе (рахунок нерезидента в банку резидента).

З метою контролю за станом рахунків «Ностро» і ру­хом коштів на них банк заводить у своєму балансі внутрішній кореспондентський рахунок, на якому дзеркально відображають­ся потоки грошових коштів на рахунках «Ностро». Це дає змогу банкам оперативно розпоряджатись своїм рахунком, не допуска­ти перевищення лімітів, своєчасно поповнювати рахунок активами.

У багатьох країнах світу на кошти, що перебувають на рахун­ках «Ностро», відсотки не нараховуються. У зв'язку з цим банки намагаються тримати на рахунках мінімально припустимі залиш­ки, розміщуючи тимчасово вільні кошти на світових ринках по­зичкових капіталів.

На кореспондентських рахунках необхідно мати достатньо коштів для задоволення всіх платіжних доручень клієнтів банку або його власних потреб. Багатьом банкам, які мають добру діло­ву репутацію, банки-нерезиденти можуть надавати за їх кореспон­дентськими рахунками короткотермінові кредити, які називають­ся овердрафтами. В Україні, у зв'язку з кризовим станом валю­тного ринку, овердрафта іноземним банкам (особливо російським і прибалтійським) не надаються.

Банки, які не мають великого обороту по коррахунках і не ко­ристуються довірою іноземців, отримати овердрафт за кореспон­дентським рахунком практично не можуть.

У випадку відносин з Б-кореспондентом зв'язку через рахунок немає. Тому потрібна третя кредитна установа для перерахунку коштів в іноземній валюті (рис. 2.2).

Якщо банки встановили Б-кореспондентські відносини, то во­ни обмінюються домовленостями про агентські послуги. Зокре­ма, у Б-кореспондента доручення, що надійшли прямо, викону­ються негайно, і тому обов'язково має бути домовленість з тре­тьою кредитною установою про придбання необхідної грошової суми.

Для цього дуже часто між банками взаємно відкриваються кредитні лінії, які полегшують ділові відносини. Наприклад, Чейз Манхеттен Бенк, маючи в себе рахунок Дойчебанку з відповід­ною сумою, може відкрити кредитну лінію Укрексімбанку. При цьому, якщо необхідна сума грошей для виконання доручення Укрексімбанком перевищує суму кредиту, Чейз Манхеттен Бенк може перерахувати вказану в дорученні суму без необхідного покриття (за домовленістю між банками необхідна сума буде перерахована пізніше). Це дає змогу негайно виконати телеграфне доручення.

До домовленостей, які для партнера означають пільгу, нале­жить також взаємне підтвердження акредитивів, взяття на себе поручительства тощо. Розміри пільг орієнтуються на надійність бан­ку, а також на обсяг його ділового обороту і обмежуються економі­чними і політичними ризиками країни банку-кореспондента.

Рис. 2.2. Б-кореспондент без відкриття взаємних рахунків

Окрім проведення платіжних операцій, через кореспондентсь­ку мережу відбувається також обмін інформацією про відповідні країни, їх економічний і політичний стан. Крім цього, надається інформація, які торговельні звичаї існують у країнах, що необ­хідно враховувати при перетинанні товарами кордонів і які прийнятні умови платежів.

Зростання обсягів міжнародної торгівлі і розширення міжбанківських зв'язків веде до збільшення обсягів валютних, кредит­них і фінансових розрахункових операцій. У зв'язку з цим збіль­шується документообіг, кількість ділових паперів — платіжних фінансових документів. Крім цього, учасники ринку постійно обмінюються інформацією про курси валют і цінних паперів, процентні ставки тощо. Інформаційні потоки виходять за межі національних кордонів. Для підвищення ефективності проведен­ня розрахунків та уніфікації операцій банки почали встановлюва­ти комп'ютерні системи, які прискорили швидкість проведення платежів,

Однак ще на початку комп'ютеризації розрахунків банки роз­робляли свої" власні системи, які поліпшували внутрішню ефек­тивність роботи, але відсутність загальних стандартів унеможли­влювала зв'язки з системами інших банків. Тому міжбанківські перекази здійснювалися в паперовому вигляді через телекс, по­шту або фізичну доставку.

Зростання платіжного обороту між банками країн світу викли­кало необхідність створення комунікаційних систем стандарти­зованого вигляду, які б працювали з уніфікованою інформацією. У 70-х роках XX ст. почали створюватися такі системи. Однією з найбільш популярних і ефективних стала система СВІФТ.

Система СВІФТ

У 1973 р. у Брюсселі було створено акціонерне товариство — Всесвітню міжбанківську фінансову телекомунікаційну мережу (SWIFT). Офіційно вона почала працювати з 1977 p. Головна ме­та СВІФТ — швидкісне передання банківської і фінансової інфо­рмації на базі засобів обчислювальної техніки. Спочатку мережа СВІФТ охоплювала понад 500 банків із 15 країн світу. У 1993 p. її послугами користувалися вже 3700 банків і фінансових установ із 92-х країн. Кількість користувачів системи із року в рік зростає. У 90-х роках банки України також стали користувачами системи СВІФТ. Щоденно через цю систему проходить понад 2 млн. по­відомлень. Інформація передається цілодобово.

Мережа СВІФТ складається з двох поєднаних один з одним центрів управління в Амстердамі і Калпепері (США) з численни­ми системами комп'ютерів для управління мережею і передання даних. З цими центрами управління поєднані національні конце­нтратори в окремих країнах-учасницях. Деякі кредитні установи поєднуються з центрами управління через підключені мережі, або через свої центральні інституції з національними концентра­торами.

Головними сферами діяльності системи СВІФТ є:

• платежі — системи для виконання банківських інструкцій, інструкцій клієнта, повідомлень, заяв, клірингу і розрахунків;

• цінні папери — системи для підтримки торговельних під­тверджень, клірингу, розрахунків і процедури зберігання. СВІФТ надає мережеві послуги для CREST (система розрахунків за цін­ними паперами у Великобританії) і CGO (клірингова палата і де­позитарій у Великобританії);

• іноземна валюта і грошові ринки — системи для підтримки повідомлень підтвердження, відповідностей, двосторонніх і бага­тосторонніх відносин. СВІФТ забезпечує засоби відповідностей і повідомлень для ECHO (Клірингова палата іноземної валюти інтербанку в Лондоні).

Передання та обробка інформації через СВІФТ здійснюється протягом 20 сек. Основне досягнення СВІФТ — це створення і використання стандартів банківської документації, яку визнано Міжнародною організацією інформації (ISO). Уніфікація банків­ських документів дала змогу уникнути багатьох помилок при здійсненні міжнародних міжбанківських розрахунків. Переваги стандартів системи міжбанківської комунікації стали настільки очевидними, що аналогічні системи почали їх також застосовувати на національному рівні (англійська ЧЕПС, французька САЖІТЕР, американська ЧІПС, швейцарська СІК, українська СЕП і др.).

Передумовою успішного функціонування системи СВІФТ бу­ла стандартизація форматів повідомлень та адрес, тобто розроб­лення і фіксація єдиної «мови банків». Цей процес почався у 70-ті роки XX ст. Через СВІФТ комп'ютери передають стандартну банківську і фінансову інформацію, що поділяється на сім кате­горій повідомлень, до яких входить понад 70 їх типів. Кожний тип зорієнтований на максимально повне і точне відображення вимог до подання та передання даних, які можуть виникнути в діяльності банків і фінансових установ. Текст повідомлення скла­дається з полів, частина яких є обов'язковою. Деяких полів може не бути, але всі вони заздалегідь пронумеровані. Обов'язкові поля утримують інформацію, необхідну для правильної обробки повідомлення. Додаткова інформація у разі необхідності розта­шовується на опціонних полях (необов'язкових). Повідомлення звичайно передаються від одного учасника СВІФТ іншому, але, крім того, застосовуються ще системні повідомлення, які забез­печують взаємодію між користувачем і комунікаційною систе­мою. Системні повідомлення використовуються для запиту від­повідної інформації та отримання спеціальних звітів, для пошуку повідомлень у базі даних, для навчальних і тренувальних цілей.

Кожне повідомлення складається з чотирьох частин: заголо­вок, текст, посвідчення, закінчення. Заголовок має восьми - або одинадцятизначну адресу отримувача — банку або фінансової установи, код відправника, поточний п'ятизначний номер, а також тризначний код повідомлення з двозначним кодом-пріори­тетом. Вид повідомлення визначається тризначним цифровим ко­дом. Його перша цифра відповідає категорії операцій. Так:

ü пере­каз за дорученням клієнта позначається як 100,

ü переказ за раху­нок коштів банку — 200,

ü переказ банку за рахунок третього банку — 202,

ü підтвердження валютної угоди — 300.

Для коду­вання повідомлень за документарним інкасо використовується категорія 4, для операцій з цінними паперами — 5, для акредити­вних операцій — 7, для спеціальних повідомлень типу дебет-кредит-авізо і виписок за рахунками — категорія 9. Залежно від типу повідомлення відповідні поля заповнюються обов'язково, інші — за вибором, а деякі з них не повинні зовсім заповнюва­тись у тих або інших повідомленнях.

Приклад 1. Простий платіж у форматі СВІФТ.

Для позначення валют використовується тризначний літерний код, установлений ISO. Дві перші літери визначають країну, а остання — валюту відповідної країни. Так, для позначення гривні України використовується код UAH. Усі повідомлення шифру­ються автоматично з уведенням до комунікаційної мережі, що забезпечує секретність інформації.

Ідентифікація банків здійснюється через посередництво ВІС-кодів (Bank Identefier Codes), які є універсальною стандартною формою ідентифікації в телекомунікаційних повідомленнях і ба­зуються на методиці, запропонованій СВ1ФТ своїм банкам-учас­никам. ВІС-код надається і банкам, які не вступили до СВІФТ і не працюють у його мережі, але бажають отримати код. Коди ре­гулярно публікуються у довіднику кодів ідентифікації банків, який постійно оновлюється.

Якісне обслуговування з використанням системи стандартів означає збереження, приватність, точність, контрольованість і ста­більність. Це визначає інтегральну надійність системи.

Поиск по сайту: