Експериментально-прикладний етап розвитку соціальної психології

Як було показано раніше, концепція «психології мас» пояснювала проблему управління як суб'єкт-об'єкгне відношення. Суб'єктом виступав той, хто керував, — лі­дер, вождь, еліта; об'єктом — той, ким керували, — ма­си. На цих ідеях грунтувалися тогочасні теорії держави, управління, влади.

Розвиток економічних відносин капіталізму, коли ро­боча сила стає товаром, а отже, з'являється можливість вибору місця роботи, веде до зміни відносин між об'єк­том і суб'єктом управління. Централізований державний апарат вже не може діяти за старою схемою: «сила—під­порядкування». За умов конкуренції, постійного впро­вадження нових винаходів у виробництво, гонитви за максимальним прибутком потрібна була постійна раціо­налізація виробництва і відтворення робочої сили з міні­мальною вартістю. Це, у свою чергу, вимагало зміни сут­ності самої концепції управління, де ключовим стає по­няття «продуктивність праці».

Сама ж продуктивність праці розглядається як похід­на від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. На відміну від Г.Тарда, Г.Лебона та ін­ших прихильників концепції «психології мас», які го­ловний регулятор поведінки людей вбачали в діях лідера (еліти), представники нового напрямку висунули іншу тезу. На їхню думку, єдиною силою, здатною впоряд­кувати стихію поведінки, є система соціальних норм. Свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві.

Нормативний порядок, тобто підпорядкування індиві­дуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм інтерпретується як реальність суспільства, як спе­цифічно-соціальний чинник або соціальна поведінка.

У свою чергу, соціальна поведінка розглядається як взаємодія двох або більше індивідів на підставі усвідом­лених установок та орієнтацій, зумовлених суспільними нормами. У більшості випадків взаємодія пояснюється за допомогою понять, які прямо чи опосередковано збігаються з поняттям «комунікація». Остання означає здатність людей до взаєморозуміння і визначається їхніми уявленнями один про одного та про особливості довкілля. Отже, соціальна поведінка формується в процесі взаємовідносин людей між собою і виявляється в поглядах, почуттях, настроях, уявленнях про себе та партнера взаємодії. Вихідною моделлю соціальної взаємодії є взаємини будь-яких двох індивідів, тобто їхні міжособистісні відносини, які включають мотиви та цілі діяльності, очікувані дії тощо.

Наука про соціальну поведінку сформувалась і набула зширення на початку 30-х років насамперед в американській індустріальній соціальній психології та соціології. Її виникнення було зумовлене практичними завданнями підвищення продуктивності праці за рахунок ефективніших методів управління, удосконалення організаційних структур.

У науковому плані колізія індивіда і суспільства розв"язувалась як підпорядкування індивідуального нормативному (соціальному).

Подальшим розвитком і конкретизацією концепції нормативного порядку (соціальної поведінки) були так звані класична і неокласична теорії організації. Вони виникли в 30-х роках у США і згодом стали підґрунтям практичного управління (менеджменту) в багатьох країнах. Популярність цих концепцій пояснюється не тільки тим, що їх використання сприяло безпосередньому підвищенню продуктивності праці, зміцненню існуючої організаційної структури, а й певним чином знімало гостроту суперечностей капіталістичної системи.

Засновником класичної теорії організації та управаіння в науці про виробництво став американський інженер Ф.Тейлор. Суть його концепції наукового управління можна узагальнити у трьох головних тезах.

Перша — детальна розробка способів та прийомів трудової діяльності робітника. Розвиток наукової організації праці передбачає вироблення численних законів, правил, формул, які мають замінити особисті судження окремого робітника. На практиці це означало

примусову стандартизацію методів роботи, обов'язкове використання знарядь та жорстке врахування умов пра­ці, розмежування функції планування і виконання, кон­центрація ініціативи в руках адміністрації.

Друга — зосередження уваги на чинникові мотивації, тобто суб'єктивному ставленні робітника до власної діяльності. Жодні зміни в організації праці суттєво не вплинуть на її продуктивність, якщо робітник не пере­конаний в їхній корисності для себе. Такою користю-стимулом для робітника є насамперед гроші, тобто еко­номічні мотиви.

Третя — орієнтація не на маси, а на кожного кон­кретного робітника. Ф.Тейлор принципово виходив з ізо­льованості, «атомістичності індивіда» в соціальному середо­вищі і був противником, зокрема, артільної праці.

Концепція наукового управління Ф.Тейлора — не стільки продукт його суб"ктивно-індивідуальних уяв­лень, скільки відображення соціально-економічних реа­лій тогочасного розвитку СІЛА. Велика кількість емі­грантів із різних країн, політична роз'єднаність робітничого класу, етнічні та національні розбіжності, жорстока конкуренція, експлуатація робочої сили — все це було психологічним підґрунтям практики і теорії організації та управління такого типу.

Ще одним представником класичної теорії організації та управління був французький інженер А.Файоль. На відміну від Ф.Тейлора, який розглядав насамперед нижчі рівні організаційної структури, він аналізував адміністра­тивну організацію загалом як певну ієрархію рівнів. Спільними для обох дослідників є такі моменти:

— аналіз соціальної організації як виключно фор­мальної, тобто такої, що задається ззовні і диктує людям шаблон поведінки. Найменше відхилення від нього роз­глядається як порушення нормального стану, що шко­дить ефективності праці;

— індивід у цій системі стає ізольованою одиницею, не пов'язаною з іншими, а власне організація є закри­тою, замкненою в собі структурою;

— мотивація праці робітника обмежується економіч­ними стимулами, головним з яких є заробітна плата;

— визначається необхідність жорсткого поділу функцій на керівні та виконавчі, при цьому між управлінцями і еглими існують лише функціональні ділові стосунки. Класична теорія організації відіграла позитивну роль у пошуках способів раціональної організації вироб­ництва, підвищенні його ефективності. Вона вперше по­ставила питання про дві функції управління, пов'язані, з одного боку, з регуляцією технологічного процесу, а з Іншого — з регуляцією людської діяльності. Разом із тим обмеження аналізу організації роботи тільки директив­ними функціями спонукало до пошуку нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції людської поведінки. Це стимулювалося й тим, що наприкінці 20-х і початку 30-х років XX ст. у СПІА розгорнулась жорстока економічна криза, яка перейшла в Глибоку депресію.

Неокласична концепція організації, або теорія людських відносин. Головним принципом пошуку нових підходів до підвищення ефективності виробництва стала переоцінка ролі людського чинника в організації виробницт­ва. Перші роботи у цьому напрямку розпочав у 1923 р. професор Гарвардської ділової школи Е.Мейо.

Досліджуючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, Е.Мейо дійшов висновку, що головною її причиною були не умови праці, як вважалося, а від­сутність контактів між робітницями піц час робочої зміни. Це істотно впливало на їхню задоволеність роботою ї було головною причиною плинності. Як «лікувальний» засіб, учений запропонував упровадити обов'язкові паузи для відпочинку впродовж дня. Це дало змогу робітницям спочатку перезнайомитися, а потім, спілкуючись, створити дружні компанії, що привело до зменшення плинності. Пізніше сам Е.Мейо так пояснював цей факт: «Відбулася трансформація орди одиначок у соціальну групу».

У 1926—1932 рр. у ході всесвітньо відомих Хауторнських експериментів (Хауторн — місто в США, де знаходились підприємства Чикагської електро-технічної кампанії) висновки Е.Мейо дістали нове підтвердження.

Вивчаючи закономірності впливу фізичного середови­ща на продуктивність праці, дослідники одержали не­сподівані для них результати. У спеціальній експеримен­тальній кімнаті залежно від поліпшення освітленості приміщення підвищувалась продуктивність праці. Але одночасно вона зростала і в контрольній групі, де освіт­лення не змінювалося. В іншому випадку освітленість поступово зменшувалась, доводилась до мінімальної, а рівень виробітку зростав.

Висновки, зроблені дослідниками, зводились до того, що існують якісь ще невідомі чинники, які впливають на продуктивність праці більше, ніж фізичне середо­вище. У подальших експериментах було доведено, що такі чинники, як монотонність праці, втомлюваність, навіть збільшення платні, хоч і мають значення для під­вищення ефективності праці, але не є головними.

Головним чинником було визнано згуртованість групи, її високий корпоративний дух, що виявлялося в активному спілкуванні поза роботою, у допомозі хворим колегам тощо. До того ж учасники експерименту відчували на собі постійну увагу дослідників і це відбивалося на виконанні ними своїх обов'язків. Інакше кажучи, було зафіксовано, що на поведінку людей впливають не стільки самі по собі зміни фізичного середовища, скільки його соціальне сприйняття та інтерпретація. Відповідно зміна продуктив­ності праці є наслідком загальної адаптації робітників до зміни ситуації, як вони її розуміють.

Отже, дослідження Е.Мейо дали змогу глибше зрозуміти важливість суб'єктивного ставлення індивідів до роботи, умов праці, один до одного. Мотивація до праці та задово­леність нею постають тут насамперед як функції взаємин робітника з його партнерами по роботі, з групою загалом.

Хауторнський експеримент започаткував новий на­прямок в індустріальній соціології та соціальній психо логії, який одержав назву «теорії людських відносин».

Людські відносини почали розглядатися передусім як безпосередні контакти членів соціальної організації. На відміну від концепцій Ф.Тейлора і А.Файоля, теорія людських відносин по-новому тлумачить єдність робіт­ника та організації. У концепції Е.Мейо робітник є не тільки функціонером виробництва, а й людською істо­тою, особистістю зі своїми почуттями, прагненнями, на­строями, сформованими соціальним оточенням. Відно­сини «людина—людина», «людина—група» стають клю­човими для розуміння трудової поведінки і продуктив­ності праці. Мотивація праці робітника вже не обме­жується матеріальними цінностями (прибутком). Вони відіграють певну роль, але більш значущими стають цін­ності соціально-психологічні: престиж, участь у спільних справах, стабільність становища. Група, первинний ко­лектив перетворюються на джерело особистого успіху.

Первинна група посідає центральне місце в теорії люд­ських відносин. Перші міркування про неї висловили німецький соціолог Г.Зіммель та американський соціо­лог Ч.Кулі. Саме Ч.Кулі ввів у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група», розуміючи під ним сім'ю, групу сусідів, неформальні об'єднання за місцем проживання. Г.Зіммель і Ч.Кулі одними з пер­ших почали розглядати особистість, процес її соціаліза­ції як зумовлені взаємодією з іншими людьми.

Було виявлено, що група здатна здійснювати досить І жорсткий контроль за трудовою поведінкою своїх членів. Так, на одному з підприємств, незважаючи на обі­цяне підвищення платні, робітники ніяк не збільшували вироблення продукції. Дослідження показало, що тут мала місце таємна змова робітників між собою через по­боювання, що адміністрація все ж зменшить платню і скоротить кількість працюючих. Зрештою група виробила свій кодекс поведінки, який регулював взаємини ро­бітників між собою, з адміністрацією і керівництвом. Крім того, була зафіксована внутрішня структура групи працюючих. Вона складалася з кількох малих груп по п'ять-шість осіб, які об'єднувалися спільними інтересами-симпатіями тощо. Ці групи мали свою систему ста­нів, взаємин, норм, які не передбачались офіційною організацією. Так був відкритий феномен неформальної групи, яка в теорії людських відносин збігалася з поняттям «первинна група» у Ч.Кулі.

Розглядаючи загалом неокласичну концепцію організації можна зазначити, що вона зробила новий крок не тільки в конкретних питаннях організації та управління виробництвом, а й у розумінні взаємодії соціального та індивідуального, а також у подоланні їх протиставлення. Робітник тут розглядається не як ізольована одиниця, а як особистість, включена в систему взаємодії з іншими людьми. У концепції Е.Мейо з'являється, хоч і в нерозвиненому вигляді, поняття «спільний суб'єкт діяльності» — «неформальна група». Це означало відхід від тради­ційного індивідуалізму до визнання ролі взаємозалеж­ності людей, їх співробітництва. Зовнішній контроль і пряме співробітництво в дусі тейлоризму змінюється ре­гуляцією поведінки робітника через його суб'єктивні відносини з соціальним середовищем.

Разом із тим теорія людських відносин, як і поперед­ні теорії, залишила нерозв'язаними багато аспектів про­блеми взаємовідношення соціального та індивідуаль­ного. Соціальне в ній розглядається як набір міжособистісних контактів. Вони формуються і розвиваються за принципами і правилами, які лежать у сфері психічного: як розуміння та уявлення людей один про одного. Цін­ність особистості для організації визначається залежно від того, наскільки вона орієнтована на пристосування до системи міжособистісних стосунків. Отже, теорія людських відносин залишилась у межах суб'єкт-об'єктної детермінації, хоча вона більшою мірою, ніж попе­редні концепції, враховує суб'єктивність та інтерсуб'єктивність людської поведінки.

З появою теорії людських відносин соціологія та со­ціальна психологія стають соціально релевантними нау­ками, тобто здатними запропонувати способи розв'язан­ня соціальних проблем.

Численні соціальні дослідження підтвердили прагма­тичну цінність теорії й практики людських відносин. Ви­конуючи соціальне замовлення, прибічники цієї теорії наполегливо шукали нові шляхи підвищення продуктив­ності праці і через певний час це привело до нових тео­ретичних узагальнень. Одночасно відбувся поділ соціаль­ної психології на теоретичну і прикладну, або на акаде­мічну науку і таку, що безпосередньо розв'язує пробле­ми замовника. Прикладні дослідження почали фінансуватися промисловістю, військовими відомствами, сфе­рою бізнесу, політики.

Перехід в управлінні від зовнішнього контролю до регуляції соціальної поведінки через суб'єктивність та інтерсуб'єктивність, розуміння малої групи та особис­тості як психосоціальної реальності, замовлення на кон­кретні результати та рекомендації вимагали адекватного методичного розв'язання цих проблем. Лабораторний експеримент і став тим методом, за допомогою якого, на думку соціальних психологів, можна забезпечити регуляцію і передбачуваність людської поведінки, моделювати і вимірювати вплив індивідів один на одного.

Поиск по сайту: