Олігархічне (від грец. oligos — нечисленний і arche — влада) правління

Відомими представниками демократичного елітизму є такі політологи, як Й.Шумпетер, Дай, Х.Зіглер, П.Бакрах, К.Превітт, А.Стоун, Р.Престес, а також автори концепцій постіндустріаль­ного суспільства — Д.Белл, Е.Шілс, С.Ліпсет, Гелбрейт, А.Тоф-флер та інші.

Критикуючи теоретичні та практичні недоліки ліберально­го розуміння демократії, представники елітистського підходу стверджують, що демократія — це політичний процес, що за­безпечує здійснення демократичних принципів добору, кон­куренції і функціонування еліт, які виборюють підтримку різноманітних соціальних груп, а також можливості опозиц­ійних груп оспорювати діяльність політичних інститутів. На­приклад, один із засновників сучасного демократичного елітиз­му Й.Шумпетер так визначає основи демократії та демокра­тичного правління: "демократична засада — це така інституц-ійна система для прийняття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішувати, змагаючись за голоси виборців", а демократичний метод — це той порядок створен­ня інституту для досягнення політичних рішень, за допомо­гою якого окремі соціальні сили отримують право приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси народу".

Як правило, в концепціях демократичного елітизму соціальна структура суспільства представляється як взаємодія двох ос­новних елементів еліти та народу (маси). Вони якісно розрі­зняються за своїми властивостями. Еліта — це меншість на­селення, яка володіє владою. Вона складається із забезпече­них та освічених людей, які контролюють велику промисловість, торгівлю, ЗМІ, керують суспільно-політичними організаціями та правовими інститутами. Представникам еліти (або різним ел-ітам) властивий консенсус в питаннях щодо фундаменталь­них норм соціальної системи, і хоча між елітами існує супер­ництво, однак воно стосується лише обмеженого кола питань. А в тому, що стосується базових цінностей суспільного життя, по­зиції різних еліт єдині, і еліта, на відміну від народу, є справж­нім носієм демократичних цінностей. Маса (народ), на відміну від еліти, — недемократична, неосвічена, політично пасивна більшість населення. Вона не здатна до свідомої самостійної політичної участі, не вміє і не хоче виконувати управлінські функції як в окремих соціально-політичних організаціях, так і в органах державної влади.

Згідно з елетистпськими уявленнями державна політика рідко визначається народом і за допомогою процедури виборів. Оскількитакі демократичні інститути, як вибори і партії, мають, на думку представників демократичного елітизму, го­ловним чином символічну цінність. Вони допомагають лише пов'язати маси з політичною системою, пропонуючи їм активну участь під час виборів. Однак це лише другорядний фактор пол­ітичного процесу, тому що реально механізм прийняття рішень знаходиться в руках політичних керівників — еліти.У пол­ітичному процесі домінує воля маніпуляторів від влади. А "ви­бори, — як підкреслюють американські політологиТ.Дай і Х.Зіглер, — це символічний захід, який допомагає прив'язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчут­тя, що вони відіграють якусь роль". Таким чином,основа ос­нов демократії — вільні вибори не дозволяють масам вирішува­ти, що повинно бути зроблено в їхніх же інтересах. Вибори лише коригують значення соціальних проблем для політично­го курсу еліти, до деякої міри вони стимулюють правлячі еліти брати до уваги проблему добробуту мас. За народом залишаєть­ся єдиний, відносно ефективний спосіб впливу на еліти та їхній політичний курс — відмова на переобрання.

В цілому, сутність демократії,відповідно до основних посту­латів елітистських концепцій, можна визначити таким чином: "демократія" — це "етико-політична система, в якій вплив більшості довірено владі конкуруючих меншин".(Й. Шумпетер).

Концепції елітарної демократії критично оцінюються з по­зицій лібералізму і демократичного плюралізму. їх прихиль­ники стверджують, щоелітисти хибно відображають в теорії соціальну структуру сучасного західного суспільства, де домі­нуючою соціальної силою є середній клас,принижують політич­ну роль та вплив багаточисленних асоціацій громадян (наприк­лад, профспілок),громадянських рухів та політичних партій.Найбільш популярними серед критичних аргументів проти ідей елітарної концепції демократії є ідеологічні та світоглядні. Ба­гато сучасних науковців та політиків заявляють, щопропаганда елітаристських ідей руйнує ціннісно-нормативні основи захід­ного демократичного суспільства. Вона також дає додаткові ідеологічні аргументи для виправдання тоталітарних і авто­ритарних режимів, панування олігархічних кланів у країнах, де відбуваються процеси становлення демократичних режимів та формування ринкової економіки.

Серед критичних аргументів проти елітарної концепції де­мократії зустрічаються і марксистські (за часів існування ра­дянської системи) та промарксистські, ліворадикальні, що вис­ловлюються західними політологами. Головні ідеї полягають у тому, що буржуазна демократична держава — це "виконавчий комітет буржуазії", еліта є не що інше, як "правлячий клас", який володіє основною частиною національного багатства" (У. Дом-хофф) і захоплює контроль над основними центрами влади: еко­номічною, політичною і соціальною сферою життя суспільства. Правлячий клас здійснює політичну владу або безпосередньо, через своїх представників, або через найманих функціонерів ("політичних менеджерів").

Концепції демократичного плюралізму. Такі концепції по­чали активно створюватися в 50—60-х роках XX ст. Серед відо­мих представників такі політологи, як, наприклад, Д.Трумен, С.Ел-дерсвелд, Е.Латхем, І.Шапіро, Р.Даль (концепцію "Поліархії" якого американські науковці називають "ліберальним плюралізмом").

Теоретичні моделі плюралістичної демократії ґрунтували­ся на критиці лібералізму та елітизму, а також були політо­логічною спробою концептуального осмислення соціально-еко­номічних та політичних реалій постіндустріального суспіль­ства. Насамперед того, що у другій половині XX сторіччя:відбулась технологічна перебудова промислового суспільства, що призвело до радикальних змін у соціальній структурі сусп­ільства та механізмах соціальної мобільності; виникли нові соціальні групи та прошарки з особливими економічними і соц­іально-політичними інтересами; в рамках громадянського сус­пільства з'явилися і почали активно діяти різноманітні асоціацій та соціально політичні рухи; посилився вплив засобів масової інформації, наслідком чого було зростання у політич­них процесах фактору суспільної думки; нові умови життя трансформували політичну культуру, зумовили зміну системи цінностей західних громадян (відмова від суто ліберальних ідеалів) тощо.

Серед ідейно-теоретичних чинників поширення концепцій плюралістичної демократії слід зазначити початок кризи біхей-віористської методології дослідження політичних явищ, рене­санс "теорії заінтересованих груп" (А.Бентлі), на базі якої плюралісти сформулювали основний постулат теорії про те, що окремі індивіди беруть участь у політиці, реалізують себе як суб'єкти політики лише через групову діяльність та її інсти-туційні утворення (партії, рухи, асоціації тощо).

Велике значення у появі концепцій плюралістичної демок­ратії зіграло створення та активне наукове впровадження ідей теорії політичних систем. Вплив ідей теорій політичних сис­тем, особливо американського дослідника політики Г.Алмонда, проявився у тому, що відбулась не лише відмова від попередньої аксіоми лібералізму про необхідність для демократії тільки "под­ілу державної влади", а й почався аргументований пошук до­казів того, що політична влада у суспільстві розподілена між численними соціально-політичними суб'єктами. Як писав у да­ному випадку А.Лейпхарт: "...Ідею поділу влади Алмонд по­ширює не тільки на три формальні "гілки" влади (законодавчу, виконавчу і судову), а й на неформальні політичні під структури (партії, групи за інтересами, засоби комунікації), причому го­ловний акцент переноситься на ці останні (структури "на вході"), а не на перші (структури "на виході")" ("вхід" і "вихід" — це базові складові політичної системи суспільства. — Авт.).

Представники плюралістичної концепції розуміють демок­ратію як "політичний механізм, що регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами соціальних груп, шляхом надан­ня їм законного доступу до прийняття рішень". Головним чи­ном — шляхом виборів. Вони підкреслюють, що дисперсія (роз­поділ) влади в політичній системі між заінтересованими гру­пами (до числа яких належать і органи державної влади з їхніми особливими функціями), а також територіальна фрагментація політичної влади і децентралізація неформальних видів пол­ітичної участі і активності різноманітних асоціацій є сутн­істю демократії як народовладдя. Це також є умовою стабіль­ності демократичного режиму, оскільки, на думку плюралістів, відсутність у суспільстві чітких граней соціального розмежуван­ня та протистояння (соціально-економічного, етнічного, релігійного тощо) та владної монополії окремих груп перешкоджає закріп­ленню конфлікту, сприяє розвитку культури пошуку згоди.

Критика положень концепції демократичного плюралізму відбувалася з різних ідеологічних і теоретичних таборів. Основ­ними опонентами були прихильники лібералізму та елітизму.

Ліберали, як правило, наполягали на тому, що теоретичні та ідеологічні постулати демократичного плюралізму сприя­ють руйнації ціннісно-нормат ивної основи теорії політики внас­лідок дискредитації класичних ліберальних цінностей.

Елітисти критикували плюралістів в аспекті помилковості їх розуміння" технології" прийняття рішень, наприклад, того, що модель "демократичного плюралізму" не розкриває реально го співвідношення "публічної" і "закритої" урядової політики шляхом "здійснення влади через неприйняття рішень" або шляхом "недопущення на арену узаконеної політичної актив­ності" розгляду "проблем, що могли б погрожувати життєво важ­ливим інтересам еліт" (П.Бакрах, М.Баратц).

Багато політологів різної теоретико-методологічної орієн­тації доводили теоретичну й емпіричну неспроможність те­орії "заінтересованих груп", внаслідок чого, виявлялася неспро­можність (помилковість) змагань плюралістів перетворити теорію груп у загальну теорію демократії. У даному випадку вагомим аргументом є сама соціально-політична реальність. Зок­рема, як пише І.Шапіро "У девізі прихильників теорії груп" — "кожній групі відповідає інтерес, кожному інтересу відповідає група" — не бралося до уваги, що різні групи володіють далеко не однаковими ресурсами для того, щоб їхні інтереси могли бути реально представлені в політичному процесі" або що "їхні інтереси самі собою знаходять адекватне вираження в політич­них процесах", "через організовані політичні групи". На думку багатьох західних політологів, практичне втілен­ня моделі плюралістичної демократії має своїм суттєвим не­доліком різке зростання бюрократизації суспільного життя, а на населення через податкову політику та бюджетний перероз­поділ коштів для державної фінансової підтримки діяльності політичних партій, ЗМІ, асоціацій покладається додатковий тя­гар. Як підкреслює ІШапіро, "система політики, що заснована на групах інтересів, веде до невпинного зростання масштабів управ­ління", "постійних збільшеннях урядових ресурсів, оподаткуван­ня і використання позикових засобів... у результаті виходить не плюралістична демократична система, а система, у котрої добре організовані і могутні групи інтересів збагачуються за рахунок дедалі агресивніших набігів на державну скарбницю".

Отже, не існує загальноприйнятої теорії демократії, а у су­часній дійсності налічують десятки, а деякі дослідники вва­жають, що більше сотні, підвидів демократи. Тому, три вище розглянутих основних напрямків у розумінні політичної де­мократії не вичерпують усього спектру існуючих підходів, ав­торських варіантів. У літературі зустрічаються концепції, що поєднують постулати різних напрямків або можуть у подальшо­му стати ідейною передумовою нових шляхів розвитку політо­логічних уявлень про демократію. Однак на даному етапі її розвитку ліберальні, елітистські та плюралістичні версії демок­ратії є безумовними теоретичними та ідеологічними лідерами.

Держава, її сутність, походження та роль у життєдіяльності суспільства

Держава як механізм, за допомогою якого організовується життя суспільства, виникає на певному етапі розвитку людства, її виникнення пов'язано з соціальним розподілом діяльності, коли виникає необхідність у створенні спеціального апарату управління для організації владних відносин у суспільстві.

Упродовж тривалого історичного періоду державу часто ото­тожнювали з такими явищами, як суспільство, політика, влада. Одним з перших, хто ввів спеціальний термін "stato" для по­значення держави як самостійної реальності в суспільному житті, був італійський мислитель Н.Макіавеллі. Після цього теоретичні уявлення про державу набули в європейській нау­ковій думці інтенсивного розвитку і сформувалось кілька кон­цептуальних підходів до розуміння її сутності, причин виник­нення, походження, соціально-політичних функцій.

Найпоширенішим в сучасній науці є трактування держави як засобу, що забезпечує політичне життя індивіда і суспіль­ства, механізму регулювання відносин між суспільством (на­родом) та урядом, політичного інструменту вирішення "спільної справи" ( звідси походить і термін "республіка" — від лат. res — справа та publika — суспільство, народ).

Іншим трактуванням держави, в першу чергу в марксизмі, є визначення її як апарату насильства, класового примусу, інструменту політичного панування економічно пануючого класу. За висловом В.Леніна — держава є машиною для гноб­лення одного класу іншим, машиною для того, щоб тримати в покорі одному класу інші підлеглі класи.

В багатьох соціально-філософських та політологічних кон­цепціях держава трактується як організуюче начало суспіль­ного життя, джерело і гарант права та законності в суспільстві.

Певні розбіжності в трактуванні поняття "держава" зумов­лені тривалим історичним розвитком цього явища, її регіо­нально-специфічними особливостями і тенденціями в утворенні, існуванні та розвитку конкурентних державних утворень. Аб­страгуючись від конкретно-історичного різноманіття форм і функцій держави, можна дати їй таке уадгадьніеіокй. визначен-Ш- держава — основний інститут політичної системи сусп­ільства, що здійснює організацію, управління та контроль спільною діяльністю і відносинами між соціальними група­ми, класами, асоціаціями та окремими індивідами. Вона є цен­тральним інститутом влади в суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики.

Для глибшого та детальнішого розуміння сутності держави необхідно виділити її основні характерні ознаки, що вирізня­ють її з-поміж інших інститутів суспільства:

1) організація влади за територіальним принципом, тобто наявність певної території, кордонів, що фіксують межі держави, а також її юрисдикцію (правові повноваження), що поши­рюється на всіх, хто проживає на цій території;

2) поділ населення за ознаками території проживання, тоб­то громадянином держави може бути той, хто пов'язаний з її територією (народився чи тривалий час проживає на ній і пра­цює), і навіть не будучи громадянином, кожен, хто перебуває на території держави і виконує її приписи та розпорядження;

3) наявність публічної влади, що здійснюється особливим розрядом осіб які зайняті винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (наявність держав­них чиновників);

4) публічна влада не виражає інтересів усієї маси населення, при цьому видаючи інтереси панівних верств за загальнонародні;

— теорія завоювання, насильства(Є. Дюрінг, Л. Гумпловнч). Держава виникає внаслідок завоювання одного племені іншим, після чого переможці стають правителями, а переможені підлег­лими. Держава є апаратом насильства однієї частини суспіль­ства над іншою, а тому повинна бути знищена для повернення людям свободи;

— класова, соціально-економічна(розробляється переважно в рамках марксизму). Виникнення держави пов'язується з соц­іальним розподілом праці та виникненням приватної власності. Держава повинна захистити приватну власність і можливість ек­сплуатувати тих, хто власності не має, а тому від самого початку вона виступає апаратом насильства економічно пануючого класу. Після соціалістичної революції держава повинна була втратити свої традиційні функції та "відмерти", поступившись місцем громадському самоуправлінню (класичний виклад даної концепції дано в роботах Ф.Енгельса "Походження сім'ї, приватної влас­ності та держави" і В.Леніна "Держава і революція");