Розвиток соціальної психології в колишньому Радянському Союзі і в Україні

Розвиток соціальної психології в Радянському Союзі у 20—30-ті роки визначався тими ж особливостями, що і в інших країнах. Домінуючими в аналізі соціально-пси­хологічних явищ були соціологічний та психологічний підходи, не пов'язані між собою.

Найбільш відомими представниками соціологічного підходу вважаються М.О.Рейснер та Л.М.Войтоловський.

М.О.Рейснер у праці «Проблеми соціальної психоло­гії» (1925) розглядав масову поведінку людини, зумовле­ну широким соціальним середовищем, до якого він включав виробничі відносини, класи суспільства, рівень розвитку виробничих сил.

Л.М.Войтоловський у праці «Нариси колективної психології» (1924) одну з головних проблем соціальної психології вбачав у психології класів. Крім цього, об'єк­том його інтересів були особливості суспільного на­строю, соціальної волі, психологія натовпу.

Представники психологічного підходу П.П.Блонський, К.М.Корнілов та інші головне завдання соціальної психології вбачали в дослідженні соціальної детермінації психіки людини. Власне, це були дослідження психології особистості, психічних процесів за умов безпосереднього контакту в малих групах.

Представники обох підходів у своїх дослідженнях на­магалися спиратися на марксистську методологію дослі­дження суспільних явищ. Але механічне поєднання тез марксизму з пануючими на той час у психології теоріями було неадекватне завданням розвитку соціальної психо­логії.

Слід зазначити, що в ті роки робилися спроби поєд­нати соціологічний та психологічний підходи до аналізу деяких соціально-психологічних проблем. Найвиразніше це виявилось у працях В.М.Бехтерєва та В.О.Артемова.

В.М.Бехтерєв ще у 1910 р. першим з російських пси­хологів сформулював предмет і завдання соціальної пси­хології, приділяючи багато уваги вивченню таких явищ, як наслідування, навіювання, зараження. Одночасно з Ф.Олпортом та Ф.Меде він почав експериментальні до­слідження у соціальній психології, причому на відміну своїх західних колег не із штучними лабораторними, а з реальними, висловивши при цьому цікаві ідеї про колективні цілі та колективні дії, про ефект змагання, взаємодію та єдність членів колективу.

В.О.Артемов у книзі «Вступ до соціальної психології» (1927) зазначав, що поведінка людей завжди відрізняється залежно від того, до якої спільності вони належать. За його спостереженнями, неорганізований натовп і ор­ганізована демонстрація можуть складатися з одних і тих самих людей, але їхня поведінка буде різною, бо неодна­ковим є характер цих спільностей. Одним з перших до­слідник поставив також питання про необхідність упровадження експерименту в соціальну психологію.

Взагалі для розвитку соціальної психолога у 20-х ро­ках характерною була практична, прикладна її спрямо­ваність. Можна виокремити кілька проблем, які дослі­джувалися в той час.

Головною з них була проблема колективу, його впли­ву на особистість, взаємовідносини колективу та особис­тості. Вперше вона була поставлена рефлексологами, але розроблялася і представниками інших напрямків у пси­хології — педологами, психотехніками та ін.

Найбільший вплив на вивчення проблем колективу справили праці педологів, зокрема О.С.Залужного та Є.О.Аркіна. Педологія (від грец. раіdos — дитина, 1оgоs — вчення) — напрямок у психології та педагогіці, пред­ставники якого намагалися в дослідженні розвитку ди­тини об'єднати психологічні, анатомо-фізіологічні, біо­логічні та соціальні чинники. Але механічне їх поєднан­ня не могло дати плідних результатів, проте в деяких працях містилися ідеї, які заслуговували на увагу і були розвинені пізніше.

Другим напрямком дослідження соціально-психоло­гічних проблем була психотехніка, В її межах особливо інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспек­ти управління. Відомі його представники П.М.Керженцев та О.К.Гастєв вивчали особливості психологічних вимог до керівника, соціально-психологічну атмосферу колективу, його організацію, характеристики стилю ке­рівництва. Окрім цього, предметом досліджень були та­кож питання психологічного впливу — навіювання, зара­ження, наслідування (В.М.Бехтерєв, К.І.Платонов та ін.).

Необхідно відзначити особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології А.С.Макаренка. Його вчення про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів та шляхи їх розв'язання, управління колективом не втратили своєї актуальності і в наш час.

Але бурхливий розвиток соціальної психології в 20— 30-х роках припинився у другій половині 30-х. Однією з причин цього стала фактична заборона рефлексології, педології, психотехніки без аналізу тих позитивних мо­ментів, які містилися в окремих розробках представни­ків цих течій. Крім того, в 30-ті роки панувала думка про те, що всі психічні явища від відчуттів до характеру є соціальними за своєю суттю, отже, спеціальна наука — соціальна психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані на грунті загальної психології.

Іншою причиною гальмування соціально-психологіч­них досліджень у ці роки була загальна ідеологічна уста­новка. Вважалося, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвива­лися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи.

У 40—50-ті роки розробка соціально-психологічної про­блематики здійснювалась у межах загальної, педагогічної психології та психології праці. Зокрема, це дослідження:

1) особливостей дитячого колективу та шляхів його формування;

2) соціально-психологічних механізмів, які впливають на процес виховання особистості в колективі (насліду­вання, змагання, особистий приклад);

3) соціальне значущих рис особистості дитини та їх формування в колективі;

4) впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистості дитини;

5) процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця).

Ці дослідження базувалися, як правило, на вченні Х.Макаренка про колектив, їх результати мали певне позитивне значення для розвитку дитячої та педагогічної психології. Разом з тим обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли повною мірою задовольнити дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Практичні потреби суспільства, розвиток самої психологічної науки, пом'якшення суспільно-політичного клімату в країні після довгих років сталінського тоталітаризму поставило в 60-ті роки питання про відродження і розвиток соціальної психології. Цей етап відомий під назвою «дискусія 60-х років про соціальну психологію». Результатом дискусії, в якій взяли участь відомі вчені Ї.М.Мясищев, Б.Д.Паригін, Є.С.Кузьмін, О.Г.Ковальов, В.М.Колбановський, К.К.Платонов та інші, стало визнання соціальної психології як самостійної галузі наукових досліджень та навчальної дисципліни.

У 60—70-ті роки починається розвиток соціальної психології в Україні. Створюються кафедра соціальної та педагогічної психології в Київському університеті імені га Шевченка та відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології України. У цих закладах, а також у вузах Харкова, Львова, Одеси та інших міст України здійснюються перші соціально-психологічні дослідження та читання лекцій з проблем соціальної психології.

Сучасні дослідження соціальних психологів України спрямовані на вивчення не тільки традиційних проблем: взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільностях, особливостей регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів їх взаємовідносин, взаємовпливу тощо. Вони визначаються сучасними потребами, які зумовлені змінами в житті країни після проголошен­ня нею державного суверенітету, пошуком тих особли­востей у поведінці людей, які завжди з'являються в пе­реломні етапи розвитку суспільства.

Розділ 2

Поиск по сайту: