Закони та методи соціальної екології

При взаємодії суспільства і природи виник новий феномен, який раніше ніколи не існував на Землі – система «суспільство-природа», або соціоекоситема, яка розвивається за новими соціоприродними закономірностями. Функціонування і динамічна рівновага глобальної соціоекосистеми та її територіальних складових регулюються законами системної єдності природи і суспільства – соціоекологічними законами.

Основним соціоекологічним законом(методологічним принципом теорії взаємодії суспільства та природи) є сформульований Е. В. Гірусовим закон оптимальної відповідності стану природного середовища та характеру розвитку суспільства. (Характер пануючого в суспільстві ставлення до природи є таким самим, як і характер пануючих взаємовідносин між людьми, визначальним для характеру цих взаємовідносин є пануючий спосіб організації діяльності цього суспільства). Він полягає у тому, що люди в процесі природокористування повинні постійно узгоджувати свої соціально-економічні потреби і дії з можливостями біосфери, задовольняти їх без суттєвої шкоди для свогонормального функціонування. Відповідно до цього закону природа та суспільство розглядаються як рівнозначні частини соціоекосистеми при регулюючій дії суспільного фактора. З іншого боку, при неминучій інтенсифікації взаємодії суспільства та природи неминуче збільшується залежність суспільства від стану природи. Отже, цей закон заперечує два крайні підходи до природокористування, один з яких полягає в тому, що природу треба не оберігати, а перетворювати для максимального забезпечення матеріальних потреб людей, а другий – у абсолютизації природних процесів, у твердженні, що природа краще знає, як забезпечувати рівновагу.

Група українських вчених (Ф.В.Вольвач, М.І.Дробноход, В.Г.Дюканов), спираючись на здобутки видатного українського мислителя другої половини XIX ст. С. Подолинського, формулює закон взаємодії суспільства і природи,сталий розвиток можна забезпечити лише тоді, коли життєдіяльність суспільства узгоджується з можливостями загальноеволюційного біосферного процесу, що полягає у створенні на землі додаткової енергії засобами фотосинтезу. За рахунок цієї енергії розвиваються інші підсистеми суспільства (техніка, економіка, культура, освіта, будівництво тощо).

Сучасними науковцями робиться цілий ряд спроб творення системи законів соціальної екології, говорячи переважно про певні норми, що мають визначати характер людського впливу на природу. Серед цих законів виділимо такі:

• усе тече, усе змінюється, рух є вічним і нескінченним. Зміни в природі відбуваються спонтанно і під впливом людини. Спроби зберегти природу незмінною є нереальними;

• біосфера дуже вразлива. Процеси порушення балансів рівноваги біосфери взаємодіють і пришвидшуються. За певних умов невеликі зміни середовища можуть викликати потужні екологічні наслідки;

• ресурси і ємність біосфери обмежені. Більшість ресурсів вичерпні. Невичерпних ресурсів немає, а є лише вичерпні, але за різний час;

• потреби людини постійно зростають. Задоволення одних потреб призводить до появи інших, значно більших. Це зростання відбувається як ланцюгова реакція. Обмеження потреб (переорієнтація на інші види споживання) – історична необхідність;

• будь-яке виробництво дає відходи. Безвідхідна технологія неможлива, як і «вічний двигун». Природа теж знає відходи, але вони не є токсичними і утилізуються або складуються в екологічні «тупики» (на дні морів, океанів, озер, боліт і т.д.). Відходи природи є такими лише певний час і за деяких умов можуть повертатись в біотичні колообіги речовини та енергії;

• розмаїтість – основа стабільності. Розмаїтість генофонду середовища і біоти забезпечує розмаїтість біоресурсів, задовольняє різнобічні запити людства;

• малі об’єкти є вразливішими за великі. Нечисленні популяції рослин і тварин менш стійкі, ніж численні в тих самих умовах; малі річки й озера більш схильні до забруднення, обміління, виснаження, засмічення, ніж великі; екосистеми намалих територіях менш стійкі, ніж аналогічні екосистеми, що займають великі території.

Поиск по сайту: