Виникнення та становлення соціальної психології як науки

Появі соціальної психології як науки передував трива­лий: період накопичення знань про людину і суспільство.

Уже в античній філософії виникають два діаметраль­но протилежні підходи до розв'язання питання про взаємовідносини індивіда і суспільства. Для Арістотеля, наприклад, вихідним пунктом його світоглядної концеп­ції був індивід як джерело усіх соціальних форм. Платон у своїх працях «Держава» та «Закони» висловлює зовсім іншу точку зору: суспільство у нього є первинною, неза­лежною змінною, що зумовлює розвиток особистості.

У подальшому проблема співвідношення соціального та індивідуального розв'язувалася різними дослідниками з на­голосом або на «соціоцентризмі», або на «індивідуалізмі».

Під впливом традицій християнства та розвитку капі­талістичних відносин суспільну думку поступово почала опановувати ідея індивідуалізму. Це виражалося, зокре­ма, в тому, що головним напрямком соціальних розро­бок стає пошук рушійних сил поведінки індивіда, які, на думку мислителів, зумовлювали утворення, розвиток і функціювання суспільства, держави, її політичного та економічного життя.

Самі ж рушійні сили вчені уявляли неоднаково. Т.Гоббс, відомий англійський філософ XVII ст., вбачав їх у прагненні людини до влади. А.Сміт, один із заснов­ників класичної політичної економії, — у симпатіях та прагненні до задоволення власних інтересів. Ще один англійський філософ і юрист, І.Бентам, головним прин­ципом поведінки вважав принцип корисності. Індивідуальні (приватні) інтереси він розглядав як єдино ре­альні, а суспільні, на його думку, є сукупністю індиві­дуальних інтересів.

Разом із тим не була забута і «соціоцентрична» тради­ція Платона. У різних варіантах вона тлумачилась відо­мим італійським політичним діячем і мислителем Н.Ма-кіавеллі, французьким філософом, соціологом та еконо­містом П.Прудоном та ін.

У ХУШ ст. у працях Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, К.Гель-веція та інших авторів ми знаходимо численні (хоч і розріз­нені, а часто й непослідовні) висловлювання щодо поведін­ки людей у суспільстві, впливу, який вони справляють один на одного, їхніх традицій та звичаїв. Багато з вислов­лених ними думок підготували грунт для перших соціаль­но-психологічних концепцій, для виокремлення соціальної психології в самостійну галузь знань, становлення та роз­витку її певних етапів та напрямків.

Більшість спеціалістів з історії психології вважає, що сучасна соціальна психологія була започаткована такими теоретичними напрямками (концепціями), як «психо­логія народів», «психологія мас», «інстинкти поведінки». Виникли вони в XIX ст. не випадково. Саме в цей час із особливою гостротою виявляються соціальні супереч­ності, пов'язані із закономірностями розвитку капіталіс­тичного суспільства. З одного боку — це розвиток про­дуктивних сил, формування націй, зростання чисельнос­ті населення, поява пролетаріату як реальної масової си­ли. З іншого — посилення класової боротьби, загострен­ня національних конфліктів, колоніальні загарбання, міждержавні війни.

Спробою дати наукове пояснення цим суспільним явищам і були згадані теоретичні розвідки.

Концепція «психології народів» виникла в Німеччині, її засновниками були німецькі вчені МЛацарус, Г.Штейнталь і В.Вундт. У 1860 р. вийшов перший номер «Журна­лу психології народів і мовознавства», вступна стаття в якому була написана саме МЛацарусом та Г.Штейнталєм. У 1863 р. В.Вундт під впливом їхніх ідей виклав у книзі «Лекції про душу людини і тварини» своє розумін­ня психології народів.

Спираючись на вчення Г.В.Ф.Гегеля про «об'єктив­ний дух», МЛацарус і Г.Штейнталь твердили, що сут­ність людини полягає в її суспільному бупі, тільки у взаємозв'язку із собі подібними вона може стати тим, ким має бути. Виходячи з цього, в основу концепції «психології народів» В.Вундт поклав ідею про деяку над-індивідуальність душі, її надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа чи дух конкретного індивіда це лише частина народної душі, психологія якої виражена у мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі. Проте твердження, що ціле (психологія народу) більше, ніж сума його часток (психологія індивіда), не поясню­вало своєрідності ні індивідуально-психологічного, ні соціально-психологічного.

Прибічником концепції «психології народів» був також професор Харківського університету, філолог-славіст О.О.Потебня, котрий розвивав ідею про єдність мови народу та його духовних особливостей. Психологія народів, писав він у книзі «Думка і мова», повинна показати можливість відмінності національних особли­востей і будови мов як наслідку загальних законів на­родного життя. Для О.О.Потебні характерним є історич­ний підхід до аналізу мислення народу, його мови. Саме слово, на думку вченого, є головним етноформуючим і одночасно етнодиференціюючим чинником, тому втрата народом своєї мови означає втрату національної своє­рідності. У його творах була здійснена спроба подолати дуалізм соціального та індивідуального за допомогою мови як засобу спілкування.

Оцінюючи загалом концепцію «психології народів», можна сказати, що вона радше була етнопсихологією, ніж соціальною психологією. Розвиваючись у річищі «соціоцентричного» підходу, вона абсолютизувала су­спільний (колективний) бік буття людини на шкоду своєрідності, неповторності індивідуального.

Концептуальна побудова «психалогії мас» грунтувалась на ідеї співвідношення соціального та індивідуального. Визначні її представники — французький соціолог і юрист Г.Тард, французький соціолог ГЛебон, італійсь­кий юрист С.Сігеле.

Натовп та масовидні явища завжди привертали увагу політичних діячів, представників громадської думки. Явища симпатії, наслідування, навіювання, поведінки особистості в натовпі, взаємодії лідера та маси на зломі XIX—XX ст. були предметом ретельного вивчення бага­тьох учених різних країн.

Г.Тард у праці «Закони наслідування» (1890) рушій­ною силою психології і всього соціального розвитку ви­значав наслідування, яке відіграє в суспільному житті та­ку ж роль, як спадковість у біологічному.

У 1895 р. була видана книга ГЛебона «Психологія на­родів і мас», де він виокремлює чинники, що зумов­люють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив во­жаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження, а також головні ознаки маси: знеособленість, втрата інте­лекту та особистої відповідальності, домінування почуттів.

У тому ж 1895 р. з'явилася праця С.Сігеле «Злочин маси». Подібно до своїх попередників він розглядає масу як ірраціональну, сліпу силу, де «втрачається контроль» за власними діями.

Концепція «психології мас» стає підґрунтям для ство­рення перших підручників із соціальної психології. За Визнанням більшості дослідників, першими підручни­ками з соціальної психології були праці американського соціолога Е.Росса «Соціальна психологія» та англійською го (згодом американського) психолога В.Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології», які вийшли друком- у 1908 р. Дата виходу цих підручників вважається роком виникнення соціальної психології як науки. Ці праці — типовий приклад двох різних підходів до розв'язання со­ціально-психологічних проблем.

Засадовою в соціально-психологічній теорії Е.Росса є проблема соціального контролю, як навмисного впливу су­спільства на поведінку людини, на відміну від неусвідом-люваного соціального впливу. Він розрізняв зовнішній і внутрішній механізми контролю: перший базується на по­чуттях і є етичним за своїм характером, другий — на силі та авторитеті і є політичним (закони, освіта тощо).

Особливе місце в аналізі психології мас посідають по­гляди З.Фрейда та його послідовників.

Соціально-психологічні уявлення про групові проце­си найповніше виражені в праці З.Фрейда «Масова пси­хологія і аналіз людського Я» (в англійському варіанті ця праця називається «Групова психологія і аналіз Его»). Звернення до проблематики групової психології заснов­ника психоаналізу не було випадковим і базувалося на нагромадженому ним досвіді. Його вплив на розвиток соціальної психології на Заході нині визнають усі значні соціальні психологи, ставлячи його ім'я поряд із такими засновниками цієї науки, як Г.Тард, В.Мак-Дугалл, С.Сігеле та ГЛебон.

У дослідженні згаданих проблем З.Фрейд вперше ви­ходить за межі психології собистості. До того ж його цікавила не психопатологія, як у попередніх працях, а нормальна, здорова особистість, її структура та рушійні сили поведінки.

Але, розглядаючи питання групової психології, З.Фрейд та його послідовники виходили все ж із методології психо­аналізу, екстраполюючи поняття та принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-пси­хологічних явищ. За основу інтерпретації міжособистісних і міжгрупових відносин бралися психологічні механізми та­кої групи, як сім'я, сили, які пов'язують людей у групу, ті ж самі лібідо, ідентифікація, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера та маси.

Будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, які вважають лідера своїм ідеалом. Інакше ка­жучи, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеа­лом, що втілюється у вожді. Якщо вождь у психології натовпу є суб'єктом своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав'язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі.

Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифі­кують себе з лідером як своїм ідеалом. Згідно із схемою З.Фрейда, відносини з лідером будуються за аналогією відносин дитини з батьком («Едіпів комплекс») — батько викликає в дитини (хлопчика) почуття страху та ненависті. Ідентифікація з лідером є одночасно і механізмом захисту проти ворожих почуттів до нього.

До речі, й у вищезгаданих авторів поняття маси про­тиставляється еліті, вождю, лідеру, які здатні навести порядок у масі, повести її за собою. У загальному плані концепція «психології мас» розв'язує питання про спів­відношення індивіда і суспільства шляхом абсолютизації і розв'язання суперечностей між індивідуальним та со­ціальним на користь індивідуального.

Ще однією спробою розв'язати дилему «соціальне— індивідуальне» з позицій індивідуалізму була теорія ін­стинктів поведінки В.Мак-Дугалла та його послідовни­ків. У «Вступі до соціальної психології» він підкреслює, що рушійною силою соціальної поведінки людини є так звані інстинкти (пізніше він визначав їх як «схильності», «прагнення»).

Під інстинктом розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Тому психологію В.Мак-Дугалла інколи називають «гормічною» (від грец. «горме» — прагнення, поривання). Кожному інстинкто­ві, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад, інстинктові втікання — емоція страху. Емоція з коротко­часного стану перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й ви­значає «інстинкт поведінки». Отже, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів.

Підсумовуючи викладені головні концептуальні засади соціальної психології, можна зробити такі висновки:

1. Жодна з цих теоретичних концепцій не змогла аде­кватно розв'язати системотвірну проблему соціальної пси­хології — співвідношення соціального та індивідуального.

2. У концепції «психології народів» абсолютизувалися існування «надіндивідуальної душі», принцип «колекти­вістського» розв'язання суперечностей між людиною та суспільством.

3. Прихильники концепції «психології мас» ототож­нювали соціальне (колективне) з ірраціональними руй­нівними силами, абсолютизуючи індивідуальність (еліту, вождів) як гарант розуму, порядку та прогресу.

4. Соціально-психологічне вчення про інстинкти роз­глядало поведінку людини, соціальні зв'язки, форми суспільного життя як похідні від природжених (біологічних) здібностей індивіда.

Разом із тим треба визнати, що ці концепції підготу­вали грунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов'язаний із перетворенням со­ціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку.

Розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, Г.Тард, ГЛебон, С.Сігеле та З.Фрейд шукали шляхи пе­ретворення його на таку спільноту, яка позбулася б своїх негативних руйнівних сил. Окрім волі, інтелекту, свідо­мості лідерів вони бачили й інші можливості подолати суперечності між індивідом і суспільством. Так, В.Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об'єд­нання в групу; З.Фрейд висунув завдання повернути ма­сі саме ті якості, які були притаманні окремому індиві­дові до його включення в масу, та ін.

Уявлення цих учених про майбутнє ідеальне суспіль­ство безпосередньо пов'язується з максимальною згурто­ваністю і загальною узгодженістю дій людей. На їхню думку, саме тоді, коли індивіди самі починають контро­лювати свою «соціальність», стає можливим передбачен­ня їхньої поведінки.

Звідси випливала ідея організації, регуляції та управлін­ня натовпом. Вважалось, що колективність і масовість мо­жуть бути прийнятними й корисними за умови цілеспрямованого впливу на них. Динаміка соціального розвитку від натовпу до групи як структурної одиниці організації — результат загального поступу суспільства, а також зусиль учених — управлінців з організації групи і водночас, різнобічного впливу її на індивіда. Так поступово формувалася соціально-психологічна ідея про вплив як функцію організації, управління та регулювання, яка стала визначальною у подальшому розвитку соціальної психології як експеримен­тально-прикладної науки.

Поиск по сайту: