Основні етапи взаємодії суспільства та природи

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2-3 млн років від появи на Землі перших людей примітивного виду Ноmо habilis (людина вміла) до виникнення близько 40 тис. років тому сучасноголюдського виду Ноmо sаріеns (людина розумна), тобто до початку пізньопалеолітичної доби. В цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечис­ленні первісні стада людей, озброєні недосконалими кам’янимизнаряддями, органічно «вписувались» як складові елементи у при­родні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динаміч­ної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропоген­ні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.

На другій стадіївзаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку пізнього палеоліту і до кінця другої світової війни, тобто до середини XX ст., людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським суспільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна соціоекосистема стала частково функціонально замкненою.

примітивний,протягом якого людина впливала на природне середовище полюванням і рибальством;

агрикультурний,коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство;

машинно-індустріальний,в якому провідним фактором руйнування навколишнього середовища стало промислове виробництво.

Ю.В.Павленко, беручи за критерій пануючий тип господарства, виділяє два основних етапи взаємодії людини та природи:

• привласнюючий тип господарства панує переважно на
найдавнішому етапі розвитку людства і характеризується тим,
що людська трудова діяльність спрямована на здобуття того, що
у природному середовищі існує у готовому вигляді (тварини, їстівні рослини тощо). Привласнюючи готові продук­ти, люди виступають як вища ланка біоценозів, але, на відміну від інших живих істот, вони діють свідомо, використовуючи штучні знаряддя праці та становлячи певні соціальні організми
з відповідними системами суспільних відносин;

• відтворюючий тип господарства в екологічному аспекті
характеризується передусім тим, що людина не просто бере з навколишнього середовища якусь частину природних багатств, а й сама активно перетворює це середовище відповідно до своїх цілей та потреб. Вона не тільки власною працею забезпечує відтворення предметів свого споживання, але й створює те, що взагалі не існує в природі.

У пізньому палеоліті, що тривав близько 30 тис. років, люди, належали до сучасного виду Ноmо sаріеns, досягли вже значного суспільного розвитку, об’єднувались у великі племена, вільно користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам’яні знаряддя та зброю. Мисливство для них було провідною галуззю господарства, а такі великі тварини, як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені, первісні зубри та коні, – основними продуктами харчування. Полювання на цих великих тварин забезпечувало давніх людей м’ясом, жиром, сухожиллями, кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались для побудови жител та святилищ, а шкури – для накривання жител і виготовлення одягу.

Для полювання на стадних тварин широко застосовувався загонний спосіб, коли великі стада оточували і заганяли на високі кручі, з яких тварини падали і масово гинули, розбиваючись на смерть. Це поступово призвело до різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин, а згодом – до їхнього повного вими­рання.

Знахідки з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їх, в тому числі й в Україні, засвідчують величезні масштаби винищен­ня цих тварин.

Про великий вплив людей кам’яної доби на навколишнє середо­вище свідчать, крім археологічних та палеонтологічних, також істо­ричні дані. Наприклад, аборигени Тасманії, які вимерли до кінця XIX ст. і яких європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова з метою створення кращих умов для життя і мисливст­ва. Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентно трива­ли тисячоліттями, був надзвичайно великим: змінювався характер мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву, вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Вогонь вивільнював з-під лі­сових хащ цілі регіони, що створювало значну перевагу первісно­му мисливцю, разом з тим порушуючи фауну і флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели себе й аборигени Австралії, діяльність яких також зумовила часткове зникнення лі­сів та інші негативні наслідки.

Одна з важких екологічних криз мала місце вже на початку неоліту. Навчившись досить добре полювати на тварин, перш за все великих, люди своїми діями призвели до зникнення багатьох з них, у тому числі і мамонтів. В результаті різкого скоротилися харчові ресурси безлічі людських співтовариств, а це, у свою чергу, призвело до масового вимирання. За різними підрахунками, населення скоротилося тоді в 8-10 разів. Це була колосальна екологічна криза, що переросла в соціально-екологічну катастрофу. Вихід з якої був знайдений на шляхах переходу до землеробства, а потім і до скотарства, до осілого способу життя. Люди змушені були знову повернутися пере­важно до збиральництва, рибальства та полювання на дрібних тва­рин. Відповідно змінилися і кам’яні знаряддя. Давня кам’яна доба (палеоліт) близько 10-12 тис. років тому перейшла у середню кам’яну добу – мезоліт, але їжі для людей, чисельність яких на цей час значно зросла, вже не вистачало. Довелось шукати якісно шляхи здобуття продуктів харчування. Люди змушені були зайнятися скотарством та землеробством. Близько 8 тис. років до н. е. почалася нова кам’яна доба ­– неоліт.

Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх циві­лізацій спричинили нове загострення протиріч між суспільством та природою. Масові вирубки і випалювання лісів, нерегульований ви­пас худоби, а особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким грунтово-рослинним покривом у посушливих зонах – все це призвело до опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та Середній Азії, Європейському Середземномор’ї. Наприклад, знамениті лі­ванські кедри, що колись були джерелом цінної деревини для фі­нікійських кораблів та храмів Єрусалима, за­лишились тільки на прапорах Лівану.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання людством металів. Як свідчать археологіч­ні та історичні дані, найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та срібло. При розкопках стародавньо­го міста Чатал-Гуюк у південній частині Анатолії (Туреччина) в ша­рах, що датуються кінцем VII тисячоліття до н. е., знайдено багато мідних речей і навіть шматків шлаку, що свідчить про виплавку мі­ді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, Індії, Китаї розпочався та­кож видобуток золота і срібла. Найдавніші золоті прикраси, знай­дені в Єгипті, датуються 4,5 тисячоліттям до н. е. Спочатку срібло цінувалося навіть більше за золото. У першому тисячолітті до н. е. срібло видобували в Стародавній Греції на південь від Афін на вели­ких свинцево-срібних рудниках півострова Лавріон, відтак на тери­торії сучасних Іспанії, Швеції, а в середні віки, коли було відкрито ба­гато родовищ срібла у Центральній Європі, його почали навіть нази­вати «німецьким металом». ДоXVI ст. Німеччина була головним постачальником срібла в Європі.

У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а у другому тис. до н. е. – залізний. Жоден з металів так потужно не стимулював розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилось залізо й в середні віки.

У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних видів сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалась за рахунок екстенсивних методів – підсічно-вогневої системи, розорювання нових земель, що створювало основу локальних і регіональних соціоекологічних протиріч на майбутнє. Активна вирубка лі­сів, освоєння нових угідь без урахування наслідків мали місце в даний період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній Європі в цей час практично зникає, різко скорочується площа, зайнята лісами, у Центральній та Східній Європі, змінюються ґрунти, дикі тварини витісняються з місць їх постійного проживання. Вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел, урбані­зації був не таким значним, але постійно зростав.

Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у су­спільстві, винахід парової машини та інтенсивний розвиток промис­ловості зумовили початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії людського суспільства та природи на на­шій планеті. Молодий капі­талізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси. У XVIII-XIX ст. людство законо­мірно вийшло на чергову промислову революцію, що було, по суті, другим за значимістю явищем (після переходу до відтворювального типу господарства) в історії взаємодії суспільства і природи.Основним фактором впливу на природу стає промислове вироб­ництво як якісно вища форма трудової діяльності, яке у великій мірі не лише розширило можливості соціалізації природи, підняло на новий ступінь виробничі можливості праці, а й зумовило па­нування товарно-грошових відносин, для яких потрібні як нові дже­рела сировини, так і ринки реалізації.

У середині ХІХ ст. Європа вступила в епоху індустріального розвитку, який супроводжувався не баченим і не мислимим до цього освоєнням природного простору та природних ресурсів. Під тиском виробництва наука робила нові відкриття природознавстві. Завдяки цілому ряду відкритих законів розвитку природи значно підвищилися продуктивні можливості людства. Саме в цей час американський учений Г. Марш обґрунтував необхідність започаткування нової самостійної наука – охорони природи.

Ш. Фур’є вважав, що всі явища людського суспільства – це прояви загальних законів природи, і людина, завдаючи шкоди природі, шкодить насамперед собі, оскільки людина і природа – одне ціле. Він обґрунтував необхідність відповідного виховання у ставленні людини до природи.

Третя стадіявзаємодії суспільства та природи почалася в середині XX ст. після закінчення другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розвитку науки і техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. За визначенням В. І. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на нашійпланеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби най­потужніших стихійних явищ. Нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації скла­деного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної
рівноваги глобальної земної соціекосистеми.

Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотним і призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, всі природні та со­ціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми вияви­лись настільки взаємопов’язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний антропогенний вплив на той чи інший природний компо­нент охоплює всю соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки. Отже, на третій ній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистема стала функціонально замкненою. Вона втратила здат­ність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати людське суспільство, і від того, як воно буде вико­нувати ці функції, залежить його власне майбутнє.

Всередині ХХ ст. екологічна криза набула якісно нового характеру. Вона стала глобальною, тобто виникла небезпека руйнування систем життєзабезпечення людства і біосфери.

Усі кризи, які відбувалися на протязі історії людства, мають комплексну природу. Вони пов’язані як з техногенною діяльністю людини, так із природними процесами. В багатьох випадках антропогенний вплив стає своєрідним пусковим механізмом процесів, що відбуваються в природі, наприклад повені, посухи,зсуви,забруднення довкілля.

Природні стихійні явища відрізняються від антропогенних впливів на природу. Вони можуть порушувати функціонування локальних і регіональних геосистем, але у масштабі всієї біосфери природне середовище справляється з цими катаклізмами за рахунок процесів саморегулювання. Для людини вони, звичайно, небезпечні, оскільки загрожують здоров’ю та призводять до економічних збитків.

Техногенні кризи небезпечні і в багатьох випадках викликають процеси, невластиві природним екосистемам, не «вписуються» в природні біогеохімічні кругообіги і тому призводять до стихійних відхилень у функціонуванні екосистем.

Сучасний стан навколишнього середовища і прогнози глобальної соціоекологічної ситуації спонукали учасників 38-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1983 р. створити Міжнародну комісію по навколишньому середовищу та розвитку, покликану аналі­зувати його в контексті глобальних перспектив. На основі оцінокавторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала перше фундаментальне дослідження «Наше спільне майбутнє». На сучас­ному рівні об’єктивних знань у ньому відображено розуміння сві­товим співтовариством гостроти екологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації суспільно-політичного, еко­номічного, економіко-технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загальнопланетарних проектів.

Головними факторами, що призвели до сучасної кризової екологічної ситуації, є демографічний вибух, урбанізація, індустріалізація та хімізація народного господарства. Незважаючи на те, що багатьох розвинутих країнах народжуваність в останні роки відчутно загальмувалась, кількість народонаселення Земної кулі за останні роки зросла більше ніж у 2 рази, досягла 6,5 млрд осіб і продовжує різко зростати. Більшість цього населення зосеред­жується у великих містах. Кількість людей, зайнятих у сільсь­кому господарстві, щороку зменшується. Прогодувати величезні маси міських жителів стає щораз важче, що викликає необхідність застосування хімічних методів, спрямованих на полегшення обро­бітку земель і підвищення родючості сільськогосподарських культур.

Обсяг промислової продукції в усьому світі кожних 10 років збільшується тепер приблизно вдвічі. Якщо за весь період цивілі­зації людство використало 80-85 млрд т палива, то половина цьо­го обсягу припадає на останні 25-30 років. Це пов’язано з тим, що у другій половині XX ст. значно змінився паливно-енергетичний баланс на планеті. Питома вага нафти у ньому становить 44 %, природного газу – 18, вугілля – 35 %. За оцінкою експертів, запа­сів органічного палива – вугілля, нафти і газу на рівні прогнозова­ного його споживання у 2000 р., – вистачить людству ще на 150 ро­ків. Максимальний видобуток нафти на планеті – у 90-х роках XX ст., а до 2035 р. 90 % всіх відомих світових запасів наф­ти і газу буде повністю вичерпано.

Внаслідок індустріалізації Землі та розвитку транспортних за­собів різко погіршилась якість атмосферного повітря. Набуло величезного поширення явище кислотних дощів. Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств утворили над багатьма містами постійні отруйні газові хмари (смоги), що дуже шкідливо відбиваєть­ся на здоров’ї людей.

Зараз спалюють щороку близько 2 млрд т вугілля. Цей процес супроводжується викиданням в атмосферу мільярдів тонн вугле­кислого газу та інших речовин. Наземні рослини та фітопланктон океанів вже не встигають засвоювати таку кількість вуглекислоти. Одночасно із збільшен­ням вуглекислоти падає вміст у атмосфері кисню, відтворення якого не встигає за споживанням.

Швидко зменшуються на Землі запаси питної води. Кількість води, що забирається з річок для промисловості, зрошення та по­бутових потреб, становить вже 20 % поверхневого стоку. У про­мислово розвинутих країнах практично весь стік води проходить через промпідприємства, зрошувальні системи, водопровід та ка­налізацію. Забруднення охопило навіть акваторії Світового океану. Величезні площі океанічної поверхні вкриті плаваючим сміттям та нафтопродуктами, які потрапляють сюди при очищенні резервуарів, внаслідок аварій танкерів і витоків при розвідуванні та експлуатації морських нафто­промислів. Нафтова плівка вже вкриває п’яту частину поверхні Світового океану. Крім того, в нього щорічно скидають 5 тис. т ртуті, 50 тис. т ДДТ та інші шкідливі сполуки. Все це знищує біоло­гічні ресурси океану, порушує водно-повітряний обмін планети та глобальну кліматичну стабільність.

Особливо сильно позначився антропогенний вплив на лісах нашої планети. За історію людської цивілізації територія лісових масивів на Земній кулі скоротилася на 60-65 %, що призвело до від­чутного погіршення гідрологічного та кліматичного режимів. Вологі тропічні ліси, які покривають загалом менше 10 % площі суші, концентрують 40 % всього генофонду планети. А зникнення рослин має особливо важкі екологічні наслідки, адже, як стверджують спеціалісти, від кожного рослинного виду, як правило, залежить існування 10-30 видів комах, а інколи й вищих тварин та інших видів рослин.

Крім знищення місць проживання організмів та шкідливого впливу на них отруйних викидів промпідприємств і транспорту, величезної шкоди органічному світу нашої планети завдають розвиток хімічної промисловості та хімізація сільського і лісового господарства, зокрема широке застосування отрутохімікатів для боротьби з шкідниками сільськогосподарських та лісогосподарських культур і зловживання мінеральними добривами.

Всього людство нині активно використовує близько 80 тис. неприродних хімічних сполук. Внаслідок цього нині близько 1 млн видів фауни і флори знаходиться під загрозою зникнення, 14 тис. людей в різних країнах щорічно гине від отруєння пестицидами, 700 тис. – хворіє внаслідок вживання забрудненої води і проживання в місцях інтенсивного забруднення атмосфери.

ЛЕКЦІЯ 4

Поиск по сайту: