Техніка контролю стимулу

Методи контролю стимулу — це група техніки, за допомогою якої пацієнтові передається стратегія того, що упоралося з проблемними ситуаціями. Прямо-таки класичним прикладом контролю стимулу є так звані методи конфронтації при поведінці уникнення, обумовленій страхом (ср. Marks, 1978a, b; 1987; Rimm & Masters, 1979; Reinecker, 1986).

Якщо проблема пацієнта полягає в тому, що він унаслідок (що передбачається) страху вже не здатний або недостатньо здатний переносити певні ситуації, то завдання психотерапевта — спонукати клієнта до конфронтації з лякаючою ситуацією, тоді може відбутися угашение і подолання страху. Згідно теорії когнітивного навчення, проблема пацієнта (в першу чергу поведінка уникнення) в репертуарі поведінки залишається такою стабільною якраз тому, що із-за повного уникнення чоловік не набуває досвіду безпечної поведінки, і тому не відбувається ніякого угашения.

Якщо людина, потрапивши в ситуацію, яку він вважає небезпечною, прагне якнайскоріше вибратися з неї, те уникнення додаткове негативно підкріплюється. В рамках методів конфронтації пацієнт повинен набути конкретного досвіду в когнітивній, поведінковій і фізіологічній площині і випробувати, що конфронтація з суб'єктивно тривожною ситуацією не спричиняє за собою очікуваної «катастрофи»; пройшовши «плато» в збудженні, страх в декількох площинах знімається, що приводить також до посилення віри у власну здатність подолання («Self-efficacy», по Bandura, 1977).

Ефективність методів конфронтації однозначно доведена завдяки 20-річним дослідженням в цій області (огляд робіт у Markgraf, 1996), і вони належать до найбільш важливої техніки поведінкової терапії. Щоб пояснити процес усунення страху і поведінки уникнення в рамках методів конфронтації, можна спиратися на цілий ряд теоретичних підходів: теорія контробумовлення (Pawlow, 1927; Wolpe, 1958) тут так само правомірна, як і габитуация (Birnbaumer, 1977) або теорії угашения (Kimble, 1961) і когнітивні теорії (Tolman, 1932).

Сьогодні ми повинні визнати, що було б помилкою висувати якийсь один теоретичний підхід як єдино правильний; для пояснення того, що відбувається в різних площинах і аспектах при подоланні страху за допомогою різних методів конфронтації, набагато правильніше звернутися до декількох теорій, щоб віддати належне багатьом окремим аспектам. Ця комплексність основоположних процесів виявляється і в гетерогенності окремих методів (техніки, способів), які можна віднести до методів контролю стимулу: починаючи від систематичної десенсибилизации (ср. Wolpe, 1974) і експозиції, а також Response-профилактики (Marks, 1978, 1987) і кінчаючи технікою повені (Bartling, Fiegenbaum & Krause, 1980), методами имплозии (ср. Stampfl & Levis, 1973) і парадоксальними інтервенціями (Ascher, 1980).

Незважаючи на те, чи застосовуються ці методи з акцентом на контроль з боку або самоконтроль, при всій названій техніці має місце конфронтація індивіда з ситуацією, що викликає страх. Таку ситуацію можна реалізовувати або з поступово наростаючою інтенсивністю страху і в уявленні (десенсибилизация in sensu), або реально (десенсибилизация in vivo), або без наростання і реально (експозиція), або здійснити масований — або в уявленні (имплозия), або реально (повінь) (ср. табл. 22.4.3).

Таблиця 22.4.3. Методи терапії тривожних розладів

У сенсі підходу самоконтролю і самоменеджмента (ср. Karoly & Kanfer, 1982; Kanfer, Reinecker & Schmelzer, 1996) при проведенні окремих терапевтичних стратегій дотримують правило, що терапія здійснюється ступінчасто самим пацієнтом. Те, що сам пацієнт бере на себе покроковий самоконтроль, має величезне значення як в етичному плані, так і з погляду чистої ефективності і співвідношення затрат—пользы (ср. Mahoney & Thoresen, 1974; Reinecker, 1978; Marks, 1987).

Поиск по сайту: